Постанова
Іменем України
14 липня 2022 року
м. Київ
справа № 183/4172/20
провадження № 61-2972св22
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Фаловської І. М.,
суддів: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,
учасники справи:
позивач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
відповідачі - ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ,
третя особа - орган опіки та піклування виконавчого комітету Новомосковської міської ради Дніпропетровської області,
розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на заочне рішення Новомосковського районного суду Дніпропетровської області від 13 жовтня 2021 року в складі судді Сороки О. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 лютого 2022 року в складі колегії суддів: Деркач Н. М., Демченко Е. Л., Куценко Т. Р.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У липні 2020 року акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа - орган опіки та піклування виконавчого комітету Новомосковської міської ради Дніпропетровської області. Позивач з урахуванням уточнення позовних вимог просив суд зняти з реєстрації місця проживання ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , які зареєстровані та/або проживають у житловому будинку, розташованому за адресою:
АДРЕСА_1 , у відповідному органі реєстрації виконавчого комітету міської ради, що здійснює реєстрацію та зняття з реєстрації місця проживання особи, а також виселити всіх мешканців та інших осіб, які не зареєстровані та проживають у житловому будинку за вказаною адресою.
Позовна заява мотивована тим, що 18 квітня 2008 року між АТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір № DNN0GA00000015, за яким банк надав відповідачу кредит 25 640,00 доларів США з кінцевим строком повернення до 18 квітня 2028 року та сплатою відсотків за користування ним. Для забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором, 18 квітня 2008 року між АТ КБ «Приватбанк» та відповідачем ОСОБА_1 укладено договір іпотеки, згідно якого останній як майновий поручитель передав в іпотеку житловий будинок АДРЕСА_1 .
Договором іпотеки передбачене право іпотекодавця на реєстрацію у вказаному будинку (предметі іпотеки) інших осіб лише за умови отримання від іпотекодержателя письмової згоди на такі дії. АТ КБ «Приватбанк» вказує, що відповідачем, всупереч вимог договору іпотеки, порушено його обов'язок та у спірному житловому будинку були зареєстрованівідповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_4
АТ КБ «ПриватБанк» вважає, що мешканці, які були зареєстровані з порушенням вимог законодавства у вищезгаданому житловому будинку, що є предметом іпотеки, не мають права користуватись житловим будинком, у зв'язку з чим позивач звернувся до суду з цим позовом.
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 13 жовтня 2021 року відмовлено у задоволенні позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк».
Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив з відсутності правових підстав для задоволення позову з огляду на те, що позивачем не доведено, що реєстрація у спірному будинку членів сім'ї іпотекодавця, серед яких є малолітня дитина, порушує права позивача, перешкоджає йому у реалізації, у передбачений законом спосіб, прав іпотекодержателя. Також зазначено, що позивачем обрано невірний спосіб захисту цивільних прав та інтересів, оскільки при вирішенні питання щодо позбавлення особи права користування жилим приміщенням, на підставах, передбачених Законом України «Про іпотеку», необхідно керуватися вимогами статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статтею 109 Житлового кодексу України (далі - ЖК України).
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 09 лютого 2022 року апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» залишено без задоволення, а заочне рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 13 жовтня 2021 року - без змін.
Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, апеляційний суд погодився із його висновками. Встановивши, що будинок, який є предметом іпотеки, був придбаний до укладення кредитного договору, тобто кредит було отримано позичальником не для придбання спірного нерухомого майна (житла), переданого в іпотеку банку, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про виселення відповідачів, правильно застосувавши до спірних правовідносин норми статті 109 ЖК України.
При виселенні в судовому порядку з іпотечного майна, придбаного не за рахунок кредиту і забезпеченого іпотекою цього житла, відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення.
