суддів Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М., Прокопенка О.Б.
на ухвалу Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2022 року у справі № 32/77т (провадження № 12-17гс21)
у справі за позовом заступника Генерального прокурора України в інтересах держави в особі Міністерства оборони України (далі - Міноборони України, позивач 1) і Державного підприємства «Львівське будівельно-монтажне управління» (далі - ДП «Львівське БМУ», позивач 2) до Товариства з обмеженою відповідальністю «Персенківка»(далі - ТОВ «Персенківка», відповідач 1), Товариства з обмеженою відповідальністю «Галичбудмонтаж» (далі - ТОВ «Галичбудмонтаж», відповідач 2), Товариства з обмеженою відповідальністю В «Будівельник» (далі - ТОВ В «Будівельник», відповідач 3) та Приватного акціонерного товариства «Ірокс» (далі - ПрАТ «Ірокс», відповідач 4) за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивачів - Обласного комунального підприємства «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» та третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідачів - Товариства з обмеженою відповідальністю «Спеціалізоване будівельне управління 14»(далі - ТОВ «Спеціалізоване будівельне управління 14»)та Автогаражного кооперативу № 15 Галицького району міста Львова, про визнання права власності на нерухоме майно та його витребування,
за касаційною скаргою ОСОБА_1 , до якої приєдналося ПрАТ «Ірокс», на постанову Північного апеляційного господарського суду від 15 липня 2020 року.
18 лютого 2011 року заступник Генерального прокурора України звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом, у якому зазначив, що 06 жовтня 2010 року рішенням Господарського суду міста Києва у справі № 32/586-45/428т-50/205т визнано недійсною укладену між ДП «Львівське БМУ» та Закритим акціонерним товариством «Ірокс» (далі - ЗАТ «Ірокс») біржову угоду № 171-03/4 договір купівлі-продажу об'єкта нерухомості від 24 вересня 2003 року, на підставі якої будівлі та споруди військового містечка на АДРЕСА_1 вибули з володіння ДП «Львівське БМУ».
Зважаючи на відчуження частини спірного нерухомого майна покупцем - ЗАТ «Ірокс» на користь Закритого акціонерного товариства «Персенківка»(далі - ЗАТ «Персенківка» (3/100 частини) та Закритого акціонерного товариства «Будівельник» (далі - ЗАТ «Будівельник») (92/100 частини) і преюдиційність обставин недійсності правочину з набуття цього майна у власність ЗАТ «Ірокс» за недійсною угодою біржових торгів, укладеною поза волею власника (держави в особі Міноборони України), є підстави для визнання за державою в особі Міноборони України права власності на нерухоме майно та його витребування у відповідачів у порядку статті 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) з переданням спірних будівель та споруд на баланс ДП «Львівське БМУ».
02 червня 2011 року ухвалою Господарського суду міста Києва заяву Міноборони України про забезпечення позову задоволено частково. Заборонено ЗАТ «Персенківка», ЗАТ «Будівельник» та іншим особам (у тому числі власникам майна за спірним договором на момент забезпечення позову) розпоряджатися в будь-який спосіб (у тому числі передавати в оренду, передавати у вигляді внеску до статутного капіталу, тощо як в цілому, так і окремі частини) об'єкти нерухомого майна, що знаходяться на АДРЕСА_1.
26 лютого 2013 року ухвалою Господарського суду міста Києва залучено до участі у справі № 33/77т іншого відповідача ТОВ В «Будівельник».
25 червня 2013 року ухвалою Господарського суду міста Києва залучено до участі у справі іншого відповідача ПрАТ «Ірокс».
28 серпня 2013 року ухвалою Господарського суду міста Києва в порядку забезпечення позову за заявою Генеральної прокуратури України накладено арешти на нерухоме майно - будівлі і споруди військового містечка на АДРЕСА_1 (літ. А-2, Е-1, Ж-1, З-1, И-1, І-1, Ї-1, Й-1, М-1, Е-1, К-1, Л-1, Н-1, О-1, П-1, Р-1, С-1, У-1, Ф-1, Х-1, Ц-1, Щ-1, А/-1, Б/-1, В/-1, Ю/-1, Щ/-2, Я-1). 09 жовтня 2013 року здійснено державну реєстрацію обтяження у вигляді арешту нерухомого майна.
04 лютого 2016 року ухвалою Господарського суду міста Києва припинено провадження стосовно ЗАТ «Будівельник» та залучено співвідповідачем у справі ТОВ «Галичбудмонтаж».
