Постанова від 27.07.2022 по справі 766/16332/20

Постанова

Іменем України

27 липня 2022 року

м. Київ

справа № 766/16332/20

провадження № 61-603св22

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

третя особа - приватний нотаріус Херсонського міського нотаріального округу Нестерович Ольга Іллівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Херсонського апеляційного суду від 16 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Базіль Л. В., Бездрабко В. О., Приходько Л. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - приватний нотаріус Херсонського міського нотаріального округу (далі - МНО) Нестерович О. І., про визнання договорів купівлі-продажу нерухомого та рухомого майна недійсними та скасування записів про державну реєстрацію прав на нерухоме майно, посилаючись на те, що йому на праві приватної власності належало нерухоме майно, а саме: нежиле приміщення площею 107,9 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 ; машиномісце № НОМЕР_1 площею 16,7 кв. м у підземному паркінгу житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 ; житловий будинок загальною площею 229 кв. м за адресою: АДРЕСА_3 ; нежилі приміщення площею 171,1 кв. м за адресою: АДРЕСА_4 ; магазин промислових товарів площею 68,3 кв. м за адресою: АДРЕСА_5 ; магазин промислових товарів площею110,3 кв. м за адресою: АДРЕСА_6 . 23 вересня 2020 року він дізнався про те, що 10 та 11 вересня 2020 року приватний нотаріус Херсонського МНО Нестерович О. І. оформила договори купівлі-продажу вищезгаданого нерухомого майна на ім'я його батька ОСОБА_2 . Стороною цих договорів від його імені як продавця виступав ОСОБА_3 , який діяв на підставі виданої ОСОБА_2 довіреності від 09 вересня 2020 року, посвідченої приватним нотаріусом Херсонського МНО Воєводіною І. М. При цьому під час видачі довіреності від 09 вересня 2020 року ОСОБА_2 також діяв на підставі довіреності від 07 червня 2013 року, виданої ним на його ім'я та посвідченої нотаріусом Федеральної землі Баварія, м.Мюнхен, Д.Уве Тітген Л.Вольфганг Отт. Вважає, що дії, вчинені ОСОБА_2 , прямо заборонені статтею 238 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки, не повідомивши його як довірителя про вчинення передоручення на ім'я ОСОБА_3 , батько мав на меті набути у власність спірне майно, тобто переслідував особисті інтереси, чим порушив його права. ОСОБА_3 були відомі наміри ОСОБА_2 щодо заволодіння в такий спосіб майном сина, а тому, вчиняючи від його (позивача) імені договори купівлі-продажусеми об'єктів нерухомості без отримання грошових коштів за відчужене майно і передання їх власнику, ОСОБА_3 діяв не в інтересах особи, яку він представляє, а в інтересах ОСОБА_2 . Таким чином, згадане майно вибуло з його власності без його відома та згоди шляхом зловмисної домовленості ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та приватного нотаріуса Нестерович О. І. Крім того, в договорах купівлі-продажу вказана значно занижену вартість нерухомого майна. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив: визнати недійсним договір купівлі-продажу магазину промислових товарів, розташованого за адресою: АДРЕСА_6 , укладений 10 вересня 2020 року між ОСОБА_3 , який діяв від його ( ОСОБА_1 ) імені, та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Херсонського МНО Нестерович О. І., зареєстрований в реєстрі за № 769; скасувати запис від 10 вересня 2020 року № 2165101365101 про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на магазин промислових товарів, розташований за адресою: АДРЕСА_6 , здійснену приватним нотаріусом Нестерович О. І.; визнати недійсним договір купівлі-продажу машиномісця № НОМЕР_1 в підземному паркінгу, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , укладений 10 вересня 2020 року між ОСОБА_3 , який діяв від його ( ОСОБА_1 ) імені, та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Херсонського МНО Нестерович О. І., зареєстрований в реєстрі за № 765; скасувати запис від 10 вересня 2020 року № 2164696865101 про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на машиномісце № НОМЕР_1 в підземному паркінгу, розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , здійснену приватним нотаріусом Нестерович О. І.; визнати недійсним договір купівлі-продажу нежилого приміщення площею 107,9 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 10 вересня 2020 року між ОСОБА_3 , який діяв від його ( ОСОБА_1 ) імені, та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Херсонського МНО Нестерович О. І., зареєстрований в реєстрі за № 763; скасувати запис від 10 вересня 2020 року № 2164653365101 про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на нежиле приміщення площею 107,9 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , здійснену приватним нотаріусом Нестерович О. І.; визнати недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку загальною площею 229 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_3 , укладений 10 вересня 2020 року між ОСОБА_3 , який діяв від його ( ОСОБА_1 ) імені, та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Херсонського МНО Нестерович О. І., зареєстрований в реєстрі за № 759; скасувати запис від 10 вересня 2020 року № 2164612665101 про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на житловий будинок загальною площею 229 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_3 , здійснену приватним нотаріусом Нестерович О. І.; визнати недійсним договір купівлі-продажу нежилих приміщень площею 171,1 кв. м, розташованих за адресою: АДРЕСА_4 , укладений 10 вересня 2020 року між ОСОБА_3 , який діяв від його ( ОСОБА_1 ) імені, та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Херсонського МНО Нестеревич О. І., зареєстрований в реєстрі за № 761; скасувати запис від 10 вересня 2020 року № 2164612665101 про державну реєстрацію права власності на нежилі приміщення площею 171,1 кв. м, розташовані за адресою: АДРЕСА_4 , здійснену приватним нотаріусом Нестерович О. І.; визнати недійсним договір купівлі-продажу магазину промислових товарів, розташованого за адресою: АДРЕСА_5 , укладений 10 вересня 2020 року між ОСОБА_3 , який діяв від його ( ОСОБА_1 ) імені, та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Нестерович О. І., зареєстрований в реєстрі за № 767; скасувати запис від 10 вересня 2020 року № 403263165101 про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на магазин промислових товарів, розташований за адресою: АДРЕСА_5 , здійснену приватним нотаріусом Нестерович О. І.

