Справа №760/8964/22 1-кп/760/2235/22
02 серпня 2022 року Солом'янський районний суд м. Києва у складі:
головуючого судді ОСОБА_1 ,
з участю секретаря ОСОБА_2 ,
прокурора ОСОБА_3 ,
обвинуваченого ОСОБА_4 ,
захисника обвинуваченого - адвоката ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судових засідань Солом'янського районного суду в м. Києві кримінальне провадження, внесене в Єдиний реєстр досудових розслідувань за № 12022100090001164 від 26.05.2022 року, за обвинуваченням
ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , який народився у росії, громадянина України, з вищою освітою, не одруженого, ФОП, маючого на утриманні мати, яка є пенсіонером та особою з інвалідністю, зареєстрованого та проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше судимого вироком Солом'янського районного суду м. Києва від 21.0.2022 року за ч. 4 ст. 185 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років, на підставі ст. 75 КК України звільненого від відбування покарання з випробуванням з встановленням іспитового строку тривалістю 1 рік,
у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 4 ст. 185 КК України,
Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24.02.2022 № 2102-ІХ затверджено Указ Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні».
14.03.2022 року згідно Указу Президента України №133/2022, у зв'язку з триваючою широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти України відбулась часткова зміна статті 1 Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, та продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 26 березня 2022 року строком на 30 діб.
17.05.2022 року року згідно Указу Президента України №341/2022 у зв'язку з триваючою широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти України відбулась часткова зміна статті 1 Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року №2102-ІХ (зі змінами, внесеними Указами від 14 березня 2022 року № 133/2022, затвердженим Законом України від 15 березня 2022 року № 2119-ІХ, та від 18 квітня 2022 року № 259/2022, затвердженим Законом України від 21 квітня 2022 року №2212-ІХ), продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25 травня 2022 року строком на 90 діб.
ОСОБА_4 , 26.05.2022, приблизно о 13 годині 39 хвилин, перебуваючи в приміщенні торгівельного залу магазину «Цукерня», що знаходиться за адресою: м. Київ, бульв. Чоколівський, 6, перебуваючи біля кондитерських виробів у вказаному магазині, взяв з полиці двадцять плиток шоколаду гіркий без додавання цукру 90 гр. артикул (03324) та три плитки шоколаду «Президент» ексклюзив чорний гіркий артикул (00340), які помістив до своєї сумки чорного кольору, яка знаходилася при ньому.
В подальшому, ОСОБА_4 впевнившись у тому, що за його діями ніхто не спостерігає та не завадить йому у вчиненні крадіжки, таємно, повторно, умисно викрав чуже майно, що належить ТОВ «МІНЧАНКА», а саме: двадцять плиток шоколаду гіркий без додавання цукру 90 гр. артикул (03324) вартістю за 29 гривень 60 копійок без урахування ПДВ та 37 гривень 00 копійок з урахуванням ПДВ за одиницю та загальною вартістю 592 гривні 00 копійок без урахування ПДВ та 740 гривень 00 копійок з урахуванням ПДВ, три плитки шоколаду «Президент» ексклюзив чорний гіркий артикул (00340) вартістю 46 гривень 40 копійок без урахування ПДВ та 58 гривень 00 копійок з урахуванням ПДВ за одиницю та загальною вартістю 139 гривень 20 копійок без урахування ПДВ та 174 гривні 00 копійок з урахуванням ПДВ.
Після чого ОСОБА_4 утримуючи при собі викрадений товар, вийшов з приміщення магазину, спричинивши ТОВ «МІНЧАНКА», матеріальної шкоди на загальну суму 731 гривня 20 копійок без урахування ПДВ та 914 гривень з урахуванням ПДВ.
Вказаних висновків суд дійшов з урахуванням пояснень обвинуваченого, який будучи допитаним в судовому засіданні, свою вину у вчиненні кримінального правопорушення визнав повністю, надав показання, підтвердив обставини його вчинення, викладені в установочній частині вироку, зокрема, в частині часу, місця та способу, щиро розкаявся у вчиненому. Вартість та кількість майна не оспорює.
