Іменем України
21 липня 2022 року м. Кропивницький
справа № 392/1704/21
провадження № 22-ц/4809/585/22
Кропивницький апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого судді: Черненка В.В.
суддів: Єгорової С.М., Чельник О.І.
секретар Гончар В.В.
учасники справи:
представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кропивницький цивільну справу за апеляційною скаргою Комунального закладу «Маловисківський ліцей імені Юрія Кондратюка» Маловисківської міської ради Кіровоградської області на рішення Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 27.01.2022, суддя Кавун Т.В., по справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального закладу «Маловисківський ліцей імені Юрія Кондратюка» Маловисківської міської ради Кіровоградської області про скасування наказу, поновлення на роботі та виплату заробітної плати,
ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до Комунального закладу «Маловисківський ліцей імені Юрія Кондратюка» Маловисківської міської ради Кіровоградської області про скасування наказу, поновлення на роботі та виплату заробітної плати.
На обґрунтування позовних вимог зазначила, що вона працює вчителем німецької мови у Комунальному закладі «Маловисківський ліцей імені Юрія Кондратюка» Маловисківської міської ради Кіровоградської області.
Наказом відповідача від 08.11.2021 року № 68-к її було відсторонено від роботи без збереження заробітної плати з 08.11.2021 року до проходження повного курсу вакцинації.
При цьому, її не було повідомлено про зміну істотних умов трудового договору у вигляді необхідності профілактичного щеплення проти СОVID-19.
Крім того, вакцинація від СОVID-19 для працівників є добровільною.
Вважає, що її відсторонення від роботи є незаконним та таким, що суперечить правам, закріпленим у чинному законодавстві, тому просила суд скасувати наказ Комунального закладу «Маловисківський ліцей імені Юрія Кондратюка» Маловисківської міської ради Кіровоградської області від 08.11.2021 року № 68-к «Про відсторонення від роботи», без збереження заробітної плати з 08.11.2021 року, поновити її на роботі вчителя Комунального закладу «Маловисківський ліцей імені Юрія Кондратюка» Маловисківської міської ради Кіровоградської області з 08.11.2021 року, а також зобов'язати Комунальний заклад «Маловисківський ліцей імені Юрія Кондратюка» Маловисківської міської ради Кіровоградської області виплатити їй середню заробітну плату за весь час вимушеного прогулу, починаючи з 08.11.2021 року і до фактичного поновлення її на роботі.
Рішенням Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 27.01.2022 позов задоволено частково.
В апеляційній скарзі ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції у зв'язку з порушенням норм процесуального та матеріального права. Зазначено зокрема, що позивачем не доведено жодних обставин щодо обмежень зі сторони роботодавця на проходження нею медичного огляду, який передує профілактичному щепленню. При врученні наказу про відсторонення від 08.11.2021 № 68-к, з яким позивач ознайомлена під підпис, вона не надала ні документів про проходження вакцинації, ні довідки про протипоказання, ні медичного підтвердження про відмову від вакцинації проти СОVID-19. Крім того, відношення ОСОБА_1 проти вакцинації підтверджується самим змістом її позовної заяви.
Ухвалою Кропивницького апеляційного суду від 15.03.2022 відкрито апеляційне провадження.
Ухвалою Кропивницького апеляційного суду від 15.03.2022 справу призначено до розгляду.
Позивач не скористався правом на подання відзиву на апеляційну скаргу.
Перевіривши доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що зазначені доводи спростовують висновки суду першої інстанції.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції встановив, що працівники, які підлягають обов'язковим профілактичним щепленням проти COVID-19, мають бути відсторонені від роботи у разі встановлення керівником підприємства, установи, організації факту відмови таких працівників від проходження щеплення або ухилення їх від проведення таких обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, за відсутності у цих працівників медичних протипоказань.
