Справа №:755/74/22
Провадження №: 4-с/755/14/22
"08" серпня 2022 р. Дніпровський районний суд м. Києва у складі:
головуючої судді - Марфіної Н.В.,
за участі секретаря - Булгакової Є.І.,
представника скаржника - Щербатюк Н.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Києві цивільну справу за скаргою ОСОБА_1 на дії державного виконавця Дніпровського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Єзерської Анастасії Михайлівни, заінтересована особа: ОСОБА_2 , -
04.01.2022 року скаржник звернувся до суду зі скаргою на дії державного виконавця Дніпровського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Єзерської А.М., у якій просить визнати неправомірним розрахунок заборгованості від 22.11.2021 року та зобов'язати державного виконавця провести перерахунок заборгованості по аліментам з урахуванням того, що за період з 2013 року по серпень 2019 року дитина ОСОБА_3 фактично проживав з батьком, а тому заборгованість по аліментам за цей період відсутня, а також з урахуванням того, що з 2019 року по липень 2021 року стягувачем не вживались заходи по отриманню аліментів у безготівковій формі, а тому заборгованість за цей період також відсутня.
Вимоги скарги мотивовано тим, що 26.09.2013 року Дніпровським районним судом м. Києва було ухвалене рішення про стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліментів на утримання неповнолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі ј частини від всіх видів заробітку, щомісячно, починаючи з 11.09.2013 року і до досягнення дитиною повноліття, але не менше 30% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. Скаржник вказує, що йому не було відомо про наявність цього рішення. У 2013 році між скаржником та його дружиною виникали суперечки в зв'язку з чим остання подала позов про розірвання шлюбу, а також про стягнення аліментів. Скаржник зазначає, що написав під диктовку заяви про визнання позовів з метою примирення і сторони дійсно примирились та продовжили проживання однією сім'єю. Однак у 2014 році подружжя все ж таки розлучилось на підставі рішення суду. Скаржник стверджує, що йому не було відомо про те, що у справі про стягнення аліментів у 2013 році було прийняте якесь рішення, оскільки про це його ніхто не повідомляв та відповідне рішення йому не надходило, а тому скаржник був впевнений, що у зв'язку із примиренням дружина цей позов відкликала. Пізніше виявилось, що 09.10.2013 року ОСОБА_2 отримала виконавчий лист. При цьому, остання виконавчий лист до виконання не пред'являла, оскільки спочатку подружжя мало намір зберегти шлюб, в подальшому після розлучення у червні 2014 року дитина проживала разом зі скаржником та його батьками, а ОСОБА_2 проживала окремо. Дитина до 2019 року проживала із батьком за адресою: АДРЕСА_1 . та перебувала на його повному утриманні, піклуванням та доглядом займався скаржник і його батьки, саме мати скаржника відводила дитину до школи, забирала його та відводила на гуртки. ОСОБА_2 коштів на утримання дитини не надавала і лише інколи з'являлась вдома у скаржника та його батьків. У зв'язку із погіршенням самопочуття батька скаржника, у 2019 році ОСОБА_2 забрала сина і дитина проживала в подальшому із нею. Для врегулювання питання утримання колишнє подружжя погодило, що ОСОБА_2 отримає рішення суду про стягнення аліментів. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва у справі №755/18912/19 від 22.06.2020 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання неповнолітнього ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі ј частини від всіх видів заробітку, щомісячно, починаючи з 21.11.2019 року і до досягнення дитиною повноліття, але не менше 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку. І знову судом був виданий виконавчий лист від 24.06.2021 року. В позовній заяві 2019 року ОСОБА_2 вказала, що іншого позову до цього ж відповідача з тим самим предметом та з тих самих підстав не подано, що не відповідає дійсності. Скаржник вказує, що неодноразово звертався до стягувача з проханням надати офіційні реквізити для перерахування аліментів, однак стягувач у цьому відмовляла, а в подальшому заблокувала скаржника у месенджерах і кошти на дитину передавались через матір скаржника матері стягувачки. Сам факт існування двох рішень вказує на те, що до судового рішення у 2019 році між