Апеляційний суд відхилив як необґрунтовані посилання позивача в апеляційній скарзі на неправомірну реєстрацію дітей у спірному будинку без згоди іпотекодержателя оскільки такі обставини не можуть бути підставою для задоволення позову. Також апеляційний суд відхилив доводи позивача, що судовим рішенням звернено стягнення на предмет іпотеки - спірний будинок, оскільки спірне іпотечне майно придбано не за кредитні кошти, виселення відповідачів без надання іншого житла, що не було вчинено банком, є неправомірним.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У грудні 2021 року АТ КБ «ПриватБанк» звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою на заочне рішення Новомосковського районного суду Дніпропетровської області від 13 жовтня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 лютого 2022 року.
У касаційній скарзі заявник просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 07 квітня 2022 рокувідкрито касаційне провадження та витребувано справу із суду першої інстанції.
Вказана справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 27 червня 2022 року справу призначено до судового розгляду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що судами безпідставно відмовлено у задоволенні позовних вимог позивача, не надано належної оцінки всім доказам, не встановлено належним чином фактичні обставини у справі та дійсний зміст спірних правовідносин.
Судами було застосовано норми права без урахування висновків Верховного Суду щодо їх застосування у подібних спірних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду: від 27 січня 2021 року в справі № 754/14503/16-ц, від 21 квітня 2021 року в справі № 522/17024/17, від 09 червня 2021 року в справі № 347/1073/19, від 23 червня 2021 року в справі № 279/2993/19, від 13 березня 2019 року в справі № 520/7281/15-ц, від 04 липня 2018 року в справі № 653/1096/16-ц, від 08 грудня 2021 року в справі № 209/2032/14-ц, від 16 вересня 2020 року в справі № 442/328/19-ц, від 29 вересня 2021 року в справі № 344/12708/19.
Суди першої та апеляційної інстанцій не надали належної оцінки всім доказам у справі та встановили обставини справи на підставі недостатніх доказів.
Підставами касаційного оскарження зазначено пункти 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).
Позиція інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» до суду не надходив.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
18 квітня 2008 року між закритим акціонерним товариством комерційним банком «Приватбанк», правонаступником, якого є АТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір № DNN0GA00000015, відповідно до якого позивач надав відповідачу ОСОБА_2 кредит у вигляді непоновлюваної кредитної лінії у розмірі 25 640,00 доларів США, зі строком повернення до 18 квітня 2028 року.
З метою забезпечення виконання зобов'язань за цим кредитним договором, 18 квітня 2008 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 , який виступив майновим поручителем ОСОБА_2 , був укладений договір іпотеки № DNN0GA00000015, зареєстрований в реєстрі за № 1869.
За договором іпотеки, ОСОБА_1 (іпотекодавець) надав в іпотеку банку нерухоме майно (предмет іпотеки), а саме, житловий будинок АДРЕСА_2 . Предмет іпотеки належить ОСОБА_1 на підставі рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 лютого 2005 року у справі № 2-3618,05.
У цьому будинку зареєстровано місце постійного проживання відповідачів: ОСОБА_1 - з 04 лютого 2003 року, ОСОБА_2 - з 30 листопада 2002 року, ОСОБА_3 - з 28 листопада 2008 року, ОСОБА_5 - з 09 вересня 2008 року, ОСОБА_6 - з 12 лютого 2013 року, ОСОБА_7 - з 14 лютого 2005 року, неповнолітнього (на час подання позову) ОСОБА_4 - з 20 грудня 2012 року.
Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 23 квітня 2013 року у справі № 0427/8610/2012 у рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 за кредитним договором № DNN0GА00000015 від 18 квітня 2008 року в сумі 23 387,79 доларів США, що еквівалентно по офіційному курсу НБУ станом на 17 липня 2012 року - 186938,62 грн, звернено стягнення на предмет іпотеки - будинок АДРЕСА_3 , що належить ОСОБА_1 на праві власності.
