10 серпня 2022 року
м. Київ
справа № 640/30770/20
адміністративне провадження № К/990/19624/22
Верховний Суд у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду Кашпур О.В., перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 серпня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 січня 2022 року у справі №640/30770/20 за позовом ОСОБА_1 до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулася до суду з позовом до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі відповідач), у якому просила:
визнати протиправними дії відповідача щодо ненарахування і виплати позивачу суддівської винагороди згідно з положеннями пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIII;
зобов'язати відповідача нарахувати і виплатити позивачу суддівську винагороду відповідно до пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року №1402-VIII з розрахунку посадового окладу судді Верховного Суду, а також провести перерахунок виплаченої суддівської винагороди починаючи з 28 липня 2017 року з урахуванням проведених виплат.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 серпня 2021 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 січня 2022 року, в задоволенні позову відмовлено.
26 липня 2022 року позивач повторно засобами поштового зв'язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 серпня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 січня 2022 року. Скаржник просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позов.
Згідно з частиною другою статті 328 КАС України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Відповідно до частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до пункту 4 частини другої статті 330 КАС України у касаційній скарзі зазначаються підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав).
Вирішуючи питання щодо можливості відкриття касаційного провадження за поданою касаційною скаргою, Верховний Суд виходить із такого.
У касаційній скарзі скаржник зазначив, що суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності та розглянув у порядку спрощеного провадження помилково.
Верховний Суд відхиляє аргументи скаржника щодо помилковості розгляду судом першої інстанції справи за правилами спрощеного позовного провадження, оскільки за загальним правилом будь-яка справа може розглядатися за правилами спрощеного позовного провадження, окрім тих, які обов'язково повинні розглядатися за правилами загального позовного провадження (їх визначено частиною четвертою статті 12, частиною четвертою статті 257 КАС України) і у цій справі суд першої інстанції не відносив її до категорії малозначних справ, та, урахувавши вимоги статті 257 КАС України, розглянув її за правилами спрощеного позовного провадження.
Водночас підставою касаційного оскарження судових рішень скаржник зазначає пункт 2 частини четвертої статті 328 КАС України та просить суд відступити від висновку Верховного Суду, викладеного у постановах від 01 серпня 2018 року у справі №826/13355/17, від 14 травня 2020 року у справі №826/12993/17, від 03 червня 2020 року у справі №826/14879/17, від 14 липня 2020 року у справі №826/13405/17, від 31 серпня 2021 року у справі №640/2202/19, від 09 грудня 2021 року у справі №640/15387/19, та обґрунтовує це тим, що:
- «висновки про «неможливість поширення гарантій», «закріплення можливості обраховування окладу суддівської винагороди винятково для суддів першої, апеляційної інстанцій, вищих спеціалізованих судів та Верховного Суду», «виокремлення категорії суддів» є підтвердження дискримінаційного ставлення за професійною ознакою як до судді, яка перебуває у штаті суду, що має бути ліквідований у зв'язку із реформою системи судоустрою»;
- «застосування для визначення розміру суддівської винагороди Закону України №2453 від 07 липня 2010 року, суперечать статті 130 Конституції України, положенням статей 52 та 135 Закону №1402 та не має правових підстав з огляду на втрату Закону №2453 чинності, зокрема у питаннях статусу суддів вищих спеціалізованих (касаційних) судів з 15 грудня 2017 року - дня припинення ними діяльності»;
- «висновки щодо сукупності умов, за наявності яких у судді виникає право на отримання суддівської винагороди за правилами частини другої статті 135 Закону №1402-VIII, не ґрунтуються на аналізі та тлумаченні законодавчих актів у їх взаємозв'язку»;
- «викладена у постанові Верховного Суду від 09 грудня 2021 року у справі №640/15387/19 позиція про те, що «питання урівняння статусу суддів Верховного Суду, призначених до цього суду за процедурою, визначеною Законом №1402-VIII, та суддів Вищих спеціалізованих судів, призначених у ці суди за процедурою за Законом №2453-VI, зокрема у питанні виплати суддівської винагороди, лежить у площині законодавчого вирішення та не може бути вирішено у межах цього спору», свідчить не тільки про подвійні стандарти у питанні статусу судді, а й про ухилення суду від вирішення спору з огляду на недоліки та прогалини українського законодавства»;
- «на сьогодні у судовій практиці з питань суддівської винагороди та грошового утримання судді у відставці формується практика за якою, гарантії незалежності визначені Законом №1402-VIII на суддів вищих спеціалізованих судів у відставці поширюються, а на діючих суддів, які залишаються в штаті відповідних судів - ні».
Приписи пункту 2 частини четвертої статті 328 КАС України передбачають можливість оскарження судових рішень в касаційному порядку у разі, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
Оскарження судового рішення з підстав необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції, полягає у аналізі аргументів Верховного Суду, що стали підставою для такого висновку та викладення обґрунтування щодо іншого підходу до застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах.
Верховний Суд в ухвалі від 21 квітня 2022 року, якою було повернуто касаційну скаргу ОСОБА_1 , вже наголошував на тому, що обґрунтованими підставами для відступлення від уже сформованої правової позиції Верховного Суду можуть бути, зокрема, зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційним Судом України або ж винесення рішення Європейського суду з прав людини, висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни у правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань, необхідність забезпечити єдність судової практики у застосуванні норм права тощо.
З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Суд повинен мати ґрунтовні підстави: його попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.
Суд уважає, що скаржник лише фактично висловив незгоду із вказаними правовими позиціями Верховного Суду, а доводи касаційної скарги свідчать про власне тлумачення скаржником норм законодавства, що регулюють спірні правовідносини, та вказують на наявність у нього власного бачення щодо результату вирішення цієї справи.
Окрім того, скаржник чітко не зазначив, щодо якої норми права, викладеної у постановах Верховного Суду та застосованої судом апеляційної інстанції в оскаржуваному рішенні, є необхідність для відступлення від висновку, що є обов'язковою умовою для відкриття касаційного провадження на підставі пункту 2 частини четвертої статті 328 КАС України.
З огляду на викладене, Суд уважає, що обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, наведених ОСОБА_1 у касаційній скарзі, не є достатньо мотивовані та не свідчать про наявність підстав для відкриття касаційного провадження.
У контексті наведеного слід зауважити, що з урахуванням внесених до КАС України змін, які набрали чинності 08 лютого 2020 року, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а тому відсутність у касаційній скарзі визначених законом підстав касаційного оскарження унеможливлює її прийняття та відкриття касаційного провадження.
Згідно з пунктом 4 частини п'ятої статті 332 КАС України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
Зважаючи на те, що касаційну скаргу повернуто, суд не вирішує клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження.
На підставі вищенаведеного та керуючись положеннями статей 44, 328, 330, 332 КАС України,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 06 серпня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 27 січня 2022 року у справі №640/30770/20 за позовом ОСОБА_1 до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про визнання протиправними дій, зобов'язання вчинити дії - повернути особі, яка її подала.
Роз'яснити, що повернення касаційної скарги не позбавляє права повторного звернення до суду касаційної інстанції в порядку, встановленому законом.
Копію ухвали про повернення касаційної скарги надіслати учасникам справи.
Скаржнику надіслати копію ухвали про повернення касаційної скарги разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами, у спосіб їх надсилання до суду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя О.В. Кашпур