У листопаді 2020 рокуОСОБА_1 звернувся до суду із заявою про збільшення позовних вимог, в якій додатково просив: визнати недійсним договір купівлі-продажу № 6547/20/009469 автомобіля «AUDI A4» коричневого кольору, 2016 року випуску, номер кузова НОМЕР_2 , номерний знак НОМЕР_3 , укладений 16 вересня 2020 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Преміум авто люкс» (далі - ТОВ «Преміум авто люкс») та ОСОБА_4 ; повернути у його власність в порядку реституції зазначений автомобіль. В обґрунтування збільшених вимог ОСОБА_1 посилався на те, що, крім зазначеного в позовній заяві нерухомого майна, яке було відчужене 10 вересня 2020 року, ОСОБА_2 і ОСОБА_3 спромоглися реалізувати належний йому транспортний засіб. Так, 02 жовтня 2020 року з відповіді Територіального сервісного центру Міністерства внутрішніх справ (далі - ТСЦ МВС) № 6541, наданої на адвокатський запит, йому стало відомо, що на підставі договору купівлі-продажу від 16 вересня 2020 року спірний автомобіль було перереєстровано на нового власника. Ознайомившись зі змістом згаданого договору, він з'ясував, що 16 вересня 2020 року ТОВ «Преміум авто люкс», діючи як продавець на підставі укладеного з власником транспортного засобу Договору комісії № 6547/20/009469, продало ОСОБА_4 автомобіль «AUDI A4», номерний знак НОМЕР_3 , за 245 000 грн. Вказаний договір комісії без його відома та згоди було вчинено відповідачем ОСОБА_3 , який діяв від його імені на підставі довіреності від 09 вересня 2020 року, виданої ОСОБА_2 як первинним представником в порядку передоручення, яке, у свою чергу, також проведене без його повідомлення. За договором купівлі-продажу ОСОБА_3 відчужив транспортний засіб проти його волі, за значно заниженою ціною та без передання йому грошових коштів за продане майно. Вважає, що вчинення представником правочину не в інтересах довірителя, а у своїх власних, є підставою для визнання такого правочину недійсним. ОСОБА_2 мав на меті заволодіти його автомобілем, тобто переслідував особисті цілі, чим позбавив його права власності на майно. При цьому в оригінальному тексті (на німецькій мові) виданої ним на ім'я батька довіреності зазначено, що «уповноважений представник з усіма затвердженими повноваженнями, що вже діють для мене, і надаю йому право вести всі мої особисті та майнові справи з уповноваженням виконувати для мене всі юридичні дії, в яких довіреність є юридично допустимою». Однак відповідач ОСОБА_2 надав нотаріусу недостовірний переклад довіреності, в тексті якого замість слів «за мене», вказано «для мене», чим фактично було надано представнику право діяти за довірителя, а не на його користь.

Ухвалою Херсонського міського суду Херсонської області від 10 грудня 2020 року прийнято до спільного розгляду заяву ОСОБА_1 про збільшення позовних вимог та залучено ОСОБА_4 до участі у справі як співвідповідача.

Рішенням Херсонського міського суду Херсонської області від 27 травня 2021 року у складі судді Кузьміної О. І., з урахуванням ухвали цього суду від 01 червня 2021 року про виправлення описки, позов задоволено. Визнано недійсним договір купівлі-продажу магазину промислових товарів, розташованого за адресою: АДРЕСА_6 , укладений 10 вересня 2020 року між ОСОБА_3 , діючим від імені ОСОБА_1 , та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Херсонського МНО Нестерович О. І., зареєстрований в реєстрі за № 769. Скасовано запис від 10 вересня 2020 року № 2165101365101 про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на магазин промислових товарів, розташований за адресою: АДРЕСА_6 , здійснену приватним нотаріусом Нестерович О. І. Зобов'язано ОСОБА_2 повернути ОСОБА_1 магазин промислових товарів, розташований за адресою: АДРЕСА_6 . Визнано недійсним договір купівлі-продажу машиномісця № НОМЕР_1 в підземному паркінгу, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , укладений 10 вересня 2020 року між ОСОБА_3 , діючим від імені ОСОБА_1 , та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Херсонського МНО Нестерович О. І., зареєстрований в реєстрі за № 765. Скасовано запис від 10 вересня 2020 року № 2164696865101 про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на машиномісце № НОМЕР_1 в підземному паркінгу, розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , здійснену приватним нотаріусом Нестерович О. І. Зобов'язано ОСОБА_2 повернути ОСОБА_1 машиномісце № 5 в підземному паркінгу, розташоване за адресою: АДРЕСА_2 . Визнано недійсним договір купівлі-продажу нежилого приміщення площею 107,9 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , укладений 10 вересня 2020 року між ОСОБА_3 , діючим від імені ОСОБА_1 , та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Херсонського МНО Нестерович О. І., зареєстрований в реєстрі за № 763. Скасовано запис від 10 вересня 2020 року № 2164653365101 про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на нежиле приміщення площею 107,9 кв. м., розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , здійснену приватним нотаріусом Нестерович О. І. Зобов'язано ОСОБА_2 повернути ОСОБА_1 нежиле приміщення площею 107,9 кв. м, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Визнано недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку загальною площею 229 кв. м, розташованого за адресою: АДРЕСА_3 , укладений 10 вересня 2020 року між ОСОБА_3 , діючим від імені ОСОБА_1 , та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Херсонського МНО Нестерович О. І., зареєстрований в реєстрі за № 759. Скасовано запис від 10 вересня 2020 року № 2164612665101 про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на житловий будинок загальною площею 229 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_3 , здійснену приватним нотаріусом Нестерович О. І. Зобов'язано ОСОБА_2 повернути ОСОБА_1 житловий будинок загальною площею 229 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_3 . Визнано недійсним договір купівлі-продажу нежилих приміщень площею 171,1 кв. м, розташованих за адресою: АДРЕСА_4 , укладений 10 вересня 2020 року між ОСОБА_3 , діючим від імені ОСОБА_1 , та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Херсонського МНО Нестеревич О. І., зареєстрований в реєстрі за № 761. Скасовано запис від 10 вересня 2020 року № 446454365101 про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на нежилі приміщення площею 171,1 кв. м, розташовані за адресою: АДРЕСА_4 , здійснену приватним нотаріусом Нестерович О. І. Зобов'язано ОСОБА_2 повернути ОСОБА_1 нежилі приміщення площею 171,7 кв. м, розташовані за адресою: АДРЕСА_4 . Визнано недійсним договір купівлі-продажу магазину промислових товарів, розташованого за адресою: АДРЕСА_5 , укладений 10 вересня 2020 року між ОСОБА_3 , діючим від імені ОСОБА_1 , та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Херсонського МНО Нестерович О. І., зареєстрований в реєстрі за № 767. Скасовано запис від 10 вересня 2020 року № 403263165101 про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на магазин промислових товарів, розташований за адресою: АДРЕСА_5 , здійснену приватним нотаріусом Нестерович О. І. Зобов'язано ОСОБА_2 повернути ОСОБА_1 магазин промислових товарів, розташований за адресою: АДРЕСА_5 . Визнано недійсним договір купівлі-продажу № 6547/20/009469 автомобіля «AUDI A4» коричневого кольору, 2016 року випуску, номер кузова НОМЕР_2 , номерний знак НОМЕР_3 , укладений 16 вересня 2020 року між ТОВ «Преміум авто люкс» та ОСОБА_4 . Зобов'язано ОСОБА_4 повернути ОСОБА_1 автомобіль «AUDI A4» коричневого кольору, 2016 року випуску, номер кузова НОМЕР_2 , номерний знак НОМЕР_3 . Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що вчиняючи передоручення на ім'я ОСОБА_3 та не повідомивши про це довірителя, ОСОБА_2 мав на меті набути у власність належне його сину нерухоме і рухоме майно, тобто переслідував особисті інтереси, чим порушив права позивача. ОСОБА_3 були відомі наміри ОСОБА_2 щодо заволодіння в такий спосіб спірним майном. Тому, вчиняючи від його (позивача) імені договори купівлі-продажу, ОСОБА_3 діяв не в інтересах особи, яку він представляє, а в інтересах ОСОБА_2 . Посилання сторони відповідачів на наявність в матеріалах справи адресованого позивачу поштового конверта з повідомленням про вчинене передоручення суд не взяв до уваги з огляду на те, що на конверті відсутній відбиток поштового штемпеля, а також немає доказів направлення та отримання ОСОБА_1 згаданого повідомлення. Крім того, відповідачі уклали спірні правочини наступного дня після оформлення довіреності на ім'я ОСОБА_3 , чим фізично позбавили позивача можливості скасувати цю довіреність. В судовому засіданні приватний нотаріус Нестерович О. І. зазначила, що ОСОБА_2 не хотів, щоб його син був присутній під час вчинення правочинів. Представник відповідачів ствердила, що ОСОБА_3 не передавалися грошові кошти за договорами купівлі-продажу. Таким чином, у контексті встановлених обставин цієї справи позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання договорів купівлі-продажу нерухомого та рухомого майна недійсними та скасування записів про державну реєстрацію прав на нерухоме майно підлягають задоволенню.