За цим рішенням суду встановлено спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом продажу іпотекодержателем ПАТ КБ «ПриватБанк» з укладенням договору купівлі-продажу з будь-якою третьою особою покупцем, а також наданням ПАТ КБ «ПриватБанк» всіх повноважень необхідних для здійснення продажу такого майна. Початкову ціну встановлено на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» визначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція), а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Як видно із касаційної скарги, рішення суду апеляційної інстанції, визначене у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржується на підставі пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У статті 6 Конвенції вказано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Частиною першою статті 8 Конституції Українипередбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України).
Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Стаття 15 Цивільного кодексу України об'єктом захисту називає порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
За статтею 59 ЦПК України права, свободи та інтереси малолітніх осіб віком до чотирнадцяти років, а також недієздатних фізичних осіб захищають у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, опікуни чи інші особи, визначені законом. Права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, піклувальники чи інші особи, визначені законом. Суд може залучити до участі в таких справах неповнолітню особу чи особу, цивільна дієздатність якої обмежена.
У статті 47 Конституції України зазначено, що кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції гарантує кожній особі крім інших прав право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла. Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).
Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров'я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.
У пунктах 40-44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Заява № 30856/03) зазначено, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв'язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, п. 36).
Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Такі правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року в справі № 447/455/17.
Частиною першою статті 41 Конституції Українипередбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Стаття 391 ЦК Українинаділяє власника правом вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до частин першої, другої статті 40 Закону України «Про іпотеку» звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.
Відповідно до частини другої статті 109 ЖК України громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.
Таким чином, частина друга статті 109 ЖК України установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення.
Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на жиле приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону України «Про Іпотеку), так і норма статті 109 ЖК України.
Такі висновки відповідають правовій позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі № 6-2947цс15, яка в подальшому підтримана Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц.
Визначення того, за які кошти придбано іпотечне майно, із якого здійснюється виселення, тобто за рахунок кредитних коштів, чи особистих коштів (повністю чи частково), має вирішальне значення для правильного вирішення цієї справи та правильного застосування положень статті 109 ЖК України.
Отже, виселення з житла, яке є предметом іпотеки і придбано не за кредитні кошти можливе лише з наданням іншого постійного житла відповідно до вимог статті 109 ЖК України, і таке постійне житло повинно вказуватись у рішенні суду.
Доведення обґрунтованості вимоги про виселення з наданням іншого постійного житла, яке відповідно до вимог статті 109 ЖК України має бути надане відповідачу одночасно з її виселенням, є обов'язком позивача. Відсутність вказівки у позові про виселення на інше житло, яке надається у зв'язку із виселенням із іпотечного житла, є підставою для відмови в задоволенні позову про виселення (постанова Верховного Суду від 14 липня 2021 року у справі № № 727/8928/17-ц).
Судами установлено, що з метою забезпечення виконання ОСОБА_2 перед позивачем зобов'язань за кредитним договором № DNN0GA00000015, 18 квітня 2008 року між позивачем та відповідачем ОСОБА_1 був укладений договір іпотеки № DNN0GA00000015, зареєстрований в реєстрі за № 1869.
Предметом договору іпотеки було нерухоме майно, а саме, житловий будинок АДРЕСА_1 .
Предмет іпотеки належить ОСОБА_1 на підставі рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 28 лютого 2005 року у справі № 2-3618,05, яке набрало законної сили 31 березня 2005 року; право власності зареєстроване в КП «Новомосковське міжрайонне бюро технічної інвентаризації» 30 березня 2006 року в електронному реєстрі прав власності на нерухоме майно за реєстраційним № 14326012 (пункт 35.3. договору іпотеки).
У цьому будинку зареєстровано місце постійного проживання відповідачів: ОСОБА_1 - з 04 лютого 2003 року, ОСОБА_2 - з 30 листопада 2002 року, ОСОБА_3 - з 28 листопада 2008 року, ОСОБА_5 - з 09 вересня 2008 року, ОСОБА_6 - з 12 лютого 2013 року, ОСОБА_7 - з 14 лютого 2005 року, неповнолітнього (на час подання позову) ОСОБА_4 - з 20 грудня 2012 року.