Так, указав, що дійсно викрав речі за наведеного у вироку алгоритму. Вирішив викрасти речі, оскільки його мати хвора, їй потрібні були ліки, взяв шоколад, хотів його у подальшому продати. Розуміє, що вчинив злочин, про що шкодує. Просить не позбавляти волі, оскільки зробив висновки, а також, не буде кому доглядати матір. Не міг швидко заробити гроші, а ліки були потрібні терміном, тому й вирішив вчинити злочин, проте, вийшло ще гірше.
Крім повного визнання своєї вини у вчиненні кримінального правопорушення просив суд визнати недоцільним дослідження доказів в частині обставин вчинення цього кримінального правопорушення, оскільки повністю погоджується з встановленими обставинами.
Показання обвинуваченого в судовому засіданні послідовні і логічні, а тому не викликають сумнівів суду у правильності розуміння ним змісту обставин, добровільності та істинності його позиції.
Представник потерпілого в судове засідання не з'явився, надав суду заяв про можливість розгляду справи у його відсутність.
За згодою учасників судового провадження, які не оспорюють фактичні обставини справи, кваліфікацію кримінального правопорушення, судом встановлено, що вони вірно розуміють зміст обставин справи, відсутні сумніви в добровільності їх позиції, суд, у порядку ч. 3 ст. 349 КПК України, визнав недоцільним дослідження доказів щодо обставин, які ніким не оспорюються, обмежившись допитом обвинуваченого, потерпілої, дослідженням, зібраних досудовим слідством матеріалів, що характеризують його особу, тих, що стосуються вирішення питання про долю речових доказів, а також інших доказів, в яких викладені та посвідчені відомості, що мають значення для встановлення фактів і обставин даного кримінального провадження та інших з метою правильної кваліфікації дій обвинуваченого, у відповідності до положень Кримінального Кодексу України, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, у межах ч. 3 ст. 349 КПК України, керуючись законом, оцінюючи кожний доказ, що наявний у провадженні, з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку, приходить до висновку про повну доведеність вини обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ч. 4 ст. 185 КК України, за вище встановлених обставин.
Такий висновок суду ґрунтується також і на практиці Європейського суду з прав людини, викладеній, зокрема, у рішенні в справі «Коваль проти України» від 19.10.2006 року, відповідно до п.113 якого вбачається, що «основна мета статті 6 (Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод) у межах кримінального провадження забезпечити справедливий розгляд справи судом, який встановить обґрунтованість будь-якого кримінального обвинувачення. Стаття 6 Конвенції в цілому гарантує обвинуваченому ефективну участь у кримінальному провадженні. Основним аспектом права на справедливий суд є те, що розгляд кримінальної справи, включаючи елементи кримінального провадження, які відносяться до процедури, повинен бути змагальним і в ньому має забезпечуватись рівність сторін обвинувачення і захисту (див. рішення від 16 лютого 2000 року у справі «Роув і Дейвіс проти Сполученого Королівства»).
Також, у рішеннях у справах «Леонід Лазаренко проти України» від 28.10.2010 року та «Боротюк проти України» від 16.12.2010 року зазначено, що «ані буква, ані дух статті 6 Конвенції не перешкоджають особі добровільно відмовитися у відкритий чи мовчазний спосіб від свого права на гарантії справедливого судового розгляду. Однак, для того, щоб така відмова була дійсною для цілей Конвенції, вона має бути виражена у недвозначній формі і має супроводжуватися мінімальними гарантіями, співмірними з важливістю такої відмови (див. рішення у справі «Сейдович проти Італії»)» (пункти 52 та 80, відповідно).
При цьому, з урахуванням висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, відображеного у постанові Верховного Суду колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду від 22.03.2018 у справі № 521/11693/16-к, судом установлено, що обставини, визнані судом у вироку як доведені, з числа регламентованих ст. 91 КПК України, у своїй сукупності підтверджуються процесуальними джерелами доказів, які передбачені ст. 84 того ж Кодексу, та містяться у матеріалах цього провадження, як наслідок, суд уважає установленими усі обставини, що мають значення для кримінального провадження шляхом обсягу та порядку дослідження доказів на їх підтвердження, у порядку ст. 349 КПК України.