Постановою Херсонського апеляційного суду від 16 грудня 2021 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Ковальчук І. М. задоволено. Рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 27 травня 2021 року скасовано і ухвалено нове судове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що для задоволення позовних вимог за статтею 232 ЦК України необхідно на підставі певних доказів встановити, що представник за правочином вступив у зловмисну домовленість з другою стороною і діє при цьому у власних інтересах або в інтересах інших осіб, а не в інтересах особи, яку представляє. Таким чином, має бути доведена і домовленість з боку іншої сторони правочину. В основу зловмисної домовленості покладено умисні дії представника, який усвідомлював, що вчиняє правочин всупереч волі та інтересам довірителя, та бажав (або свідомо допускав) настання негативних наслідків для довірителя. Разом з тим матеріали справи не містять жодного належного та допустимого доказу на підтвердження зловмисної домовленості між ОСОБА_3 , який від імені позивача відчужував його майно, та покупцем цього майна ОСОБА_2 . Апеляційний суд не взяв до уваги твердження позивача про те, що його батько ОСОБА_2 незаконно використав довіреність від 07 червня 2013 року, тобто через сім років, оскільки зі змісту довіреності вбачається, що вона є безстроковою, факт її чинності на момент вчинення передоручення та оспорюваних правочинів позивачем не спростовано. Фактично ОСОБА_1 надав ОСОБА_2 право на розпорядження усіма його особистими та пов'язаними з його майном справами з дозволом розпоряджатися за нього у всіх правочинах, представництво в яких передбачено законом, з правом передоручення таких повноважень. Тому відсутні підстави вважати, що ОСОБА_3 діяв всупереч волі та інтересам довірителя ОСОБА_1 , а також - щодо наявності зловмисної домовленості ОСОБА_3 з ОСОБА_2 . У зазначеній довіреності відсутні обмеження щодо повноважень чи обов'язок представника погоджувати будь-які дії з позивачем. У ОСОБА_2 , як і у ОСОБА_3 був відсутній обов'язок погоджувати з позивачем укладення спірних договорів та погоджувати ціну продажу його майна, а отже, представник діяв у межах своїх повноважень. Позивачем не доведено відсутність його волевиявлення на вчинення спірних договорів як головного елемента правомірності правочину, а відтак - і порушення його прав внаслідок укладення договорів з відчуження належного йому майна. При цьому суд першої інстанції залишив поза увагою те, що на час подання ОСОБА_1 позову Закон України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV) не передбачав такого способу захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію прав. Крім того, в порушення приписів статті 13 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) щодо розгляду судом справи не інакше як за зверненням особи та в межах заявлених нею вимог місцевий суд зобов'язав ОСОБА_2 повернути ОСОБА_1 нерухоме майно, хоча таких вимог позивач не заявляв і таке зобов'язання не є реституцією, оскільки стосується лише однієї сторони правочину.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У січні 2022 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Херсонського апеляційного суду від 16 грудня 2021 року, а рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 27 травня 2021 року залишити в силі.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судового рішення, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник вказав, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 16 травня 2019 року у справі № 401/2995/16, від 25 вересня 2019 року у справі № 727/3501/16-ц, від 19 січня 2021 року у справі № 910/12791/19, від 19 травня 2021 року у справі № 642/7417/18, від 03 червня 2021 року у справі № 202/5175/16-ц, від 25 вересня 2021 року у справі № 727/3501/16-ц, від 10 листопада 2021 року у справі № 757/50762/18-ц, від 19 листопада 2021 року у справі № 710/475/20-ц, від 20 грудня 2021 року у справі № 528/338/20, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 01 грудня 2021 року у справі № 908/3467/19 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). При вирішенні спору апеляційний суд безпідставно застосував положення статті 232 ЦК України, оскільки в позовній заяві правовою підставою позову він зазначив статті 238 та 240 цього Кодексу. Не повідомивши його як довірителя про вчинення передоручення на ім'я ОСОБА_3 , ОСОБА_2 мав на меті набути у власність спірне майно, тобто переслідував особисті інтереси, чим порушив його права. ОСОБА_3 були відомі наміри ОСОБА_2 щодо заволодіння в такий спосіб майном, а тому, вчиняючи від його (позивача) імені договори купівлі-продажу без отримання грошових коштів за відчужене майно і передання їх власнику, ОСОБА_3 діяв не в інтересах особи, яку він представляє, а в інтересах ОСОБА_2 . В суді першої інстанції він заявляв про необхідність застосування реституції. Крім того, за змістом статті 216 ЦК України суд може застосувати з власної ініціативи реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину. Також ОСОБА_1 зазначив, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування статей 238, 240, 1003, 1004 ЦК України у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України). В ухваленні оскаржуваного судового рішення брали участь судді, яким було заявлено відвід. Суд не дослідив зібрані у справі докази і необґрунтовано відхилив клопотання щодо дослідження вказаних доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 2 частини першої, пункти 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду 01 лютого 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Херсонського міського суду Херсонської області.

10 лютого 2022 року справа № 766/16332/20 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 червня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 2 частини першої, пунктами 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов'язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави про відвід обґрунтованими, якщо касаційну скаргу обґрунтовано такою підставою. Підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції в повній мірі не відповідає.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 на праві приватної власності належало таке майно:

- нежиле приміщення площею 107,9 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 ;

- машиномісце № НОМЕР_1 площею 16,7 кв. м у підземному паркінгу житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 ;

- житловий будинок загальною площею 229 кв. м за адресою: АДРЕСА_3 ;

- нежилі приміщення площею 171,1 кв. м за адресою: АДРЕСА_4 ;

- магазин промислових товарів площею 68,3 кв. м за адресою: АДРЕСА_5 ;

- магазин промислових товарів площею110,3 кв. м за адресою: АДРЕСА_6 ;

- автомобіль «AUDI A4» коричневого кольору, 2016 року випуску, номер кузова НОМЕР_2 , номерний знак НОМЕР_3 .

Зі змісту безстрокової довіреності від 07 червня 2013 року, посвідченої нотаріусом Федеральної землі Баварія, м. Мюнхен, Д.Уве Тітген Л.Вольфганг Отт № 1326/2013, із завіреним перекладом з німецької на українську мову, з проставленням Апостиля Федеративної Республіки Німеччини, випливає (дослівно): «Я, ОСОБА_5 , призначаю цим документом свого батька ОСОБА_6 генеральним уповноваженим, дозволяючи йому все, що він вже зробив від мого імені та уповноважую його розпоряджатися усіма моїми особистими та пов'язаними з моїм майном справами з дозволом розпоряджатися за мене у всіх правочинах, представництво в яких передбачено законом. Уповноважений має право передавати дані повноваження частково чи повністю третій особі. Уповноважений звільнений від обмежень статтею 181 Цивільного кодексу. Дане доручення не втрачає свою силу у випадку моєї смерті. Мені вказали на те, що Довіреність діє до того часу, допоки Довірена особа має в руках екземпляр даного документа».

Діючи на підставі вищевказаної довіреності, 09 вересня 2020 року ОСОБА_2 в порядку передоручення уповноважив ОСОБА_3 бути генеральним уповноваженим, дозволяючи йому все, що він вже зробив від імені ОСОБА_7 , розпоряджатися усіма особистими ОСОБА_7 та пов'язаними з належними ОСОБА_8 майном справами, з дозволом розпоряджатися за нього у всіх правочинах, представництво в яких передбачено за законом, про що свідчить довіреність від 09 вересня 2020 року, посвідчена приватним нотаріусом Херсонського МНО Воєводиною І. М. та зареєстрована в реєстрі за № 1131.

Матеріали справи не містять належних доказів на підтвердження того, що ОСОБА_2 повідомив ОСОБА_1 про вчинення передоручення повноважень за довіреністю від 09 вересня 2020 року на ім'я ОСОБА_3

10 вересня 2020 року ОСОБА_3 , діючи від імені ОСОБА_1 на підставі довіреності від 09 вересня 2020 року, уклав з ОСОБА_2 договори купівлі-продажу нерухомого майна, посвідчені приватним нотаріусом Херсонського МНО Нестерович О. І., а саме:

- нежилого приміщення площею 107,9 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 ;

- машиномісця № НОМЕР_1 площею 16,7 кв. м у підземному паркінгу житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2 ;

- житлового будинку загальною площею 229 кв. м за адресою: АДРЕСА_3 ;

- нежилих приміщень площею 171,1 кв. м за адресою: АДРЕСА_4 ;

- магазину промислових товарів площею 68,3 кв. м за адресою: АДРЕСА_5 ;

- магазиу промислових товарів площею110,3 кв. м за адресою: АДРЕСА_6 .

Цього ж дня, 10 вересня 2020 року, відомості про реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на вищезгадане нерухоме майно були внесені приватним нотаріусом Херсонського МНО Нестерович О. І. до Реєстру прав власності на нерухоме майно.

16 вересня 2020 року між ТОВ «Преміум авто люкс» (Комісіонер) та ОСОБА_3 , який діяв від імені ОСОБА_1 на підставі довіреності від 09 вересня 2020 року (Комітент), було укладено договір комісії №6547/20/009469, за яким комісіонер зобов'язався за дорученням Комітента за плату вчинити від свого імені, але за рахунок Комітента, правочин з продажу належного ОСОБА_1 транспортного засобу - автомобіля «AUDI A4» коричневого кольору, номер кузова НОМЕР_2 , номерний знак НОМЕР_3 , за ціною 245 000 грн.

Цього ж дня, 16 вересня 2020 року, між ТОВ «Преміум авто люкс», яке діяло на підставі вищезгаданого договору комісії №6547/20/009469, та ОСОБА_4 було укладено договір купівлі-продажу транспортного засобу, за яким ОСОБА_4 придбав автомобіль «AUDI A4» коричневого кольору, номер кузова НОМЕР_2 , номерний знак НОМЕР_3 , за 245 000 грн.

За оспорюваними правочинами ОСОБА_1 не отримував грошові кошти.

Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб'єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб'єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов'язань).

Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18).

Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб'єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно з частинами першою та другою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Сутність та правова природа загальноцивільного представництва регулюються положеннями глави 17 ЦК України.

Відповідно до частин першої та третьої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Представництво характеризується такими ознаками: цивільні права та обов'язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою; представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюється); представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи; представник діє виключно в межах наданих йому повноважень; правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє.

Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом (стаття 238 ЦК України).

Згідно зі статтею 239 ЦК України правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Відповідно до статті 240 ЦК України представник зобов'язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати своє повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє. Представник, який передав своє повноваження іншій особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні. Правочин, вчинений замісником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє.

Згідно з частинами першою, третьою статті 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Отже, довіреність свідчить про наявність між особою, яка її видала, та особою, якій її видано, правовідносин, які є представницькими відносинами.

За загальним правилом довірена особа, яка виступає від імені довірителя, зобов'язана діяти в її інтересах добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

Відповідно до статті 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя.

У договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними (стаття 1003 ЦК України).

Аналіз вказаних норм дає підстави дійти висновку, що договір доручення може посвідчуватися довіреністю та є різновидом представництва інтересів особи-довірителя, що виникає на підставі договору.

Згідно з частиною першою статті 1004 ЦК України повірений зобов'язаний вчиняти дії відповідно до змісту даного йому доручення. Повірений може відступити від змісту доручення, якщо цього вимагають інтереси довірителя і повірений не міг попередньо запитати довірителя або не одержав у розумний строк відповіді на свій запит. У цьому разі повірений повинен повідомити довірителя про допущені відступи від змісту доручення як тільки це стане можливим.