Встановивши, що будинок, який є предметом іпотеки, був отриманий у власність відповідача (іпотекодержателя) ОСОБА_1 до укладення кредитного договору, тобто кредит було отримано позичальником не для придбання спірного нерухомого майна, переданого в іпотеку банку, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про відмову у задоволенні позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» про виселення відповідачів, правильно застосувавши до спірних правовідносин положення статті 109 ЖК України.
АТ КБ «ПриватБанк», звертаючись до суду із цим позовом, не запропонував іншого постійного жилого приміщення, яке можна надати відповідачам одночасно з виселенням, як це визначено у частині другій статті 109 ЖК України. Натомість суд не має повноважень визначати на власний розсуд, до якого жилого приміщення мають бути виселені мешканці будинку, що є предметом іпотеки, на який звернено стягнення.
З цих підстав є правильними висновки судів в оскаржуваних рішеннях про відсутність правових та фактичних підстав для задоволення заявлених позивачем АТ КБ «ПриватБанк» позовних вимог про виселення відповідачів із спірного житлового приміщення (будинку).
Щодо позовних вимог про зняття з реєстраційного обліку
Згідно з пунктом 12 статті 2 Закону України «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні» реєстрація місця проживання (перебування) особи - це внесення за заявою про реєстрацію місця проживання (перебування), поданою особою в паперовій формі, до реєстру територіальної громади інформації про місце проживання (перебування) особи.
Відповідно до статті 7 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» зняття з реєстрації місця проживання особи здійснюється на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житлове приміщення або права користування житловим приміщенням, про виселення, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.
Аналіз змісту указаних норм свідчить про те, що позовна вимога про зняття з реєстраційного обліку осіб є похідною від задоволення судом позовної вимоги про виселення осіб.
Оскільки у цій справі Верховний Суд дійшов висновку про законність судових рішень щодо відмови у задоволенні позовних вимог АТ КБ «ПриватБанк» про виселення відповідачів, то й позовні вимоги банку в частині зняття їх з реєстраційного обліку також не підлягають задоволенню.
Подібна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 29 червня 2022 року в справі № 201/9754/17.
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.
Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Згідно із частиною третьою статті 12, частиною першою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
За статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
У справі, що переглядається, судами обґрунтовано встановлено відсутність підстав для задоволення заявлених АТ КБ «ПриватБанк» позовних вимог про зняття з реєстрації та виселення відповідачів із спірного жилого приміщення (будинку).
Висновки судів по суті вирішеного спору є правильними, законними, обґрунтованими та підтверджуються матеріалами справи.
Доводи АТ КБ «ПриватБанк» про неврахування судами висновків про застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, які викладені у постановах Верховного Суду, наведених ним у касаційній скарзі є безпідставними. Висновки у цих справах не суперечать відповідним висновкам у справі, яка переглядається, оскільки у кожній із зазначених справ суди виходили із конкретних обставин справи та доказової бази, оцінюючи їх у сукупності, а тому як наслідок - судами встановлені різні фактичні обставини у кожній із цих справ.
У справах № 754/14503/16-ц, № 522/1702417, № 347/1073/19, № 279/2993/19 Верховний Суд зазначив, «що загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК УРСР, застосовується в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку. При зверненні стягнення на іпотечне майно шляхом позасудового врегулювання на підставі договору виселення мешканців з відповідного об'єкта відбувається за умови дотримання передбаченої у частині другій статті 40 Закону України «Про іпотеку» та у частині третій статті 109 ЖК УРСР процедури». У справі № 520/7281/15-ц Верховний Суд вказав: «якщо сторони договору іпотеки передбачили у ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об'єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону України «Про іпотеку» та у частині 3 статті 109 Житлового кодексу УРСР процедури».