При кваліфікації дій обвинуваченого суд ураховує, що Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у постанові від 05.04.2018 в справі № 658/1658/16-к зазначає, що кваліфікація злочину - кримінально-правова оцінка поведінки (діяння) особи шляхом встановлення кримінально-правових (юридично значущих) ознак, визначення кримінально-правової норми, що підлягає застосуванню, і встановлення відповідності ознак вчиненого діяння конкретному складу злочину, передбаченому Кримінальним кодексом, за відсутності фактів, що виключають злочинність діяння.
За своєю суттю і змістом кваліфікація злочинів завжди пов'язана з необхідністю обов'язкового встановлення і доказування кримінально-процесуальними і криміналістичними засобами двох надзвичайно важливих обставин: 1) факту вчинення особою (суб'єктом злочину) суспільно небезпечного діяння, тобто конкретного акту її поведінки (вчинку) у формі дії чи бездіяльності; 2) точної відповідності ознак цього діяння ознакам складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК.
Згідно пунктів 3, 4 постанови Пленуму ВСУ від 06.11.2009 № 10 «Про судову практику у справах про злочини проти власності», які віднайшли своє відображення у позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 11 вересня 2019 року в справі № 725/2266/18, слідує, що крадіжка (таємне викрадення чужого майна) - це викрадення, здійснюючи яке, винна особа вважає, що робить це непомітно для потерпілого чи інших осіб.
Відповідно до ст. 32 КК України повторністю кримінальних правопорушень визнається вчинення двох або більше кримінальних правопорушень, передбачених тією самою статтею або частиною статті Особливої частини цього Кодексу.
Як зазначено у примітці до ст. 185 КК України, у статтях 185, 186 та 189-191, повторним визнається кримінальне правопорушення, вчинене особою, яка раніше вчинила будь-яке із кримінальних правопорушень, передбачених цими статтями або статтями 187, 262 цього Кодексу.
Саму вартість майна установлено, як дійсну, у порядку алгоритмів, окреслених ОП ККС ВС у справі № 420/1667/18 (постанова від 25.11.2019) та ККС ВС у справі № 335/6360/15-к (постанова від 16.01.2020).
З огляду на наведене та у світлі формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, суд кваліфікує дії ОСОБА_4 за ч. 4 ст. 185 КК України, оскільки він вчинив таємне викрадення чужого майна (крадіжку), з урахуванням повторності, вчинену в умовах воєнного стану.
У даному провадженні суд провів розгляд виключно в межах пред'явленого обвинувачення прокурором.
Підстав, у відповідності до ч. 3 ст. 337 КПК України, для виходу за межі висунутого обвинувачення чи його зміни суд не вбачає, оскільки в ході судового розгляду обставин, які б перешкоджали ухваленню справедливого судового рішення та захисту прав людини і її основоположних свобод, не встановлено, а також це б порушувало б права обвинуваченого.
Вирішуючи питання про обрання міри покарання обвинуваченому, суд, відповідно до ст. 65 КК України, враховує ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, яке згідно зі ст.12 КК України відноситься до категорії тяжких, особу винного та обставини, що пом'якшують та обтяжують покарання.
Те, що згідно ст. 50 КК України, покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.
Обставиною, що пом'якшує покарання обвинуваченого, відповідно до ст. 66 КК України, є щире каяття, яке полягає у визнанні у суді обставин, регламентованих п. 1 ч. 2 ст. 91 КПК, щодо події кримінального правопорушення, у т.ч. її час, місце, спосіб учинення та активне сприяння розкриттю злочину.
Щире розкаяння характеризує суб'єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину, яке виявляється в тому, що вона визнає свою провину, висловлює жаль з приводу вчиненого та бажання виправити ситуацію, що склалася (див. п. 3 ПП ВСУ від 23.12.2005 № 12 «Про практику застосування судами України законодавства про звільнення особи від кримінальної відповідальності»).
