№ справи: 754/2598/20
№ апеляційного провадження: 22-ц/824/2972/2022
Головуючий у суді першої інстанції: Грегуль О. В.
Доповідач у суді апеляційної інстанції: Немировська О.В.
28 липня 2022 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого - Немировської О.В.
суддів - Махлай Л.Д., Ящук Т.І.
секретар - Лащевська Д.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 ,Деснянського районного у місті Києві відділу державної реєстрації актів цивільного стану Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ), третя особа: ОСОБА_3 про визнання батьківства,
за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 20 жовтня 2021 року,
встановив:
у лютому 2020 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати його батьківство відносно ОСОБА_4 , яка народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 , виключити з актового запису про народження дитини дані про батька - ОСОБА_2 , зазначивши батьком позивача. В обґрунтування позовних вимог зазначав, що він є біологічним батьком дитини, про що дізнався лише у січні 2020 року.
Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 20 жовтня 2021 року у задоволенні позову було відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення скасувати та постановити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 та ОСОБА_3 просили апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.
Заслухавши доповідь судді Немировської О.В., пояснення позивача ОСОБА_1 та його представника ОСОБА_5 , відповідача ОСОБА_6 та третьої особи ОСОБА_3 , їх представника ОСОБА_7 , дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач посилався на те, що він у 2014 році зустрічався та перебував в інтимних стосунках зі ОСОБА_3 , яка перебувала у зареєстрованому шлюбі зі ОСОБА_2 . Зазначав, що ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 народила доньку ОСОБА_4 , батьком якої в актовому записі про народження вказаний ОСОБА_2 . Після народження дитини його стосунки зі ОСОБА_3 припинились, однак на початку 2020 року знайомий сторін надіслав йому фото ОСОБА_4 , після чого він помітив схожість між ним та дитиною та звернувся до генетичного центру «Медикал Геномикс Україна», який 14 січня 2020 року надав висновок про те, що вірогідність біологічного батьківства ОСОБА_1 відносно малолітньої ОСОБА_4 становить 99,9%. За таких обставин просив визнати його батьківство та внести зміни до актового запису про народження дитини.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що батьківство позивача відносно малолітньої ОСОБА_4 фактично доведено, однак він пропустив річний строк позовної давності, оскільки був обізнаний про те, що він є батьком дитини, з її моменту її народження. Такий висновок суду є законним та обґрунтованим, відповідає встановленим у справі обставинам.
Суд першої інстанції правильно застосував норми матеріального права та послався на положення ст. 125, 128, 129 СК України.
У своїй апеляційній скарзі позивач посилався на те, що судом першої інстанції не було взято до уваги те, що єдиним достовірним підтвердженням його батьківства є саме результат генетичної експертизи, а тому перебіг строку позовної давності розпочався саме з моменту отримання ним відповідних результатів. Однак, такі доводи апеляційної скарги є необґрунтованими та не можуть бути підставою для скасування рішення суду.
Згідно зі статтею 121 СК України права та обов'язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.
Дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, відповідно до частини першої статті 122 СК України, походить від подружжя. Походження дитини від подружжя визначається на підставі Свідоцтва про шлюб та документа закладу охорони здоров'я про народження дружиною дитини.
Як вбачається з матеріалів справи, та встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебувають у зареєстрованому шлюбі з 23.01.1999, що підтверджується свідоцтвом про одруження (а.с.137, том І).
Відповідно до Свідоцтва від 30 грудня 2015 року про народження ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є її батьками (а.с. 139, т. І).
Визнання батьківства за рішенням суду передбачено статтею 128 СК України.
За відсутності заяви, право на подання якої встановлено статтею 126 цього Кодексу, батьківство щодо дитини може бути визнане за рішенням суду. Підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до ЦПК України.
Позов про визнання батьківства може бути пред'явлений матір'ю, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття. Позов про визнання батьківства може бути пред'явлений особою, яка вважає себе батьком дитини.
Позов про визнання батьківства приймається судом, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до частини першої статті 135 цього Кодексу.
При розгляді справ щодо батьківства, материнства та стягнення аліментів, спір про визнання батьківства за рішенням суду, розглядається як засіб захисту прав дитини, тобто міра, спрямована на відновлення, визнання порушених або оспорених прав дитини. Визначення батьківства дитини є підставою виникнення батьківських обов'язків, зокрема обов'язку з утримання дитини.
Відповідно до частини другої, пункту 2 частини третьої статі 128 СК України підставою для визнання батьківства є будь-які відомості, що засвідчують походження дитини від певної особи, зібрані відповідно до Цивільного процесуального кодексу України. Позов про визнання батьківства може бути пред'явлений особою, яка вважає себе батьком дитини.
Так, при зверненні до суду з позовом позивачем було надано до суду експертний висновок про біологічне батьківство № MG20-84547 від 23.01.2020, за змістом якого біологічне батьківство позивача відносно ОСОБА_4 не може бути виключено і вірогідність батьківства становить 99,9999 %.
Також за клопотанням позивача ОСОБА_9 ухвалою Деснянського районного суду м. Києва від 20.10.2020 було призначено судово-генетичну експертизу, на вирішення якої поставлено питання чи являється ОСОБА_1 біологічним батьком ОСОБА_10 , яку ІНФОРМАЦІЯ_1 народила ОСОБА_3 .
Відповідно до Висновку експерта №103-289-2020 від 22.02.2021, біологічне батьківство ОСОБА_1 відносно ОСОБА_10 практично доведено (а.с.21-24, том ІІ).
Відповідач ОСОБА_2 та третя особа ОСОБА_3 факту біологічного батьківства позивача не заперечували.
Згідно з частиною першою статі 129 СК України особа, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, має право пред'явити до її чоловіка, якщо він записаний батьком дитини, позов про визнання свого батьківства.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (частина перша статті 256 ЦК України).
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (частини четверта та п'ята статті 267 ЦК України).
Відповідно до частини другої статті 129 СК України до вимоги про визнання батьківства застосовується позовна давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство.
Для правильного застосування частини другої статті 129 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про своє батьківство, а й об'єктивна можливість цієї особи знати про своє батьківство.
Звертаючись до суду з позовом, позивач вказував про те, що він зі ОСОБА_3 у 2014 року зустрічався та підтримував інтимні відносини. Вказував, що йому було відомо про народження нею дитини, після чого відносини фактично припинились. ОСОБА_1 стверджував, що про вірогідність батьківства відносно малолітньої ОСОБА_4 йому стало відомо лише у 2020 році, коли хрещений батько дитини повідомив його, що дівчинка схожа на позивача. Отримавши фото малолітньої дитини позивач замовив біологічне дослідження, після чого дізнався, що він є батьком дитини. Разом з тим, вказана версія позивача не узгоджується з іншими доказами у справі та наданими сторонами поясненнями.
В ході судового розгляду було з'ясовано, що позивач особисто займався влаштуванням ОСОБА_3 до пологового будинку при народженні ОСОБА_4 , був присутній безпосередньо при пологах, після яких забрав ОСОБА_3 з дитиною з пологового будинку до свого місця проживання. Крім того, у серпні 2016 року було проведено обряд хрещення малолітньої ОСОБА_4 , організацією якого займався позивач. Вказані обставини ОСОБА_1 спростовані не були.
Вказуючи про те, що у 2020 році ним було замовлено генетичне дослідження, ОСОБА_1 не вказував, у зв'язку з чим в його розпорядженні перебував зразок ДНК дитини. Також позивач не зазначає і про те, у зв'язку з чим він, за наявності у нього біологічного зразка ОСОБА_4 , був позбавлений можливості провести відповідне дослідження на батьківство у межах річного строку з моменту народження дитини.
В суді апеляційної інстанції позивач ОСОБА_1 надав суперечливі пояснення щодо підстав неможливості провести генетичне дослідження. Так, позивач одночасно вказував про те, що він не міг провести генетичне дослідження через заборону матері дитини, а також через брак коштів на оплату експертизи. Крім того, позивач визнавав, що зразок ДНК дитини перебував у нього з моменту її народження, поряд з цим зазначаючи, що про його існування він забув. Також позивач не заперечував, що вважав ОСОБА_4 своєю донькою з дня її народження.
Суд першої інстанції вірно надав правову оцінку показам свідків, які зазначили про те, що позивач вважав ОСОБА_4 своєю донькою з її народження, а також дав правильну оцінку поясненням свідка ОСОБА_11 , який пояснив, що з 2017 року називає позивача кумом, але тільки у 2020 році повідомив його, що позивач є батьком ОСОБА_4 . Доводи апеляційної скарги про те, що свідками не було зазначено точної дати, коли позивач дізнався про своє батьківство є неспроможними та не спростовують висновків суду першої інстанції.
Враховуючи обставини справи, надані учасниками справи пояснення та письмові докази, які в сукупності свідчать про те, що позивач знав про те, що він є батьком дитини та мав беззаперечну можливість встановити це за допомогою проведення генетичного дослідження у будь-який час з моменту народження дитини, сам по собі факт проведення відповідної експертизи лише в січні 2020 року не свідчить про те, що перебіг строку позовної давності для позивача розпочався з цієї дати.
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Всебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
Статтею 51 Конституції України, частинами другою, третьою статті 5 СК України передбачено, що сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою. Держава має заохочувати та підтримувати материнство і батьківство та забезпечувати пріоритет сімейного виховання дитини. Отже, при регулюванні сімейних відносин держава має максимально враховувати інтереси дитини.
19 березня 2019 року ЄСПЛ ухвалив рішення у справі «М. Т. проти України» («M.T. v. Ukraine», заява № 950/17) (далі також - Рішення), у якому звернув увагу, що стосовно спорів про батьківство, ініційованих ймовірними біологічними батьками, незважаючи на надану національним органам влади свободу розсуду в цій сфері, біологічний батько не повинен повністю виключатись з життя своєї дитини, якщо тільки цього не вимагають відповідні причини щодо захисту найкращих інтересів дитини (див. рішення від 22 березня 2012 року у справі «Каутзор проти Німеччини» («Kautzor v. Germany», заява № 23338/09), та від 22 березня 2012 року у справі «Аренс проти Німеччини» («Ahrens v. Germany», заява № 45071/09, § 74)). Суд встановлював порушення статті 8 Конвенції, коли національні органи влади відмовляли у розгляді позову ймовірного біологічного батька про встановлення його батьківства, лише пославшись на визнання батьківства іншим чоловіком та не розглянувши при цьому фактичні обставини справи (див. рішення ЄСПЛ від 18 травня 2006 року у справі «Ружанські проти Польщі» («Rozanski v. Poland», заява № 55339/00, § 78). На противагу, стаття 8 Конвенції не була порушена у випадах, коли національні органи влади відмовляли у розгляді такого позову після ретельного вивчення інтересів зацікавлених осіб, приділивши особливу увагу інтересам дитини та не проігнорувавши при цьому інтереси ймовірного біологічного батька (див. рішення ЄСПЛ від 12 лютого 2013 року у справі «Кріштіан Барнабас Тот проти Угорщини» («Krasztian Barnabas Tot v. Hungary», заява № 48494/06, § 33-38)) (§ 24 Рішення).
В даній справі в ході апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції судом встановлено, що малолітня ОСОБА_4 проживає разом зі своєю матір'ю ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , якого вважає своїм батьком. Позивач ОСОБА_1 при зверненні до суду з позовом визнавав, що з дитиною не спілкувався, а до січня 2020 року не вважав її своєю донькою. Станом на момент розгляду справи судом першої інстанції ОСОБА_4 майже виповнилось шість років, а наразі дитина досягла шестирічного віку. Будь-яких доводів про те, що визнання позивача батьком дитини, яка вже усвідомлює себе донькою відповідача ОСОБА_2 та проживає у повній сім'ї, буде відповідати не лише інтересам позивача, а і самої дитини, суду не наведено.
Так, встановлення в даній категорії спорів річного строку позовної давності обумовлено саме інтересами дитини, яка має право на зростання у стійкому сімейному оточенні.
Згідно зі ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного й соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Сім'я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного, соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення й несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом із батьками або в сім'ї одного з них та на піклування батьків.
Колегія суддів звертає увагу на те, що позивачем не наводились будь-які підстави для поновлення йому строку на звернення до суду за захистом його батьківських прав, стверджуючи про те, що свідченням його батьківства він вважає лише висновок експертного дослідження. Вказані обставини, з урахуванням наявності у позивача об'єктивної можливості отримати висновок генетичного дослідження після народження дитини, можуть свідчити про зловживання позивачем своїм правом на встановлення батьківства без урахування якнайкращих інтересів дитини.
Позивач, який з грудня 2015 року міг достеменно впевнитись у своєму біологічному батьківстві відносно ОСОБА_4 та знав про перебування її матері у зареєстрованому шлюбі з іншим чоловіком, не вчиняв протягом п'яти років дій, спрямованих на визнання його батьком дитини та на реалізацію своїх батьківських прав та виконання батьківських обов'язків.
Згідно з частинами першою, другою статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої Верховною Радою України 27 лютого 1991 року (далі - Конвенція), передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Відповідно до статті 18 Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
У статті 7 СК України визначено необхідність забезпечення дитині можливості здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що права батьків щодо дитини є похідними від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й, у першу чергу, повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об'єктивних обставин спору, а тільки потім права батьків.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Враховуючи викладене, судом першої інстанції було зроблено вірний висновок про наявність підстав для відмови у задоволенні позову, правильно застосовано норми матеріального права при дотриманні норм процесуального права, доводи, викладені в апеляційній скарзі, висновків суду не спростовують, а тому рішення суду слід залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 382 ЦПК України, суд
постановив:
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Деснянського районного суду міста Києва від 20 жовтня 2021 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду в касаційному порядку протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови виготовлено 01 серпня 2022 року.
Головуючий
Судді