Відповідно до статті 1006 ЦК України повірений зобов'язаний: повідомити довірителеві на його вимогу всі відомості про хід виконання його доручення; після виконання доручення або в разі припинення договору доручення до його виконання негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, і надати звіт про виконання доручення та виправдні документи, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення; негайно передати довірителеві все одержане у зв'язку з виконанням доручення.

Довіритель зобов'язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення (частина перша статті 1007 ЦК України).

Довіреність та договір доручення є основними документами, які посвідчують права представників під час вчинення ними певних дій. Так, довіреність видається для представництва перед третіми особами, а договір доручення передбачає обов'язок вчинення повіреним певних юридичних дій від імені та коштом довірителя.

Довіреність видається однією особою, тобто довірителем іншій особі (представнику), тому видача довіреності є одностороннім правочином, вона підписується тільки довірителем, а договір доручення - довірителем і повіреним. Довіреність адресується третім особам, і в разі розбіжностей між повноваженнями представника, викладеними в довіреності, від повноважень повіреного, викладених у договорі, береться до уваги, у разі виникнення спору, текст довіреності.

Отже, внутрішні відносини представництва оформлюються договором, тобто зазвичай договором доручення, а зовнішні - довіреністю.

Юридична сила довіреності не залежить від отримання згоди на її видачу з боку представника. Повноваження виникає незалежно від згоди останнього, і правильно оформлена довіреність дійсна у будь-якому разі, тому що повноваження, яке виникає у представника, не зачіпає його майнових або особистих немайнових прав. Інша річ, що здійснення цього повноваження залежить від представника, бо він сам вирішує, чи використати довіреність для здійснення діяльності на користь іншої особи (довірителя), чи відмовитися від неї.

На підставі договору доручення довіритель, як правило, видає повіреному довіреність і тим самим легалізує повіреного як представника перед третіми особами. Довіреність відтворює повноваження повіреного, визначене умовами договору доручення. Договір доручення і довіреність є документами, які оформляються для належного виконання повіреним вказівок довірителя. Отже, договір доручення є юридичним фактом, на підставі якого виникає добровільне представництво.

Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно зі статтею 1011, частиною третьою статті 1012 ЦК України за договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента. Істотними умовами договору комісії, за якими комісіонер зобов'язується продати або купити майно, є умови про це майно та його ціну.

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (стаття 655 ЦК України).

Статтею 657 ЦК України передбачено, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

Відповідно до статті 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.

Згідно з частинами першою-третьою, п'ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Головним елементом правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тобто основним юридичним фактом, що підлягає встановленню судами, є дійсна спрямованість волі сторін на укладення договору.

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та в постановах Верховного Суду від 16 травня 2019 року у справі № 401/2995/16 (провадження № 61-1129св17), від 25 вересня 2019 року у справі № 727/3501/16-ц (провадження № 61-30020св18), від 19 травня 2021 року у справі № 642/7417/18 (провадження № 61-246св20), від 03 червня 2021 року у справі № 202/5175/16-ц (провадження № 61-7448св18), від 25 вересня 2021 року у справі № 727/3501/16-ц (провадження № 61-30020св18), від 10 листопада 2021 року у справі № 757/50762/18-ц (провадження № 61-11363св21), від 19 листопада 2021 року у справі № 710/475/20-ц (провадження № 61-12653св21), від 01 грудня 2021 року у справі № 908/3467/19, від 20 грудня 2021 року у справі № 528/338/20 (провадження № 61-12908св21), на які послався заявник на обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, суди касаційної інстанції дійшли таких висновків:

- у справі № 202/5175/16-ц: представник зобов'язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати своє повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє. Представник, який передав своє повноваження іншій особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні. Правочин, вчинений замісником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки особи, яку він представляє. Правом оспорювати правочин ЦК України наділяє не лише сторону (сторони) правочину, але й інших, третіх осіб, що не є сторонами правочину, визначаючи їх статус як «заінтересовані особи» (статті 215, 216 цього Кодексу);

- у справах № 727/3501/16-ц, № 727/3501/16-ц, № 757/50762/18-ц: правочин завжди має вчинятися в інтересах сторони, яку представляють. З метою забезпечення інтересів цієї особи представнику заборонено вчиняти представницький правочин у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є. При цьому словосполучення «у своїх інтересах» слід розуміти таким чином, що представник не може вчиняти від імені особи, яку він представляє, правочин щодо себе особисто (тобто бути стороною цього правочину) або іншим шляхом на шкоду інтересам довірителя, в тому числі на користь інших осіб, включаючи і тих, представником яких він одночасно є;

- у справі № 923/876/16: за своєю правовою природою довіреністю є односторонній правочин, що укладається у вигляді письмового документа, у якому визначаються повноваження представника. Довіреність свідчить про надання представнику від імені довірителя відповідних повноважень стосовно вчинення правочину, стороною якого є третя особа. Довіреність не завжди може містити деталізований та виключний перелік дій, на вчинення яких довіритель уповноважує представника. Тому з урахуванням того, що за загальним правилом представник має завжди діяти у найкращих інтересах довірителя, та враховуючи, що відповідно до частини третьої статті 238 ЦК України представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом, суди мали дослідити питання добросовісності представника;

- у справі № 642/7417/18: довіреність та договір доручення є одними з основних документів, які посвідчують права представників під час вчинення ними певних дій. Так, довіреність видається для представництва перед третіми особами, а договір доручення передбачає обов'язок вчинення повіреним певних юридичних дій від імені та коштом довірителя. Довіреність видається однією особою, тобто довірителем іншій особі (представнику), тому видача довіреності є одностороннім правочином, вона підписується тільки довірителем, а договір доручення - довірителем і повіреним. Юридична сила довіреності не залежить від отримання згоди на її видачу з боку представника. Повноваження виникає незалежно від згоди останнього, а правильно оформлена довіреність дійсна у будь-якому разі, тому що повноваження, яке виникає у представника, не зачіпає його майнових або особистих немайнових прав. Інша річ, що здійснення цього повноваження залежить від представника, бо він сам вирішує, чи використати довіреність для здійснення діяльності на користь іншої особи (довірителя), чи відмовитися від неї. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 17 березня 2021 року у справі № 360/1742/18 (провадження № 61-16849св19). За своєю правовою природою довіреністю є односторонній правочин, що укладається у вигляді письмового документа, у якому визначаються повноваження представника. Довіреність свідчить про надання представнику від імені довірителя відповідних повноважень стосовно вчинення правочину, стороною якого є третя особа. Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19). Згідно з частиною третьою статті 238 ЦК України представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом. Тобто, правочин завжди має вчинятися в інтересах сторони, яку представляють. З метою забезпечення інтересів цієї особи представнику заборонено вчиняти представницький правочин у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є. При цьому словосполучення «у своїх інтересах» слід розуміти таким чином, що представник не може вчиняти від імені особи, яку він представляє, правочин щодо себе особисто або іншим шляхом на шкоду інтересам довірителя, в тому числі на користь інших осіб, включаючи і тих, представником яких він одночасно є;

- у справі № 908/3467/19: представництво характеризується такими ознаками: цивільні права та обов'язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою; представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюється); представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи; представник діє виключно в межах наданих йому повноважень; правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє. Тобто правочин завжди має вчинятися в інтересах сторони, яку представляють, незалежно від того, вчиняється такий правочин з перевищенням наданих представнику повноважень, чи без такого перевищення. З метою забезпечення інтересів цієї особи представнику заборонено вчиняти представницький правочин у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є. Представник, який вчиняє правочин від імені довірителя сам з собою, завжди знаходиться в ситуації конфлікту інтересів, адже інтерес різних сторін правочину не співпадає. Зокрема, у випадку укладення договору купівлі-продажу, інтерес продавця полягає у реалізації товару за найбільшу ціну, а інтерес покупця - за найменшу, інтерес продавця полягає у скороченні строків розрахунку, а покупця - у їх збільшенні, тощо. У випадку укладення представником правочину з самим собою довіритель не повинен доводити, що цей правочин укладено не в його інтересах, збитковість правочину, недобросовісність чи нерозумність дій довірителя. По суті, положення частини третьої статті 238 ЦК України надають довірителю право визнати недійсним відповідний правочин, незалежно від того на яких умовах він укладений. На довірителя не покладається тягар доведення невигідності умов такого договору, його збитковості. Його укладення не в інтересах довірителя презюмується. Вчинення правочину щодо самого себе, тобто не в інтересах довірителя, а у своїх власних, є підставою для визнання такого правочину недійсним. Правило, передбачене частиною третьою статті 238 ЦК України, покликане гарантувати інтереси особи, яку представляють, від можливих зловживань з боку представника;

- у справах № 910/12791/19, № 710/475/20-ц: представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом. Тобто, правочин завжди має вчинятися в інтересах сторони, яку представляють. З метою забезпечення інтересів цієї особи представнику заборонено вчиняти представницький правочин у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є. Правило, передбачене частиною третьої статті 238 ЦК України, покликане гарантувати інтереси особи, яку представляють, від можливих зловживань з боку представника. При цьому словосполучення «у своїх інтересах» слід розуміти таким чином, що представник не може вчиняти від імені особи, яку він представляє, правочин щодо себе особисто (тобто бути стороною цього правочину) або іншим шляхом на шкоду інтересам довірителя, в тому числі на користь інших осіб, включаючи і тих, представником яких він одночасно є. Зазначена норма права передбачає також добросовісність поведінки особи-представника, який діє від імені іншої особи на підставі довіреності або в силу своїх повноважень. Як вбачається з матеріалів справи, вчиняючи передоручення та не повідомивши про це довірителя, Особа-1 мав на меті набуття у власність частки позивача у статутному капіталі товариства, а тому переслідував особисту мету, діяв не в інтересах довірителя, чим порушив права позивача. У той же час, Особа-2, вчиняючи від імені позивача оспорюваний договір, діяла не в інтересах особи, яку вона представляла, а в інтересах Особа-1. Враховуючи викладене, встановивши, що Особа-1 не повідомив позивача про вчинення передоручення, а також, що передоручення відбулося не в інтересах позивача, а у власних інтересах Особа-1, оскільки у останнього не було повноважень на відчуження частки позивача у статутному капіталі товариства та, відповідно, Особа-1 не міг передоручити такі повноваження Особа-2, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про те, що оспорюваний договір направлений на реалізацію інтересів виключно однієї особи - відповідача Особа-1, що суперечить положенням частини третьої статті 238 ЦК України, а тому наявні правові підстави для визнання оспорюваного правочину недійсним;

- у справах № 401/2995/16, № 528/338/20: відносини представництва мають особистий характер, а тому первинний представник має сповістити особу, яку представляє, про проведене передоручення і повідомити їй необхідні відомості про особу, якій він передав повноваження. Повідомлення про вчинене передоручення має бути направлено особі, яку представляють, негайно, оскільки особа, яку представляють, якщо вона вважає за необхідне, має право в односторонньому порядку скасувати проведене передоручення. Тому невиконання цього обов'язку представником тягне за собою його відповідальність перед особою, яку представляють, за дії замісника як за свої власні. При цьому, якщо представник вчинив правочин не в інтересах довірителя, а у своїх власних, то це є підставою для визнання такого правочину недійсним. Правило, передбачене частиною третьою статті 238 ЦК України, покликане гарантувати інтереси особи, яку представляють, від можливих зловживань з боку представника. Вчиняючи передоручення та не повідомивши про це довірителя, відповідач Особа-1 мав на меті набуття у власність спірного автомобіля, а тому переслідував особисту мету, діяв не в інтересах довірителя, чим порушив права позивача. Відповідачу Особа-2 (заміснику) були відомі наміри Особа-1, а тому, вчиняючи від імені позивача договір купівлі-продажу, він діяв не в інтересах особи, яку він представляє, а в інтересах Особа-1. Зважаючи на наведені правила, встановивши, що Особа-1 не повідомив позивача про вчинення передоручення, а також, що передоручення відбулося не в інтересах особи, яку представляв Особа-1, а в його власних інтересах, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу транспортного засобу.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Щодо позовних вимог про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна.

Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для визнання недійсними оспорюваних договорів купівлі-продажу нерухомого майна з огляду на те, що вчиняючи передоручення на ім'я ОСОБА_3 та не повідомивши про це довірителя, ОСОБА_2 мав на меті набути у власність спірну нерухомість, а тому переслідував особисту мету, діяв не в інтересах довірителя, чим порушив права позивача; водночас заміснику були відомі наміри первинного представника щодо заволодіння в такий спосіб майном, а тому, вчиняючи від імені позивача договори купівлі-продажу, ОСОБА_3 діяв не в інтересах особи, яку він представляє, а в інтересах ОСОБА_2 .

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив в означеній частині законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

У справі, яка переглядається, безпідставно не застосувавши до спірних правовідносин висновки Верховного Суду, викладені у вищезгаданих постановах, на які послався заявник в касаційній скарзі, апеляційний суд залишив поза увагою те, що оспорювані договори купівлі-продажу нерухомого майна були направлені на реалізацію інтересів виключно однієї особи - відповідача ОСОБА_2 , що суперечить положенням частини третьої статті 238 ЦК України і є підставою для визнання правочинів недійсними.