Розкаяння передбачає, окрім визнання особою факту вчинення злочину, ще й дійсне, відверте, а не уявне, визнання своєї провини у вчиненому певному злочині, щирий жаль з приводу цього та осуд своєї поведінки, що насамперед повинно виражатися в намаганні особи відшкодувати завдані злочином збитки, бажанні виправити наслідки вчиненого (див. постанови ККС ВС від 22.03.2018 у справі № 759/7784/15-к; від 09.10.2018 року у справі №756/4830/17-к).
Обвинувачений висловив щирий жаль з приводу учинених ним дій та осуд своєї поведінки.
Обставин, які б обтяжували б покарання обвинуваченим, судом не встановлено.
Згідно з ч. 4 ст. 67 КК України якщо будь-яка з обставин, що обтяжує покарання, передбачена в статті Особливої частини цього Кодексу як ознака злочину, що впливає на його кваліфікацію, суд не може ще раз враховувати її при призначенні покарання як таку, що його обтяжує.
Суд не визнає обтяжуючою покарання зазначену в обвинувальному акті обставину, як «вчинення злочину з використанням воєнного стану», оскільки в даному випадку така врахована як кваліфікуюча ознака злочину, за якою обвинувачуються обвинувачений, а тому в силу ч. 4 ст. 67 КК України зазначену обтяжуючу обставину з обвинувачення необхідно виключити.
Відповідно до ст. 69 КК України, за наявності кількох обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за цей злочин.
Суд враховує, що обвинувачений на обліку у лікаря-психіатра не перебуває, однак перебуває на обліку у лікаря-нарколога з 11.03.2004 року з діагнозом розлади психіки і поведінки внаслідок вживання канабіоїдів, синдром залежності, має місце проживання, має на утриманні матір, спосіб життя, що свідчить про те, що оточуюча його обстановка у сім'ї та побуті, виражає прийнятні соціальні зв'язки, відношення обвинуваченого до вчиненого, особливості й обставини вчинення: форму вини, мотив і мету, спосіб, стадію вчинення, характер і ступінь тяжкості наслідків, що настали; поведінку під час та після вчинення злочинних дій.
А тому, відповідно до принципу індивідуалізації покарання, суд, керуючись принципом справедливості, вважає, що для досягнення мети попередження кримінальних правопорушень та виправлення ОСОБА_4 необхідно призначити йому покарання у виді позбавлення волі, однак, з урахуванням ст. 69 даного Кодексу, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті, адже таке буде покликане запобігти можливому вчиненню обвинуваченим кримінальних правопорушень у майбутньому і сприятиме його виправленню та перевихованню з усвідомленням суспільної небезпечності діяння.
Зазвичай, суд, при призначенні покарання із застосуванням ст. 69 КК України, зобов'язаний не лише навести обставини, які пом'якшують покарання, а й обґрунтувати, виходячи із загальних засад призначення покарання, яким чином сукупність таких обставин істотно знизила тяжкість вчиненого кримінального правопорушення.
На думку суду, враховуючи введений воєнний стан, важкість знайти роботу у вказаний час, можливість заробити на проживання, зростання цін, а, як наслідок, скрутний матеріальний стан сім'ї обвинуваченого через події у країні, а також складні життєві обставини у сім'ї обвинуваченого через зміг обставин, дає суду можливість надати шанс обвинуваченому для його виправлення та ресоціалізації та застосувати ст. 69 КК України. Також, суд враховує відсутність реальної завданої шкоди на час постановлення вироку, оскільки потерпілому повернуте викрадене майно, те, що потерпілий не з'явився до суду на виклик, відповідно не має бажання суворого переслідування обвинуваченого. Зазначене вище, дає суду можливість пом'якшити покарання.
Дане ж покарання, на переконання суду, відповідатиме його меті, гуманності, справедливості і не потягне за собою порушення засад виваженості, що включає наявність розумного балансу між охоронюваними інтересами суспільства та правами особи, яка притягується до кримінальної відповідальності, через призму того, що втручання держави в приватне життя особи повинно спрямовуватись на досягнення справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та потребою захисту основоположних прав особи, - воно має бути законним (несвавільним), пропорційним (не становити надмірного тягаря для особи) (справи «Бакланов проти Росії» від 09.06.2005 р.; «Фрізен проти Росії» від 24.03.2005 р.; «Ісмайлова проти Росії» від 29.11.2007 р.).
