10 серпня 2022 року
м. Київ
справа №757/1567/21-ц
провадження № 22-ц/824/7862/2022
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді - Кравець В.А. (суддя-доповідач)
суддів - Желепи О.В., Мазурик О.Ф.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1
відповідач - Держава Україна в особі Державної казначейської служби України
розглянув у порядку письмового провадження апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1
на рішення Печерського районного суду м. Києва від 26 серпня 2021 року у складі судді Хайнацького Є.С.
у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування збитків та моральної шкоди, завданої тривалим невиконанням рішення суду, -
У січні 2021 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України, в якому просив стягнути з Державного бюджету України на користь позивача 2 310,07 грн збитків, завданих йому ДКСУ тривалим невиконанням рішення суду, у тому числі: 390,97 грн інфляційних втрат, 277 грн - 3 проценти річних, 1 642,10 грн пені; 52 000 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої позивачу Державною казначейською службою України тривалим невиконанням рішення суду.
Зазначив, що 04 листопада 2019 року він подав до Державної казначейської служби України заяву та виконавчий лист, виданий Дарницьким районним судом м. Києва у справі №753/887/17 про стягнення з Державного бюджету України грошових коштів у розмірі 8 000 грн на відшкодування моральної шкоди. У подальшому позивач неодноразово звертався до відповідача з проханням виконати рішення суду у вказаній справі, проте відповідач перерахував позивачу зазначені грошові кошти лише 30 грудня 2020 року.
Уважав, що тривале невиконання судового рішення відповідачем завдало йому збитків, оскільки вказані грошові кошти за період з 04 листопада 2019 року по 30 грудня 2020 року в результаті інфляції втратили свою цінність, покупну здатність.
Окрім того, вказав, що тривале невиконання судового рішення відповідачем завдало йому моральної шкоди, яка полягає у душевних стражданнях, яких він зазнав у зв'язку з протиправною поведінкою відповідача щодо нього, зокрема, змінився звичайний ритм життя позивача; він був змушений протягом тривалого часу перебувати в чергах у казначейській службі, звертатися до суду; позивач не міг отримати присуджені йому судом грошові кошти та розпорядитися ними; оскільки позивач є непрацюючим пенсіонером, вказані кошти необхідні були йому для харчування, оплати комунальних послуг та ліків; тривале невиконання судового рішення викликало моральні страждання від неможливості добитись справедливості та задоволення вимог, які присуджені судом, у зв'язку з чим позивач відчуває себе ошуканим, що негативно позначилося на його психічному стані та змушує його нервувати і переживати.
На підставі викладеного, просив позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 26 серпня 2021 року позов задоволено частково.
Стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 390,97 грн інфляційних втрат та 277,48 грн - три проценти річних шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з Єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України.
У задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.
Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 01 червня 2022 року внесено виправлення у другий абзац десятої сторінки мотивувальної частини рішення Печерського районного суду м. Києва від 26 серпня 2021 року, а саме, зазначено відповідача «Держава Україна в особі Державної казначейської служби України», замість помилково вказаного «ДКСУ».
Не погоджуючись з указаним рішенням, 31 травня 2022 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення в частині відмови у стягненні компенсації за завдану тривалим невиконанням рішення суду моральну шкоду скасувати та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення вказаної позовної вимоги.
Апеляційну скаргу мотивує тим, що суд першої інстанції в оскаржуваній частині порушив норми матеріального та процесуального права, ухвалив рішення з невідповідністю висновків суду обставинам справи та з неповним з'ясуванням обставин справи.
Вказує, що відповідно до чинного законодавства та судової практики Європейського Суду з прав людини тривале невиконання рішення суду є підставою для відшкодування моральної шкоди, що не взяв до уваги суд першої інстанції.
Відповідач не скористався своїм процесуальним правом на подання відзиву на апеляційну скаргу, заперечень щодо змісту та вимог апеляційної скарги до суду апеляційної інстанції не направив.
Згідно частини тринадцятої статті 7 ЦПК України розгляд апеляційної скарги проводиться у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами відповідно до пункту 1 частини першої статті 274 ЦПК України.
Заслухавши доповідь судді-доповідача Кравець В.А., обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з наступних підстав.
Частиною першою статті 367 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 26 серпня 2021 року оскаржується позивачем лише в частині відмови у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, завданої тривалим невиконанням рішення суду, а тому в іншій частині апеляційним судом не перевіряється.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з того, що у даній справі моральна шкода має бути відшкодована винною особою - боржником в контексті п. 2 Порядку № 845 (Управлінням пенсійного фонду України в Дарницькому районі м. Києва), а на відповідача покладається лише функція з виконання рішення суду щодо стягнення коштів з боржника - Управління пенсійного фонду України в Дарницькому районі м. Києва, на підставі виконавчого документу (п. 3 Порядку № 845).
Отже, доводи позивача про наявність правових підстав, передбачених ст.ст. 1173, 1174 ЦК України, для стягнення з відповідача моральної шкоди, завданої тривалим невиконанням судового рішення, є необґрунтованими.
Проте, колегія не погоджується з висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Згідно зі статтею 263 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Судом установлено, що рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 13 листопада 2017 року у справі №753/887/17 позов ОСОБА_1 до Лівобережного об'єднаного Управління пенсійного фонду України, Головного управління пенсійного фонду України у м. Києві, Головного управління Державної казначейської служби України у м. Києві про відшкодування моральної шкоди задоволено частково; стягнуто з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 8 000 грн на відшкодування моральної шкоди; в решті позову відмовлено.
04 листопада 2019 року позивач подав до Державної казначейської служби України заяву про виконання вищевказаного судового рішення та виконавчий лист, виданий Дарницьким районним судом м. Києва 30 жовтня 2019 року у справі №753/887/17, а в подальшому неодноразово звертався із заявами до Державної казначейської служби України щодо виконання рішення суду.
30 грудня 2020 року Державна казначейська служба України на виконання зазначеного виконавчого листа перерахувала позивачу 8 000 грн, що підтверджується доданою позивачем до матеріалів позовної заяви випискою за картковим рахунком від 01 січня 2021 року.
Вказані обставини також не заперечувались відповідачем під час розгляду справи.
Відповідно до вимог ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 зазначав, що тривале невиконання судового рішення завдало йому моральної шкоди, яка полягає у душевних стражданнях, яких він зазнав у зв'язку з протиправною поведінкою відповідача щодо нього, зокрема, змінився звичайний ритм життя позивача; він був змушений протягом тривалого часу перебувати в чергах у казначейській службі, звертатися до суду; позивач не міг отримати присуджені йому судом грошові кошти та розпорядитися ними. Тривале невиконання судового рішення викликало моральні страждання від неможливості добитись справедливості та задоволення вимог, які присуджені судом, у зв'язку з чим позивач відчуває себе ошуканим, що негативно позначилося на його психічному стані та змушує його нервувати і переживати.
Окрім того, позивач послався на те, що оскільки він є непрацюючим пенсіонером, вказані кошти необхідні були йому для харчування, оплати комунальних послуг та ліків.
Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Загальні підстави відповідальності за завдану майнову та моральну шкоду передбачені нормами статей 1166, 1167 ЦК України, відповідно до яких шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності вини.
Згідно частини четвертої статті 13, частини першої статті 55, частини п'ятої статті 124, пункту 9 частини третьої статті 129 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання; усі суб'єкти права власності рівні перед законом; права і свободи людини і громадянина захищаються судом; судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій її території; обов'язковість рішень суду є однією з основних засад судочинства.
Конституційний Суд України у своїх рішеннях неодноразово зазначав, що виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 13 грудня 2012 року № 18-рп/2012, пункт 2 мотивувальної частини Рішення від 26 червня 2013 року № 5-рп/2013 ); невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом (пункт 3 мотивувальної частини Рішення від 25 квітня2012 року № 11-рп/2012).
Виконання судового рішення - сфера регулювання ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду (рішення Європейського суду з прав людини від 29 червня 2004 р. у справі «Войтенко проти України», в якому ЄСПЛ зазначив, що неможливість для заявника домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, що викладене у першому реченні п. 1 ст. 1 Протоколу №1).
В рішенні у справі «Шмалько проти України» від 20 липня 2004 року Європейський суд з прав людини вказав, що право на виконання судового рішення є складовою права на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, для цілей якої виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина судового розгляду.
Таким чином, право на судовий захист є конституційною гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов'язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист.
Відповідно до частини другої статті 2, частини першої статті 170 ЦК України учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.
Згідно з частиною першою статті 1173 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.
У частині першій статті 1174 ЦК України зазначено, що шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Правовою підставою для цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю державного виконавця під час проведення виконавчого провадження, є правопорушення, що включає як складові елементи шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв'язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Належним доказом протиправних (неправомірних) рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця є, як правило, відповідне судове рішення (вирок) суду, що набрало законної сили, або відповідне рішення вищестоящих посадових осіб державної виконавчої служби, інші докази.
Європейський суд з прав людини зауважує, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (RYSOVSKYY v. UKRAINE, № 29979/04, § 70, ЄСПЛ, від 20 жовтня 2011 року).
Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
З урахуванням того, що саме на державу покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав. Держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду.
Порядок виконання судових рішень про стягнення коштів з державного органу визначений Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» від 05 червня 2012 року № 4901-VI, яким встановлено, що виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду. ДКСУ та її територіальний орган можуть бути залучені до участі у справі з метою забезпечення завдань цивільного судочинства, однак їх незалучення не може бути підставою для відмови у позові.
Вказаний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц (провадження № 14-515цс19).
Постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 року №215 (з подальшими змінами та доповненнями) затверджено Положення про Державну казначейську службу України (далі - Казначейство), згідно з яким:
- Казначейство є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через міністра фінансів і який реалізує державну політику у сферах казначейського обслуговування бюджетних коштів, бухгалтерського обліку виконання бюджетів (пункт 1);
- Казначейство відповідно до покладених на нього завдань та в установленому законодавством порядку здійснює безспірне списання коштів державного та місцевих бюджетів або боржників на підставі рішення суду (підпункт 3 пункту 4);
- Казначейство з метою організації своєї діяльності контролює діяльність територіальних органів Казначейства (підпункт 4 пункту 5);
- Казначейство здійснює свої повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи (пункт 9).
Виходячи з норм Закону України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» та Положення про Державну казначейську службу України, Казначейство відповідно до покладених на нього завдань та в установленому законодавством порядку здійснює безспірне списання коштів державного та місцевих бюджетів або боржників на підставі рішення суду безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи, діяльність яких з метою організації своєї діяльності контролює безпосередньо.
Порядок виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2011 року №845 (далі - Порядок виконання рішень), визначає механізм виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, прийнятих судами, а також іншими державними органами (посадовими особами), які відповідно до закону мають право приймати такі рішення.
Згідно з пунктом 3 вищезгаданого Порядку рішення про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників виконуються на підставі виконавчих документів виключно органами Казначейства у порядку черговості надходження таких документів (про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів - з попереднім інформуванням Мінфіну, про стягнення коштів боржників - у межах відповідних бюджетних призначень, наданих бюджетних асигнувань (залишків коштів на рахунках підприємств, установ, організацій).
Виходячи з системного аналізу Порядку виконання рішень, безспірне списання коштів за рішенням судів здійснюється з рахунків боржника у межах відкритих асигнувань, а в разі їх відсутності територіальний орган Казначейства надсилає боржнику вимогу, якою зобов'язує здійснити дії, спрямовані на виконання рішення суду та пошук відкритих асигнувань. У такому випадку орган Казначейство може заборонити боржнику здійснювати інші видатки, окрім захищених статей, передбачених Бюджетним кодексом України.
Відповідно до положень пункту 15 Порядку виконання рішень дії органів Держказначейства з виконання виконавчих документів можуть бути оскаржені до Держказначейства або суду.
Натомість Казначейство не є органом примусового виконання судових рішень і відповідно не здійснює заходів з примусового виконання рішень у порядку, визначеному Законом України «Про виконавче провадження», а є встановленою Законом України «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» особою на здійснення гарантованого державою забезпечення виконання рішень суду способом безспірного списання коштів з рахунку боржника (державного органу, державного підприємства або підприємства, примусова реалізація майна якого забороняється) у визначених цим Законом випадках та з урахуванням установлених ним особливостей за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду (подібний висновок наведено у постановах Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі №910/9927/13 та від 04 грудня 2020 року у справі №904/3118/20).
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Разом з цим, положення частини першої статті 5 ЦПК України передбачають, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
За правилами частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Статтею 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Як зазначає ЄСПЛ у справі «Антонюк проти України» від 11 грудня 2008 року, відповідальність держави за виконання судових рішень щодо приватних осіб зводиться до участі державних органів у виконавчому провадженні, при цьому надмірне тривале провадження дає підстави для відшкодування моральної шкоди. Такого висновку також дійшов і Верховний Суд.
Правовою підставою цивільно-правової відповідальності за відшкодування шкоди, завданої рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, є правопорушення, що включає як складові елементи: шкоду, протиправне діяння особи, яка її завдала, причинний зв'язок між ними. Шкода відшкодовується незалежно від вини. Разом з тим, обов'язок доведення наявності шкоди, протиправності діяння та причинно-наслідкового зв'язку між ними покладається на позивача.
Матеріалами справи встановлено та не заперечується сторонами, що Державна казначейська служба України на виконання рішення Дарницького районного суду м. Києва від 13 листопада 2017 року про стягнення з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 8 000 грн на відшкодування моральної шкоди та виконавчого листа, виданого Дарницьким районним судом м. Києва 30 жовтня 2019 року, перерахувала позивачу 8 000 грн 30 грудня 2020 року, в той час як з відповідною заявою ОСОБА_1 звернувся до Державної казначейської служби України ще 04 листопада 2019 року.
Отже, судом встановлені обставини невиконання відповідачем Державою Україна в особі Державної казначейської служби України судового рішення щодо позивача, як стягувача у виконавчому провадженні, упродовж тривалого часу, що є порушенням права на справедливий судовий розгляд.
Загальні підходи до відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади, були сформульовані Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2019 року у справі №464/3789/17. Зокрема, Суд дійшов висновку, що адекватне відшкодування шкоди, зокрема й моральної, за порушення прав людини є одним із ефективних засобів юридичного захисту. Моральна шкода полягає у стражданні або приниженні, яких людина зазнала внаслідок протиправних дій. Страждання і приниження - емоції людини, змістом яких є біль, мука, тривога, страх, занепокоєння, стрес, розчарування, відчуття несправедливості, тривала невизначеність, інші негативні переживання. Порушення прав людини чи погане поводження із нею з боку суб'єктів владних повноважень завжди викликають негативні емоції. Проте не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого. У справах про відшкодування моральної шкоди, завданої органом державної влади або органом місцевого самоврядування, суд, оцінивши обставин справи, повинен встановити чи мали дії (рішення, бездіяльність) відповідача негативний вплив, чи досягли негативні емоції позивача рівня страждання або приниження, встановити причинно-наслідковий зв'язок та визначити співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам.
У практиці Європейського Суду з прав людини порушення державою прав людини, що завдають психологічних страждань, розчарувань та незручностей зокрема через порушення принципу належного врядування, кваліфікуються як такі, що завдають моральної шкоди.
Таким чином, психологічне напруження, розчарування та незручності, що виникли внаслідок порушення органом держави чи місцевого самоврядування прав людини, навіть якщо вони не потягли вагомих наслідків у вигляді погіршення здоров'я, можуть свідчить про заподіяння їй моральної шкоди.
При цьому слід виходити з презумпції, що порушення прав людини з боку суб'єктів владних повноважень прямо суперечить їх головним конституційним обов'язкам (ст. 3, 19 Конституції України) і завжди викликає у людини негативні емоції. Проте, не всі негативні емоції досягають рівня страждання або приниження, які заподіюють моральну шкоду. Оцінка цього рівня залежить від усіх обставин справи, які свідчать про мотиви протиправних дій, їх інтенсивність, тривалість, повторюваність, фізичні або психологічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров'я потерпілого.
В силу статті 1173 ЦК України шкода відшкодовується незалежно від вини відповідача - органу державної влади чи місцевого самоврядування, а протиправність його дій та рішень презюмується - обов'язок доказування їх правомірності покладається на відповідача. Аналогічний правовий висновок вже був висловлений Верховним Судом у постанові від 22 січня 2020 у справі №560/798/16-а.
Зважаючи на викладені обставини та норми закону, Верховний Суд дійшов висновку про те, що негативні емоції позивача внаслідок тривалого та умисного не розгляду його заяви та невиконання судового рішення перебувають у причинно-наслідковому зв'язку із діями відповідача, а відтак завдали ОСОБА_1 моральної шкоди.
Разом з тим, визначаючи співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам, суд повинен виходити із засад розумності та справедливості. З огляду на те, що «розумність» і «справедливість» є оціночними поняттями, суди, які заслуховують сторін та встановлюють фактичні обставини справи, мають широку свободу розсуду під час визначення розумного та справедливого (співмірного) розміру відшкодування моральної шкоди.
Отже, ураховуючи тривалість вимушених змін у житті позивача, глибину душевних страждань, яких зазнав ОСОБА_1 внаслідок неналежного виконання судового рішення про стягнення з Державного бюджету України на його користь 8 000 грн у відшкодування моральної шкоди та з урахуванням вимог розумності і справедливості колегія суддів уважає, що на користь позивача з Державного бюджету України підлягає стягненню моральна шкода у розмірі 2 000 грн.
Визначений розмір моральної шкоди відповідає засадам розумності та справедливості, з урахуванням характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань позивача, ступеня вини відповідача у завданні моральної шкоди, а також тієї обставини, що рішення Дарницького районного суду м. Києва від 13 листопада 2017 року хоч із затриманням, але було виконано. При цьому, сам факт визнання порушеного права є адекватним засобом для згладжування душевних страждань і справедливої сатисфакції.
Покладаючи відшкодування завданої ОСОБА_1 моральної шкоди на державу, суд зобов'язує Державну казначейську службу України, як центральний орган виконавчої влади, що здійснює казначейське обслуговування бюджетних коштів, списати ці кошти з відповідного казначейського рахунку, що відповідає визначеній законодавством процедурі.
Таким чином, суд першої інстанції на вказані обставини та норми закону уваги не звернув, не дослідив та не надав належної оцінки обставинам тривалого невиконання відповідачем Дарницького районного суду м. Києва від 13 листопада 2017 року, не встановив наявності шкоди, протиправної поведінки відповідача та причинного зв'язку між протиправною поведінкою відповідача та моральною шкодою, внаслідок чого дійшов помилкового висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди.
Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України за наслідками розгляду апеляційної скарги суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Наведені порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи при вирішенні позову, є підставою для скасування рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині згідно з ч. 1 ст. 376 ЦПК України та ухвалення в цій частині нового рішення про часткове задоволення позову про відшкодування моральної шкоди.
Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 381, 382, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд у складі колегії суддів, -
Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Печерського районного суду м. Києва від 26 серпня 2021 року в частині вирішення позову про відшкодування моральної шкоди - скасувати.
Позов ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Державної казначейської служби України про відшкодування моральної шкоди, завданої тривалим невиконанням рішення суду, -задовольнити частково.
Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 2 000 грн в рахунок відшкодування моральної шкоди, завданої тривалим невиконанням рішення суду, шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з Єдиного казначейського рахунку Державного бюджету України.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.
Головуючий В.А. Кравець
Судді О.В. Желепа
О.Ф. Мазурик