04 квітня 2016 року рішенням Господарського суду міста Києва позов задоволено. Визнано за державою Україна в особі Міноборони України право власності на будівлі і споруди військового містечка на АДРЕСА_1, а саме на: адміністративний будинок (А-2), будівлю побутового призначення (Е-1), будівлю ГСМ (Ж-1), склад (з-І), навіс (И-1), насосну (1-1), склад (1-1), пожежний пост (И-1), гараж (М-1), склад (Е-1), навіс (К-1), акумуляторну (Л-1), адміністративний будинок (Н-1), котельню (О-1), гаражі та їдальню (П-1), склади (С-1, Т-1, У-1, Ф-1, Х-1, Ц-1, 4-1, А-1, В-1, Ш-1), будівлю побутового призначення (Щ-2), колибу (Ш-1), навіси (Б-1, Ю-1), цех ізоляції (Я-1), огорожу та асфальтобетонне покриття загальною площею 5750 кв. м. Витребувано зазначене нерухоме майно у ЗАТ «Персенківка», ТОВ В «Будівельник», ПрАТ «Ірокс», ТОВ «Галичбудмонтаж» та зобов'язано відповідачів передати зазначені будівлі і споруди на баланс ДП «Львівське БМУ». Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що рішенням Господарського суду міста Києва від 06 жовтня 2010 року у господарській справі № 32/586-45/428т-50/205т визнано недійсною біржову угоду № 171-03/4 договір купівлі-продажу об'єкта нерухомості від 24 вересня 2003 року з моменту її укладення між позивачем 2 та ЗАТ «Ірокс», правонаступником якого є відповідач 4, на підставі статті 48 Цивільного кодексу УРСР як таку, що не відповідає вимогам закону. Судом встановлено преюдиційні обставини відчуження спірного нерухомого майна державної власності за відсутності відповідного рішення Кабінету Міністрів України та без погодження з Міноборони України балансоутримувачем без погодження власника майна.
Водночас правові наслідки недійсності правочину згідно з частиною першою статті 216 ЦК України сторонами не застосовано, будівлі та споруди, що знаходяться на АДРЕСА_1 та були предметом біржової угоди від 24 вересня 2003 року № 171-03/4, не повернуто власнику.
Господарський суд установив, що на час розгляду спору майновий комплекс військового містечка, який є предметом віндикаційних вимог, зареєстровано на праві власності за ТОВ В «Будівельник» (92/100 частини), ЗАТ «Ірокс» (5/100 частини) і ЗАТ «Персенківка» (3/100 частини), які отримали його внаслідок перепродажу.
Суд встановив, що на підставі рішень у господарських справах № 5015/1522/11 (від 20 квітня 2011 року) і № 9/116 (2010) (від 10 серпня 2010 року) визнано відповідачів 1, 3 - ЗАТ «Персенківка» та ТОВ В «Будівельник» добросовісними набувачами відповідно 3/100 і 92/100 частин спірного нерухомого майна та згідно з рішенням суду від 10 травня 2011 року у господарській справі № 5015/2140/11 визнано за відповідачем 2 - ТОВ «Галичбудмонтаж» право власності на 5/100 частин від усього майнового комплексу, що розташований на АДРЕСА_1, за наслідком укладення договорів купівлі-продажу складових частин майнового комплексу після укладення недійсного правочину 24 вересня 2003 року. Зазначені судові рішення набрали законної сили.
З огляду на обставини незаконного вибуття спірного нерухомого майна із власності держави за результатами біржових торгів 24 вересня 2003 року поза волею уповноважених державою органів з управління майном державної власності, які було встановлено рішенням суду від 06 жовтня 2010 року у господарській справі № 32/586-45/428т-50/205т, із подальшим набуттям такого майна у власність відповідачами 1, 2, 3 господарський суд зробив висновок про обґрунтованість вимог прокурора про визнання за державою в особі Міноборони України права власності на спірні будівлі і споруди та про витребування і повернення цього майна позивачу 2, як балансоутримувачу, в порядку статті 388 ЦК України.
Апеляційне провадження у справі порушено ухвалою суду апеляційної інстанції від 24 травня 2016 року за апеляційною скаргою відповідача 3 - ТОВ В «Будівельник» і тричі зупинялося ухвалами суду від 01 листопада 2016 року, від 14 березня та 20 вересня 2017 року до закінчення проведення у справі судової економічної та судової будівельно-технічної й оціночно-будівельних експертиз. Ухвалою суду від 06 березня 2019 року відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Приватного акціонерного товариства «Вістовський завод будівельної та художньої кераміки ім. Ю. С. Заводського».
