04 серпня 2022 року
м. Київ
справа № 640/1892/20
адміністративне провадження № К/9901/16033/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого - Губської О. А.,
суддів: Білак М.В., Калашнікової О.В.,
розглянув у порядку письмового провадження адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1 до Головного територіального управління юстиції у Київській області, Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку, провадження у якій відкрито
за касаційною скаргою Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 грудня 2020 року, прийняте у складі судді Григоровича П.О., та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 07 квітня 2021 року, ухвалену у складі колегії суддів: Грибан І.О. (головуючий), Ключковича В.Ю., Парінова А.Б.,
І. Суть спору:
1. ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з позовом до Головного територіального управління юстиції у Київській області, Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції, в якому просив:
1.1. визнати протиправним та скасувати наказ Головного територіального управління юстиції у Київській області від 24.12.2019 № 2155/4 «Про звільнення ОСОБА_1 » в частині пунктів першого та другого такого наказу;
1.2. поновити ОСОБА_1 на посаді заступника начальника відділу з питань банкрутства Головного територіального управління юстиції у Київській області;
1.3. стягнути з Головного територіального управління юстиції у Київській області на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу.
2. В обґрунтування своїх вимог позивач зазначає, що за змістом положень ч.3 ст.87 Закону України «Про державну службу» процедура вивільнення державних службовців на підставі п.1 ч.1 цієї статті визначається законодавством про працю, а отже відповідачі були зобов'язані запропонувати позивачу іншу роботу у новоствореному органі.
3. Відповідачі позов не визнали та просили відмовити в його задоволенні.
ІІ. Установлені судами фактичні обставини справи
4. Позивач з 01.07.2013 був прийняти на службу до Головного територіального управління юстиції у Київській області на посаду старшого державного виконавця відділу державної виконавчої служби Добропільського міськрайонного управління юстиції. Станом на 22.07.2019 обіймав посаду заступника начальника відділу з питань банкрутства Головного територіального управління юстиції у Київській області.
5. Постановою Кабінету міністрів України від 09.10.2019 №870 «Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції» ліквідовано Головне територіальне управління юстиції у Київській області та утворено Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ).
6. На виконання пункту 2 наказу Міністерства юстиції України від 16.10.2019 № 3173/5 «Про утворення міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції України», проведено державну реєстрацію Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (код ЄДРПОУ 43315602), яке є правонаступником усіх прав та обов'язків Головного територіального управління юстиції у місті Києві, Головного територіального управління юстиції у Київській області, Головного територіального управління юстиції у Черкаській області, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 № 870.
7. 25 жовтня 2020 року Головою ліквідаційної комісії Головного територіального управління юстиції України у Київській області ознайомлено позивача з Попередженням про припинення державної служби на підставі п.1-1 ч.1 ст.87 Закону України «Про державну службу» у зв'язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Київській області та про звільнення із займаної посади не раніше двох місяців з дня попередження.
8. До відома позивача, серед іншого, доведено, що з дня попередження по день фактичного звільнення ОСОБА_1 зобов'язаний виконувати свої службові обов'язки та дотримуватись трудової дисципліни.
9. Дії з попередження Головою ліквідаційної комісії Головного територіального управління юстиції України у Київській області позивача про наступне звільнення останнім не оскаржувались.
10. 24 грудня 2019 року ГТУЮ у Київській області винесено спірний наказ №2155/4 «Про звільнення ОСОБА_1 », за змістом якого звільнено позивача 26 грудня 2019 року з посади заступника начальника відділу з питань банкрутства ГТУЮ у Київській області відповідно до п.1-1 ч.1 ст.87 Закону України «Про державну службу» та ст.24 Закону України «Про відпустки».
11. Не погоджуючись з правомірністю і обґрунтованістю оскаржуваного наказу, позивач звернувся до суду з даним позовом.
ІІІ. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
12. Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 грудня 2020 року, яке залишено без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 07 квітня 2021 року позовні вимоги задоволено.
13. Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що фактично відбулася не ліквідація Головного територіального управління юстиції у Київській області, а його реорганізація в Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ), що не виключає, а передбачає обов'язок роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи, у тому числі й позивача.
IV. Провадження в суді касаційної інстанції
14. Не погодившись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанції, Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м.Київ) звернулося із касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій просив скасувати оскаржувані судові рішення.
15. Ухвалою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 23 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі за вказаною скаргою на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах).