З огляду на викладене, Верховний Суд в цій справі дійшов висновку про обґрунтованість наведеної в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Водночас доводи касаційної скарги заявника про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статей 238, 240, 1003, 1004 ЦК України у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України), не заслуговують на увагу, оскільки аналіз вказаних правових норм міститься, зокрема у цілому ряді постанов Верховного Суду, на які послався заявник на обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення.

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Оскільки суд апеляційної інстанції не спростував належним чином обставин, встановлених місцевим судом, тобто фактично необґрунтовано переоцінив докази, які були оцінені судом першої інстанції з дотриманням вимог закону та з урахуванням обставин, на які посилалися сторони як на підставу своїх вимог і заперечень, то постанова апеляційного суду в частині вирішення питання про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна підлягає скасуванню із залишенням в цій частині в силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 413 ЦПК України.

Щодо позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу транспортного засобу, скасування записів про державну реєстрацію прав на нерухоме майно, а також щодо покладення місцевим судом обов'язку на ОСОБА_2 повернути ОСОБА_1 спірне майно.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов'язок вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин), та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Формування змісту та обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача.

Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.

Аналіз матеріалів справи свідчить, що ні в позовній заяві, ні в заяві про збільшення позовних вимог ОСОБА_1 не просив суд зобов'язати ОСОБА_2 повернути йому спірне нерухоме майно або застосувати наслідки недійсності оспорюваних договорів купівлі-продажу цього майна (реституцію).

Відповідно до статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, -відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

За змістом частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Відповідно до частини п'ятої статті 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи (див. постанову Верховного Суду від 02 лютого 2022 року у справі № 464/3076/16-ц, провадження № 61-4783св21).

У постановах Верховного Суду від 30 жовтня 2019 року у справі № 320/2617/17 (провадження № 61-37380св18), від 31 жовтня 2020 року у справі № 373/2144/18 (провадження № 61-15688св19) зроблено висновок, що нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Тлумачення абзацу 2 частини п'ятої статті 216 ЦК України свідчить, що суд має право самостійно застосувати правові наслідки недійсності тільки нікчемного правочину.

В постанові Верховного Суду від 26 січня 2022 року у справі № 924/637/20 вказано, що у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (абзац 2 частини першої статті 216 ЦК України). За змістом частин першої, другої статті 216 ЦК України правовими наслідками недійсності правочину є реституція (основний наслідок) та відшкодування збитків (додатковий наслідок). Суд не може застосувати наслідки недійсності оспорюваного правочину з власної ініціативи (згідно з абзацом 2 частини п'ятої статті 216 ЦК України), таке право є у суду лише щодо нікчемних правочинів. Наслідками недійсності правочину є поновлення сторін у початковому становищі (двостороння реституція), тобто взаємне повернення переданого за недійсним правочином, яке може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за правочином, залишається у його сторони. Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише у разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним, чи який визнано недійсним. Метою проведення реституції є відновлення між сторонами такого собі status quo у фактичному та правовому становищі, що існував до вчинення правочину, шляхом, так би мовити, абсолютного знищення юридичного значення будь-яких дій, що вчинялися суб'єктами - учасниками недійсного правочину. Реституція - це спеціальний зобов'язальний спосіб захисту права власності, який може застосовуватися лише у випадку, коли предмет недійсного правочину станом на час вирішення відповідного питання перебуває в тієї сторони недійсного правочину, якій він і був переданий. Правило статті 216 ЦК України застосовується виключно до сторін правочину. Двостороння реституція є обов'язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов'язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину. У постановах Верховного Суду від 26 червня 2018 року у справі № 916/1952/17, від 12 вересня 2019 року у справі № 915/1868/18, від 14 травня 2020 року у справі № 916/1952/17 дійсно міститься висновок про те, що одностороння реституція чинним законодавством не передбачена. Втім, цей висновок не можна застосовувати у відриві від контексту та обставин справи. У цих постановах Верховний Суд звертав увагу на те, що правила абзацу 1 частини першої статті 216 ЦК України (двостороння реституція) застосовуються тоді, коли обидві сторони здійснили виконання недійсного договору. У тому разі, коли тільки одна із сторін недійсного правочину здійснила його виконання, то для повернення виконаного підлягають застосуванню положення глави 83 ЦК України, зокрема стаття 1212 цього Кодексу.

В постанові Верховного Суду від 07 квітня 2021 року у справі № 640/12313/19-ц (провадження № 61-12836св20) наведено такі правові висновки.

У частині другій статті 26 Закону № 1952-IV (у редакції, чинній до 16 січня 2020 року, яка діяла на час проведення нотаріусом державної реєстрації права власності) встановлювався порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування. Так, за змістом зазначеної норми, у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав, документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування записів про проведену державну реєстрацію прав, а також у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини 6 статті 37 цього Закону, до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав. У разі скасування судом документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав до 01 січня 2013 року, або скасування записів про державну реєстрацію прав, інформація про які відсутня в Державному реєстрі прав, запис про державну реєстрацію прав вноситься до Державного реєстру прав та скасовується.

Проте згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству», який набрав чинності з 16 січня 2020 року, статтю 26 Закону № 1952-IV викладено у новій редакції.

Так, відповідно до пунктів 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону № 1952-IV (у редакції, чинній з 16 січня 2020 року) відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню. У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону. Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Отже, в розумінні положень наведеної норми у чинній редакції, на відміну від положень частини другої статті 26 Закону № 1952-IV у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, наразі способами судового захисту порушених прав та інтересів особи є судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; судове рішення про скасування державної реєстрації прав. При цьому, з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов'язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Водночас у пункті 3 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству» унормовано, що судові рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що на момент набрання чинності цим Законом набрали законної сили та не виконані, виконуються в порядку, передбаченому Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» до набрання чинності цим Законом.

За змістом цієї норми виконанню підлягають виключно судові рішення: 1) про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 2) про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень; 3) про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, тобто до їх переліку не належить судове рішення про скасування запису про проведену державну реєстрацію права, тому починаючи з 16 січня 2020 року цей спосіб захисту вже не може призвести до настання реальних наслідків щодо скасування державної реєстрації прав за процедурою, визначеною у Законі № 1952-IV.

Таким чином, оскільки з 16 січня 2020 року матеріально-правового регулювання спірних реєстраційних відносин істотно змінилося, то на час подання позову в цій справі такого способу захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію прав закон не передбачав.