батьками не існувало спору та не було заборгованості зі сплати аліментів, тому не підлягають стягненню аліменти до серпня 2019 року, коли дитина проживала із батьком. У листопаді 2021 року із застосунку «Дія» скаржник довідався про відкриття ВП №65948791 від 21.07.2021 року за виконавчим листом №755/22294/13 від 09.10.2013 року, але до теперішнього часу до нього не надходила постанова про відкриття ВП. Письмове звернення адвоката про ознайомлення з матеріалами ВП державним виконавцем було проігнороване і лише 16.12.2021 року скаржник засобами поштового зв'язку отримав оскаржуваний розрахунок заборгованості. Скаржник вказує, що син ОСОБА_3 проживав по серпень 2019 року із ним та його батьками, тому заборгованість за цей період не може бути нарахована. До липня 2021 року ОСОБА_4 не вживала ніяких заходів для отримання аліментів через виконавчу службу або в інший офіційний спосіб, грошові кошти на дитину передавались матір'ю скаржника матері стягувачки і інколи скаржник перераховував кошти на вказані нею картки, жодних зауважень від стягувачки не надходило. Виконавчий лист у справі від 2013 року був виданий коли діяла інша редакція Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 року і згідно п. 2 ч. 1 ст. 22 зазначеного закону, виконавчі документи можуть бути пред'явлені до виконання протягом року, при цьому строки пред'явлення виконавчих документів до виконання встановлюють для кожного платежу окремо. Таким чином, на думку скаржника, строки пред'явлення виконавчого листа в частині платежів до липня 2019 року сплинули. Водночас, стягувач не вживав ніяких заходів для отримання цих коштів. Посилаючись на положення ч. 2 ст. 191 СК України скаржник вказує, що хоча ця норма стосується питання присудження аліментів, однак за аналогією вона має застосовуватись до всіх питань щодо можливості отримання аліментів за минулий час. На думку скаржника, неправильною та неадекватною є ситуація, коли стягувач аліментів отримав рішення суду та виконавчий лист про стягнення аліментів, однак нікому не повідомив про це, і при цьому хоче отримати аліменти за минулий час, дочекавшись коли набіжить значна сума. В даному випадку це підтверджується тим, що наявне друге рішення про стягнення аліментів у 2019 році. Після отримання нового рішення стягувач не звертався до органів виконавчої служби, тобто штучно формально збільшуючи заборгованість, хоча при цьому стягувач отримувала кошти на дитину в готівковій формі та не заперечувала проти цього. Абсолютно недопустимою є ситуація коли дитина фактично не проживає зі стягувачем, однак стягувач вимагає аліментів за цей період.
Ухвалою суду від 05.01.2022 року відкрито провадження у справі, призначено справу до судового розгляду по суті та відмовлено у задоволенні заяви скаржника про виклик свідків.
Ухвалою суду від 23.02.2022 року задоволене клопотання представника скаржника про витребування доказів.
Представник скаржника в судовому засіданні підтримала вимоги скарги з підстав викладених у ній, просить скаргу задовольнити і додатково пояснила суду, що скаржнику не було відомо про наявність рішення суду від 2013 року і всі документи він тоді підписував аби примиритись з дружиною. Після ухвалення відповідного рішення стягувач отримала у 2014 році виконавчий лист, однак дитина проживала із батьком і лише коли у 2019 році захворів батько скаржника стягувачка забрала дитину. В 2019 році ОСОБА_2 знов звернулась до суду із позовом про стягнення аліментів і наявність двох рішень суду у 2013 році та у 2019 році підтверджує той факт, що дитина проживала з батьком. Про наявність ВП скаржнику стало відомо лише у листопаді 2021 року із застосунку «Дія».
Суб'єкт оскарження та стягувач в судове засідання не з'явились, про час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, причини неявки суду не повідомили.
За змістом ч. 2 ст. 450 ЦПК України, неявка стягувача, боржника, державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця, які належним чином повідомлені про дату, час і місце розгляду скарги, не перешкоджають її розгляду.
Суд, вислухавши пояснення представника скаржника, вивчивши матеріли справи, дослідивши наявні у справі письмові докази, оцінивши докази кожен окремо та в їх сукупності, повно, всебічно та об'єктивно встановивши обставини справи, приходить до наступного висновку.
