465/1835/20
2/465/600/22
Іменем України
22.07.2022 року м. Львів
Франківський районний суд м. Львова в складі:
головуючого судді Кузь В.Я.
при секретарі судового засідання Савченко А.К.
розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в місті Львові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та визнання житлового будинку спільною сумісною власністю подружжя, -
встановив:
Позивачка звернувся в суд із позовом про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та визнання житлового будинку спільною сумісною власністю подружжя. Позовні вимоги обгрунтовує тим, що починаючи з 1980 по 1985 рік вона, позивачка, проживала з відповідачем спільно однією сім'єю. З 1982 року вони спочатку постійно проживали спільно у квартирі, що за адресою АДРЕСА_1 . ІНФОРМАЦІЯ_1 у них, сторін, народився син - ОСОБА_3 , а ІНФОРМАЦІЯ_2 донька - ОСОБА_4 . 01 червня 1985 року між ними зареєстровано шлюб, про що відділом ЗАГС Радянського району м. Львова в книзі реєстрації актів про укладення шлюбу зроблено запис за №260 та 30 січня 1992 року повторно видано свідоцтво про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 . В 1991 році вони з відповідачем та їхніми спільними дітьми виїхали до м. Варшава, Республіка Польща. Там проживали у службовій квартирі від Варшавського університету. Однак, у 1992 році у неї, позивачки, виникла необхідність реєстрації квартири в Україні, яка належала її бабці, що неможливо було зробити за тодішніми правилами перебуваючи у шлюбі. Відтак, у 1992 році шлюб між нею, позивачкою, та відповідачем розірвано, але таке розірвання мало суто формальний характер. Подружні відносини між ними не змінились і вони далі проживали однією сім'єю. Після цього вони разом із дітьми повернулися у Варшаву, Республіка Польща і з цього часу проживали на постійній основі. З 01 листопада 1992 року до осені 2010 року, працюючи у Варшавському університеті, проживала у Варшаві з відповідачем та їхніми дітьми, а до Львова приїжджали періодично. Наприкінці 2007 року вони з відповідачем вирішили придбати частину будинку АДРЕСА_2 . Так, 06 грудня 2007 року між ОСОБА_5 та відповідачем укладено договір купівлі-продажу 7/20 (семи двадцятих) ідеальних часток будинку, який є нотаріально посвідченим, відповідно до якого ОСОБА_5 продала, а відповідач купив 7/20 (сім двадцятих) ідеальних частин цегляного житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель та споруд, котрі знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 . У будинковій книзі для прописки громадян, що проживають в будинку АДРЕСА_2 власником квартири зазначений відповідач, а вона, позивачка, зазначена як дружина власника. Наголошує, що її місце проживання за вказаною адресою було зареєстровано 29.01.2008 року, тобто у той період, коли вонм з відповідачем не перебували офіційно у шлюбі. Разом з тим, у 2008 році вони з відповідачем вирішили знову зареєструвати шлюб, який вони уклали 16 липня 2008 року, про що Франківським районним у місті Львові відділом державної реєстрації актів цивільного стану головного територіального управління юстиції у Львівській області складено відповідний актовий запис №253 та 19 березня 2019 року повторно видано свідоцтво про шлюб серії НОМЕР_2 . Відповідно до ч.2 ст.3 СК України сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Подружжя вважається сім'єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв'язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Згідно із ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісні власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу. Отже, проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною визначеною законом підставою для виникнення у них певних прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно. Відтак, просить задоволити позов, встановити факт проживання її, позивачки, з відповідачем однією сім'єю як подружжя без офіційної реєстрації шлюбу в період з 1992 року по 16 липня 2008 року та визнати спільним сумісним майном подружжя 7/20 (сім двадцятих) ідеальних частин цегляного житлового будинку АДРЕСА_2 з відповідною частиною господарських будівель та споруд.
Ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 04.06.2020р. відкрито провадження та призачено у справі підготовче судове засідання.
У поданому відзиві на позовну заяву відповідач зазначає, що дійсною причиною розірвання шлюбу в 1992 році було припинення шлюбних відносин між ними, жодного фіктивного розірвання шлюбу не було, а шлюб розірвано, оскільки вони, сторони, як подружжя вже не жили. Після 1992 року він, відповідач, досить часто проживав у Варшаві у спільній з позивачкою квартирі, однак це було зумовлене і тим, що позивачка не була проти цього. Однак, спільних прав та обов"язків подружжя, ведення спільного бюджету та господарства у них не було. З приводу повторної реєстрації шлюбу в 2008 році, то така відбулася за проханням самої позивачки з метою врегулювання її формальних справ в університеті. Відтак, шлюбні відносини припинені з 1992 року, а їх поновлення носило лише формальний характер. Дана обставина підтверджується тим, що у нього є цивільна дружина ОСОБА_6 , з якою він проживає з 2007 року. Йому не відомо, на яких підставах позивачка зареєстрована в спірному будинку, оскільки він я к власник будинку згоди на це не надавав. Зазначає, що позивачка з 2008 року проживає та перебуває в цивільному шлюбі з ОСОБА_7 . Зауважує, що спірне майно не може бути визнане спільною сумісною власністю, оскільки придбане за кошти його матері. Відтак, просить відмовити позивачці в задоволенні позову.
У відповіді на відзив на позовну заяву позивачка звертає увагу на те, що відповідач постійно проживав з нею у квартирі у АДРЕСА_3 , вони вели нормальне подружнє життя та практично не перебували окремо, спільно виїжджали в Україну та всі відпустки проводили разом. Наголошує, що батьки позивачки та батьки відповідача завжди підтримували родинний зв"язок, часто приїжджали до сторін в Польщу. Звернула увагу на те, що у 2007 році вона, позивачка, вже не працювала у Варшавському університеті і ніякі формальності не були потрібні. Зареєструвати офіційний шлюб було спільним рішенням сторін. При цьому, сторони вирішили розбудувати будинок і проживати разом з батьками. Щодо наявності у відповідача цивільної дружини, то таке не відповідає дійсності, оскільки до кінця 2009 року позивачка та відповідач разом проживали у Варшаві.
Ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 08.10.2020р. закрито підготовче провадження та призначено до судового розгляду по суті цивільну справу.
В судовому засіданні позивачка та її представники позовні вимоги підтримали, надали аналогічні пояснення, викладені в позовній заяві та відповіді на відзив, просять в повному обсязі задоволити позовні вимоги.
Відповідач та представник відповідача заперечили проти задоволення позовних вимог, зазначили, що відсутні підстави для задоволення позову, оскільки стороною позивача не надано жодних доказів, які б обґрунтовували позовні вимоги.
Дослідивши матеріали цивільної справи, заслухавши пояснення учасників судового процесу та з'ясувавши фактичні обставини, у їх сукупності, суд приходить до наступного.
Згідно ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Згідно ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
В позовній заяві позивачка зазначає, що з 1980р. вона з відповідачем проживали однією сім"єю, а в 1985 році офіційно зареєстрували шлюб.
30 січня 1992 року видано повторне свідоцтво серії НОМЕР_1 про укладення 01.06.1985р. шлюбу між позивачкою та відповідачем.
У відзиві на позовну заяву відповідач підтверджує, що з червня 1985р. і до 1991р. він з відповідачкою проживали в зареєстрованому шлюбі в Україні, а в 1991р. виїхали до Варшави (Республіка Польща) у зв"язку із працевлаштуванням позивачки в Вашавський університет.
Ч.1 ст.82 ЦПК України визначено, що обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.
Зважаючи на викладене, та те що як позивачкою, так і відповідачем визнається факт спільного проживання в період з 1980 року по 1991 рік, суд не вбачає підстав для додаткового встановлення даних обставин у справі та підтвердження їх доказами, оскільки ці обставини сторонами не оспорюються.
Відповідно до повторного свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_3 та свідоцтва про розірвання шлюбу серії НОМЕР_4 шлюб між позивачкою та відповідачем розірвано 12.02.1992р.
В матеріалах справи міститься копія повторного свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_2 , відповідно до якого відповідач та позивачка 16 липня 2008 року зарєестрували шлюб.
Позивачка стверджує, що в період між першим розірванням шлюбу 12.02.1992р. та другою реєстрацією шлюбу з відповідачем 16.07.2008р. вони проживали як подружжя без офіційної реєстрації шлюбу, вели спільне господарство та побут, вели спільний бюджет, а також підтримували сімейні стосунки, тобто проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу.
Відповідно до договору купівлі - продажу 7/20 (семи двадцятих) ідеальних часток будинку від 06.12.2007р., відповідач ОСОБА_2 купив у гр ОСОБА_5 7/20 (сім двадцятих) ідеальних частин цегляного житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель та споруд, що знаходиться за адресою АДРЕСА_2 .
Згідно витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно №16996479 від 11.12.2007р., відповідачу на праві приватної спільної часткової власності належить частка в розмірі 7/20 будинку АДРЕСА_2 .
За змістом ч.ч. 1, 2 ст. 21 СК України, шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.
Відповідно до ч. 1 ст. 36 цього Кодексу, шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
Разом з тим, згідно із ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
Тобто при застосуванні ст. 74 СК України слід виходити з того, що указана норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю. Крім того, для визначення осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі ст. 74 СК України, суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбано спірне майно.
Отже, проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.
За приписами ч. 2, 4 ст. 3 СК України, сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки. Сім'я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Пунктом 6 рішення Конституційного Суду від 03 червня 1999 року №5-рп/99 установлено, що до членів сім'ї належать особи, які постійно мешкають разом та ведуть спільне господарство. Ними можуть бути не тільки близькі родичі, а й інші особи, які не перебувають у безпосередніх родинних зв'язках. Обов'язковою умовою для визнання їх членами сім'ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт і т.п.
Відповідно до довідки, виданої заступником директора інституту прикладної лінгвістики Варшавського Університету (переклад здійснений 07.10.94р.), позивачка з 01.11.1992 року до 30.09.1994р. працювала викладачем в інституті Інститут продовжив контракт про працю з позивачкою з 01.10.1994р. до 30.09.1997р. На той час перебування у Варшаві позивачка буде зареєстрована в Варшаві та буде проживати разом з сім"єю в готелі для працівників Варшавського Університету, зокрема з чоловіком (відповідачем у справі), сином та донькою.
Відповідно до декларації спільних доходів подружжя за 1995р, така подана спільно позивачкою та відповідачем, в ній зазначені персональні дані, місце їх спільного проживання в м. Варшава, розмір доходів.
Візовими анкетами відповідача, які подані 04.08.1998р. та 31.08.1999р. в графі 10 (Дані про подружжя) зазначено позивачку як дружину, в графі 11 (мета приїзду до Польщі) до дружини, в графі 20 зазначено, що надана інформація є правдивою, про що власноручно розписався.
В матеріалах справи міститься заява позивачки до Варшавського університету про надання їй трикімнатної квартири в асистентському готелі «Сократес» на 1998-1999 навчальний рік для її сім'ї, яка складається з 4 осіб (зокрема чоловік, відповідач у справі).
Відповідно до карт тимчасового проживання в Республіці Польща, які видані 05.06.2001р. позивачці та відповідачу, зазначена одна адреса проживання як подружжя.
Нотаріальним актом (договором купівлі продажу) від 19.09.2002р. про купівлю позивачкою та відповідачем приміщення в Республіці Польща у передмісті Варшави за адресою: ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , відповідач підтвердив своє проживання на момент укладення договору за адресою дружини - ОСОБА_10 ) та в параграфі 3 як чоловік підтверджує той факт, що ОСОБА_11 придбала майно за кошти, отримані від її окремих активів, окремого майна.
Відповідно до посвідки постійного місця проживання, термін дії якої зазначено з 2003 по 2013 рік, відповідач проживав за адресою АДРЕСА_4 , що було службовим приміщенням, виділеним позивачці та членам її сім"ї.
Аналізуючи долучені позивачкою до матеріалів справи численні документи, суд приходить до висновку, що позивачкою доведено факт її проживання однією сім"єю з відповідачем без режстрації шлюбу у період з 1992 по 16.07.2008р.
Позивачкою надано докази, які підтверджують факт спільного проживання сторін у справі як подружжя, ведення ними спільного побуту та господарства, що породжувало для них взаємні права та обов"язки як подружжя.
В матеріалах справи міститося будинкова книга будинку АДРЕСА_2 , в якій власником значиться відповідач, а позивачка значиться як дружина відповідача, з відміткою про реєстрацію 29.01.2008р.
До матеріалів справи долучено ряд копій з фотографій, на яких зображені позивачка та відповідач в сімейному колі.
В матеріалах справи міститься довідка ЛКП "Вулецьке" №485 від 23.06.2022р., відповідно до якої позивачка разом з сім"єю, зокрема своїм чоловіком (відповідачем у справі), сином та донькою з 15.12.2004р. по 25.01.2008р. були зареєстровані за адресою АДРЕСА_5 .
Відповідно до ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Ч. 3, 4 ст. 368 ЦК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Відповідно до ст. 61 СК України, об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Статтею 63 СК України визначено, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24.05.2017 року у справі №6-843цс17 та неодноразово викладалась у постановах Верховного Суду у складі колегій суддів палат Касаційного цивільного суду, а саме: постанові від 06 лютого 2018 року у справі №235/9895/15-ц, постанові від 05 квітня 2018 року у справі №404/1515/16-ц, постанові від 13 березня 2019 року у справі №334/9028/15-ц, постанові від 13 березня 2019 року у справі №756/10797/15-ц, постанові від 04 липня 2019 року у справі №127/3402/15-ц, постанові від 19.09.2019 року у справі № 235/4699/18.
Правовий висновок про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу, сформовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17, у якій на підставі аналізу норм Цивільного кодексу України та Сімейного кодексу України, в тому числі ст.ст.355, 358 ЦК України, ст.ст.60, 70 СК України, викладено правовий висновок про те, що зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.
В п. 20 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» при застосуванні ст. 74 Сімейного кодексу України, що регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам необхідно враховувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.
Обов'язковою умовою для визнання чоловіка та жінки такими, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, крім власне факту спільного проживання, є наявність спільного бюджету, спільного харчування, купівлі майна для спільного користування, участі у спільних витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних та письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.
Як зазначив Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду під час розгляду цивільної справи № 524/3082/16-ц-ц, (постанова від 18.10.2018р.), визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сімєю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сімю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обовязків.
Матеріали справи містять достатньо доказів, які підверджують обставини, викладені позивачкою в позовній заяві та у відповіді на відзив на позовну заяву.
Відповідачем у справі не надано жодних доказів, які б спростовували викладені позивачкою заявлені позовні вимоги. Не здобуто такі і в процесі судового розгляду справи по суті.
Верховний Суд у складі Касаційного цивільного суду у постанові від 14.07.2020 у справі №552/5693/18 зазначив, що основні критерії надання майну статусу спільного сумісного, зокрема, є: час набуття такого майна; кошти за які таке майно було набуте (джерело набуття); мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.
З аналізу чинного законодавства, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК, ч. 3 ст. 368 ЦК), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом. Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки. Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою (шлюбним договором) або визнано такою власністю судом з тих підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх обох. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб.
Суд враховує і ту обставину, що саме позивачкою надано ряд документів, які підтверджують те, що сторони проживали разом, в них були наявні відносини, зокрема і за межами України. Суд також враховує ту обставину, що відповідач проживав разом з вдповідачкою на час її працевлаштування у Варшавському Університеті, що підтверджено відповідними довідками.
Жодних пояснень, які б спростовували зібрані у справі докази стороною позивача, відповідачем не надано.
Відтак, суд не бере до уваги пояснення відповідача, викладені у відзиві на позовну заяву, оскільки такі є недостатньо переконливими та не підтверджуються жодними письмовими чи будь - якими іншими доказами.
Згідно з частинами 1, 2 статті 2 ЦПК України, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно ч.3 ст.12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Відповідно до ч.1 ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Статтею 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до ст.263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Пунктом 2 Постанови пленуму Верховного суду України № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» встановлено, що обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.
Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року № 63566/00 «Проніна проти України (Pronina v. Ukraine)», § 23).
Відповідно до ч.1 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до ч.1 ст.133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. П.1 ч.3 цієї статті вказує на те, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема на професійну правничу допомогу.
Згідно ст. 137 ЦПК України, витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат, учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:
1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);
2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);
3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;
4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті, суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідно до ч. 3 ст. 141 ЦПК України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:
- чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;
- чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору;
- значення справи для сторін;
- поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;
- дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.
Ч.8 ст.141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).
Верховний Суд в Постанові від 12.06.2018 року по справі №462/9002/14-ц (провадження №61-9880св18), прийшов до наступних висновків: «свобода договору не є абсолютною, вона обмежується законом і суттю договірних правовідносин, якою за договором про надання юридичних послуг у формі представництва у суді, є забезпечення балансу приватних і публічних інтересів - права особи на кваліфіковану юридичну допомогу при розгляді її справи у суді (приватний інтерес) і незалежність та безсторонність судової влади при розгляді цивільних справ (публічний інтерес).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18) зроблено висновок, що склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.
Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
Таким чином, розмір витрат на оплату правничої допомоги визначається за домовленістю між стороною та особою, яка надає правничу допомогу.
Витрати на правничу допомогу, які мають бути документально підтверджені та доведені, стягуються не лише за участь у судовому засіданні при розгляді справи, а й у разі вчинення інших дій поза судовим засіданням, безпосередньо пов'язаних із наданням правничої допомоги у конкретній справі (наприклад, складання позовної заяви, надання консультацій тощо).
Склад та розміри витрат, пов'язаних з оплатою правничої допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правничої допомоги, документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правничої допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордеру, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, відзначено у пункті 95 рішення у справі Баришевський проти України (Заява № 71660/11), пункті 80 рішення у справі Двойних проти України (Заява № 72277/01), пункті 88 рішення у справі Меріт проти України (заява № 66561/01), заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.
Крім того, у пункті 154 рішення Європейського суду з прав людини у справі Lavents v. Latvia (заява 58442/00) зазначено, що згідно зі статтею 41 Конвенції Суд відшкодовує лише ті витрати, які, як вважається, були фактично і обов'язково понесені та мають розумну суму.
На підтвердження витрат позивачки на правову професійну допомогу, до матеріалів справи долучено договір №142 про надання правової допомоги від 20.01.2022р., протокол №1 від 21.02.2022р., протокол №2 від 22.02.2022р., протокол №3 від 13.06.2022р., протокол №4 від 30.06.2022р., протокол №5 від 14.07.2022р., квитанції про вхідні платежі, відповідно до яких вартість надання юридичних послуг складає 29 000 (двадцять дев"ять тисяч) гривень 00 коп.
З урахуванням заявлених вимог, суд вважає за доцільне стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати за правову допомогу з розгляду цивільної справи у сумі 29 000 (двадцять дев"ять тисяч) гривень 00 коп.
При цьому, суд враховує, що стороною відповідача не подано клопотання про зменшення витрат на правову допомогу, та документи, які б спростовували заявлений розмір витрат на правову допомогу.
На підставі викладеного та керуючись ст. 55 Конституції України, ст..ст. 1, 3,10 , 12, 81, 89, 141, 258,259, 263-265 ЦПК України,-
ухвалив:
Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу та визнання частини житлового будинку спільною сумісною власністю подружжя, задоволити.
Встановити факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім"єю як подружжя без офіційної реєстрації шлюбу в період з 1992 року по ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Визнати спільним сумісним майном подружжя 7/20 (сім двадцятих) ідеальних частин цегляного житлового будинку АДРЕСА_2 . з відповідною частиною господарських будівель та споруд.
Стягнути з ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_5 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_6 ) судові витрати у вигляді сплаченого судового збору в сумі 1691 (одну тисячу шістсот дев"яносто одну) грн. 60 коп.
Стягнути з ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_5 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_6 ) витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 29 000 (двадцять дев"ять тисяч) гривень 00 коп.
Стягнути з ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_5 ) на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_6 ) витрати за здійснення перекладу документів в розмірі 1560 (одна тисяча п"ятсот шістдесят) гривень 00 коп.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня проголошення його повного тексту до Львівського апеляційного суду.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду
Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.
Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Сторони у справі:
Позивач: ОСОБА_1 , проживаюча за адресою: АДРЕСА_2 ;
Відповідач: ОСОБА_2 , проживаючий за адресою: АДРЕСА_2 .
Суддя В. Кузь