У справі, що переглядається, місцевий суд залишив поза увагою те, що на відміну від правочинів щодо відчуження нерухомого майна, які були вчиненні на користь (в інтересах) ОСОБА_2 , покупцем за договором купівлі-продажу транспортного засобу виступав не первісний представник, а інша особа - ОСОБА_4 . Тому вконтексті обставин цієї справи та характеру спірних правовідносин апеляційний суд дійшов правильного висновку про наявність підстав для відмови в задоволенні позову ОСОБА_1 в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу транспортного засобу з огляду на те, що позивачем не надано доказів на підтвердження існування зловмисної домовленості представника за правочином із другою стороною - ОСОБА_4 , і що, відчужуючи автомобіль, представник діяв недобросовісно і перевищив свої повноваження, визначені довіреністю.

Крім того, здійснивши системний аналіз вищенаведених норм матеріального права, які стосуються реєстраційних відносин, суд апеляційної інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні вимог позивача про скасування записів про державну реєстрацію прав на спірне нерухоме майно з підстав неефективності обраного ним способу захисту.

Водночас, встановивши, що в порушення положень статті 216 ЦК України та принципу диспозитивності місцевий суд зобов'язав ОСОБА_2 повернути ОСОБА_1 спірне майно, тоді як таких вимог позивач не заявляв, і що за наслідками визнання недійсними оспорюваних договорів купівлі-продажу таке повернення стосувалося лише однієї сторони правочинів, суд апеляційної інстанції обґрунтовано скасував рішення місцевого суду в означеній частині.

Аргументи касаційної скарги ОСОБА_1 про те, що відмовивши в задоволенні його заяви про відвід суддів, апеляційний суд порушив норми процесуального права, є безпідставними, з огляду на таке.

Статтею 36 ЦПК України передбачено, що суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо: 1) він є членом сім'ї або близьким родичем (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, член сім'ї або близький родич цих осіб) сторони або інших учасників судового процесу, або осіб, які надавали стороні або іншим учасникам справи правничу допомогу у цій справі, або іншого судді, який входить до складу суду, що розглядає чи розглядав справу; 2) він брав участь у справі як свідок, експерт, спеціаліст, перекладач, представник, адвокат, секретар судового засідання або надавав стороні чи іншим учасникам справи правничу допомогу в цій чи іншій справі; 3) він прямо чи побічно заінтересований у результаті розгляду справи; 4) було порушено порядок визначення судді для розгляду справи; 5) є інші обставини, що викликають сумнів в неупередженості або об'єктивності судді. Суддя підлягає відводу (самовідводу) також за наявності обставин, встановлених статтею 37 цього Кодексу. До складу суду не можуть входити особи, які є членами сім'ї, родичами між собою чи родичами подружжя. Незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, рішення або окрема думка судді в інших справах, висловлена публічно думка судді щодо того чи іншого юридичного питання не може бути підставою для відводу.

Відповідно до частини третьої статті 39 ЦПК України відвід повинен бути вмотивованим і заявленим протягом десяти днів з дня отримання учасником справи ухвали про відкриття провадження у справі, але не пізніше початку підготовчого засідання або першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження. Самовідвід може бути заявлений не пізніше початку підготовчого засідання або першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження. Після спливу вказаного строку заявляти відвід (самовідвід) дозволяється лише у виняткових випадках, коли про підставу відводу (самовідводу) заявнику не могло бути відомо до спливу вказаного строку, але не пізніше двох днів із дня, коли заявник дізнався про таку підставу.

Як на підставу скасування постанови апеляційного суду ОСОБА_1 послався на те, що апеляційний перегляд справи було здійснено колегією суддів, якій було заявлено відвід з підстав наявності інших обставин, що викликають сумнів у неупередженості та об'єктивності суддів.

Разом з тим вказаний відвід було заявлено у зв'язку з незгодою заявника з процесуальними рішеннями судді-доповідача та колегії суддів апеляційного суду та щодо вирішення ряду клопотань. Однак в силу вищенаведеної частини п'ятої статті 36 ЦПК України незгода сторони з процесуальними рішеннями судді, рішення або окрема думка судді в інших справах, висловлена публічно думка судді щодо того чи іншого юридичного питання не може бути підставою для відводу.

Отже, підстави для визнання відводу обґрунтованим відсутні, тому аргументи ОСОБА_1 про необхідність скасування постанови апеляційного суду згідно з пунктом 2 частини першої статті 411 ЦПК України є неспроможними.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувана постанова апеляційного суду в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсним договору купівлі-продажу транспортного засобу, скасування записів про державну реєстрацію прав на нерухоме майно, а також в частині вирішення питання щодо зобов'язання ОСОБА_2 повернути ОСОБА_1 спірне майно відповідає вимогам закону й підстави для її скасування відсутні.

Щодо розподілу судових витрат.

Згідно з частиною першою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За подання касаційної скарги ОСОБА_1 сплатив 21 440,40 грн.

За результатами касаційного перегляду цієї справи Верховним Судом залишено в силі рішення суду першої інстанції лише в частині задоволених позовних вимог немайнового характеру про визнання недійсними шести договорів купівлі-продажу нерухомого майна.

Позовну заяву подано у жовтні 2020 року, ставка судового збору за подання до суду позовної заяви немайнового характеру фізичною особою становила 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб (прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на 01 січня 2020 року - 2 102 грн) (підпункт 2 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір»).

Отже, за шість вимог немайнового характеру підлягав сплаті судовий збір в розмірі 5 044,80 грн (2 102 грн х 0,4 х 6).

Ставка судового збору, чинна на час подання ОСОБА_9 касаційної скарги на рішення суду, встановлена статтею 4 Закону України «Про судовий збір» та визначена в розмірі 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги.

Таким чином, з відповідачів ОСОБА_10 і ОСОБА_11 на користь позивача ОСОБА_12 підлягають стягненню в рівних частках судові витрати, понесені ним на сплату судового збору за подання касаційної скарги, в розмірі 10 089,60 грн (5 044,80 грн х 200 %), тобто по 5 044,80 грн з кожного.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 410, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити частково.

Постанову Херсонського апеляційного суду від 16 грудня 2021 року в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_7 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання недійсними договорів купівлі-продажу нерухомого майна скасувати, а рішення Херсонського міського суду Херсонської області від 27 травня 2021 року в означеній частині залишити в силі.

В решті постанову Херсонського апеляційного суду від 16 грудня 2021 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_7 5 044 (п'ять тисяч сорок чотири ) грн 80 коп. судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання касаційної скарги.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_7 5 044 (п'ять тисяч сорок чотири ) грн 80 коп. судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання касаційної скарги.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська

Судді:В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв

В. А. Стрільчук