справа №760/23739/2018 Головуючий у І інстанції - Кушнір С.І.
апеляційне провадження №22-ц/824/6194/2022 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.
26 липня 2022 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Приходька К.П.,
суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,
за участю секретаря Немудрої Ю.П.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 02 листопада 2021 року
у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Караєва Саміра Ельхан кизи про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу та визнання права власності на Ѕ частини квартири, визнання недійсним договору дарування квартири, витребування майна,
встановив:
У вересні 2018 року ОСОБА_3 звернувся до Солом'янського районного суду м. Києва із позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про встановлення факту проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу та визнання права власності на Ѕ частини квартири, визнання недійсним договору дарування квартири, витребування майна, мотивуючи свої вимоги тим, що з січня 2005 року по липень 2016 року він та ОСОБА_1 проживали однією сім'єю, вели спільне господарство, мали спільний сімейний бюджет, спільно планували та провадили своє дозвілля, та це, на думку позивача свідчить про перебування сторін у фактичних шлюбних відносинах без реєстрації шлюбу в органах державної реєстрації актів цивільного стану.
При цьому, він та відповідач не перебували в інших зареєстрованих шлюбах.
Вказані обставини, як вважає позивач, підтверджуються поясненнями їхніх спільних знайомих та сусідів, зокрема це ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 .
Крім того, факт того, що сторони були співмешканцями підтверджується листом Солом'янського управління поліції м. Києва за листопад 2017 року.
09 листопада 2006 року сторони обвінчалися в Церкві Різдва Пресвятої Богородиці с. Кіндійка м. Херсон.
Позивач зазначає, що за весь час перебування у фактичних шлюбних відносинах відповідач працювала лише близько року, в основному вона вела та займалася домашнім господарством, при цьому основним та головним годувальником та здобувачем коштів в сім'ю був позивач.
Вказує також на те, що за весь період позивач більше ніж 20 разів за власні кошти вивозив відповідач за кордон на відпочинок, з них 5 разів - до США, по 4 рази - в Таїланд та Єгипет, 4 рази - в ОАЕ, та інші країни Європи та далекого сходу, що підтверджується відмітками прикордонної служби в закордонних паспортах про виїзд з України та відмітками про перебування в інших країнах.
27 грудня 2006 року на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого державним нотаріусом п'ятої Київської державної нотаріальної контори за реєстраційним номером 1-2542, сторонами була придбана трикімнатна квартира АДРЕСА_1 , загальною площею 65 кв.м., яка була оформлена на відповідачку - ОСОБА_1 , що підтверджується реєстраційним посвідченням № НОМЕР_1 , виданим Київським МБТІ 24 січня 2007 року.
Відповідно до висновку про вартість майна від 05 вересня 2018 року ТОВ «Експерт-Альянс», ринкова вартість вказаної квартири становить 1147000 грн., тому вартість 1/2 частини цієї квартири становить 573500 грн.
В липні 2016 року сторони припинили фактичні шлюбні відносини.
Таким чином позивач вважає, що оскільки вказана квартира була придбана в період перебування сторін у фактичних шлюбних відносинах за спільні кошти, тому є їхньою спільною сумісною власністю і підлягає розподілу порівну, у зв'язку з чим він і звернувся з даним позовом.
З урахуванням уточнених позовних вимог, позивач просив суд, встановити факт проживання однією сім'єю ОСОБА_3 та ОСОБА_1 з січня 2005 року по липень 2016 року; визнати право власності позивача на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 .
05 жовтня 2020 року до Солом'янського районного суду м. Києва подано заяву позивача про зміну предмета позову, відповідно до якої просить:
- встановити факт проживання однією сім'єю ОСОБА_3 та ОСОБА_1 без реєстрації шлюбу у період з 04 липня 2006 року по липень 2016 року;
- визнати за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частки квартири АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 1042366380389);
- визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , посвідчений 28 вересня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Караєвою С. Е., зареєстрований в реєстрі за №1708;
- скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомості про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на об'єкт нерухомого майна - квартиру АДРЕСА_1 (номер запису про право власності: 16675631 від 28 вересня 2016 року);
- витребувати у ОСОБА_2 у власність ОСОБА_3 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 .
Обґрунтовуючи подану заяву позивач посилається на те, що після відкриття провадження по справі, а саме 04 листопада 2019 року, зі змісту інформаційної довідки з Реєстру прав власності на нерухоме майно, позивачу стало відомо про відчуження відповідачем ОСОБА_1 спірної квартири на користь свого сина ОСОБА_2 , у зв'язку з чим виникла необхідність зміни предмету позову.
Позивач зазначає, що основною вимогою, від задоволення якої залежить можливість задоволення інших позовних вимог - є встановлення факту проживання сторін сім'єю, без реєстрації шлюбу.
На думку позивача, оскільки квартиру АДРЕСА_1 було придбано в період спільного проживання, така квартира є спільною сумісною власністю позивача та відповідача ОСОБА_1 .
Зазначає також те, що при укладенні спірного договору дарування відповідачем ОСОБА_1 були порушені вимоги ЦК України в частині розпорядження спільним майном, порушено його майнові права та законні інтереси, тому такий договір повинен бути визнано судом недійним, наслідком чого є вимога про скасування запису про державну реєстрацію права власності на майно за ОСОБА_2 .
Відчуження спірного майна (квартири), на думку позивача відбулось на користь ОСОБА_2 , який не міг не знати про сімейні стосунки своєї матері зі позивачем та набуття нею спірного майна в період перебування в шлюбних відносинах, про що ОСОБА_2 достовірно було відомо при укладенні договору відчуження та перевірки обсягу прав на це у дарувальника.
Позивач вважає, що оскільки він не мав наміру відчужувати належну йому частку у квартирі, повноваженнями щодо відчуження відповідача ОСОБА_1 не наділяв та не відповідало волі позивача, а також те, що позивач не схвалив в подальшому вчинений правочин, тому належне позивачу майно вибуло поза його волею, а тому частина спірної квартири підлягає витребуванню з володіння ОСОБА_2 на користь позивача відповідно до ст. 388 ЦК України.
Рішенням Солом'янського районного суду м. Києва від 02 листопада 2021 року, позов задоволено частково.
Встановлено факт проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_1 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з липня 2006 року по липень 2016 року.
Визнано недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений 28 вересня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Караєвою Самірою Ельхан Кизи, зареєстрований в реєстрі за №1708.
Визнано за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .
Скасовано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомості про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 (номер запису про право власності 16675631).
В решті позовних вимог відмовлено.
Вирішено питання про судові витрати.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали апеляційну скаргу, посилаючись на те, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги, посилалися на те, що надані позивачем копія свідоцтва про вінчання, копія довіреності від 27 жовтня 2006 року якою відповідачка уповноважує позивача зняти з обліку в органах ДАІ м. Києва і продати належний відповідачці автомобіль, копії закордонних паспортів і т.д. - не дають підстав для встановлення факту проживання однією сім'єю, оскільки у вищезазначених документах відсутні необхідні докази, які підтверджували б такий факт, а саме ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат і т.д.
Факт спільного відпочинку сторін та спільна присутність на святах, самі по собі, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов'язків, притаманних подружжю, не можуть свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце, протягом вказаного періоду часу, усталені відносини, які притаманні подружжю.
Також, суд першої інстанції не надав належної оцінки поясненням допитаних у судовому засіданні свідків з боку позивача, на підтвердження того, що сторони проживали однією сім'єю у період з січня 2005 року (за уточненими позовними вимогами з липня 2006 року) по липень 2016 року не заслуговують на увагу, оскільки здебільшого їх пояснення носять узагальнений характер, не стосуються констатації факту сумісного проживання сторін та не підтверджують наявності усталених відносин, які притаманні подружжю, а також суперечать їх письмовим поясненням, які містяться у матеріалах справи.
Матеріали справи не містять документів, які б підтвердили ведення позивачем ОСОБА_3 та відповідачем ОСОБА_1 спільного господарства, наявності в них спільного бюджету, спільних витрат, а також не надано доказів про придбання майна за спільні кошти.
Судом першої інстанції проігноровано те, що спірну квартиру АДРЕСА_1 було придбано за кошти, отримані від продажу двокімнатної квартири АДРЕСА_2 , яка належала ОСОБА_2 на праві приватної власності відповідно до договору дарування від 18 лютого 2005 року.
Отже, ОСОБА_8 ніякого відношення до придбання спірної квартири не має.
Тим більше, за твердженням останнього, він тільки у 2005 році познайомився та у зазначений період перебував у зареєстрованому шлюбі з іншою особою.
Просили скасувати рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 02 листопада 2021 року та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовити у повному обсязі.
На апеляційну скаргу ОСОБА_3 подав відзив, обґрунтовуючи його тим, що факт спільного проживання сторін у зазначений в позові період встановлено не лише показаннями свідків, а із огляду на наявність інших доказів, зокрема: свідоцтвом про вінчання, що засвідчує факт виникнення між сторонами відносин, притаманних подружжю; паспортними документами для виїзду за кордон, де дати віз та штампів про виїзд/в'їзд сторін збігаються, що підтверджує їх спільні численні подорожі за кордон для сімейного відпочинку; листом про направлення пенсійної справи, де вказано, що за адресою спірної квартири позивач отримував офіційну поштову кореспонденцію; довіреністю, якою ОСОБА_1 уповноважує позивача розпоряджатися належним їй транспортним засобом, який по сьогодні перебуває у позивача; листом з поліції, зміст якого вказує на звернення ОСОБА_1 з приводу протиправних дій позивача, як колишнього співмешканця; записами в довідці про доходи позивача, в трудовій книжці, відомостями інформаційної довідки, якими встановлюється, що позивач працював та проживав в Солом'янському районі м. Києва.
Крім цього, вважає суперечливими та не підтвердженими посилання апелянтів про купівлю спірної квартири за кошти, отримані ОСОБА_2 від продажу квартири АДРЕСА_2 , яка ніби то належала йому на праві приватної власності відповідно до договору дарування від 18 лютого 2005 року.
Позивач також стверджує, що під час спільного проживання лише він працював та отримував дохід. ОСОБА_1 ніде не працювала, утримувалась позивачем, самостійно не могла придбати ні квартири, ні машини, матеріально залежала від позивача. Відповідач ОСОБА_2 ніколи з ними не проживав, матеріально матері не допомагав.
Записи в довідці про доходи позивача вказують на те, що до та в момент купівлі квартири позивач отримував стабільний дохід у значному на той час розмірі, що дозволяло йому придбати квартиру.
Просив залишити апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 без задоволення, а рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 02 листопада 2021 року - без змін.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, перевіривши матеріали справи, в порядку, передбаченому статтею 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що відповідно до свідоцтва про вінчання 09 листопада 2006 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 обвінчалися в Церкві Різдва Пресвятої Богородиці с. Кіндійка м. Херсон.
Згідно договору купівлі-продажу квартири від 27 грудня 2006 року, посвідченого державним нотаріусом п'ятої київської державної нотаріальної контори Буждиганчук Є.Ю., зареєстрованого в реєстрі за №1-2542 ОСОБА_1 купила у ОСОБА_9 квартиру АДРЕСА_1 .
28 вересня 2016 року на підставі договору дарування квартири, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Караєвою С.Є., зареєстрованого в реєстрі за №1708, ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 .
Розглядаючи даний спір, судом першої інстанції були допитані свідки ОСОБА_10 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_11 та ОСОБА_12 .
Так, свідки ОСОБА_10 , ОСОБА_6 та ОСОБА_7 зазначили, що позивач та відповідач ОСОБА_1 спільно проживали в спірній квартирі, позивач працював, а ОСОБА_1 займалась домашнім господарством.
Свідки неодноразово відвідували їх вдома, разом святкували дні народження, позивач разом з ОСОБА_1 відвідували її батьків в м. Херсоні, спільно подорожували.
ОСОБА_1 розповідала свідкам, що позивач в 2006 році купив спірну квартиру.
Позивач проводив ремонт в квартирі, добудував балкон, разом придбавали меблі.
В 2006 році відбувся обряд вінчання позивача та відповідача ОСОБА_1 в м. Херсоні, були запрошені гості на святкування.
Свідок ОСОБА_11 зазначила, що в 2006 році позивач та відповідач ОСОБА_1 обвінчались, відповідач переїхала до м. Києва з м. Херсон, в м. Києві купила квартиру, з ОСОБА_3 спільно не проживали, зустрічались, спільно відпочивали.
Свідок ОСОБА_12 зазначила, що з 2007 року є сусідкою ОСОБА_1 , неодноразово чула сварки між ОСОБА_1 та позивачем, який приходив до відповідачки.
Також встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 спільно подорожували за кордон, про що свідчать копії закордонних паспортів сторін з наявними візами та відмітками про перетин державного кордону України та кордонів іноземних держав (ОАЕ, США, Туреччина) в один і той самий час.
Відповідно до листа Управління внутрішніх справ по Камчатському краю від 24 квітня 2008 року про направлення пенсійної справи, встановлено, що лист надіслано ОСОБА_3 на адресу: АДРЕСА_3 .
В 2017 році відповідач ОСОБА_1 зверталась до Солом'янського управління поліції ГУНП у місті Києві з приводу протиправних дій з боку колишнього співмешканця ОСОБА_3 та виселення з квартири, що підтверджується листом начальника управління №79986/125/55/05-2017.
Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позову та встановлюючи факт проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_1 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з липня 2006 року по липень 2016 року, суд першої інстанції взяв до уваги вищезазначені докази в їх сукупності, зокрема проведення між сторонами церковного обряду вінчання між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , що свідчить про існування фактичних шлюбних відносин між сторонами.
В той же час, на підтвердження заперечень ОСОБА_1 щодо відсутності факту проживання однією сім'єю з ОСОБА_3 та наявність лише дружніх відносин, не було надано жодних належних та допустимих доказів.
За вказаних обставин, суд також прийшов до висновку щодо визнання спільною сумісною власністю набутою за час проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу ОСОБА_3 із ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 , яка придбавалась для потреб сім'ї.
Визнаючи за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 , суд першої інстанції врахував вимоги ст. 70 СК України, а також відсутність обґрунтованих заперечень ОСОБА_1 , які б давали підстави для відмови у визнанні за позивачем права власності на 1/2 частину спірної квартири, відступлення від засад рівності часток подружжя у спірному майні, а також, що внесок відповідача у придбання квартири за особисті кошти був більшим або повністю сплаченим за її кошти.
Визнаючи недійсним договір дарування 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 від 28 вересня 2016 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив з того, що такий договір укладено без нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_3 , який є співвласником спірної квартири в силу вимог ст. 60 СК України і така обставина відповідачами не спростована.
Скасовуючи в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомості про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на 1/2 частини квартири АДРЕСА_1 , суд керувався вимогами ст.ст. 26, 37 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», яка передбачає скасування відомостей про державну реєстрацію права власності у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав.
Відмовляючи позивачу у витребуванні спірної квартири з володіння ОСОБА_2 , суд першої інстанції виходив з того, що за позивачем визнано право власності на 1/2 частину квартири, а тому ця вимога не потребує судового захисту шляхом витребування спірної квартири з володіння відповідача.
З висновками суду першої інстанції погоджується і колегія суддів, оскільки вони ґрунтуються на матеріалах справи, а також узгоджуються з вимогами чинного законодавства з огляду на наступне.
Згідно вимог ст.ст.76,77,79,80 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до ч.ч.1,5,6 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Стаття 3 СК України визначає, що сім'ю складають особи, які спільно проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та обов'язки.
Обов'язковою умовою для визнання осіб членами однієї сім'ї є факт спільного проживання, ведення спільного господарства, наявність спільних витрат, купівлі майна для спільного користування, участі у витратах на утримання житла, його ремонт, наявність інших обставин, які підтверджують реальність сімейних відносин (рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року №5-рп/99).
Відповідно до частин першої та другої статті 21 СК України, шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.
Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.
Згідно ч.1 ст.36 СК України, підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя є шлюб.
Разом з тим, проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.
Відповідно до частини першої статті 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.
Частиною другою статті 74 СК України передбачено, що на майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу «Право спільної сумісної власності подружжя».
Отже, до майна, що було набуте під час проживання осіб однією сім'єю, застосовуються положення сімейного законодавства, які регулюють правові відносини з приводу права спільної сумісної власності подружжя.
Тобто при застосуванні статті 74 СК України слід виходити з того, що указана норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.
Аналіз указаних норм дає підстави для висновку, що стаття 74 СК України поширюється на правовідносини між чоловіком та жінкою, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, і для визнання майна, придбаного під час фактичних шлюбних відносин, спільною сумісною власністю необхідні докази: ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання іншого майна в інтересах сім'ї.
Як роз'яснено в п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» від 21 грудня 2007 року №11, при застосуванні ст.74 СК, що регулює поділ майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам необхідно враховувати, що правило зазначеної норми поширюється на випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.
Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Тлумачення статті 60 СК України свідчить, що законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.
Разом з тим, зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя.
Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Зазначене питання неодноразово було предметом вирішення Верховним Судом, та зроблено правові висновки, зокрема у постановах від 21 лютого 2019 року (справа №522/4152/15-ц), від 13 лютого 2019 року (справа №347/1292/16-ц), від 30 січня 2019 року (справа №360/2244/15-ц), від 10 червня 2021 року (справа №404/2332/15).
Відповідно до ч.4 ст.263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно із частиною першою статті 70 СК України, у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Відповідно до правового висновку, що міститься в Постанові Верховного суду України від 08 червня 2016 року (справа №6-2253цс15), проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу є спеціальною (визначеною законом, законною) підставою для виникнення у них деяких прав та обов'язків, зокрема права спільної сумісної власності на майно.
Визнання майна таким, що належить на праві спільної сумісної власності жінці та чоловікові, які проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою, відбувається шляхом встановлення факту проживання однією сім'єю, ведення спільного побуту, виконання взаємних прав та обов'язків.
Згідно із частиною четвертою статті 368 ЦК України, майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Ураховуючи викладене, особам, які проживають однією сім'єю без реєстрації шлюбу, на праві спільної сумісної власності належить майно, набуте ними за час спільного проживання або набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти.
З роз'яснень викладених у п.23 постанови Пленуму ВС України від 21 грудня 2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» вбачається, що спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60,69 СК, ч.3 ст.368 ЦК), відповідно до частин 2,3 ст.325 ЦК можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.
Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов'язальними правовідносинами, тощо.
Пунктом 30 вказаної вище Постанови передбачено, що рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідністю взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об'єктом права його спільної сумісної власності, передбачено ч.1 ст.63, ч.1 ст.65 СК України.
Відповідно до ст. 368 ЦК України, спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю.
Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.
Згідно з ч.2 ст.369 ЦК України, розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.
У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом.
Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.
Згідно з ч.3 ст.65 СК України, для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.
Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.
Згідно зі статтею 717 ЦК України, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.
Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.
За змістом статей 203,717 ЦК України, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов.
Відповідно до ч.4 ст.369 ЦК України, правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.
Згідно з частинами 1 та 2 ст.203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року (справа №372/504/17) виклала правовий висновок про те, що відсутність нотаріально посвідченої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину (за обставинами справи - договір іпотеки) позбавляє співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення договору про розпорядження спільним майном.
Укладення такого договору свідчить про порушення його форми і відповідно до частини четвертої статті 369, статті 215 ЦК України надає іншому зі співвласників (другому з подружжя) право оскаржити договір з підстав його недійсності.
При цьому, закон не пов'язує наявність чи відсутність згоди усіх співвласників на укладення договору ні з добросовісністю того з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, ні третьої особи ? контрагента за таким договором і не ставить питання оскарження договору в залежність від добросовісності сторін договору.
Крім цього, у постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 15 червня 2020 року (справа №430/1281/14-ц) зазначено, що при розгляді спорів про відчуження одним із подружжя спільного майна без згоди іншого з подружжя слід передусім визначитись з об'єктом, тобто з тим, що відчужується.
Предмет правочину є іншою правовою категорією, а саме - об'єктом, а не його частиною.
Відчуження спільного майна відбувається за згодою співвласників, а відчуження частки - лише за її наявності (після зміни правового режим спільного майна подружжя зі спільної сумісної на спільну часткову).
В такому разі співвласник вправі самостійно розпорядитися своєю часткою, але з додержанням вимог статті 362 ЦК України про переважне право купівлі частки (якщо відчуження частки відбувається на підставі договору купівлі-продажу).
Якщо об'єкт належить на праві спільної сумісної власності кільком особам, то право власності кожного із співвласників у спільній сумісній власності поширюється на весь об'єкт, відтак передати у власність можна лише об'єкт в цілому.
Договір дарування спільного сумісного майна подружжя, укладений без згоди іншого з подружжя, є недійсним в цілому.
Частиною 3 статті 26 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» установлено, що у разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, державний реєстратор чи посадова особа Міністерства юстиції України (у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини шостої статті 37 цього Закону) проводить державну реєстрацію набуття, зміни чи припинення речових прав відповідно до цього Закону.
Ухвалення судом рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав, визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, а також скасування державної реєстрації прав допускається виключно з одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).
З урахуванням вищезазначених норм матеріального права, суд першої інстанції прийшов до обґрунтованого висновку задовольняючи позов частково та встановив факт проживання ОСОБА_3 та ОСОБА_1 однією сім'єю без реєстрації шлюбу з липня 2006 року по липень 2016 року; визнав недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідчений 28 вересня 2016 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Караєвою Самірою Ельхан Кизи, зареєстрований в реєстрі за №1708; визнав за ОСОБА_3 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 ; скасував в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомості про державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 (номер запису про право власності 16675631).
Доводи апеляційної скарги, є такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції.
Таким чином, судом першої інстанції відповідно до вимог ст.ст.89,263 ЦПК України правильно досліджені докази та встановлені обставини по справі, яким була надана належна оцінка, а доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Оскільки суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи скарги цього висновку не спростували, то відповідно до ст.375 ЦПК України апеляційна скарга залишається без задоволення, а рішення суду - без змін.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Оскільки дія оскаржуваного рішення була зупинена ухвалою Київського апеляційного суду від 02 червня 2022 року, та у зв'язку із залишенням судового рішення суду першої інстанції без змін, необхідно поновити його дію.
Керуючись ст.ст.367,374,375,381-384 ЦПК України, суд, -
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 02 листопада 2021 року залишити без змін.
Поновити дію рішення Солом'янського районного суду м. Києва від 02 листопада 2021 року.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складений 01 серпня 2022 року.
Суддя-доповідач К.П. Приходько
Судді Т.О. Писана
С.О. Журба