Справа № 211/6654/21
Провадження № 2/211/1347/22
16 серпня 2022 року Довгинцівський районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області в складі:
головуючого судді Ткаченко С. В.,
при секретарі Мариненко Е.П.,
за участю: представника позивача ОСОБА_1 ,
представника відповідача Деянкова С.А. ,
за відсутності: позивача ОСОБА_3 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_3 до Акціонерного товариства «Українська залізниця» про стягнення недоплаченого розміру матеріальної допомоги на оздоровлення, недоплаченої частки належної заробітної плати за робочі години вимушеного прогулу, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,
встановив:
позивач звернувся до суду з вказаним вище позовом, в якому просив стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на свою користь 8 979,91 грн. недоплаченої матеріальної допомоги на оздоровлення за 2017-2021 роки, інфляційні витрати в сумі 1 361,39 грн. та 3 % річних у сумі 519,49 грн.; 20 773,49 грн., з яких: 11 270,61 грн. - недоплачена частка належної заробітної плати за робочі години вимушеного прогулу за період 2013-2020 роки; 7 819,90 грн. - інфляційні збитки; 1 682,98 грн. - 3% річних; середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з дати звільнення 29.07.2021 по день винесення судом рішення, виходячи з розміру середнього заробітку у сумі 5 191,38 грн. за робочій день.
В обґрунтування позову посилався на те, що він з 10.07.1992 відповідно до наказу № 423 від 10.07.1992 працював на посаді машиніста електровоза у Криворізькому локомотивному депо (ТЧ-2 Кривий Ріг), а 27.04.2021 звільнений із займаної посади в структурному підрозділі «Криворізьке локомотивне депо» регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця» за власним бажанням на пенсію ст. 38 КЗпП України відповідно до наказу № 361/ОС від 26.07.2021.
З 2017 по 2021 роки йому надавалась щорічна графікова тарифна відпустка. З цього приводу він звертався кожного разу при наданні відпустки з особистою заявою до керівника з проханням надати йому матеріальну допомогу на оздоровлення відповідно до п. 3.1.5 Колективного договору, яка повинна складати не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги. Однак матеріальна допомога була йому надана: у 2017 році - 2 678,93 грн., у 2018 році - 2 709,58 грн., у 2019 році - 2 714,46 грн., у 2020 році - 2 995,12 грн., у 2021 році - 2 991,00 грн. В обґрунтування відмови виплати матеріальної допомоги на оздоровлення у повному розмірі, керівник посилався на спільну Постанову керівництва регіональної філії «Придніпровська залізниця» і голови Дорожньої профспілкової організації Придніпровської залізниці № Н32/20, П-4-5г від 31.03.2017, якою постановлено застосувати з 01.04.2017 замість мінімальної заробітної плати, як розрахункової величини для визначення посадових окладів, заробітної плати та інших виплат, передбачених колективними договорами, величину 125% прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом. Не погоджується з вказаним рішенням, оскільки пунктом 3.1.5 Колективного договору на 2011-2012 роки встановлено, що матеріальна допомога на оздоровлення виплачується за письмовою заявою працівника у розмірі 40% відсотків ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги, а згідно з п. 1.4 Колективного договору, зміни і доповнення до колективного договору, що не погіршують соціального та економічного становища працівників депо, вносяться протягом строку його дії за погодженням сторін на спільному засіданні керівництва депо і профспілкових комітетів, а всі інші - на конференції трудового депо. Відповідно до Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік», тобто на момент прийняття вищезазначеної спільної Постанови, мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3 200,00 грн. Відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2017 рік» прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, був встановлений на рівні 1 600,00 грн., тому 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив 2 000,00 грн. Таким чином, прийняття 31.03.2017 року спільної Постанови про застосовування з 01.04.2017 замість мінімальної заробітної плати, як розрахункової величини для визначення посадових окладів, заробітної плати та інших виплат передбачених колективними договорами, величину 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом, є діями, що погіршували становище працівників порівняно із законодавством та вказана постанова повинна була прийматися не за погодженням сторін на спільному засіданні керівництва депо і профспілкових комітетів, а на конференції трудового депо, оскільки на момент прийняття вказаної постанови, мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3 200,00 грн., отже вказана сума є більшою за 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, який становив 2 000,00 грн., тому вважає, що при визначенні позивачу розміру матеріальної допомоги на оздоровлення підлягає застосуванню не спільна Постанова керівництва, яка погіршує становище працівників, а п. 3.1.5 Колективного договору.
Крім того, відповідач не оплатив позивачу за період з березня 2013 року по листопад 2020 року робочі години спричинених вимушеним прогулом з вини роботодавцем - не забезпечив його роботою, не розробив графік змінності (роботи); не погодив графік змінності (роботи) з профспілковим комітетом, членом якої він є та не довів графік змінності (роботи) до нього. Місячна норма не відпрацьована не з вини позивача, що є порушенням, оскільки позивач прийнятий на роботу на умовах повного робочого часу та на підприємстві не встановлювався режим неповного робочого часу для машиністів тепловоза. Тому за період з 2013 року по 2020 роки частка належної заробітної плати, яка підлягає стягненню за час вимушеного прогулу становить 20 773,49 грн., з яких: 11 270,61 грн. - недоплачена частка належної заробітної плати за робочі години вимушеного прогулу за період 2013-2020 роки; 7 819,90 грн. - інфляційні збитки; 1 682,98 грн. - 3% річних.
Так як відповідач при звільненні 29.07.2021 не провів з позивачем повний розрахунок, а саме не виплатив недоплачену суму матеріальну допомогу та зарплату за час вимушеного прогулу, відповідач має сплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з дати звільнення 29.07.2021 по день винесення судом рішення, виходячи з розміру середнього заробітку у сумі 5 191,38 грн. за робочій день.
Оскільки відповідачем безпідставно відмовлено у відшкодуванні йому недоплаченої суми матеріальної допомоги та не виплачено зарплату за час вимушеного прогулу, позивач просить задовольнити заявлені вимоги та задовольнити вимогу про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Ухвалою суду від 23.11.2021 прийнято до розгляду позовну заяву та відкрито провадження у справі, розгляд справи ухвалено проводити в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін.
До суду 12.01.2022 надійшов відзив на позов АТ «Українська залізниця», в обґрунтування якого представником відповідача зазначено, що пунктом 3.1.5 Колективного договору на 2011-2012 роки (надалі - Колдоговір), укладеного між відокремленим структурним підрозділом «Криворізьке локомотивне депо» та спільним представницьким органом профспілок залізничників і транспортних будівельників України та спільним представницьким органом профспілок залізничників і транспортних будівельників України та Вільної профспілки машиністів в особі їх виборного органу, зареєстрованого за № 60/11 від 24.10.2011 встановлено, що матеріальна допомога на оздоровлення виплачується за письмовою заявою працівника у розмірі 40% відсотків ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги. В подальшому, відповідно до п.п. 3, 5 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 1774-VІІІ від 06.12.2016 встановлено, що мінімальна заробітна плата не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітної плати працівників та інших виплат, передбачених колективним договором усіх рівнів. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 1 січня 2017 року. Зокрема, у пункті 5 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 1774-VІІІ від 06.12.2016 зазначено: «установити, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина у колективних договорах та угодах усіх рівнів. До внесення змін до колективних договорів і угод усіх рівнів щодо незастосування мінімальної заробітної плати, як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб». Відповідно до вищезазначеного спільною вказівкою голови правління ПАТ «Укрзалізниця» В. Бальчуна, члена Правління Ж. Марчека та голови Профспілки залізничників і транспортних будівельників України Бубняка В.М. від 29.03.2017 № Ц/6-25/713-17 та спільною постановою керівництва регіональної філії «Придніпровська залізниця» і голови Дорожньої профспілкової організації Придніпровської залізниці Букреєва О.В. № Н32/20, П-4-5г від 31.03.2017, постановлено застосовувати з 01.04.2017 замість мінімальної заробітної плати, як розрахункової величини для визначення посадових окладів, заробітної плати та інших виплат, передбачених колективними договорами, величину «125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом». Таким чином, вимога щодо виплати матеріальної допомоги на оздоровлення у розмірі не менше мінімальної заробітної плати не відповідає вимогам п.