Враховуючи викладене, суд першої інстанції вважав, що посилання відповідача у Наказі № 68-к від 08.11.2021, як на підставу для відсторонення позивача від роботи на відмову (ухиляння) останньої від профілактичних щеплень проти COVID-19, є порушенням вимог ст. 12 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06 квітня 2000 року № 1645-III, оскільки оскаржуваний наказ про відсторонення ОСОБА_1 від роботи не містить відомостей про медичний огляд позивача та відібране у неї лікарем відповідне письмове підтвердження.
Крім того, відповідачем не подано суду належних доказів того, що позивач відмовилася від вакцинації, у матеріалах справи відсутні письмова відмова позивача або відповідні акти медичних працівників, якими б була зафіксована відмова позивача від вакцинації, а тому суд першої інстанції вважав, що позовні вимоги про скасування наказу підлягають задоволенню.
Суд першої інстанції дійшов висновку, що оскільки в порушення ст. 46 КЗпП України роботодавець із власної ініціативи без законних на те підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, тому наявні підстави для задоволення позовних вимог про стягнення у зв'язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу.
Справа розглядалась судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження з викликом учасників справи.
Відповідно до вимог статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в Постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно зі статтею 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову. При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог
Рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним нормам процесуального права.
Згідно ч.1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом.
За загальними положеннями ЦПК України на суд покладено обов'язок під час ухвалення рішення вирішити, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги позивача та якими доказами вони підтверджуються; перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки; оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність певних юридичних фактів.
Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у ст. 129 Конституції України.
Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.
Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.
Частиною 4 ст. 10 ЦПК України і ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов'язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і докази не збирає.
З матеріалів справи вбачається, що відповідно до наказу директора Комунального закладу «Маловисківський ліцей імені Юрія Кондратюка» Маловисківської міської ради Кіровоградської області від 08.11.2021 року № 68-к встановлено, що ОСОБА_1 , вчителя німецької мови, відсторонено від роботи, як таку, що ухиляється від профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, обов'язковість яких встановлена наказом МОЗ № 2153, з 08.11.2021 року до отримання щеплення від COVID-19. На час відсторонення за ОСОБА_1 зберігається посада вчителя німецької мови, але період відсторонення не оплачується.
Даний наказ видано відповідно до ст.46 КЗпП та ч.2 ст.13 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06.04.2020 року № 1645-ІІІ.
Частиною 1 статті 46 КЗпП України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі:
- появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння;
- відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони;
- в інших випадках, передбачених законодавством.
У визначенні поняття «законодавством» суд враховує рішення Конституційного Суду України від 09 липня 1998 року № 12-рп/09 (справа про тлумачення терміну «законодавство»), відповідно до якого термін «законодавство», що вживається у частині третій статті 21 КЗпП України, треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.
За змістом вищеназваної статті КЗпП України допускається відсторонення працівника або у випадках, перелічених у статті, або в інших випадках, які повинні бути також передбачені певним нормативним документом (правовий висновок Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 23 січня 2019 року у справі № 755/6458/15-ц (провадження № 61-18651св18)).
Таким актом є, зокрема Закон України «Про захист населення від інфекційний хвороб», який передбачає відсторонення працівників, як в разі відмови від обов'язкових щеплень, так і в разі ухилення від обов'язкових щеплень.
Згідно з ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов'язковими і включаються до календаря щеплень.
Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов'язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.
Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров'я України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 № 267 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров'я, є Міністерство охорони здоров'я України (надалі - МОЗ).
Наказом МОЗ від 5 лютого 2020 року за № 521 розділ «Особливо небезпечні інфекційні хвороби» Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб, який затверджений наказом МОЗ від 19 липня 1995 року № 133, доповнено пунктом 39 такого змісту: «COVID-19».
Наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням (надалі - Перелік № 2153), відповідно до якого обов'язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники, в тому числі закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.
Відповідно до примітки до Переліку № 2153 обов'язкове профілактичне щеплення проводиться в разі відсутності у працівника абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 16 вересня 2011 року № 595, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за №1161/19899 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров'я України від 11 жовтня 2019 року №2070).
Постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (в редакції від 26 жовтня 2021 року, що діяла на час спірних правовідносин) з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, з 19 грудня 2020 року до 31 грудня 2021 року установлено на території України карантин, продовживши дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» від 20 травня 2020 року № 392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та від 22 липня 2020 року № 641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».
Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року №1096 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року № 1236» ця постанова доповнена п.41-6, відповідно до якого «керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій забезпечити: 1) контроль за проведенням обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов'язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров'я від 4 жовтня 2021 року № 2153; 2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов'язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров'я.
Відповідно до ст. 10 Закону України «Основи законодавства про охорону здоров'я» громадяни України зобов'язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.
З аналізу викладеного вбачається, що ОСОБА_3 працює на посаді вчителя німецької мови у Комунальному закладі «Маловисківський ліцей імені Юрія Кондратюка» Маловисківської міської ради Кіровоградської області та входить до кола працівників, визначених вказаними актами, які підлягають щепленню.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилалась на порушення відповідачем порядку і строку відсторонення від роботи передбаченого ст. 32 КЗпП України, а також на порушення її конституційних прав, адже вакцинація від COVID-19 для працівників є добровільною, роботодавець не має права застосовувати будь-які заходи впливу до працівника, якщо останній не бажає її проходити.
Суд апеляційної інстанції погоджується з твердженням суду першої інстанції про те, що помилковим є посилання позивача на незаконність наказу, у зв'язку із зміною істотних умов трудового договору та порушення роботодавцем ч.3 ст.32 КЗпП України, як на підставу своїх вимог, оскільки відповідно до приписів ч.3 ст.32 КЗпП України під змінами істотних умов праці слід розуміти зміну систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших, щодо яких працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці.
В той час в оскаржуваному позивачем наказі йдеться про законодавство України про захист населення від інфекційних хвороб, що визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов'язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.
З огляду на викладене, постановлення відповідачем оскаржуваного наказу не може розцінюватися як зміна істотних умов праці.
З аналізу наведених нормативно-правових актів вбачається, що на роботодавця покладено саме контроль за проведенням обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 та відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень.
Відсторонення ОСОБА_3 від роботи ґрунтується на вимогах закону, здійснено в спосіб, передбачений законом та за існування правових та фактичних підстав.
Щодо доводів позивача про порушення її конституційних прав, адже вакцинація від COVID-19 для працівників є добровільною, суд зазначає, що норми чинного законодавства України не містять норм щодо примусової вакцинації, тому діюче законодавство у разі відмови чи ухилення від обов'язкової вакцинації дозволяє відсторонювати таких працівників без виплати заробітної плати.
Слід визначити, що відсторонення працівника від роботи - це призупинення виконання ним своїх трудових обов'язків за рішенням уповноважених на це компетентних органів з підстав, передбачених законодавством, що, як правило, відбувається з одночасним призупиненням виплати йому заробітної плати.
Відсторонення від роботи можливе лише у випадках, що передбачені законодавством. Про це оголошується наказом або розпорядженням керівника підприємства, установи чи організації, і про це працівник повинен бути повідомлений. Термін відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.
Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 761/12073/18 (провадження № 61-13444св19).
Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) дотримується послідовної практики, за якою будь-які втручання та обмеження прав особи мають бути виправданими, здійснюватися виключно відповідно до закону і мати на меті законні цілі, виправдані у демократичному суспільстві.
Досліджуючи питання наявності закону ЄСПЛ в ухваленому 08 квітня 2021 року рішенні у справі «Вавржичка та інші проти Чеської Республіки» (заява № 47621/13) у рішенні, яке суд вважає необхідним застосувати і при даних правовідносинах, наголошує наступне (п. 266):
«Суд повторює, що оспорюване втручання мало би опиратися на певну законодавчу базу внутрішнього законодавства, причому ці закони повинні бути як адекватно доступними, так і сформульованими з достатньою точністю, аби дозволити тим, до кого вони застосовуються, регулювати свою поведінку і, при необхідності, з відповідними порадами передбачити до ступеня, який є розумним за даних обставин, наслідки, які можуть спричинити за собою дані дії (див., наприклад, «Дубська і Крейзова проти Чеської Республіки» [GC], №№ 28859/11 і 28473/12, § 167, 15 листопада 2016 р., з додатковим посиланням).»