Тобто, як наслідок, формальні моменти не можуть бути вирішальними, головною є можливість у кожній конкретній справі оцінити основну мету застосування певного заходу та характер впливу на особу, які можуть істотно відрізнятися, навіть, за зовнішньої подібності відповідних примусових заходів, бо суд стоїть на тій позиції, що, незалежно від того, що вчинили злочинці, визнання їх людської гідності передбачає надання їм можливості ресоціалізувати себе за час відбування покарання з перспективою колись стати відповідальним членом вільного суспільства, що, у цій ситуації, при застосуванні саме такого покарання, є можливим.
Таке покарання перебуває у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного, адже справедливість розглядається як властивість права, виражена, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому порушенню.
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі «Стівен Вілкокс та Скотт Херфорд проти Сполученого Королівства, заяви № 43759/10 та 43771/12», зазначає, що, хоча, в принципі, питання належної практики з призначення покарань в значній мірі виходить за рамки Конвенції, Суд допускає, що грубо непропорційний вирок (діяння та покарання) може кваліфікуватися як жорстоке поводження, що суперечить статті 3 Конвенції, в момент його винесення.
Крім того, у цій справі, покарання суд призначає, в тому числі, з урахуванням висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 01.02.2018 у справі № 634/609/15-к, де останній роз'яснив, що при обранні форми реалізації кримінальної відповідальності суд у визначених законом межах наділений правом вибору не лише виду та розміру покарання, а й порядку його відбування. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в межах якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування ст.75 КК України, відповідно до якої, якщо суд дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Системне тлумачення цих правових норм дозволяє дійти висновку, що питання призначення кримінального покарання та звільнення від його відбування повинні вирішуватися з урахуванням мети покарання, при цьому, з огляду на положення ст.75 КК України, законодавець підкреслює важливість такої цілі покарання як виправлення засудженого, передбачивши, що при призначенні низки покарань, у тому числі у виді позбавлення волі на строк не більше п'яти років, особу може бути звільнено від відбування покарання з іспитовим строком, якщо суд дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, при цьому суд має врахувати не тільки тяжкість злочину, особу винного, але й інші обставини справи.
Таким чином, виходячи з тяжкості вчиненого обвинуваченим кримінального правопорушення, наявності пом'якшуючих обставин, особи винного, який має на утриманні мати та його ставлення до вчиненого ним діяння, виду та вартості викраденого майна, те, що тяжких наслідків від вчиненого не настало, суд вважає за необхідне застосувати до ОСОБА_4 ст. 75 КК України, звільнивши його від відбування покарання, призначеного вироком суду з випробуванням, якщо він протягом іспитового строку не вчинить нового кримінального правопорушення і буде виконувати покладені на нього обов'язки.
У той час, як призначення будь-якого іншого виду покарання без звільнення від його відбування Суд сприймає як діяння, яке б указувало на те, що саме у цій ситуації та обставинах, при яких було вчинено злочин, воно сприймалося б як грубо непропорційне (діяння та покарання), як наслідок, у світлі практики ЄСПЛ, сприймалося б як жорстоке поводження, тобто суперечило статті 3 Конвенції, в момент його винесення.
Позбавлення волі обвинуваченого, у даному конкретному провадженні, не принесе користі ані самому обвинуваченому, ані суспільству.
Крім того, судом встановлено, що ОСОБА_4 засуджено вироком Солом'янського районного суду м. Києва від 21.0.2022 року за ч. 4 ст. 185 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років, на підставі ст. 75 КК України звільненого від відбування покарання з випробуванням з встановленням іспитового строку тривалістю 1 рік
Кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується ОСОБА_4 вчинено до постановлення вироку Солом'янського районного суду м. Києва від 21.0.2022 року.
23 вересня 2019 року об'єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду у справі № 199/1496/17 дійшла висновку, що особі, щодо якої було застосовано звільнення від покарання з іспитовим строком, і яка вчинила до ухвалення вироку в першій справі інший злочин, за який вона засуджується до покарання, від відбування якого вона також звільняється з іспитовим строком, суд призначає остаточне покарання згідно з вимогами ч. 4 ст. 70 КК України, а також має право вмотивовано вирішити питання про звільнення особи від відбування остаточного покарання з випробуванням.
Призначення покарання особі, яка вчинила більше одного злочину, за жоден із яких вона не була притягнута до відповідальності до ухвалення вироку, має передбачати оцінку всієї сукупності злочинів, вчинених до ухвалення вироку, оскільки така сукупність визначальною мірою характеризує ступінь суспільної небезпечності як винуватої особи, так і вчинених нею злочинів, належна оцінка чого є передумовою обрання як форми реалізації кримінальної відповідальності, так і належного заходу кримінально-правового впливу.
При призначенні покарання за кримінальне правопорушення, про яке стало відомо після ухвалення першого вироку, яким призначено покарання, від відбування якого ОСОБА_4 звільнено згідно з положеннями ст. 75 КК України, суд має вирішити питання про можливість звільнення від відбування покарання з іспитовим строком з урахуванням усіх вчинених злочинів.
Згідно правил ч. 4 ст. 70 КК України за правилами, передбаченими в частинах першій - третій цієї статті, призначається покарання, якщо після постановлення вироку в справі буде встановлено, що засуджений винен ще і в іншому злочині, вчиненому ним до постановлення попереднього вироку. У цьому випадку в строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю злочинів, зараховується покарання, відбуте повністю або частково за попереднім вироком, за правилами, передбаченими в статті 72 цього Кодексу.
Відповідно до правил ч. 1 ст. 70 КК України при сукупності злочинів суд, призначивши покарання (основне і додаткове) за кожний злочин окремо, визначає остаточне покарання шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим або шляхом повного чи часткового складання призначених покарань.
В порядку, визначеному ч. 4 ст. 70 КК України, за правилами частини 1 вказаної статті, покарання обвинуваченому необхідно призначити шляхом часткового складання призначених покарань.
Обмірковуючи термін іспитового строку, з урахуванням особи обвинуваченого та наданням йому судом шансу повернутися до нормального життя та перебувати біля матері, суд, та вважає, що вказаний строк має бути максимальним.
Речові докази відсутні.
Процесуальні витрати відсутні.
Цивільний позов не заявлявся.
Арешт майна, у кримінальному провадженні не накладався.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 373-376, 381-382 КПК України, суд,
ОСОБА_4 визнати винуватим у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого 4 ст. 185 КК України, та призначити йому покарання, з урахуванням ст. 69 КК України, у виді позбавлення волі на строк 4 роки 6 місяців.
На підставі ч. 4 ст. 70 КК України, за правилами ч. 1 ст. 70 КК України, враховуючи покарання, призначене ОСОБА_4 за вироком Солом'янського районного суду м. Києва від 21.0.2022 року, за ч. 4 ст. 185 КК України, шляхом часткового складання, остаточно призначити покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років.
На підставі ст.75 КК України ОСОБА_4 звільнити від відбування покарання, призначеного вироком суду, з випробуванням з іспитовим строком в 3 (три) роки, поклавши на нього відповідно до ст. 76 КК України такі обов'язки: періодично з'являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації та повідомляти зазначений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи.
Заопіджний захід до набрання вирок сили - залишити без змін.
Вирок може бути оскаржений до Київського апеляційного суду через Солом'янський районний суд міста Києва протягом 30 (тридцяти) днів з дня його проголошення.
Вирок суду першої інстанції не може бути оскаржений в апеляційному порядку з підстав заперечення обставин, які ніким не оспорювалися під час судового розгляду і дослідження яких було визнано судом недоцільним відповідно до положень ч.3 ст.349 КПК України.
Вирок суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після ухвалення рішення судом апеляційної інстанції. Якщо строк апеляційного оскарження буде поновлено, вважається, що вирок не набрав законної сили.
Учасники судового провадження мають право отримати в суді копію вироку чи ухвали суду. Копія вироку негайно після його проголошення вручається обвинуваченому, представнику юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, та прокурору. Копія судового рішення не пізніше наступного дня після ухвалення надсилається учаснику судового провадження, який не був присутнім у судовому засіданні.
Суддя ОСОБА_1