16. Обґрунтовуючи касаційну скаргу, відповідач, посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування пункту 1-1 частини першої статті 87 ЗУ «Про державну службу» при звільненні державного службовця з займаної посади у випадку ліквідації державного органу.
17. Скаржник наголосив, що Головне територіальне управління юстиції у Київській області було ліквідовано 12.03.2021 на підставі Постанови Кабінету Міністрів України від 09.10.2019 № 870 «Про деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції», відповідно до якої прийнято рішення ліквідувати як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції. Постанова Кабінету Міністрів України №870 є чинною і такою що не оскаржується, а тому є обов'язковою до виконання на всій території України. Разом з тим, вищевказаною постановою Кабінету Міністрів України прийнято рішення про утворення як юридичні особи публічного права Міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції, зокрема Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ) - Головного територіального управління юстиції у Київській області, Головного територіального управління юстиції у м. Києві, Головного територіального управління юстиції у Черкаській області. При цьому, звертає увагу, що в результаті утворення Міжрегіональних управлінь деякі функції Головних територіальних управлінь юстиції надано Центральному міжрегіональному управлінню Міністерства юстиції (м. Київ) та наділено його значно ширшими повноваженнями, оскільки діяльність цього органу поширюється не лише на Київську область, як зокрема Головне територіальне управління юстиції у Київській області. Разом з тим, новостворений орган діє на підставі «Положення про міжрегіональні управління Міністерства юстиції України», затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 23.06.2011 № 1707/5. Крім того, основні завдання Головних територіальних управлінь юстиції, згідно з вказаними положеннями, відрізняються від основних завдань Міжрегіональних управлінь.
17.1. При цьому, відповідач зазначив, що до Закону України «Про державну службу» було внесено зміни Законом України від 19.09.2019 «Про внесення змін до деяких законів України», які набрали чинності з 25.09.2019, які стосуються спрощення порядку звільнення, зокрема у зв'язку з ліквідацією державного органу (які діяли на момент попередження). Законодавець, приймаючи зміни до Закону України «Про державну службу», крім іншого передбачив, спрощення порядку прийняття на державну службу та звільнення з неї, про що йдеться у пояснювальній записці до відповідного законопроекту. Ліквідація державного органу як підстава припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення, відповідно до пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону, не містить будь яких додаткових умов припинення державної служби та є самостійною та достатньою підставою для її припинення.
17.2. Також скаржник звертає увагу, що судом визначено що ОСОБА_1 має бути поновлено на посаді в Головному територіальному управлінні юстиції у Київській області. Проте таке поновлення на роботі суперечить статті 235 КЗпП, якою передбачена можливість поновлення працівника лише на попередній роботі (а не на будь-якій іншій, тотожній, аналогічній, рівнозначній, тощо). Державний орган ліквідовано, і поновлення на посаді в державному органі в якому відсутні працівники, відсутній штатний розпис, та відсутній кошторис заробітної плати, є неможливим. Норми Закону України «Про державну службу» та КЗпП не передбачають «переважного права на зайняття посади» або «наслідування посади» у новоствореному та в будь-якому іншому органі.
18. Позивач подала відзив на касаційну скаргу, в якому просив оскаржувані судові рішення залишити без змін, а скаргу - без задоволення.
V. ДЖЕРЕЛА ПРАВА
19. Згідно зі статтею 3 Кодексу адміністративного судочинства України (далі також -КАС України) провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи.
20. Частиною першою статті 341 КАС України обумовлено, що суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
21. Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
22. Частина шоста статті 43 Конституції України гарантує громадянам захист від незаконного звільнення.
23. Принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначає Закон України від 10 грудня 2015 року № 889-VIII «Про державну службу», в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин (далі також - Закон № 889-VIII).
24. Згідно частини першої - третьої статті 5 Закону № 889-VIII правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.
Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
25. Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов'язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби (ст. 1 Закону).
26. Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
27. Закон України «Про державну службу» є спеціальним законом з питань вступу, проходження та припинення державної служби.
28. В силу пункту 4 частини першої статті 83 Закону № 889-VIII державна служба припиняється за ініціативою суб'єкта призначення (статті 87, 87-1 цього Закону).
29. Приписами частини першої статті 87 Закону № 889-VIII визначено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є:
1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу;
1-1) ліквідація державного органу;
2) встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування;
3) отримання державним службовцем негативної оцінки за результатами оцінювання службової діяльності;
4) вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення.
30. Оскільки стаття 87 цього Закону, в редакції чинній на час прийняття оскаржуваного наказу про звільнення позивача не визначала порядок і процедуру припинення державної службу на підставі пункту 1-1 частини першої цієї статті (відповідні зміни були внесені Законом України від 14 січня 2020 р. № 440-IX), тому до спірних правовідносин, згідно приписів частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу» підлягають застосованою положення Кодексу законів про працю України.
31. Статтею 40 КЗпП України передбачено, що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках: 1) змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації.
32. Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
33. Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.
34. Частиною першою статті 49-2 Кодексу законів про працю України (далі також - КЗпП України) встановлено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.
35. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством.
36. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. У разі якщо вивільнення є масовим відповідно до статті 48 Закону України «Про зайнятість населення», власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про заплановане вивільнення працівників.
VI. ОЦІНКА ВЕРХОВНОГО СУДУ
37. Вирішуючи питання про обґрунтованість поданих касаційних скарг, Верховний Суд керується таким.
38. Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що відповідно до частини першої статті 341 КАС України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
39. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).
40. Предметом розгляду в цій справі є правомірність звільнення позивача з посади начальника Головного територіального управління юстиції у Київській області на підставі п.1-1 частини першої статті 87 Закону № 889-VIII у зв'язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Київській області.
41. Підставою для відкриття касаційного провадження у цій справі стало твердження позивача про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону України "Про державну службу" з урахуванням постанови Кабінету Міністрів України "Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції" від 09 жовтня 2019 року №870.
42. За твердженням скаржника на момент звільнення позивача з посади діяла редакція вказаної статті, яка не передбачала посилання на застосування Кодексу законів про працю України при звільненні працівника.
43. Спірні правовідносини, які склались у цій справі, врегульовано Конституцією України, Законом №889-VIII у редакції, чинній на момент їх виникнення, та норми якого є спеціальними, а також КЗпП України у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це не йдеться у спеціальному законі.
44. Відповідно до статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
45. Закріплення принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів є гарантією безпеки людини і громадянина, довіри до держави.
46. Згідно з Рішенням Конституційного суду України у справі за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.
47. Таким чином, за загальним правилом норма права діє стосовно фактів і відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто до події, факту застосовується закон (інший нормативно-правовий акт), під час дії якого вони настали або мали місце.
48. Предметом спору у цій справі, що розглядається, є питання правомірності наказу Головного територіального управління юстиції у Київській області від 24.12.2019 № 2155/4 «Про звільнення ОСОБА_1 » відповідно до пункту 1-1 частини першої статті 87 Закону №889-VIII в частині пунктів першого та другого такого наказу.
49. Так, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України "Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції" від 09 жовтня 2019 року №870 ліквідовано як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 1, зокрема, ГТУЮ у Київській області.
50. Пунктом 2 цієї постанови утворено як юридичні особи публічного права міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції за переліком згідно з додатком 2, зокрема, Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ).
51. Відповідно до пункту 3 вказаної постанови установлено, що:
територіальні органи Міністерства юстиції, які ліквідуються згідно з пунктом 1 цієї постанови, продовжують здійснювати повноваження та функції, покладені на зазначені органи, до завершення здійснення заходів, пов'язаних з утворенням міжрегіональних територіальних органів Міністерства юстиції;
здійснення заходів, пов'язаних з ліквідацією територіальних органів згідно з пунктом 1 цієї постанови та утворенням міжрегіональних територіальних органів згідно з пунктом 2 цієї постанови, покладається на Міністерство юстиції;
міжрегіональні територіальні органи Міністерства юстиції, що утворюються згідно з пунктом 2 цієї постанови, є правонаступниками територіальних органів Міністерства юстиції, які ліквідуються згідно з пунктом 1, зокрема, Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ) - Головного територіального управління юстиції у Київській області, Головного територіального управління юстиції у м. Києві, Головного територіального управління юстиції у Черкаській області.
52. З наведеного слідує, що Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ) є правонаступником Головного територіального управління юстиції у Київській області, що спростовує доводи відповідача про ліквідацію цієї юридичної особи публічного права без правонаступництва.
53. Зазначені вище встановлені судами обох інстанцій обставини підтверджують, що фактично відбулася реорганізація територіальних органів Міністерства юстиції України - Головного територіального управління юстиції у Київській області, Головного територіального управління юстиції у м. Києві, Головного територіального управління юстиції у Черкаській області як юридичних осіб публічного права шляхом злиття у Центральне міжрегіональне управління Міністерства юстиції (м. Київ), а не їх ліквідація.