Статтею 449 ЦПК України визначено, що скаргу може бути подано до суду: а) у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її права або свободи; б) у триденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її права, у разі оскарження постанови про відкладення провадження виконавчих дій. Пропущений з поважних причин строк для подання скарги може бути поновлено судом.
Скаржник стверджує, що оскаржуваний ним розрахунок заборгованості був отриманий останнім засобами поштивого зв'язку 16.12.2021 року на підтвердження чого до матеріалів скарги додано копію поштового конверта.
Інших даних про час отримання скаржником копії розрахунку заборгованості матеріали справи не містять.
Вбачається, що зі скаргою на дії державного виконавця скаржник звернувся до суду через засоби поштового зв'язку 28.12.2021 року, тож ураховуючи вихідні і святкові дні, скарга подана у встановлений цивільним процесуальним законом десятиденний термін від дня коли скаржнику стало відомо про наявний розрахунок заборгованості.
Відповідно до положень ст.ст. 447, 448, 450, 451 ЦПК України, сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. Скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції. Про подання скарги суд повідомляє відповідний орган державної виконавчої служби, приватного виконавця не пізніше наступного дня після її надходження до суду. Скарга розглядається у десятиденний строк у судовому засіданні за участю стягувача, боржника і державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби чи приватного виконавця, рішення, дія чи бездіяльність яких оскаржуються.
Частиною 1 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
Згідно ст. 451 ЦПК України, за результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу. У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника). Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.
Отже, розглядаючи скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного або приватного виконавця суд має встановити чи були оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними або правомірними, адже в межах положень Розділу 7 ЦПК України суд розглядає питання законності рішень, дій чи бездіяльність саме виконавця (державного/приватного).
Із матеріалів справи вбачається, що у липні 2021 року стягувач ОСОБА_2 звернулась до Дніпровського РВ ДВС у м. Києві ЦМУ МЮ (м. Київ) із заявою про відкриття виконавчого провадження до якої додала оригінал виконавчого листа №755/22294/13 виданий 09.10.2013 року Дніпровським районним судом м. Києва за рішенням від 26.09.2013 року про стягнення з ОСОБА_1 аліментів на користь ОСОБА_2 на утримання сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в розмірі ј частини зі всіх видів заробітку щомісячно, починаючи з 11.09.2013 року і до досягнення дитиною повноліття, але не менше ніж 30% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку.
Постановою державного виконавця від 21.07.2021 року за вказаним виконавчим листом відкрите виконавче провадження №65948791.
22.11.2021 року державний виконавець керуючись ст. 71 ЗУ «Про виконавче провадження», п. 12 ч. 10 Інструкції з організації примусового виконання рішень, ст.ст. 182, 195 СК України, ЗУ «Про державний бюджет України» склав оскаржуваний розрахунок заборгованості зі сплати аліментів за період з вересня 2013 року по жовтень 2021 року, згідно якого, заборгованість за виконавчим листом №755/22294/13 від 09.10.2013 року виданим Дніпровським районним судом м. Києва станом на 01.11.2021 року складає 289498,50 грн.
За змістом ст.ст. 129, 129-1 Конституції України, однією з основних засад судочинства є обов'язковість судового рішення. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.
Статтею 18 ЦПК України встановлено, що судові рішення, які набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Згідно ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд у межах повноважень, наданих йому законом. Невиконання судових рішень має наслідком юридичну відповідальність, установлену законом.
Статтями 1, 2 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню. Виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: 1) верховенства права; 2) обов'язковості виконання рішень; 3) законності; 4) диспозитивності; 5) справедливості, неупередженості та об'єктивності; 6) гласності та відкритості виконавчого провадження; 7) розумності строків виконавчого провадження; 8) співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями; 9) забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.
Згідно ч. 3 ст. 12 Закону України «Про виконавче провадження», виконавчий документ про стягнення періодичних платежів у справах про стягнення аліментів, відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я, втрати годувальника тощо може бути пред'явлено до виконання протягом усього періоду, на який присуджені платежі.
Отже, виконавчий лист про стягнення аліментів на утримання неповнолітньої дитини може бути пред'явлений до примусового виконання до часу набуття дитиною повноліття, у даному випадку до 17.07.2026 року.
Посилання сторони скаржника на положення ст. 22 Закону України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 року судом до уваги не приймаються, оскільки згідно п. 5 Розділу 8 «Прикінцеві та перехідні положення» чинного Закону України «Про виконавче провадження», виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, пред'являються до виконання у строки, встановлені цим Законом.
За змістом ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження», виконавець зобов'язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.
Статтею 71 Закону України «Про виконавче провадження» визначено, що порядок стягнення аліментів визначається законом. Виконавець стягує з боржника аліменти у розмірі, визначеному виконавчим документом, але не менше мінімального гарантованого розміру, передбаченого Сімейним кодексом України. Визначення суми заборгованості із сплати аліментів, присуджених як частка від заробітку (доходу), визначається виконавцем у порядку, встановленому Сімейним кодексом України. Виконавець зобов'язаний обчислювати розмір заборгованості із сплати аліментів щомісяця, а також проводити індексацію розміру аліментів відповідно до частини першої цієї статті. Виконавець зобов'язаний повідомити про розрахунок заборгованості стягувачу і боржнику у разі, зокрема, надходження виконавчого документа на виконання від стягувача. Спори щодо розміру заборгованості із сплати аліментів вирішуються судом за заявою заінтересованої особи у порядку, встановленому законом.
Безпідставними є посилання сторони скаржника на положення ч. 2 ст. 191 СК України, оскільки ч. 1 ст. 194 СК України чітко передбачено, що аліменти можуть бути стягнуті за виконавчим листом за минулий час, але не більш як за десять років, що передували пред'явленню виконавчого листа до виконання.
Поряд із цим ч. 2 ст. 191 СК України визначає можливість та порядок стягнення аліментів за минулий час за рішенням суду, як виключення із загального правила, передбаченого ч. 1 ст. 191 СК України. Жодної аналогії у даному випадку застосовано бути не може, адже нормою ч. 1 ст. 194 СК України встановлений порядок стягнення аліментів за минулий час, що передував пред'явленню виконавчого листа до виконання.
За приписами ст. 195 СК України, заборгованість за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу), визначається виходячи з фактичного заробітку (доходу), який платник аліментів одержував за час, протягом якого не провадилося їх стягнення, незалежно від того, одержано такий заробіток (дохід) в Україні чи за кордоном. Заборгованість за аліментами платника аліментів, який не працював на час виникнення заборгованості або є фізичною особою - підприємцем і перебуває на спрощеній системі оподаткування, або є громадянином України, який одержує заробіток (дохід) у державі, з якою Україна не має договору про правову допомогу, визначається виходячи із середньої заробітної плати працівника для даної місцевості. У разі встановлення джерела і розміру заробітку (доходу) платника аліментів, який він одержав за кордоном, за заявою одержувача аліментів державний виконавець, приватний виконавець здійснює перерахунок заборгованості. Розмір заборгованості за аліментами обчислюється державним виконавцем, приватним виконавцем, а в разі виникнення спору - судом.
Пунктом 4 Розділу 16 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 року №512/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 29.09.2016 року №2832/5), виконавець зобов'язаний обчислювати розмір заборгованості зі сплати аліментів щомісяця (додаток 15) та у випадках, передбачених частиною четвертою статті 71 Закону, повідомляти про розрахунок заборгованості стягувача і боржника. Розрахунок заборгованості обчислюється в автоматизованій системі виконавчого провадження на підставі відомостей, отриманих із: звіту про здійснені відрахування та виплати; квитанцій (або їх копій) про перерахування аліментів, наданих стягувачем чи боржником; заяв та (або) розписок стягувача; інформації про середню заробітну плату працівника для цієї місцевості; інших документів, що відображають отримання боржником доходу або сплату ним аліментів. Сума заборгованості зі сплати аліментів, присуджених як частка від заробітку (доходу), визначається виконавцем у порядку, встановленому статтею 195 Сімейного кодексу України. Стягнення аліментів за виконавчими листами за минулий час проводиться в межах десятирічного строку, що передував пред'явленню виконавчого листа до виконання. Спори щодо розміру заборгованості зі сплати аліментів вирішуються судом за заявою заінтересованої особи у порядку, встановленому законом.
Державний виконавець отримавши до виконання виконавчий лист №755/22294/2013 виданий 09.10.2013 року Дніпровським районним судом м. Києва за рішенням про стягнення аліментів від 26.09.2013 року в межах своєї компетенції, у визначений чинним законодавством спосіб та у граничних строках, тобто не більш як за десять років, що передували пред'явленню виконавчого листа до виконання, здійснив оскаржуваний боржником розрахунок заборгованості.
Жодної протиправності у діях державного виконавця при здійсненні розрахунку заборгованості судом не встановлено.
Відсутності у скаржника даних про винесення рішення суду про стягнення аліментів у справі №755/22294/2013 від 26.09.2013 року судовим розглядом не встановлено, адже за замістом вказаного рішення, яке розміщене у Єдиному державному реєстрі судових рішень: «Відповідач в судове засідання не з'явився, надав до суду заяву, в якій проти стягнення з нього аліментів в розмірі ? частини з усіх видів заробітку щомісячно не заперечував та просив розглядати справу в його відсутність».
Крім того, відсутність у скаржника даних про ухвалене рішення, особисті мотиви написання скаржником зазначеної вище заяви не мають значення для вирішення цієї справи, як і його сподівання на те, що дружина мала відкликати позов, адже у даному провадженні вирішується питання правомірності дій державного виконавця.
Не можуть бути предметом розгляду скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця посилання скаржника на те, що у певний період часу дитина проживала зі скаржником, оскільки державний виконавець зобов'язаний виконувати рішення суду та не має повноважень установлювати періоди не проживання дитини зі стягувачем і звільняти боржника від сплати аліментів за цей період.
Суд, у межах розгляду скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця, також не встановлює періоди проживання дитини з боржником і не звільняє від сплати аліментів за ці періоди, з огляду на те, що суд розглядає саме питання правомірності дій державного виконавця, як про це вказано вище.
Поряд із цим, ч. 4 ст. 273 ЦПК України передбачено, що якщо після набрання рішенням суду законної сили, яким з відповідача присуджені періодичні платежі, зміняться обставини, що впливають на визначені розміри платежів, їх тривалість чи припинення, кожна сторона має право шляхом пред'явлення нового позову вимагати зміни розміру, строків платежів або звільнення від них.
Отже, скаржник не обмежений у праві звернення до суду в порядку позовного провадження, з метою встановлення певних фактів, які мають вплив на звільнення боржника від сплати аліментів за окремі періоди.
Стосовно наявності другого рішення суду про стягнення аліментів, слід зазначити, що чинним цивільним процесуальним законом визначений порядок оскарження такого рішення і із матеріалів скарги не вбачається, що це рішення також було пред'явлене до виконання.
Посилання скаржника на те, що стягувачу передавались кошти на утримання дитини готівкою, а інколи пересилались на її банківську картку належними, допустимими, достатніми та достовірними доказами не підтверджено.
Невжиття стягувачем до липня 2021 року заходів для примусового стягнення аліментів жодним чином не може свідчити про відсутність обов'язку боржника зі сплати аліментів, адже подання виконавчого листа до виконання у продовж строку до досягнення дитиною повноліття є правом стягувача.
Ураховуючи все вище викладене, вимоги скарги не підлягають до задоволення.
Інші посилання скаржника носять характер недоведених припущень та є такими, що не мають правового значення для вирішення цієї справи.
Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 18, 259-261, 353-355, 447-451 ЦПК України, ст.ст. 129, 129-1 Конституції України, ст.ст. 194, 195 СК України, Законами України «Про виконавче провадження», «Про судоустрій і статус суддів», Інструкцією з організації примусового виконання рішень, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 02.04.2012 року №512/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України від 29.09.2016 року №2832/5), суд, -
У задоволенні скарги ОСОБА_1 на дії державного виконавця Дніпровського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) Єзерської Анастасії Михайлівни, заінтересована особа: ОСОБА_2 - відмовити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення.
Ухвала може бути оскаржена до Київського апеляційного суду протягом п'ятнадцяти днів з дня складення повного тексту ухвали суду.
Учасник справи, якому повний текст ухвали суду не був вручений у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на ухвалу суду - якщо апеляційна скарга подана протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду.
Повний текст ухвали суду складений 09.08.2022 року.
Суддя -