п. 3, 5 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 1774-VІІІ від 06.12.2016. Не внесення до теперішнього часу відповідних змін до колективного договору не надає права вимагати виплат, які суперечать Закону, оскільки, як вказувалось вище, п. 5 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 1774-VІІІ від 06.12.2016 чітко зазначено, що до внесення змін до колективних договорів і угод усіх рівнів щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб». Зазначено про те, що колективний договір, укладений між відокремленим структурним підрозділом «Криворізьке локомотивне депо» та спільним представницьким органом профспілок залізничників і транспортних будівельників України та Вільної профспілки машиністів, в особі їх виборного органу, зареєстрованого за № 60/11 від 24.10.2011 в частині виплати матеріальної допомоги у розмірі не менше мінімальної заробітної плати є недійсним, оскільки прямо суперечить положенням п.п. 3, 5 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України». Таким чином, з моменту прийняття Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 1774-VІІІ від 06.12.2016 умови п. 3.1.5 Колективного договору, укладеного між відокремленим структурним підрозділом «Криворізьке локомотивне депо» та спільним представницьким органом профспілок залізничників і транспортних будівельників України та Вільної профспілки машиністів, в особі їх виборного органу, зареєстрованого за № 60/11 від 24.10.2011, в частині виплати матеріальної допомоги на оздоровлення в розмірі не менше мінімальної заробітної плати не створюють юридичних наслідків для відповідача у вигляді обов'язку виплачувати матеріальну допомогу на оздоровлення у розмірі не менше мінімальної заробітної плати. У позовній заяві позивач стверджує, що відповідачем начебто погіршуються умови договору про працю виплатою матеріальної допомоги на оздоровлення у розмірі 125% прожиткового мінімуму, а не в розмірі не менше ніж мінімальна заробітна плата по Україні. Разом з тим, після набрання чинності Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 1774-VIII від 06.12.2016 фактичний розмір матеріальної допомоги на оздоровлення не змінювався, а змінилась лише розрахункова величина. Тобто, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 1774-VІІІ від 06.12.2016 змінено підхід до визначення розмірів посадових окладів і заробітної плати працівників, а також інших виплат (наприклад, для розрахунку розміру плати за надання адміністративних послуг, у колективних договорах та угодах усіх рівнів). Тобто цим Законом запроваджено нову розрахункову величину для визначення розмірів тих чи інших виплат шляхом заміни мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум. Крім того, застосовуючи розрахунковий розмір матеріальної допомоги на оздоровлення у вигляді 125 % прожиткового мінімуму відповідачем не порушується будь-який інший Закон, а навпаки вбачається саме дотримання вимог Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» № 1774-VІІІ від 06.12.2016. Стосовно нарахування зарплати за час вимушеного прогулу, то колишній працівник ОСОБА_3 працював машиністом електровоза по графіку. Вимоги позивача щодо стягнення сум середнього заробітку, який він, на його думку, не отримав внаслідок невідпрацювання встановлених норм робочого часу, є необґрунтованим, так як чинним законодавством не визначено імперативний обов'язок роботодавця здійснити відповідну доплату у розмірах що відповідають зазначеній вище тривалості. Позивачем невірно застосовуються та тлумачаться вимоги законодавства, що притаманні такому явищу, як простій, де передбачений обов'язок роботодавця здійснити відповідну оплату. Позивачем не доведено, що на підприємстві був введений режим неповного робочого часу, простою та ін.. До того ж позивачем неправильно підраховано середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні. У даній справі заявлений позивачем розмір недоплаченої заробітної плати на оздоровлення становить 8 979,91 грн., заявлена до стягнення недоплачена частка зарплати за час вимушеного прогулу за 2013-2020 - 11 270,61 грн., в той же час як заявлені позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу становлять: середній заробіток у сумі 5 191,38 грн. за робочий день. Так, вже станом на 18.10.2021 позивачем обрахована сума середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 285 525,90 грн., що абсолютно непропорційним розміру начебто невиплачених сум. Позивачем розрахована сума інфляційних збитків без утримання податків і обов'язкових платежів, до того ж заявлені до стягнення 3% річних не відповідають вимогам Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» і взагалі не можуть бути присуджені до стягнення, так як регулюються не трудовим законодавством, а статтею 625 ЦК України і до спірних правовідносин не мають жодного відношення. До того ж середній заробіток не є заробітною платою, а оскільки позивач знав про начебто порушення своїх прав щодо несплати недопрацьованих годин ще у 2013-2020 роках, позов заявлений лише в жовтні 2021 року, представник відповідача просить застосувати строк позовної давності до заявлених вимог та відмовити в задоволенні позовних вимог повністю.
У судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив їх задовольнити у повному обсязі, з підстав, викладених у позовній заяві.
Представник відповідача Деянков С.А. у судовому засіданні заперечував проти позову з підстав, викладених у відзиві на позов, поясненні та клопотанні.
Вислухавши сторони у справі, дослідивши матеріали справи у їх сукупності, всебічно та повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають істотне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку про часткове задоволення позовних вимог з наступних підстав.
У судовому засіданні встановлено, що позивач ОСОБА_3 у період з 10 липня 1992 року по 29 липня 2021 року працював у структурному підрозділі «Криворізьке локомотивне депо (ТЧ-2 Кривий Ріг) регіональної філії «Придніпровська залізниця» АТ «Українська залізниця» (а.с. 24-26 - копія трудової книжки).
У період з 10.05.2017-20.06.2017, з 10.07.2018-22.05.2018, з 01.02.2019-12.03.2019, 10.07.2020-17.08.2020, 01.04.2021-13.05.2021 позивачу надавалась щорічна тарифна відпустка. З цього приводу він при наданні відпустки з особовою заявою звернувся до керівника з проханням надати йому матеріальну допомогу на оздоровлення відповідно до п. 3.1.5. Колективного договору, яка повинна складати не менше мінімальної заробітної плати по Україні (а.с. 180).
Відповідно наданих суду табуляграм позивачу була виплачена матеріальна допомога на оздоровлення: у 2017 році - 2 678,93 грн., у 2018 році - 2 709,58 грн., у 2019 році - 2 714,46 грн., у 2020 році - 2 995,12 грн., у 2021 році - 2 991,00 грн. ( а.с. 85, 105, 112, 127, 131).
Згідно ст. 10 КЗпП України, колективний договір укладається на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов'язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів.
Відповідно до ст. 13 КЗпП України та ст. 7 Закону України «Про колективні договори і угоди», зміст колективного договору визначається сторонами.
Статтею 13 КЗпП України визначено, що у колективному договорі встановлюються взаємні обов'язки роботодавця та працівника, зокрема, щодо встановлення форм, системи, розмірів заробітної плати і інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій і т.і.) Колективним договором встановлюються додаткові, порівняно з чинним законодавством і угодами, гарантії.
Згідно ст. 18 КЗпП України, положення колективного договору розповсюджуються на всіх працівників підприємства, установи, організації та є обов'язковими для роботодавця та працівника.
Відповідно до ч. 2 ст. 97 КЗпП України, форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами.
Як вбачається із матеріалів справи, пунктом 3.1.5. Колективного договору на 2011-2012 роки, укладеного між відокремленим структурним підрозділом «Криворізьке локомотивне депо» та спільним представницьким органом профспілок залізничників і транспортних будівельників України та Вільної профспілки машиністів в особі їх виборного органу, зареєстрованого за № 60/11 від 24.10.2011, який є чинним станом на 2019 року, встановлено, що матеріальна допомога на оздоровлення виплачується за письмовою заявою працівника у розмірі 40% відсотків ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги ( а.с. 27-32).
Відповідно до спільної Постанови керівництва регіональної філії «Придніпровська залізниця» і голови Дорожньої профспілкової організації Придніпровської залізниці Букреєва О.В. № Н32/20, П-4-5г від 31.03.2017 постановлено застосовувати з 01.04.2017 замість мінімальної заробітної плати, як розрахункової величини для визначення посадових окладів, заробітної плати та інших виплат передбачених колективними договорами, величину «125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом».
Згідно з п. 1.4. Колективного договору, зміни і доповнення до колективного договору, що не погіршують соціального та економічного становища працівників депо, вносяться протягом строку його дії за погодженням сторін на спільному засіданні керівництва депо і профспілкових комітетів, а всі інші на конференції трудового депо.
Відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2017 рік», тобто на момент прийняття спільної Постанови керівництва регіональної філії «Придніпровська залізниця» і голови Дорожньої профспілкової організації Придніпровської залізниці Букреєва О.В. № Н32/20, П-4-5г від 31.03.2017, мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3 200,00 грн.
Відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2017 рік» прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, з 01 січня 2017 року був встановлений на рівні 1 600,00 грн., з 01 травня 2017 року - 1 684,00 грн., з 01 грудня 2017 року - 1 762,00 грн., тому 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив 2 000,00 грн., 2 105,00 грн., 2 202,50 грн. відповідно, мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3 200,00 грн.
Відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2018 рік» прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, з 01 січня 2018 року був встановлений на рівні 1 762,00 грн., з 01 липня 2018 року - 1 841,00 грн., з 01 грудня 2018 року - 1 921,00 грн., тому 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив 2202,50 грн., 2 301,25 грн. та 2 401,25 грн. відповідно, мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3 723,00 грн.
Відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2019 рік» прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, з 01 січня 2019 року був встановлений на рівні 1 921,00 грн., з 01 липня 2019 року - 2 007,00 грн., з 01 грудня - 2 102,00 грн., тому 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив 2 401,25 грн., 2 508,75 грн. та 2 627,50 грн. відповідно, мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 4 173,00 грн.
Відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2020 рік» прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, з 01 січня 2020 року був встановлений на рівні 2 102,00 грн., з 01 липня 2020 року - 2 197,00 грн., з 01 грудня 2020 року - 2 270,00 грн., тому 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив 2 627,50 грн., 2 746,25 грн. та 2 837,50 грн. відповідно, мінімальна заробітна плата по Україні з 01 січня 2020 року була встановлена на рівні 4 723,00 грн., з 01 вересня 2020 року - 5 000,00 грн.
Відповідно до Закону України «Про державний бюджет України на 2021 рік» прожитковий мінімум на одну працездатну особу, в розрахунку на місяць, з 01 січня 2021 року був встановлений на рівні 2 270,00 грн., з 01 липня 2021 року - 2 379,00 грн., з 01 грудня 2021 року - 2 481 грн., тому 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, становив 2 837,50 грн., 2 973,75 грн. та 3 101,25 грн. відповідно, мінімальна заробітна плата по Україні з 01 січня 2021 року була встановлена на рівні 6 000,00 грн., з 01 грудня 2021 року - 6 500,00 грн.
Таким чином, прийняття 31.03.2017 спільної Постанови керівництва регіональної філії «Придніпровська залізниця» і голови Дорожньої профспілкової організації Придніпровської залізниці Букреєва О.В. № Н32/20, П-4-5г від 31.03.2017 про застосовування з 01.04.2017 замість мінімальної заробітної плати, як розрахункової величини для визначення посадових окладів, заробітної плати та інших виплат передбачених колективними договорами, величину «125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом» є діями, що погіршували становище працівників порівняно із законодавством та вказана постанова повинна була прийматися не за погодженням сторін на спільному засіданні керівництва депо і профспілкових комітетів, а на конференції трудового депо, оскільки на момент прийняття вказаної постанови, мінімальна заробітна плата по Україні була встановлена на рівні 3 200,00 грн., отже вказана сума є більшою за 125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановлених законом, така різниця між вказаними величинами має місце і в наступних роках, тому суд вважає, що при визначенні позивачу розміру матеріальної допомоги на оздоровлення підлягає застосуванню не спільна Постанова керівництва регіональної філії «Придніпровська залізниця» і голови Дорожньої профспілкової організації Придніпровської залізниці Букреєва О.В. № Н32/20, П-4-5г від 31.03.2017, яка погіршує становище працівників, а п. 3.1.5. Колективного договору.
Відповідно до ст. 9 КЗпП України, умови договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством України про працю, є недійсними.
Стаття 9 КЗпП не вимагає будь-якої процедури визнання недійсними умов договорів про працю, які погіршують становище працівників порівняно з законодавством. Вона безпосередньо оголошує такі умови недійсними і не вимагають судової процедури визнання їх недійсними.
Також, в матеріалах справи відсутні докази того, що відповідач попереджав позивача про погіршення існуючих умов оплати праці.
Суд вважає, що прийняття Закону України «Про внесення змін до законодавчих актів України» № 1774-УІІІ від 06.12.2016 не створює юридичних наслідків щодо застосування п. 3.1.5. Колективного договору, укладеного між відокремленим структурним підрозділом «Криворізьке локомотивне депо» Регіональної філії «Придніпровська залізниця» та спільним представницьким органом залізничників і транспортних будівельників України та Вільної профспілки машиністів виборного органу, зареєстрованого за № 60/11 від 24.10.2011, в частині виплати допомоги на оздоровлення, оскільки питання виплати матеріальної допомоги на оздоровлення, умови виплати матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань, обставини, за яких вона виплачується, а також кому саме вона може бути виплачена першочергово, визначається, в даному випадку, колективним договором, п. 3.1.5. якого визначено, що матеріальна допомога на оздоровлення виплачується за письмовою заявою працівника у розмірі 40% відсотків ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні на момент виплати допомоги, а прийнята 31.03.2017 спільна Постанова керівництва регіональної філії «Придніпровська залізниця» і голови Дорожньої профспілкової організації Придніпровської залізниці Букреєва О.В. № Н32/20, П-4-5г від 31.03.2017 про застосовування з 01.04.2017 замість мінімальної заробітної плати, як розрахункової величини для визначення посадових окладів, заробітної плати та інших виплат передбачених колективними договорами, величину «125 відсотків прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом», прийнята з порушенням вимог Колективного договору, отже не підлягає застосуванню при визначні розміру матеріальної допомоги на оздоровлення.
При цьому, приймаючи до уваги, що відповідно до положень п. 3.1.5. Колективного договору визначено, що матеріальна допомога на оздоровлення виплачується за письмовою заявою працівника у розмірі 40 % відсотків ставки чи посадового окладу на момент надання допомоги за професією, котру обіймає працівник, але не менше мінімальної заробітної плати по Україні саме на момент виплати допомоги, а виплата матеріальної допомоги позивачу відбувалася у відповідні роки, суд вважає за необхідне при визначенні розміру недоплаченої частини вказаної допомоги виходити з розміру мінімальної заробітної плати по Україні встановленої за 2017 рік, 2018 рік, 2019 рік, 2020 рік, 2021 рік відповідно, тому суд приходить висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню, але частковому, так як позивачем помилково вказано у розрахунку допомоги на оздоровлення за 2017 рік розмір мінімальної заробітної плати 3 723,00 грн., оскільки з 01 січня 2017 року розмір мінімальної заробітної плати складав 3 200,00 грн., період відпустки позивача - 10.05.2017-20.06.2017. Тому за основу для розрахунку має бути взятий розмір мінімальної заробітної плати встановлений з 01 січня 2017 року. Також позивачем помилково вказано у розрахунку допомоги на оздоровлення за 2018 рік розмір мінімальної заробітної плати 4 173,00 грн., оскільки з 01 січня 2018 року розмір мінімальної заробітної плати складав 3 723,00 грн. період відпустки позивача - 22.05.2018-10.07.2018. Тому за основу для розрахунку має бути взятий розмір мінімальної заробітної плати встановлений з 01 січня 2018 року. Також суд вважає, що позивачем помилково вказано у розрахунку допомоги на оздоровлення за 2020 рік розмір мінімальної заробітної плати 5 000,00 грн., оскільки з 01 січня 2020 року розмір мінімальної заробітної плати складав 4 723,00 грн., з 01 вересня 2020 року - 5 000,00 грн., натомість період відпустки позивача припадав на період з 10.07.2020 по 17.08.2020. Тому за основу для розрахунку має бути взятий розмір мінімальної заробітної плати встановлений з 01 січня 2020 року, а саме 4 723,00 грн. Відповідно з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь позивача підлягає стягненню недоплачена матеріальна допомога в розмірі 7 729,91 грн., що складається з:
-521,07 гривень недоплаченої допомоги на оздоровлення за 2017 рік (3 200,00 грн. - 2 678,93 грн.),
-1 013,42 гривень недоплаченої допомоги на оздоровлення за 2018 рік (3 723,00 грн. - 2 709,58 грн.),
-1 458,54 гривень недоплаченої допомоги на оздоровлення за 2019 рік (4 173,00 грн. - 2 714,46 грн.),
-1 727,88 гривень недоплаченої допомоги на оздоровлення за 2020 рік (4 723,00 грн. - 2 995,12 грн.),
-3 009,00 гривень недоплаченої допомоги на оздоровлення за 2021 рік (6 000,00 грн. - 2 991,00 грн.).
Враховуючи викладене вище, суд не приймає до уваги заперечення представника відповідача, викладене у відзиві, вважаючи його не обґрунтованим.
Щодо стягнення інфляційних витрат та 3% річних.
Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Тобто, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.
Відповідно до висновку Верховного Суду України, висловленого у Постанові від 20.01.2016 у справі № 6-2759цс15, приписи статті 625 ЦК України не застосовуються до трудових правовідносин (заборгованості із заробітної плати, відшкодування шкоди працівникові внаслідок трудового каліцтва), сімейних та інших правовідносин, які регулює спеціальне законодавство. Аналогічний висновок міститься у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №711/4010/13-ц.
Таким чином, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог позивача про стягнення з відповідача інфляційних витрат в сумі 1 361,39 грн. та 3% річних в сумі 519,49 грн., оскільки припис частини другої статті 625 ЦК України до трудових правовідносин не застосовується, адже трудове законодавство передбачає спеціальні правила відповідальності роботодавця за порушення відповідних норм, зокрема можливість стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відповідно до ст. 117 КЗпП України.
Щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Звертаючись до суду з позовом про стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, позивач посилався на те, що відповідачем при звільненні не проведено з позивачем повного розрахунку.
Відповідно до вимог ст. 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП України.
Згідно зі ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Статтею 117 КЗпП України передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір, підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною 1 статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Конституційний Суд України в Рішенні від 22.02.2012 № 4-рп/2012 у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_5 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу роз'яснив, що за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Судом встановлено, що станом на день звільнення позивача із займаної посади - 29.07.2021 відповідач не провів виплату позивачеві всіх належних сум, а саме не виплатив недоплачену матеріальну допомогу на оздоровлення за 2017-2021 роки в розмірі 7 729,91 грн.
Позивач просить стягнути середній заробіток за весь час затримки розрахунку по день ухвалення рішення, тобто період, за який з відповідача на користь позивача має бути стягнутий середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, має становити з 29.07.2021 по день винесення рішення, тобто в межах заявлених позовних вимог, що узгоджується з ч. ч. 1, 3 ст. 13 ЦПК України.
При цьому, середній заробіток працівника визначається відповідно до ст. 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок).
З урахуванням цих норм, зокрема абзацу 3 п. 2 Порядку, середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи.
Пунктом 5 розділу ІV Порядку встановлено, що основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з п. 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - календарних днів за цей період.
Встановлений статтею 117 КЗпП України, механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.
Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.
Згідно з частиною першою статті 9 ЦК України, положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин.
Відповідно п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України, загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.
У трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення.
Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також щодо третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов'язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
Відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до частини 1 статті 9 ЦК України, така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 КЗпП України.
З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві необхідно дійти висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.
Подібні за змістом висновки викладені у Постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц, провадження № 14-623цс18.
У даному випадку судом встановлено, що розмір невиплаченої при звільненні позивача матеріальної допомоги на оздоровлення за 2017-2021 роки становить 7 729,91 грн. Позивач звільнився 29.07.2021, до суду про стягнення належних йому при звільненні виплат звернувся 18.10.2021.
При визначенні розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні суд враховує очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, дії позивача та відповідача, у зв'язку з чим приходить до висновку, що справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 7 729,91 грн.
Розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, який розрахований позивачем станом на 18.10.2021 склав 285 525,90 грн., що більш ніж у 36 разів перевищує розмір заборгованості із невиплаченої позивачу при звільненні матеріальної допомоги на оздоровлення (7 729,91 грн.), що є очевидно непропорційним наслідком правопорушення та несправедливим щодо роботодавця.
З огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку зі встановленим розміром заборгованості з виплати працівнику матеріальної допомоги на оздоровлення, суд вважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи й критеріям, визначеним Великою Палатою Верховного Суду, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним виплати належних при звільненні позивачу і присуджених до стягнення коштів в сумі 7 729,91 грн.
Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було б передбачити.
Щодо вимоги про стягнення частки належної заробітної плати за робочі години вимушеного прогулу 2013-2020 роки, що мав місце внаслідок не забезпечення позивача роботою в належному обсязі, то суд вважає заявлені в цій частині вимоги не доведеними, оскільки позивачем та його представником не доведено належними та допустимими доказами того факту, що відповідачем не оплачено позивачу робочі години, спричинені вимушеним прогулом, не доведено того, що місячна норма годин не відпрацьована позивачем з вини роботодавця, не доведено наявності вимушеного прогулу позивача з вини відповідача, не доведено факти незабезпечення відповідачем позивача роботою.
Представником відповідача подано до суду клопотання про застосування позовної давності, в обґрунтування якого зазначено, що середній заробіток за недопрацьовані години у 2013-2020 роках не входить до структури заробітної плати, а отже строк пред'явлення до суду позовних вимог обмежується трьома місяцями з дня, коли працівник дізнається або повинен був дізнатися про порушення свого права: 3-місячний строк позовної давності щодо вимог про стягнення середнього заробітку за недопрацьовані години у 2013-2020 роках на момент звернення позивача з позовом до суду сплинув.
Суд вважає, що дане клопотання не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Статтею 233 КЗпП України передбачено строки звернення до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду за вирішенням трудових спорів.
У частині першій зазначеної статті передбачено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
Разом з тим, у частині другій цієї статті зазначено, що в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Проаналізувавши зміст частини другої статті 233 КЗпП України слід дійти висновку про те, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, не обмежується будь-яким строком (постанова ВСУ від 26.10.2016 у справі № 6-1395цс16).
Згідно частин 1-3 статті 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Статтею 89 ЦПК України встановлено, що виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Розглядаючи справу, суд забезпечив сторонам рівні можливості щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.
Згідно з вимогами пунктів 1, 2, 3 частини першої статті 264 ЦПК України, під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин.
Тому аналізуючи вищевикладені доводи, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок у їх сукупності, суд приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення вимог.
Згідно частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених вимог.
Оскільки позивач на підставі статті 5 Закону України «Про судовий збір» звільнений від сплати судового збору, на підставі статті 141 ЦПК України, з відповідача підлягає стягненню на користь держави судовий збір у розмірі 1 816,00 грн. (за позовну вимогу про стягнення недоплаченої матеріальної допомоги на оздоровлення у розмірі 908,00 грн., та за вимогу про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 908,00 грн.).
Керуючись ст. ст. 10, 12,13, 141, 263-265, 354, 355 ЦПК України, суд -
вирішив:
позов ОСОБА_3 задовольнити частково.
Стягнути з акціонерного товариства «Українська залізниця» (м. Київ, вулиця Єжи Гедройця, 5, код ЄДРПОУ 40075815) на користь ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , недоплачену матеріальну допомогу на оздоровлення за 2017 рік, 2018 рік, 2019 рік, 2020 рік, 2021 рік у сумі 7 729 (сім тисяч сімсот двадцять дев'ять) гривень 91 копійка та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 29.07.2021 (дата звільнення) по 05.08.2022 (дата винесення рішення) включно в сумі 7 729 (сім тисяч сімсот двадцять дев'ять) гривень 91 копійка.
В іншій частині в задоволенні позовних вимог відмовити.
Стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на користь держави судовий збір у сумі 1 816 (одна тисяча вісімсот шістнадцять) гривень 00 копійок.
На рішення може бути подана апеляційна скарга до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Суддя: С. В. Ткаченко