54. До правонаступника - новоствореної юридичної особи - Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) перейшли як функції та повноваження щодо реалізації державної політики у відповідних сферах, що виконувалися ГТУЮ у Київській області, так і майнові права та обов'язки цієї юридичної особи, що припиняється.
55. Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 26 травня 2021 року у справі №140/90/20.
56. Таким чином, на переконання колегії суддів, враховуючи правові висновки Верховного Суду з аналогічних спірних питань, оскільки фактично в ГТУЮ у Київській області відбулася не ліквідація, а реорганізація шляхом злиття, роботодавець зобов'язаний був дотриматися процедури вивільнення працівників у зв'язку з реорганізацією, визначеною законодавством про працю.
57. При цьому, Верховний Суд, перевіривши доводи касаційних скарг, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених частиною першою статті 341 КАС України, а також надаючи оцінку правильності застосування судами попередніх інстанцій норм процесуального права, враховує, що після подання цієї касаційної скарги Верховний Суд сформував правові висновки щодо застосування у подібних правовідносинах приписів статті 87 Закону № 889-VIII зі змінами відповідно до Закону № 117-IX, зокрема, у постанові від 20 вересня 2021 року у справі №340/221/20, які підлягають врахуванню у цьому касаційному провадженні.
58. У вказаних справах Верховний Суд підкреслив, що Законом № 117-ІХ були серед іншого виключені положення абзаців першого і другого частини третьої статті 87 Закону № 889-VIII, які стосувалися застосування до державних службовців законодавства про працю та допускали звільнення з підстав скорочення чисельності або штату державних службовців лише в разі неможливості переведення державного службовця на іншу посаду чи його відмови від такого переведення.
59. У свою чергу, ретроспективний аналіз положень Закону № 889-VІІІ дає підстави для висновку, що стаття 87 цього Закону до набрання чинності Законом №117-IX (до 25 вересня 2019 року) визначала як підставу для звільнення державного службовця (скорочення чисельності або штату державних службовців, ліквідація державного органу, реорганізація державного органу), так і особливості її застосування (у разі, коли відсутня можливість пропозиції іншої рівноцінної посади державної служби, а в разі відсутності такої пропозиції - іншої роботи (посади державної служби) у цьому державному органі) поряд із прямою вказівкою на застосування загальної процедури вивільнення працівників, установленої законодавством про працю.
60. Одночасно із набранням чинності Законом № 117-IX набрав чинності Закон №113-IX, яким статтю 40 КЗпП України доповнено частиною п'ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус».
61. Верховний Суд у справах №140/90/20, №260/261/20, №240/455/20 та №340/221/20, аналізуючи вищевказані законодавчі зміни, зазначив, що виключення зі статті 87 Закону №889-VІІІ бланкетної (відсилочної) норми щодо застосування законодавства про працю при визначенні процедури вивільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини першої цієї статті не вказує на заборону щодо його застосування, враховуючи приписи частини третьої статті 5 цього Закону та неврегульованість цим Законом відповідних правовідносин.
62. Приписи частини п'ятої статті 40 КЗпП України вказують лише на можливість врегулювання спеціальним законом особливостей застосування порядку звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом першим частини першої цієї статті.
63. У цій справі колегія суддів також уважає за необхідне підкреслити, що відносини публічної служби в основі своєї правової природи є наслідком реалізації не тільки права на участь в управлінні державними справами через забезпечення доступу до державної служби, визначеного статтею 38 Конституції України, але і права на працю, оскільки перебування особи на державній службі є однією із форм реалізації права на працю, закріпленого у статті 43 Конституції України, а тому за правовою позицією Верховного Суду України, сформованою у постанові від 06 листопада 2013 року у справі № 21-389а13, до відносин публічної служби застосовуються норми трудового законодавства в частині неврегульованій спеціальним законодавством.
64. Усталеною є також судова практика субсидіарного застосування приписів КЗпП України у разі неврегульованості нормами спеціального законодавства правовідносин, з приводу яких виник спір, у значенні різновиду аналогії закону як засобу подолання прогалин спеціального законодавства.
65. Тож, враховуючи відсутність у спеціальному законі норм, які б урегульовували особливості вивільнення державних службовців, зокрема, у разі реорганізації, ліквідації державного органу, на момент виникнення спірних правовідносин, незважаючи на виключення зі статті 87 Закону № 889-VІІІ бланкетної (відсилочної) норми щодо застосування законодавства про працю при визначенні процедури вивільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини першої цієї статті, Верховний Суд погоджується з доводами позивача про необхідність застосування до спірних правовідносин положень КЗпП України на підставі частини третьої статті 5 Закону № 889-VІІІ.
66. Додатковим підтвердженням аргументованості застосування законодавства про працю до спірних правовідносин, що виникли у період дії статті 87 Закону №889-VIII у редакції Закону №117-IX, є наступні зміни до цієї статті, внесені згідно із Законами України від 14 січня 2020 року №440-IX та від 23 лютого 2021 року №1285-IX, якими законодавець урегулював особливості процедури звільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини першої статті 87 Закону №889-VIII, зокрема, в частині строку попередження про наступне звільнення, пропозиції посад державної служби та визначення випадків застосування законодавства про працю.
67. У своєю чергу, відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений термін, а також терміновий трудовий договір до закінчення терміну його дії можуть бути розірвані власником або уповноваженим їм органом у разі змін в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідації, реорганізації, скорочення чисельності або штату працівників.
68. Таким чином ліквідація відноситься до терміну «змін в організації виробництва і праці», що свідчить про поширення на спірні правовідносини положення частини третьої статті 49-2 КЗпП України, відповідно до якої одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації.
69. Відповідно до пункту 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» при розгляді спорів про звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП України суди зобов'язані з'ясувати, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, зокрема, ліквідація, реорганізація або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази щодо змін в організації виробництва і праці, про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за 2 місяці про наступне вивільнення.
70. Отже, встановлена законодавством можливість реорганізації державної установи (організації) не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) щодо працевлаштування працівників, які попереджаються про наступне звільнення, а саме з моменту виникнення обставин, які зумовлюють можливе вивільнення працівників.
71. Тобто, роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.
72. Відповідна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 16 вересня 2021 року у справі №440/413/20, від 11 червня 2020 року у справі № 826/19187/16, від 31 березня 2020 року у справі № 826/6148/16, від 09 жовтня 2019 року у справі № 821/595/16, а також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 вересня 2018 року у справі № 800/538/17 (П/9901/310/18).
73. При цьому, Верховний Суд звертає увагу, що такий обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору та охоплює вакантні посади, які з'явилися в установі протягом всього цього періоду і які існували на день звільнення.
74. Вказана правова позиція міститься у постановах Верховного Суду від 16 вересня 2021 року у справі №440/413/20, від 25 липня 2019 року у справі № 807/3588/14 та від 27 травня 2020 року у справі № 813/1715/16.
75. Верховний Суд України в постановах від 17 жовтня 2011 року (справа № 21-237а11), від 04 березня 2014 року (справа № 21-8а14), від 27 травня 2014 року (справа № 21-108а14), від 28 жовтня 2014 року (справа №21-484а14), від 19 січня 2016 року (справа № 810/1783/13-а) неодноразово висловлював правову позицію, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої особи. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган мова йде фактично про його реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) установи, що ліквідується, не виключає, а передбачає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.
76. Крім того, у постанові від 01 квітня 2015 року (справа №6-40цс15) Верховний Суд України сформулював правову позицію, згідно з якою власник є таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації і досвіду.
77. Ці правові позиції підтримані Верховним Судом, зокрема, у постановах від 12 грудня 2018 року (справа №826/25887/15), від 17 липня 2019 року (справа №820/2932/16), від 09 жовтня 2019 року (справа №208/3390/16-а), від 24 квітня 2020 року (справа №824/168/19-а).
78. Судами встановлено, що позивач перед звільненням обіймав посаду заступника начальника відділу з питань банкрутства Головного територіального управління юстиції у Київській області.
79. 25.10.2019 позивача було попереджено про наступне звільнення у зв'язку з ліквідацією Головного територіального управління юстиції у Київській області.
80. Наказом від 24.12.2019 №2155/4 позивача звільнено із займаної посади у зв'язку з ліквідацією державного органу, проведеною на підставі постанови Кабінету Міністрів України "Деякі питання територіальних органів Міністерства юстиції" від 09 жовтня 2019 року №870.
81. Ураховуючи відсутність на момент попередження позивача про припинення державної служби у спеціальному законі норм, які б урегульовували особливості вивільнення державних службовців у разі реорганізації, ліквідації державного органу, незважаючи на виключення зі статті 87 Закону №889-VІІІ бланкетної (відсилочної) норми щодо застосування законодавства про працю при визначенні процедури вивільнення державних службовців на підставі пунктів 1 і 1-1 частини першої цієї статті, суди першої та апеляційної інстанції на підставі частини третьої статті 5 цього Закону дійшли обґрунтованого висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин вищевказаних положень КЗпП України.
82. Верховний Суд повторює, що за такого правового регулювання встановлена законодавством можливість реорганізації державної установи (організації) не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) щодо працевлаштування працівників, які попереджаються про наступне звільнення, а саме з моменту виникнення обставин, які зумовлюють можливе вивільнення працівників.
83. Тобто роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, які відповідають зазначеним вимогам, що існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.
84. При цьому, Верховний Суд звертає увагу, що такий обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору та охоплює вакантні посади, які з'явилися в установі протягом всього цього періоду і які існували на день звільнення.
85. За змістом частини п'ятої статті 22 і пункту 2 частини першої статті 41 Закону №889-VІІІ працевлаштування державного службовця у випадку реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації державного органу передбачає його переведення на рівнозначну або нижчу (за його згодою) посаду в державному органі, якому передаються повноваження та функції такого органу. Переведення у такому випадку відбувається за рішенням суб'єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, з якого переводиться державний службовець, та суб'єкта призначення або керівника державної служби в державному органі, до якого переводиться державний службовець.
86. Тож при проведенні заходів з припинення одних та одночасного утворення інших територіальних органів МЮ України, відповідний територіальний орган МЮ України як юридична особа публічного права, з якою позивач перебував у трудових відносинах, мав додержуватися установленого КЗпП України порядку вивільнення працівників, в основу якого покладено вимогу щодо сприяння збереження роботи працівників ліквідованої (реорганізованої) установи.
87. Натомість, як установлено судами попередніх інстанцій, ГТУЮ у Київській області, обмежившись виключно попередженням позивача про наступне звільнення не вжило жодних заходів з метою працевлаштування ОСОБА_1 . Відповідачем не надано до суду доказів пропонування позивачу всіх наявних вакантних посад як станом на дату ознайомлення із попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці, так і перед самим звільненням.
88. За наведених обставин колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що порушення відповідачем установленого законом порядку звільнення позивача свідчить про незаконність такого звільнення, що в силу частин першої і другої статті 235 КЗпП України є підставою для поновлення його на попередній роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
89. Ураховуючи приписи частини першої статті 235 КЗпП України, на орган, що розглядає трудовий спір, у разі з'ясування того, що звільнення працівника відбулось незаконно, покладається обов'язок поновлення такого працівника на попередній роботі. Закон не наділяє орган, який розглядає трудовий спір, повноваженнями на обрання іншого способу захисту прав, ніж зазначений в частині першій статті 235 КЗпП України, а отже, установивши, що звільнення відбулося із порушенням установленого законом порядку, суд зобов'язаний поновити працівника на попередній роботі.
90. Таким чином, суд першої інстанції, поновляючи позивача на посаді заступника начальника відділу з питань банкрутства Головного територіального управління юстиції у Київській області не допустив порушень норм законодавства.
91. Оскільки питання правильності визначення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу не оскаржується у касаційному порядку, тому у силу положень статті 341 КАС України оскаржувані судові рішення не підлягають касаційному перегляду в іншій частині.
92. Підсумовуючи наведене, Верховний Суд уважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що спірний наказ відповідача є таким, що не відповідає критеріям правомірності, наведеним у частині другій статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.
93. Отже, цей наказ підлягає скасуванню судом як протиправний.
94. За таких обставин, колегія суддів дійшла до висновку про те, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в судових рішеннях повно і всебічно з'ясовані обставини в адміністративній справі з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.
95. Таким чином, зважаючи на приписи статті 350 КАС України, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
VII СУДОВІ ВИТРАТИ
96. З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати розподілу не підлягають.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду
1. Касаційну скаргу Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м.Київ) залишити без задоволення.
2. Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 29 грудня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 07 квітня 2021 року у справі №640/1892/20 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий О. А. Губська
Судді М.В. Білак
О.В. Калашнікова