Справа 206/2169/22
Провадження 2-о/206/287/22
10.08.22 м. Дніпро
Самарський районний суд м. Дніпропетровська у складі:
головуючого - судді Черткової Н.І.,
за участю секретаря судового засідання - Білусяк Є.Л.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа: Самарський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у місті Дніпрі Південно- Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) про встановлення факту смерті, -
ОСОБА_1 звернулася до суду із заявою про встановлення факту смерті ОСОБА_2 , мотивуючи свої вимоги тим, що її батько - ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 у віці 72 роки у смт. Якимівка Мелітопольського району Запорізької області.
Заявник прохав суд встановити факт смерті ОСОБА_2 , яка настала ІНФОРМАЦІЯ_1 в смт. Якимівка Мелітопольського району, Запорізької області, Україна.
В судове засідання заявник ОСОБА_1 не з'явилася, надала судові заяву про розгляд справи за її відсутності та підтримання вимог, викладених в заяві у повному обсязі.
Представник заінтересованої особи - Самарського відділу державної реєстрації актів цивільного стану у місті Дніпрі Південно- Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) в судове засідання не з'явився, надав заяву про розгляд справи без присутності представника відділу, також зазначив, що заперечень проти заяви не має.
Суд, вивчивши матеріали справи, дослідивши надані письмові докази, вважає, що заява підлягає задоволенню на підставі встановлених фактичних обставин справи.
Відповідно до п. 8 ч. 1 ст. 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту смерті особи в певний час, у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті.
Згідно зі ст. 1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території», тимчасово окупована Російською Федерацією територія України є невід'ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
В силу ч. 1 ст. 18 цього Закону громадянам України гарантується дотримання у повному обсязі їхніх прав і свобод, передбачених Конституцією України, у тому числі соціальних, трудових, виборчих прав та права на освіту, після залишення ними тимчасово окупованої території.
Згідно п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» № 5 від 31.03.1995 року, суд встановлює факт смерті за умовами підтвердження доказами, що ця подія мала місце у певний час та за певних обставин.
За змістом ч. 1 ст. 17 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» державна реєстрація смерті проводиться органом державної реєстрації актів цивільного стану на підставі: документа встановленої форми про смерть, виданого закладом охорони здоров'я або судово-медичною установою; або рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний час або про оголошення її померлою.
Форма та порядок видачі документа про смерть, на підставі яких здійснюється державна реєстрація смерті, встановлена Наказом Міністерства охорони здоров'я України «Про впорядкування ведення медичної документації, яка засвідчує випадки народження і смерті» від 08.08.2006 року №545.
Відповідно до п.п. 1 п. 5 Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні, затверджених Наказом МЮУ 18.10.2000 № 52/5 (у ред. Наказу МЮУ 24.12.2010 № 3307/5) передбачено, що підставою для державної реєстрації смерті є: 1) лікарське свідоцтво про смерть, форма якого затверджена наказом Міністерства охорони здоров'я України від 08.08.2006 № 545, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 25.10.2006 за № 1150/13024; 2) фельдшерська довідка про смерть (форма № 106-1/о), форма якої затверджена наказом Міністерства охорони здоров'я України від 08.08.2006 № 545, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 25.10.2006 за № 1150/13024; 3) лікарське свідоцтво про перинатальну смерть; 4) рішення суду про оголошення особи померлою; 5) рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний час; 6) повідомлення державного архіву або органів Служби безпеки України у разі реєстрації смерті осіб, репресованих за рішенням несудових та судових органів; 7) повідомлення установи виконання покарань або слідчого ізолятора, надіслане разом з лікарським свідоцтвом про смерть.
Судом встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 у віці 72 роки помер в смт. Якимівка Мелітопольського району Запорізької області, про що вказує медичне свідоцтво про смерть № 26 та довідка про причину смерті № 26, видані КНП «Якимівський центр ПМСД».
Враховуючи, що надане заявником медичне свідоцтво про смерть та довідка про причину смерті ОСОБА_2 , не можуть бути прийняті органом державної реєстрації актів цивільного стану у якості підтвердження факту смерті ОСОБА_2 , отримати свідоцтво про смерть батька на бланку українського зразка в смт. Якимівка Мелітопольського району Запорізької області в період його тимчасової окупації очевидно не може, необхідно застосувати інші механізми, передбачені законами України та нормами міжнародного права, з метою захисту прав, свобод і законних інтересів заявника.
При цьому, в практиці Міжнародного суду ООН сформульовані так звані «намібійські винятки», згідно яких, якщо невизнання документів, виданих окупаційною владою, веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян, такі документи повинні визнаватися.
Так, у Консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 21 червня 1971 року «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» зазначено, що держави - члени ООН зобов'язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але «у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів».
Європейський суд з прав людини послідовно розвиває цей принцип у своїй практиці. Так, якщо у справі «Лоізіду проти Туречиини» (Loizidou v. Turkey, 18.12.1996, §45) ЄСПЛ обмежився коротким посиланням на відповідний пункт названого висновку Міжнародного суду, то у справах «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001) та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016) він приділив значну увагу аналізу цього висновку та подальшої міжнародної практики. При цьому ЄСПЛ констатував, що «Консультативний висновок Міжнародного Суду, що розуміється в сукупності з виступами і поясненнями деяких членів суду, чітко показує, що в ситуаціях, подібних до тих, що наводяться в цій справі, зобов'язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] далеко від абсолютного. Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим [ЄСПЛ]. Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §96). При цьому, за логікою цього рішення, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §92). Спираючись на сформульований у цій справі підхід, ЄСПЛ у справі «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» наголосив, що «першочерговим завданням для прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони [тобто є окупованою]» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016, §142).
Таким чином, суд вважає за можливе застосувати названі загальні принципи («Намібійські винятки»), сформульовані в рішеннях Міжнародного суду ООН та Європейського суду з прав людини, в контексті оцінки документів про смерть особи, виданих закладами, що знаходяться на окупованій території, як доказів, оскільки суд розуміє, що можливості збору доказів смерті особи на окупованій території можуть бути істотно обмеженими, у той час як встановлення цього факту має істотне значення для реалізації цілої низки прав людини, включаючи право власності (спадкування), право на повагу до приватного та сімейного життя тощо.
Відповідно до Указу Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України» № 405/2014 від 14 квітня 2014 року, Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції», наказу Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 25.04.2022 року № 75 (у редакції наказу Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України від 28.04.2022 року № 80), на території смт. Якимівка Запорізької області офіційно встановлений особливий правовий режим, в умовах якого органи державної влади тимчасово не здійснюють свої повноваження.
Відповідно до роз'яснень п. 18 Постанови Пленуму ВСУ № 5 від 31.03.1995 р. «Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення» (із змінами, внесеними згідно з постановою Пленуму ВСУ № 15 від 25.05.98) передбачено, що рішення суду про встановлення факту, що має юридичне значення, не замінює собою документів, що видають зазначені органи, а є лише підставою для їх одержання.
Згідно зі ст.18 ЦПК України рішення про встановлення факту, що має юридичне значення, яке набрало законної сили, є обов'язковим для органів, які реєструють такі факти або оформляють права, що виникають у зв'язку із встановленим судом фактом.
За таких обставин, заява ОСОБА_1 підлягає задоволенню, оскільки вона є громадянкою України, її відносини із померлим громадянином України ОСОБА_2 підтверджені свідоцтвом про народження заявника серії НОМЕР_1 .
Таким чином, заявник не має документу, передбаченого діючим законодавством України, для реєстрації смерті його батька - ОСОБА_2 , що унеможливлює отримання ним свідоцтва про смерть в органах державної реєстрації актів цивільного стану України.
Встановлення факту смерті ОСОБА_2 має для ОСОБА_1 юридичне значення.
На підставі Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» та керуючись ст.ст. 4, 10, 18, 293, 259, 263- 265, 268, 273, 315-319, 354 ЦПК України, суд -
Заяву ОСОБА_1 , заінтересована особа: Самарський відділ державної реєстрації актів цивільного стану у місті Дніпрі Південно- Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Дніпро) про встановлення факту смерті, задовольнити повністю.
Встановити факт смерті ІНФОРМАЦІЯ_2 громадянина України ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ; місце народження- Україна, Запорізька область, Якимівський район, смт. Якимівка; місце смерті- Україна, Запорізька область, Мелітопольський район, смт. Якимівка, місце проживання - АДРЕСА_1 ; причина смерті - хронічна ішемічна хвороба серця.
Ухвалене судом рішення у справах про встановлення факту народження або смерті особи на території, на якій введено воєнний чи надзвичайний стан, або на тимчасово окупованій території України, визначеній такою відповідно до законодавства, підлягає негайному виконанню. Рішення у справах про встановлення факту народження або смерті особи на території, на якій введено воєнний чи надзвичайний стан, або на тимчасово окупованій території України, визначеній такою відповідно до законодавства, може бути оскаржено в загальному порядку.
Оскарження рішення не зупиняє його виконання.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.
Суддя Н. І. Черткова