Натомість у справі, яка переглядається, суди правильно застосували частину другу статті 109 ЖК України, а не частину третю цієї статті, оскільки звернення стягнення на спірне житло (будинок) як предмет іпотеки здійснене банком за рішенням суду. Крім того, у справі відсутні докази надсилання АТ КБ «ПриватБанк» (іпотекодержателем) вимог до відповідачів про добровільне звільнення спірного жилого приміщення у визначений строк.
У справі № 653/1096/16-ц та у справі, яка переглядається, різні підстави та предмет позовів. Зокрема, у наведеній справі Генічеська міська рада звернулася до суду із позовом до відповідачів про визнання такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі, виселення без надання іншого житлового приміщення та зобов'язання знятися з реєстраційного обліку у цій квартирі.
У справі № 209/2032/14 Верховний Суд, направляючи справу на новий розгляд до апеляційного суду зазначив: «При вирішенні спору судом апеляційної інстанції, з урахуванням доводів апеляційної скарги, не надано належної оцінки добросовісності поведінки особи, яка при зверненні іпотекодержателем стягнення на предмет іпотеки через невиконання боржником своїх зобов'язань, відмовляється звільняти спірну квартиру, маючи у власності декілька інших об'єктів житлової нерухомості». У справі № 442/328/19 Верховний Суд, залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, зокрема, виходив із того, що «частина друга статті 109 ЖК Української РСР не може бути підставою для відмови у виселенні особи, що має більше одного місця проживання, і не може бути підставою для звуження правомочностей власника». У справі № 344/12708/19 Верховний Суд, направляючи справу на новий розгляд до апеляційного суду, крім іншого, зазначив: «що для вирішення питання щодо визнання колишніх власників предмету іпотеки такими, що втратили право користування майном (наслідок виселення), необхідно встановити чи проживають та користуються відповідачі спірним майном, чи мають вони інше житло, оцінити доводи щодо співмірності втручання у право на мирне володіння майном з дотриманням балансу між правами учасників спору».
Натомість, у справі, яка переглядається, позивачем не доведено наявність у відповідачів іншого житла, непроживання відповідачів у спірному будинку (що, зокрема, спростовується пред'явленням банком позовної вимоги про їх виселення), оскільки сторонами справи (у тому числі позивачем) жодних належних доказів на підтвердження таких обставин до судів першої та/або апеляційної інстанцій не було надано.
Таким чином, відсутні підстави стверджувати, що суди у справі, що переглядається, не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки у цих постановах, та у справі, що є предметом перегляду, відмінними є, зокрема, предмет і підстави позовів, встановлені судами фактичні обставини на підставі наданих доказів.
Колегія суддів Верховного Суду також відхиляє доводи касаційної скарги про те, що судові рішення ухвалені з порушенням норм процесуального права з посиланням на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України. Фактично аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд не дослідив належним чином зібрані у справі докази та встановив обставини у справі на підставі недостатніх доказів, зводяться до переоцінки доказів у справі, а тому відхиляються Верховним Судом, оскільки за змістом статті 400 ЦПК України такі дії виходять за межі повноважень суду касаційної інстанції при перегляді рішення суду апеляційної інстанції.
Отже, аргументи касаційної скарги АТ КБ «ПриватБанк», що стали підставами для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися.
Проаналізувавши зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій з точки зору застосування норм права, які стали підставою для позову по суті, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що судами ухвалені рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (справа «Проніна проти України», рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних рішеннях, питання вичерпності висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судові рішення відповідають вимогам вмотивованості.
Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.
Ураховуючи зазначене, Верховний Суд вважає, що суд першої інстанції та апеляційний суд правильно застосували норми матеріального та процесуального права на підставі наданих доказів та ухвалили законні і обґрунтовані рішення.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
У статті 410 ЦПК України зазначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 402, 409, 410, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» залишити без задоволення.
Заочне рішення Новомосковського районного суду Дніпропетровської області від 13 жовтня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 лютого 2022 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
ГоловуючийІ. М. Фаловська
Судді:В. М. Ігнатенко
С. О. Карпенко
С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук