справа №758/16494/2017 Головуючий у І інстанції - Захарчук С.С.
апеляційне провадження №22-ц/824/6416/2022 Доповідач у ІІ інстанції - Приходько К.П.
26 липня 2022 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Приходька К.П.,
суддів Писаної Т.О., Журби С.О.,
за участю секретаря Немудрої Ю.П.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Подільського районного суду м. Києва від 09 листопада 2021 року
у справі за позовом ОСОБА_1 до Будинкоуправління №1 Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України про визнання права користування жилим приміщенням,
встановив:
ОСОБА_1 звернувся до Подільського районного суду м. Києва із позовом до Будинкоуправління №1 Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України про визнання права користування жилим приміщенням, мотивуючи свої вимоги тим, що він та його мати - ОСОБА_2 , 19 грудня 1981 отримали в користування одну кімнату площею 18,2 кв.м. у квартирі АДРЕСА_1 .
За домовленістю з ОСОБА_3 він, його мати та його брат переселилися до квартири
АДРЕСА_2 складається з однієї кімнати та перебуває на балансі Будинкоуправління №1 Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України.
У 2002 році померла його мати, він та його брат продовжують проживати у квартирі АДРЕСА_3 , вони фактично виконують обов'язки наймача вказаної квартири, сплачують комунальні послуги.
Просив суд, визнати за ним право користування квартирою АДРЕСА_4 .
Рішенням Подільського районного суду м. Києва від 09 листопада 2021 року у задоволенні зазначеного позову відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, посилаючись на те, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, ухваленим з порушенням норм матеріального та процесуального права.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги, посилався на те, що він та його мати - ОСОБА_4 19 грудня 1981 року отримали в користування одну кімнату площею 18,2 кв.м. в квартирі АДРЕСА_1 по обмінному ордеру №6966.
Це також підтверджується довідкою Будинкоуправління №12 від 08 лютого 1999 року.
З ними також проживав його брат - ОСОБА_5 .
В іншій кімнаті квартири згідно ордеру від 15 червня 1971 року проживала родина ОСОБА_6 .
По домовленості з ОСОБА_3 у 1990 році, він, його мати та брат переселились мешкати до квартири АДРЕСА_3 в цьому ж будинку.
Раніше в цій квартирі проживали батьки ОСОБА_3 .
Квартира АДРЕСА_4 складається з 1 кімнати, відноситься до відомчого жилого фонду і перебуває на балансі Будинкоуправління №1 Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України.
На підтвердження проживання його родини у квартирі АДРЕСА_3 суду було надано наступні докази: довідку Домоуправління №12 від 08 лютого 1999 року про склад сім'ї, довідку Домоуправління №12 від 08 лютого 1999 року про проживання без прописки, квитанції на оплату комунальних послуг за квартиру АДРЕСА_3 на ім'я матері, технічний паспорт про газифікацію квартири АДРЕСА_3 та інші документи.
У 2002 році його мати померла, а він з братом продовжує мешкати в квартирі АДРЕСА_3 та сплачувати комунальні послуги.
Крім цього, 04 серпня 2017 року Подільський районний суд м. Києва прийняв рішення у справі №758/4218/17, яким визнав його з братом такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_5 - тобто квартирою, в яку вони вселялись по ордеру та в якій були зареєстровані, але в якій вони тривалий час не проживають, оскільки проживають в іншій квартирі того ж будинку - квартирі АДРЕСА_3 .
Цим же рішенням встановлено, що з вересня 1992 року, позивач, його брат та мати проживають в квартирі АДРЕСА_3 .
При ухваленні судового рішення, суд не взяв до уваги вищенаведені докази та факт його відкритого, безперервного користування вказаним житлом, за яке він сплачує комунальні послуги та в якому знаходяться всі його речі.
Більше того, за 30 років його відкритого проживання в квартирі, відповідач не ставив питання про виселення його із займаної ним квартири, а під час розгляду справи представник відповідача надав суду письмову заяву, де зазначив, що не заперечує проти задоволення позову, що свідчить про надання ним згоди на визнання права користування ним спірною квартирою, але цього суд не взяв до уваги.
Просив скасувати рішення Подільського районного суду м. Києва від 09 листопада 2021 року та ухвалити нове судове рішення, яким його позов задовольнити.
Відзив на апеляційну скаргу у встановлений апеляційним судом строк не надходив.
Відповідно до ч.3 ст.360 ЦПК України, відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи, в порядку, передбаченому статтею 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що 19 грудня 1981 року ОСОБА_4 було видано ордер №6966 на квартиру АДРЕСА_1 на сім'ю з двох осіб: ОСОБА_4 , ОСОБА_1 .
Відповідно до довідки Будинкоуправління №1 Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України від 08 лютого 1999 року, ОСОБА_4 проживала у квартирі АДРЕСА_4 без реєстрації.
Згідно з актом №4 від 10 квітня 2017 року, затвердженим начальником Будинкоуправління №12 ОСОБА_1 , ОСОБА_5 проживають у квартирі АДРЕСА_4 .
Відповідно до рішення Подільського районного суду м. Києва від 04 серпня 2017 року, визнано ОСОБА_1 , ОСОБА_5 такими, що втратили право користування квартирою АДРЕСА_1 .
Згідно з довідкою Будинкоуправління №1 Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України від 28 квітня 2021 року, жилий будинок за адресою: АДРЕСА_6 , в тому числі і квартири з 1 по 8, з 12 по 23 перебувають на балансовому обліку Будинкоуправління №1 Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України.
Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не було надано доказів того, що Будинкоуправлінням №1 Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України було надано дозвіл позивачу та його матері на обмін жилих приміщень, на підставі якого позивач з його сім'єю переселився з квартири АДРЕСА_5 у квартиру АДРЕСА_4 .
Також не надано доказів і того, що позивачу або його матері відповідно до ст. 83 ЖК України було надано ордер на вселення у квартиру АДРЕСА_4 , що свідчить про те, що позивач вселився у квартиру АДРЕСА_4 без законних підстав.
Проте, з такими висновками суду першої інстанції колегія суддів погодитись не може, оскільки вони не ґрунтуються на матеріалах справи, а також не узгоджуються з вимогами чинного законодавства з огляду на наступне.
Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ч.1 ст.19 ЦПК України, суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється порядку іншого судочинства.
По справі встановлено, що позивач та його мати ОСОБА_4 19 грудня 1981 року отримали в користування кімнату площею 18,2 кв.м. в квартирі АДРЕСА_1 по обмінному ордеру №6966.
Вищезазначене також підтверджується довідкою Будинкоуправління №12 від 08 лютого 1999 року.
В іншій кімнаті квартири згідно ордеру від 15 червня 1971 року проживала сім'я ОСОБА_6 .
У 1990 році позивач, його мати та брат переселились мешкати до квартири АДРЕСА_3 в цьому ж будинку.
Факт проживання позивача разом зі сім'єю у квартирі АДРЕСА_4 підтверджується зокрема довідкою Домоуправління №12 від 08 лютого 1999 року про склад сім'ї, довідкою Домоуправління №12 від 08 лютого 1999 року про проживання без прописки, квитанціями на оплату комунальних послуг за квартиру АДРЕСА_3 на ім'я матері позивача ОСОБА_4 , технічним паспортом про газифікацію квартири АДРЕСА_3 , рішенням Подільського районного суду м. Києва від 04 серпня 2017 року (справа №758/4218/17) за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_5 , про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Вищезазначеним рішенням встановлено, що з вересня 1992 року, позивач ОСОБА_1 , його мати ОСОБА_4 та брат ОСОБА_5 проживають в квартирі АДРЕСА_4 .
Відповідно до ч.4 ст.82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України, органи державної влади та місцевого самоврядування, їхні посадові й службові особи повинні діяти порядком та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та іншими міжнародно-правовими документами про права людини закріплено право на повагу до житла.
У пункті 36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії» Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку.
«Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві.
То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).
Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.
Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві.
Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.
Кожному гарантується недоторканність житла (стаття 30 Конституції України).
У статті 47 Конституції України передбачено, що кожен має право на житло.
Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Згідно з ч.ч.4,5 ст.9 ЖК України, ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.
Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.
Відповідно до ст.61 ЖК України, користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення.
Договір найму жилого приміщення в будинках державного і громадського житлового фонду укладається в письмовій формі на підставі ордеру на жиле приміщення між наймодавцем - житлово-експлуатаційною організацією (а в разі її відсутності - відповідним підприємством, установою, організацією) і наймачем - громадянином, на ім'я якого видано ордер.
Відповідно до частини другої статті 128 ЖК України, жила площа в гуртожитку надається одиноким громадянам і сім'ям, які мають право проживати у гуртожитках, за рішенням адміністрації підприємства, установи, організації або органу місцевого самоврядування, у власності чи управлінні яких перебуває гуртожиток.
На підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації, орган місцевого самоврядування видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу в гуртожитку (стаття 129 Житлового кодексу України ).
Згідно з частиною першою статті 130 ЖК України, порядок користування жилою площею в гуртожитках визначається договором, що укладається перед вселенням на надану жилу площу в гуртожитку на підставі спеціального ордера відповідно до Примірного положення про користування жилою площею в гуртожитках, що затверджується Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 20 лютого 2020 року (справа №645/2528/17), «оскільки, місцевий суд встановив, що позивач вселилися у кімнату в гуртожитку з відома та на підставі рішення власника, тривалий час проживає в квартирі, не має іншого житла, спірне житлове приміщення є єдиним його місцем проживання, є підстави стверджувати, що він має достатні та триваючі зв'язки з конкретним місцем проживання, а зазначена кімната у гуртожитку є його житлом у розумінні статті 8 Конвенції.
Відсутність ордера на вселення у жиле приміщення само по собі не є підставою для висновку, що займане протягом 19 років житло за таких фактичних обставин справи, за наявності достатніх триваючих зв'язків з конкретним місцем проживання, не є житлом у розумінні пункту 1 статті 8 Конвенції та, що право позивача не підлягає захисту в обраний ним спосіб».
За правилами ч.4 ст.263 ЦПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Згідно із ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підстави своїх вимог або заперечень, надавши докази відповідно до вимог ст.ст. 77-80 Цивільного процесуального кодексу України.
Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч.1 ст.76 Цивільного процесуального кодексу України).
Відповідно до ч.1 ст.77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
Аналізуючи наявні в матеріалах справи докази, колегія суддів приходить до висновку про наявність правових підстав для визнання за позивачем ОСОБА_1 право на користування житловим приміщенням за адресою: АДРЕСА_2 , оскільки у дану квартиру позивач вселилися з відома власника, тривалий час, протягом 30 років, проживає в квартирі, не має іншого житла, спірне житлове приміщення є єдиним його місцем проживання, тому наявні підстави стверджувати, що позивач має достатні та триваючі зв'язки з конкретним місцем проживання, а зазначена квартира, є його житлом у розумінні статті 8 Конвенції, що надає підстави для захисту права на користування спірним нерухомим майном у обраний позивачем спосіб (постанова Верховного Суду від 20 лютого 2020 року у справі №645/2528/17).
Більше того, в матеріалах справи наявна заява представника відповідача до суду першої інстанції, в якій він зазначив, що не заперечує проти задоволення позову, що свідчить про надання ним згоди на визнання за позивачем права користування спірною квартирою.
Відповідно до положень ч.1,3 ст.89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
На вищезазначені положення закону та докази, надані позивачем суд першої інстанції уваги не звернув та прийшов до помилкового висновку відмовляючи позивачу у задоволенні позову, у зв'язку з чим рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову.
Відповідно до п.2 ч.1 ст.374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до ч.1 ст.376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Керуючись ст.ст.367,374,376,381-384, ЦПК України, суд, -
постановив:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Рішення Подільського районного суду м. Києва від 09 листопада 2021 року скасувати і постановити нове судове рішення про задоволення позову.
Визнати за ОСОБА_1 право користування квартирою АДРЕСА_4 .
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.
Повний текст постанови складений 01 серпня 2022 року.
Суддя-доповідач К.П. Приходько
Судді Т.О. Писана
С.О. Журба