18 жовтня 2016 року ухвалою Київського апеляційного господарського суду залучено до участі у справі третіх осіб без самостійних вимог на стороні відповідачів - ТОВ «Спеціалізоване будівельне управління 14» та Автогаражний кооператив № 15 Галицького району міста Львова.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 01 листопада 2016 року в порядку забезпечення позову за клопотанням Міноборони України заборонено ЗАТ «Персенківка», ТОВ В «Будівельник», ПрАТ «Ірокс», ТОВ «Галичбудмонтаж», ТОВ «Спеціалізоване будівельне управління 14» та Автогаражному кооперативу № 15 Галицького району міста Львова вчиняти будь-які дії, що стосуються відчуження будівель (літ. А-2, Е-1, Ж-1, З-1, И-1, І-1, Й-1, М-1, Е-1, К-1, Л-1, Н-1, О-1, П-1, Р-1, С-1, Т-1, У-1, Ф-1, Х-1, Ц-1, Ш-1, Щ-2, А1-1, Б1-1, В1-1, Ю-1, Я-1), розташованих на АДРЕСА_1. Вказану ухвалу отримав представник ТОВ В «Будівельник» 15 листопада 2016 року.
14 липня 2020 року ОСОБА_1 заявлено клопотання про процесуальне правонаступництво у цій справі та заміну відповідача 3 - ТОВ В «Будівельник» і третьої особи на стороні відповідачів - ТОВ «Спеціалізоване будівельне управління 14» на ОСОБА_1 у частині визнання права власності на 4/1000 частини нерухомого майна (навісу під літ. 2Ю-1 загальною площею 224,7 кв. м та нежитлового приміщення з переробки харчових продуктів під літ. 2Щ-2 загальною площею 255,3 кв. м, що знаходяться на АДРЕСА_1 ) та його витребування.
В обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 зазначив, що на підставі укладених з ТОВ В «Будівельник» і ТОВ «Спеціалізоване будівельне управління 14» договорів купівлі-продажу частки нежитлового приміщення від 10 липня 2020 року за № 3-1041, № 3-1044 у користування ОСОБА_1 як покупця перейшло 4/1000 частки майнового комплексу, що розташований на АДРЕСА_1 , а саме навіс під літ. 2Ю-1 та нежитлове приміщення з переробки харчових продуктів під літ. 2Щ-2. За таких обставин є підстави для здійснення часткового процесуального правонаступництва у справі та заміни ТОВ В «Будівельник» і ТОВ «Спеціалізоване будівельне управління 14» як первісних власників відчуженої за цими договорами частини спірного майна на ОСОБА_1 як набувача такого майна у співвідповідача та третьої особи.
15 липня 2020 року постановою Північного апеляційного господарського суду рішення Господарського суду міста Києва від 04 квітня 2016 року залишено без змін.
Апеляційний суд у своїй постанові керувався тим, що розглядаючи клопотання про процесуальне правонаступництво, суд зазначив, що учасники справи - ТОВ В «Будівельник» (відповідач 3) та ТОВ «Спеціалізоване будівельне управління 14» (третя особа на стороні відповідачів), будучи обізнаними про заборону відчуження спірного нерухомого майна, накладену ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 01 листопада 2016 року про забезпечення позову у цій справі, під час здійснення апеляційного провадження на підставі договорів купівлі-продажу частки нежитлового приміщення від 10 липня 2020 року відчужили на користь ОСОБА_1 4/1000 частки майнового комплексу, що знаходиться на АДРЕСА_1 та щодо права власності на який виник спір у цій справі чим порушили встановлений судом публічний порядок розгляду спору на стадії апеляційного провадження.
Апеляційним судом встановлено тотожність майна - будівлі літ. 2Ю-1, що є предметом договору купівлі-продажу частки нежитлового приміщення від 10 липня 2020 року, та будівлі літ. Ю-1, щодо права власності на яку виник спір та на відчуження якої встановлено заборону ухвалою суду апеляційної інстанції від 01 листопада 2016 року у цій справі; зазначене нерухоме майно розміщене на АДРЕСА_1 , та має однакову площу - 224,7 кв. м.
Апеляційний суд зробив висновок, що договір купівлі-продажу частки нежитлового приміщення від 10 липня 2020 року має ознаки правочину, який порушує публічний порядок у розумінні статті 228 ЦК України, є нікчемним в силу закону, оскільки його вчинено під час дії заборони на відчуження спірного майнового комплексу, накладеної ухвалою суду апеляційної інстанції, про наявність якої було відомо продавцям майна як учасникам цієї справи. Продавці діяли з умислом на незаконне відчуження майна державної власності, так як були учасниками цієї справи про витребування у них майна державної власності, яке вибуло від власника без його згоди. Такі висновки апеляційний суд ґрунтував з посиланням на правову позицію Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду, викладену в постанові від 11 березня 2020 року у справі № 404/6619/17.
З огляду на те, що відчуження частини майна (будівель літ. 2Ю-1 і літ. 2Щ-2), яке є предметом спору у справі, на підставі нікчемного правочину не породжує жодних прав та обов'язків для заявника клопотання в аспекті матеріального правонаступництва, суд апеляційної інстанції зробив висновок про відсутність підстав для процесуального правонаступництва учасників цієї справи - ТОВ В «Будівельник» і ТОВ «Спеціалізоване будівельне управління 14» та їх часткової заміни на ОСОБА_1 як співвідповідача чи третьої особи у справі.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про задоволення позову з огляду на преюдиційні обставини недійсності правочину щодо відчуження позивачем 2 спірного нерухомого майна з біржових торгів поза волею власника, що спростовують законність набуття відповідачем 4 як покупцем цього майна з оспорюваних торгів, яке ним в подальшому відчужено на користь відповідачів 1, 2, 3. За таких обставин є підстави для віндикації спірного майна у відповідачів як добросовісних набувачів у порядку статті 388 ЦК України з переданням його на баланс позивача 2. Водночас судом апеляційної інстанції враховано викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19) правові висновки щодо права власника згідно із статтею 388 ЦК України витребувати належне йому майно від особи, яка є його останнім набувачем, незалежно від того, скільки разів таке майно відчужувалося до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача, без оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюгу договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право.
Доводи відповідача 3 про те, що майно вибуло з володіння власника, яким є держава Україна, за наявності його волі апеляційний суд відхилив з посиланням на те, що позивач 2 як балансоутримувач майнового комплексу не наділений правом власності на спірне майно військового містечка, яке є державною власністю; таке майно перебувало в його користуванні, тому він не вправі розпоряджатися нерухомим майном державної власності, зокрема відчужувати його.
Апеляційний суд спростував доводи відповідача 3 про те, що військова частина, яка була власником спірного майна, ліквідована, а майно позивача 2 не є майном Міноборони України (позивача 1), зважаючи на те, що все майно військової частини було державною власністю та відчужено з оспорюваних біржових торгів до моменту її ліквідації; водночас подальша ліквідація військової частини не припиняє права державної власності на майно, яке перебувало в її віданні.
У вересні 2020 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій просив скасувати постанову апеляційного суду, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції порушив процесуальні норми та норми матеріального права і прийняв оскаржуване рішення про права, інтереси та обов'язки ОСОБА_1 без його залучення до участі у справі, як відповідача та третьої особи, зазначивши без його участі, як набувача, висновки про нікчемність договорів купівлі-продажу часток нежитлового приміщення, яке було предметом віндикаційних вимог позивачів у цій справі.
Є безпідставною відмова апеляційного суду у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про процесуальне правонаступництво та його залучення відповідачем у справі, так як предметом спору є право власності на майновий комплекс, власником 4/1000 частки в якому він є та набув таке право під час апеляційного провадження.
Висновок суду апеляційної інстанції про те, що будівля під літ. 2Ю-1, яку відчужено на користь ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу частки нежитлового приміщення від 10 липня 2020 року, і будівля під літ. Ю-1, яка, з-поміж іншого, є предметом спору в цій справі та щодо якої апеляційним судом було встановлено заборону її продажу як захід забезпечення позову, є фактично одним і тим самим майном, та мають однакову площу - 224,7 кв. м, ґрунтується на припущеннях та не підтверджений належними та допустимими доказами у справі.
Апеляційний суд зробив помилковий висновок про нікчемність договорів купівлі-продажу частки нежитлового приміщення від 10 липня 2020 року, оскільки зазначені правочини не були предметом чи підставою позову у цій справі, тому не могли досліджуватися судом на предмет їх недійсності та кваліфікуватися як нікчемні. Вбачається порушення апеляційним судом принципу диспозитивності в господарському судочинстві та неврахування ним правової позиції Великої Палати Верховного Суду в постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц щодо здійснення судом перевірки доводів заінтересованої сторони про нікчемність правочину за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину.
У листопаді 2020 року ПрАТ «Ірокс» подало заяву про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову апеляційного суду від 15 липня 2020 року, яку ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26 лютого 2021 року приєднано до касаційної скарги ОСОБА_1 .
Відповідач 4 доводив, що оскаржувану постанову апеляційного суду прийнято без урахування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2018 року у справі № 909/968/16 та Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду в постанові від 03 листопада 2020 року у справі № 922/3814/19 щодо застосування статей 216, 236 ЦК України та статей 26, 31-1 Закону України від 01 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (далі - Закон № 1952-IV), сукупний аналіз положень яких дозволяє дійти висновку, що рішення суду про визнання недійсним договору не є підставою для внесення запису про скасування прав на нерухоме майно без скасування відповідного рішення про державну реєстрацію прав. Відповідач 4 зауважив, що у справі, яка розглядається, вимоги про скасування рішення про державу реєстрацію прав на спірний майновий комплекс не заявлялися, на день прийняття оскаржуваного рішення право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване частинами за відповідачами 1, 2, 3.
Відповідач 4 зазначив, що судом апеляційної інстанції при вирішенні спору по суті не взято до уваги правову позицію Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду в постанові від 27 травня 2020 року у справі № 641/9904/16-ц про застосування статті 388 ЦК України в сукупності з положеннями статті 13 цього Кодексу, зі змісту яких вбачається, що позов про витребування майна, яке відчужено стороною недійсного правочину, не підлягає задоволенню, оскільки такий позов спрямовано на одержання судового захисту права, яким позивач зловживав. Подібні правові висновки викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 13 листопада 2019 року у справі № 645/4220/16-ц про те, що добросовісний набувач не може відповідати за бездіяльність влади у процедурах при вчиненні правочинів з нерухомим майном.
Відповідач 4 доводив порушення судами правил виключної підсудності справ з посиланням на те, що цей спір щодо права власності на нерухоме майно та його витребування в порядку віндикації розглянуто судами, юрисдикція яких поширюється на місто Київ та Київський апеляційний округ, як господарську справу, матеріали якої містять державну таємницю. Разом з тим у матеріалах справи відсутнє рішення державного експерта з питань таємниць про віднесення інформації до державної таємниці, така інформація не була включена до Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, з опублікуванням таких змін в офіційних виданнях. Вказав, що заперечення щодо підсудності цієї справи Господарському суду міста Києва подавались до суду першої інстанції.
06 липня 2022 року ухвалою Великої Палати Верховного Суду касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , до якої приєдналося ПрАТ «Ірокс», на постанову Північного апеляційного господарського суду від 15 липня 2020 року у справі № 32/77т, закрито.
Велика Палата Верховного Суду у своїй ухвалі керувалася таким.
Аналіз пункту 1 частини першої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) свідчить про те, що при вирішенні питання чи прийнято оскаржуване рішення про права, обов'язки, свободи чи інтереси особи, яка не брала участі у справі, суд має з'ясувати, чи буде у зв'язку із прийняттям судового рішення з цієї справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов'язки, або змінено її наявні права, свободи та/або обов'язки, або позбавлено певних прав, свобод та/або обов'язків у майбутньому.
Спір у цій справі вирішено місцевим господарським судом, виходячи із суб'єктного складу його учасників, який існував на момент розгляду справи у судовому засіданні 04 квітня 2016 року. ОСОБА_1 учасником спірних правовідносин не був, жодних суджень про права, інтереси, свободи та/або обов'язки скаржника або можливої їх зміни на майбутнє ані мотивувальна, ані резолютивна частини рішення суду першої інстанції не містять.
Судове рішення про віндикацію майна від інших осіб та про визнання права власності держави Україна на спірне майно, прийняте без участі ОСОБА_1 , не може створювати для нього жодних преюдиційних обставин. Відтак ОСОБА_1 не зазначено, на які його особисті права чи обов'язки та яким чином може вплинути рішення суду в цій справі.
Апеляційний суд переглянув ухвалене судом першої інстанції судове рішення за участі такого складу сторін спору та у межах того предмета спору, який мав місце на момент прийняття рішення судом першої інстанції у квітні 2016 року, що узгоджується з положеннями статті 269 ГПК України щодо меж апеляційного перегляду справи.
У силу приписів статті 48 ГПК України залучення до участі у справі співвідповідача (заміна на належного відповідача) можливо тільки за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження під час розгляду справи в суді першої інстанції. Водночас учинення таких процесуальних дій з ініціативи осіб, які не є учасниками справи, на стадії апеляційного перегляду справи господарським процесуальним законом не передбачено. Подібні висновки щодо порядку залучення співвідповідачів у справі викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 910/7122/17.
Також господарським процесуальним законом виокремлено осіб, на чиї права, свободи, інтереси або обов'язки може вплинути судове рішення, з наданням їм можливості набути процесуального статусу третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача або відповідача.
Необґрунтованими є доводи ОСОБА_1 про обов'язок суду залучити його як часткового правонаступника третьої особи - ТОВ «Спеціалізоване будівельне управління 14» на стадії апеляційного провадження в порядку статей 50, 52 ГПК України.
Відповідно до статті 50 ГПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, за власною ініціативою або за заявою учасників справи можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов'язки щодо однієї із сторін. Про залучення третіх осіб у справі суд постановляє ухвалу, в якій зазначає на які права чи обов'язки такої особи та яким чином може вплинути рішення суду у справі.
ОСОБА_1 заявлено клопотання про залучення його частковим правонаступником третьої особи, яка продовжує бути учасником процесу. Самостійною підставою для залучення його третьою особою у цій справі ОСОБА_1 зазначив те, що ним після постановлення судового рішення про віндикацію майна та визнання права власності на майно за позивачем придбано за договором купівлі-продажу частину спірного майна. Отже, заявником не доведено, на які права чи обов'язки ОСОБА_1 та яким чином може вплинути рішення суду про віндикацію майна від відповідачів у цій справі з огляду на те, що це рішення було прийнято до того часу, як ОСОБА_1 уклав договір купівлі-продажу частини майнового комплексу, який є предметом спору у цій справі.
Зважаючи на предмет, підстави позову та характер спірних правовідносин ОСОБА_1 не навів обставин, які б свідчили про порушення його прав, інтересів, свобод чи хоча б будь-яке втручання чи перешкоди у їх здійсненні за наслідком прийняття судових рішень про визнання за державою права власності на спірне нерухоме майно та його витребування у відповідачів 1-4 на підставі статті 388 ЦК України, та не вказав на обов'язки, які виникли у нього після прийняття судових рішень по суті спору та відмови суду апеляційної інстанції в його залученні до участі у цій справі як правонаступника відповідача 3 та третьої особи без самостійних вимог на предмет спору.
Зважаючи на те, що прийнятими по суті спору у цій справі судовими рішеннями питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки ОСОБА_1 не вирішувалося, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Північного апеляційного господарського суду від 15 липня 2020 року у справі № 32/77т на підставі пункту 3 частини першої статті 296 ГПК України.
З огляду на висновок Великої Палати Верховного Суду про закриття касаційного провадження у справі № 32/77т за касаційною скаргою ОСОБА_1 , який не набув у цій справі статусу учасника провадження, ПрАТ «Ірокс» не наділений процесуальним правом приєднатися до касаційної скарги особи, яка не має права на касаційне оскарження судових рішень у цій справі. А викладені у заяві про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_1 доводи, не можуть розглядатися касаційним судом окремо від касаційної скарги, на приєднання до якої таку заяву подано, виходячи з принципу диспозитивності господарського судочинства.
З висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося та відповідно до статті 34 ГПК України висловлюємо окрему думку.
Щодо оскарження ОСОБА_1 постанови апеляційного суду в частині відмови у заміні у учасника справи його правонаступником та в цілому
ОСОБА_1 зазначав, що 10 липня 2020 року він придбав у відповідача 3 та третьої особи 2 4/1000 частки майнового комплексу, а саме навіс під літ. 2Ю-1 та нежитлове приміщення з переробки харчових продуктів під літ. 2Щ-2. Право власності на цю частину об'єкта нерухомості за ним зареєстровано в державному реєстрі, тому ОСОБА_1 просив визнати себе процесуальним правонаступником відповідача 3 та третьої особи 2 у порядку часткового процесуального правонаступництва цих осіб, які залишаються співвласниками спірного нерухомого майна в інших частинах.
ОСОБА_1 оскаржує постанову апеляційного суду щодо відмови у частковому правонаступництві, визнання нікчемними договорів від 10 липня 2020 року.
Відповідно до частини першої статті 52 ГПК України у разі смерті або оголошення фізичної особи померлою, припинення юридичної особи шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення), заміни кредитора чи боржника у зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідного учасника справи на будь-якій стадії судового процесу.
У справі позовні вимоги заявлено про визнання права власності на нерухоме майно та його витребування від відповідачів в порядку віндикації.
Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (близький за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14).
Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).
Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону № 1952-IV). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Такі висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (провадження № 14-452цс18).
ОСОБА_1 набув права власності на частину спірного нерухомого майна до розгляду справи у апеляційному суді, тому і висновок апеляційного суду щодо результатів перегляду рішення суду першої інстанції про витребування спірного майна не може не зачіпати прав та інтересів ОСОБА_1 . Це підтверджується і висновками Великої Палати Верховного Суду.
У пункті 7.23 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 910/17792/17 (провадження № 12-280гс18) зроблено висновок, що підставою для вступу (залучення) у судовий процес третьої особи є її заінтересованість у результатах вирішення спору - ймовірність виникнення в майбутньому в неї права на позов або пред'явлення до неї позовних вимог зі сторони позивача чи відповідача. Водночас предмет спору повинен перебувати за межами цих правовідносин, інакше така особа може мати самостійні вимоги на предмет спору. Для таких третіх осіб неможливий спір про право з протилежною стороною у зазначеному процесі. Якщо такий спір допускається, то ця особа повинна мати становище співвідповідача у справі, а не третьої особи.
Згідно з пунктом першим частини першої статті 267 ГПК України суддя-доповідач у порядку підготовки справи до апеляційного розгляду з'ясовує питання про склад учасників судового процесу. У разі встановлення, що рішення господарського суду першої інстанції може вплинути на права та обов'язки особи, яка не брала участі у справі, залучає таку особу до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.
Таким чином процесуальним законодавством чітко передбачено правомочність суду апеляційної інстанції залучити до участі у справі особу, яка не брала участі у справі, проте на права та обов'язки якої може вплинути рішення господарського суду, як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.
Для залучення третьої особи судом апеляційної інстанції не обов'язково має бути подана заява такою особою чи іншими учасниками справи. Вказане питання має вирішити суд самостійно надавши оцінку впливу рішення суду на права та обов'язки особи, яка не брала участі у справі.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 лютого 2019 року (провадження №№ 11-1215сап18; 11-1229сап18) вказано, що підставою для залучення до участі у справі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, є обґрунтоване припущення, що судове рішення може вплинути на права і обов'язки осіб, які не є стороною у справі.
Рішення є таким, що прийняте про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки про права та обов'язки цієї особи, або в резолютивній частині рішення суд вказав про права та обов'язки таких осіб. У такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають зі сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав та обов'язків.
Відтак при вирішенні питання, чи прийнято оскаржуване рішення про права, обов'язки, свободи чи інтереси особи, яка не брала участі у справі, суд має з'ясувати, чи буде у зв'язку із прийняттям судового рішення з цієї справи таку особу наділено новими правами чи покладено на неї нові обов'язки, або змінено її наявні права та/або обов'язки, або позбавлено певних прав, свобод та/або обов'язків у майбутньому.
Судом апеляційної інстанції залишено поза увагою, що на час ухвалення ним постанови про залишення без змін рішення суду першої інстанції, яким визнано за державою Україна в особі Міноборони України право власності на будівлі і споруди військового містечка на АДРЕСА_1 , а саме адміністративний будинок (А-2), будівлю побутового призначення (Е-1), будівлю ГСМ (Ж-1), склад (з-І), навіс (И-1), насосну (1-1), склад (1-1), пожежний пост (И-1), гараж (М-1), склад (Е-1), навіс (К-1), акумуляторну (Л-1), адміністративний будинок (Н-1), котельню (0-1), гаражі та їдальню (П-1), склади (С-1, Т-1, У-1, Ф-1, Х-1, Ц-1, 4-1, А-1, В-1, Ш-1), будівлю побутового призначення (Щ-2), колибу (Ш-1), навіси (Б-1, Ю-1), цех ізоляції (Я-1), огорожу та асфальтобетонне покриття загальною площею 5750 кв. м, витребувано зазначене нерухоме майно у ЗАТ «Персенківка», ТОВ В «Будівельник», ПрАТ «Ірокс», ТОВ «Галичбудмонтаж» та зобов'язано відповідачів передати зазначені будівлі і споруди на баланс ДП «Львівське БМУ», право власності на 4/1000 частки майнового комплексу, що розташований на АДРЕСА_1 , а саме навіс під літ. 2Ю-1 та нежитлове приміщення з переробки харчових продуктів під літ. 2Щ-2 було зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі договорів купівлі-продажу від 10 липня 2020 року.
Зробивши висновок про нікчемність договорів купівлі-продажу від 10 липня 2020 року як таких, що порушують публічний порядок, суд апеляційної інстанції не врахував, що правова оцінка цим договорам може бути надана у справі за участю сторін договору, оскільки таке рішення є преюдиційним для вирішення майнових питань, пов'язаних з нікчемністю правочину, а саме застосування наслідків нікчемного правочину, оскільки саме продавець майна був стороною господарських спорів, на забезпечення яких і накладався арешт, у тому числі і на спірне майно, що було відчужене ОСОБА_1 .
Тому безпідставним є висновок суду про недоведеність ОСОБА_1 яким чином та на які права чи обов'язки може вплинути рішення суду про віндикацію майна від відповідачів у цій справі.
Відповідно до частини першої статті 287 ГПК України право касаційного оскарження належить учасникам справи, а також особам, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, інтереси та (або) обов'язки.
Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах касаційної інстанції.
Однією з основних засад судочинства є забезпечення касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом.
Право касаційного оскарження судових рішень є важливою гарантією захисту прав і законних інтересів осіб, що беруть участь у справі, а також осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов'язки.
Отже, право касаційного оскарження судового рішення мають також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, інтереси, свободи чи обов'язки.
Такі особи можуть подати касаційну скаргу, якщо оскаржуваним рішенням суду безпосередньо вирішено питання про їх права, свободи або обов'язки, тобто безпосередньо встановлено, змінено або припинено права або обов'язки цих осіб.
Аналогічний правовий висновок міститься й у постановах Верховного Суду України від 13 березня 2017 року у справі № 6-1783цс16, від 06 вересня 2017 року у справі № 2-1524/10.
Близькі за змістом висновки викладені також у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 604/835/15-ц (провадження № 14-649цс18).
У справі, що переглядається, предметом спору, який вирішувався судами, є нерухоме майно - будівлі і споруди військового містечка на АДРЕСА_1 . При цьому право власності на 4/1000 частки цього майнового комплексу, а саме навіс під літ. 2Ю-1 та нежитлове приміщення з переробки харчових продуктів під літ. 2Щ-2 було зареєстровано за ОСОБА_1 на підставі договорів купівлі-продажу від 10 липня 2020 року. Тобто ОСОБА_1 був стороною договору щодо спірних приміщень на АДРЕСА_1 , і має право на звернення щодо застосування наслідків нікчемного правочину.
Тому висновки про те, що судовим рішенням не вирішувалось питання про інтереси ОСОБА_1 не є правильними.
Оскільки постановою апеляційного суду вирішено питання про інтереси ОСОБА_1 , якого не було залучено до участі у справі як третю особу, тому ОСОБА_1 має право на касаційне оскарження вказаної постанови в цілому.
Праву особи, яка не брала участі у справі, на оскарження судового рішення, прийнятого про її права, обов'язки, свободи чи інтереси, кореспондують положення пункту 8 частини першої статті 310 ГПК України, за змістом яких визначено обов'язковою підставою для скасування судового рішення з направленням справи на новий розгляд прийняття судом рішення про права, інтереси та (або) обов'язки осіб, що не були залучені до участі у справі.
Оскільки постановою Північного апеляційного господарського суду від 15 липня 2020 року вирішено питання про права, свободи, інтереси та (або) обов'язки ОСОБА_1 , не залученого до участі у справі третьою особою, вважаємо, що існують підстави для скасування цієї постанови на підставі пункту 8 частини першої статті 310 ГПК України.
Щодо заяви ПрАТ «Ірокс» про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_1 .
З матеріалів справи вбачається, що ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 16 жовтня 2020 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Північного апеляційного господарського суду від 15 липня 2020 року у справі № 32/77т. Призначено розгляд справи у судовому засіданні на 17 листопада 2020 року.
16 листопада 2020 року ПрАТ «Ірокс» звернулося із заявою про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Північного апеляційного господарського суду від 15 липня 2020 року на підставі статті 297 ГПК України.
Відповідно до статті 297 ГПК Україниучасники справи мають право приєднатися до касаційної скарги, поданої особою, на стороні якої вони виступали. До касаційної скарги мають право приєднатися також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки. Заяву про приєднання до касаційної скарги може бути подано до початку розгляду справи в суді касаційної інстанції. До заяви про приєднання до касаційної скарги додається документ про сплату судового збору та докази направлення заяви іншим учасникам справи.
Отже, процедура подачі заяви про приєднання до касаційної скарги подібна до процедури подачі касаційної скарги.
26 лютого 2021 року ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду приєднано заяву ПрАТ «Ірокс» до касаційної скарги ОСОБА_1 на постанову Північного апеляційного господарського суду від 15 липня 2020 року у справі № 32/77т. Колегія суддів встановила, що зазначена заява відповідає вимогам статті 297 ГПК України.
Таким чином належність та обґрунтованість заяви ПрАТ «Ірокс» про приєднання до касаційної скарги ОСОБА_1 перевірена Верховним Судом у складі Касаційного господарського суду.
ОСОБА_1 має процесуальне право на касаційне оскарження постанови Північного апеляційного господарського суду від 15 липня 2020 року, як особа, яка не брала участі у справі, однак суд вирішив питання про її права, інтереси та (або) обов'язки, тому касаційна скарга ОСОБА_1 та заява ПрАТ «Ірокс» про приєднання до вказаної скарги також підлягають розгляду судом касаційної інстанції.
У разі виявлення недотримання вимог процесуального закону ПрАТ «Ірокс» суд мав залишити вказану заяву без руху і надати заявнику час для усунення недоліків. У іншому випадку право на доступ до суду у вигляді права на касаційне оскарження ПрАТ «Ірокс» буде порушеним.
Оскільки суд апеляційної інстанції не залучив ОСОБА_1 третьою особою, зазначив про нікчемність правочину за участі ОСОБА_1 , ці процесуальні порушення унеможливлюють розгляд касаційної скарги по суті, тому постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 310 ГПК України.
Судді: О. М. Ситнік
О .Б. Прокопенко