ЄСПЛ встановив, що втручання у приватне життя у вигляді обов'язку зробити щеплення ґрунтується на законі, а тому у цьому немає порушень.
В Україні ж таким законом є Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб».
Розглядаючи питання, чи є мета, задля якої був встановлений обов'язок робити щеплення, законною, ЄСПЛ навів наступні аргументи (п. 272):
«Що стосується мети, яку переслідує обов'язкове вакцинування, як стверджує Уряд і визнано національними судами, ціллю відповідного законодавства є захист від хвороб, які можуть становити серйозну загрозу для здоров'я населення. Це стосується як тих, хто отримує відповідні щеплення, так і тих, хто не може бути вакцинованим, і, таким чином, знаходиться в групі осіб високого ризику інфікування, покладаючись на досягнення високого рівня вакцинації в суспільстві в цілому для захисту від розглянутих заразних хвороб. Ця мета відповідає цілям захисту здоров'я і захисту прав інших осіб, визнаним статтею 8».
У відповідь на питання необхідності в демократичному суспільстві обов'язкової вакцинації суд наводить такі доводи:
«285. … Хоча система обов'язкових вакцинацій не єдина і не найпоширеніша модель, прийнята європейськими державами, Суд повторює, що в питаннях політики в галузі охорони здоров'я національні влади найкраще можуть оцінити пріоритети, використання ресурсів і соціальних потреб. Усі ці аспекти є актуальними в даному контексті, і вони підпадають під широку свободу розсуду, яку Суд повинен надати державі-відповідачу.
В контексті охорони здоров'я найкращим інтересам суспільства служить забезпечення найвищого досяжного рівня здоров'я. Коли справа доходить до імунізації, мета повинна полягати в тому, щоб кожна людина була захищена від серйозних захворювань. У переважній більшості випадків це досягається за рахунок обов'язкових щеплень. Ті, кому таке лікування не може бути призначено, побічно захищені від інфекційних захворювань, поки в їх оточенні підтримується необхідний рівень вакцинації, тобто їх захист забезпечується колективним імунітетом.
Таким чином, якщо вважати, що політика добровільної вакцинації недостатня для досягнення і підтримки колективного імунітету або колективний імунітет незалежний від природи захворювання (наприклад правця), національні влади можуть розумно ввести політику обов'язкової вакцинації для досягнення відповідного рівня захисту від серйозних захворювань».
З огляду на викладене суд визнав, що рішення застосувати обов'язкову вакцинацію має вагомі причини.
Стосовно наслідків, які чітко передбачені в основному законодавстві, недотримання загальних правових обов'язків, спрямованих на охорону, зокрема здоров'я людей, то суд зауважує, що вони по суті захисні, а не каральні за своїм характером.
Держава, встановивши відсторонення працівників освіти від виконання обов'язків, які ухиляються чи відмовляються від профілактичного щеплення, реалізує свій обов'язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров'я всіх учасників освітнього процесу, в тому числі й дітей. Втручання у вигляді обов'язковості певних щеплень ґрунтується на законі, має виправдану мету, є пропорційним для досягнення такої мети, та цілком необхідним у демократичному суспільстві.
З огляду на викладене, суд вважає, що обов'язкова вакцинація певної категорії громадян від COVID-19 (захворювання, яке згідно наказу МОЗ від 19 липня 1995 року № 133 зі змінами належить до особливо небезпечної інфекційної хвороби) задля попередження його поширення серед населення є виправданим та таким, що не порушує статтю 8 Конвенції.
Відсторонення від роботи має наслідком втрату заробітної плати, однак це було прямим наслідком свідомого рішення позивача відмовитися від виконання юридичного обов'язку, метою якого є захист здоров'я.
У спірних правовідносинах суд не вбачає порушення права позивача на працю, визначеного ст.43 Конституції України, оскільки за позивачем зберігається робоче місце, трудовий договір не припинений.
Обмеження позивача було правомірним та відповідало пріоритету забезпечення безпеки життя і здоров'я людей.
Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Згідно зі статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Тобто, саме життя, здоров'я і безпека людини, визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні, а не право на працю.
Верховний Суд в постанові від 10 березня 2021 року в справі № 331/5291/19 зазначив: «згідно зі статтею 3 Конституції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Зважаючи на це, не освіта, а саме життя, здоров'я і безпека людини, визнаються найвищою соціальною цінністю в Україні. Отже, вирішуючи питання про співвідношення норм статей 3 та 43 Конституції України, не можна не визнати пріоритетність забезпечення безпеки життя, здоров'я і безпеки людини над правом на освіту.
Інтереси однієї особи не можуть домінувати над інтересами держави в питанні забезпечення безпеки життя і здоров'я його громадян.
Індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення батьками дитини при збереженні обсягу права дитини на здобуття освіти протиставляється загальному праву (інтересу) інших батьків та їх дітей, які провели щеплення, перед направленням дитини для здобуття освіти до освітніх закладів з метою досягнення загального блага у формі права на охорону здоров'я.
Отже, держава, встановивши правило про те, що без щеплень дитина не може бути допущеною до занять, реалізує свій обов'язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров'я не тільки всіх учнів і працівників школи або дитячого садка, а й захищає таким чином саму дитину, яка не отримала профілактичні щеплення. З огляду на суспільні інтереси, тимчасове відсторонення (до проведення щеплення, отримання позитивного висновку лікарсько-консультативної комісії) дитини від занять не призвело до порушення конституційного права дитини на освіту, яку вона може отримати в інших формах».
З огляду на викладене, суд вважає, що відповідач з метою забезпечення безпеки усіх учасників освітнього процесу, з урахуванням вимог ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та ст. 46 КЗпП України правомірно прийняв рішення про тимчасове відсторонення від роботи позивача.
Відповідно до п. 1 ч.1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Приймаючи до уваги встановленні обставини, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що суд першої інстанції при розгляді справи допустив порушення норм процесуального права, що є підставою для скасування рішення суду першої інстанції з ухваленням нового рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Відповідно до частини тринадцятої статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Згідно частини шостої статті 141 ЦПК України якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
За подання апеляційної скарги відповідачем було сплачено 2 724 грн судового збору.
Оскільки, ОСОБА_1 при зверненні до суду з позовом була звільнена на підставі п. 1 ч. 1 ст. 5 ЗУ «Про судовий збір» від сплати судового збору за позовну вимогу про виплату середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, сплачений відповідачем судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 1 362 грн підлягає компенсації за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, а інша частина судового збору в розмірі 1 362 грн підлягає стягненню з ОСОБА_1 на користь відповідача.
Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 382, 383, 384 ЦПК України, Кропивницький апеляційний суд,
Апеляційну скаргу Комунального закладу «Маловисківський ліцей імені Юрія Кондратюка» Маловисківської міської ради Кіровоградської області задовольнити.
Рішення Маловисківського районного суду Кіровоградської області від 27.01.2022 скасувати. Ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до Комунального закладу «Маловисківський ліцей імені Юрія Кондратюка» Маловисківської міської ради Кіровоградської області про скасування наказу, поновлення на роботі та виплату заробітної плати відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Комунального закладу «Маловисківський ліцей імені Юрія Кондратюка» Маловисківської міської ради Кіровоградської області (код ЄДРПОУ 22226710) ОСОБА_4 1 362 (одна тисяча триста шістдесят два) грн судового збору.
Сплачений Комунальним закладом «Маловисківський ліцей імені Юрія Кондратюка» Маловисківської міської ради Кіровоградської області (код ЄДРПОУ 22226710) ОСОБА_4 , судовий збір в розмірі 1 362 (одна тисяча триста шістдесят дві) грн компенсувати за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Повний текст постанови складено 01.08.2022.
Постанова суду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках передбачених ст..389 ЦПК України.
Головуючий:
Судді: