ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
26.07.2022Справа № 910/11178/21
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ДЖІ ТІ І»
до Товариства з обмеженою відповідальністю «УБК Маркет Плюс»
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Товариство з обмеженою відповідальністю «Партнер Констракшн Груп»
про стягнення 187 781, 45 грн,
Суддя Карабань Я.А.
Секретар судових засідань Федорова С.М.
Представники учасників справи:
від позивача: Токар А.В.;
від відповідача: не з'явився;
від третьої особи: не з'явився;
Товариство з обмеженою відповідальністю «ДЖІ ТІ І» (надалі - позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «УБК Маркет Плюс» (надалі - відповідач) про стягнення суми грошових коштів у розмірі 187 781, 45 грн.
Позовні вимоги, з посиланням на ст. 693 Цивільного кодексу України, ст.222, 193 Господарського кодексу України, обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем свого грошового зобов'язання за договором поставки №8/11 від 08.11.2017, в частині повної та своєчасної поставки оплаченого товару, право вимоги за яким отримано позивачем на підставі договору про відступлення права вимоги №1 від 24.04.2020.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.07.2021 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження в справі № 910/11178/21. Відмовлено в задоволенні клопотання позивача про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін, розгляд справи постановлено здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (без проведення судового засідання).
10.08.2021 від відповідача надійшов відзив на позов, у якому останній заперечує проти позову та, зокрема, зазначає, що саме покупець не забрав товар та не надавав заявок на його отримання, а направив вимогу про повернення грошових коштів без обґрунтування. Вказує, що договір відступлення є нікчемним, оскільки підписаний відповідачем під моральним тиском, а також за своєю правовою природою є договором факторингу. Також зазначає, що сума заборгованості за непоставлений товар фактично становить 156 484, 55 грн без ПДВ, яке не підлягає поверненню. Окрім того, просив суд залучити до участі в справі третю особу ТОВ «Капітальний Бетон» в особі директора Куликова В. для надання пояснень по суті справи.
12.08.2021 від представника позивача надійшла заява про долучення до матеріалів справи виписки банку та копії акту приймання-передачі документів за договором про відступлення права вимоги.
18.08.2021 від представника позивача надійшла відповідь на відзив, у якій останній заперечує проти обставин викладених у відзиві та, зокрема, зазначає, що в покупця не було обов'язку забирати товар, оскільки він не надавав заявок на його поставку. Також заперечував щодо залучення третьої особи ТОВ «Капітальний Бетон», оскільки останнє не перебувало в жодних правовідносинах зі сторонами справи, як і за договором поставки так і за договором відступлення права вимоги.
30.08.2021 від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.09.2021 розгляд справи постановлено здійснювати в порядку загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 20.10.2021, відмовлено в задоволенні клопотання відповідача про залучення ТОВ «Капітальний Бетон» до участі в справі в якості третьої особи та залучено до участі в справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Товариство з обмеженою відповідальністю «Партнер Констракш Груп» (надалі - третя особа).
12.10.2021 від представника позивача надійшли додаткові пояснення.
У підготовче засідання 20.10.2021 з'явились представник позивача та відповідача, представник третьої особи в засідання не з'явився, про причини неявки суд не повідомив. Представник позивача в засідання подав клопотання про долучення документів до матеріалів справи, яке судом із урахуванням думки сторін протокольною ухвалою задоволено та долучено документи до матеріалів справи.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 20.10.2021 відкладено підготовче засідання на 16.11.2021.
09.11.2021 від представника позивача надійшли додаткові пояснення.
11.11.2021 від представника відповідача надійшли додаткові пояснення.
У підготовче засідання 16.11.2021 з'явились представник позивача та відповідача, третя особа в засідання не з'явилась, в матеріалах справи відсутні відомості щодо її належного повідомлення. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.11.2021 відкладено підготовче засідання на 14.12.2021.
26.11.2021 від представника позивача на виконання вимог ухвали суду надійшло клопотання про долучення документів до матеріалів справи.
29.11.2021 від представника відповідача на виконання вимог ухвали суду надійшло клопотання про долучення документів до матеріалів справи.
У підготовче засідання 14.12.2021 з'явились представники позивача та відповідача, третя особа в засідання не з'явилась, повідомлена про день та час розгляду справи належним чином. Враховуючи відсутність клопотань та повідомлень учасників судового процесу про намір вчинити дії, строк вчинення яких обмежений підготовчим провадженням, суд протокольної ухвалою закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду по суті на 25.01.2022.
21.12.2022 від представника відповідача надійшло клопотання про витребування доказів
Засідання призначене на 25.01.2022 не відбулося, в зв'язку із перебуванням судді Карабань Я.А. на лікарняному. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.02.2022 судове засідання призначено на 23.03.2022.
Засідання призначене на 23.03.2022 не відбулося. Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.04.2022 судове засідання призначено на 07.06.2022.
У судове засідання 07.06.2022 з'явився представник позивача, інші учасники справи в засідання не з'явились, у матеріалах справи відсутні відомості щодо їх належного повідомлення. Судом із урахуванням думки представника позивача протокольною ухвалою в порядку ч. 1 ст. 81 Господарського процесуального кодексу України залишено без задоволення клопотання представника відповідача про витребування доказів.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.06.2022 судове засідання відкладено на 26.07.2022
У судове засідання 26.07.2022 з'явився представник позивача, інші учасники справи в засідання не з'явились, про розгляд справи повідомлялися належним чином, про причини неявки суд не повідомили. Представник позивача в засіданні позовні вимоги підтримав в повному обсязі та позов просив задовольнити.
Згідно статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Основними засадами (принципами) господарського судочинства є, зокрема, розумність строків розгляду справи судом (п.10. ч.3 ст.2 Господарського процесуального кодексу України).
Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства (ч.2 ст.114 Господарського процесуального кодексу України).
Застосовуючи згідно статті 3 Господарського процесуального кодексу України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" при розгляді справи частину 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується обов'язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії"(Alimentaria Sanders S.A. v. Spain") від 07.07.1989).
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі "Смірнова проти України").
Відповідно до частини першої ст. 202 Господарського процесуального кодексу України неявка в судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Враховуючи, що явка відповідача і третьої оособи та їх представників у судове засідання обов'язковою не визнавалась, сторони повідомлені про хід розгляду справи у встановленому Господарським процесуальним кодексом України порядку, судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених Господарським процесуальним кодексом України, висловлення своєї правової позиції у спорі та надання відповідних доказів, суд вважає за можливе розглянути справу в цьому судовому засіданні без участі вказаних учасників справи за наявними матеріалами.
У судовому засіданні 26.07.2022 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши надані документи та матеріали, заслухавши пояснення представника позивача, з'ясувавши обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, суд
08.11.2017 між відповідачем (виконавець) та третьою особою (замовник) укладено договір №8/11 про поставку товарів (надалі - договір поставки), відповідно до п.1.1. якого виконавець зобов'язується в порядку та на умовах, визначених цим договором, поставити товар замовнику (будівельні матеріали відповідно до прайс-листа виконавця, далі товар), по узгодженню сторін виконати його доставку, а замовник зобов'язується своєчасно прийняти замовлений товар та здійснити його оплату на умовах цього договору.
Предметом поставки є товар згідно попереднього замовлення. Кількість товарів, що підлягають поставці, їх часткове співвідношення (асортимент, сортамент, номенклатура) за сортами, групами, підгрупами, видами, марками, типами визначаються в заявках замовника, рахунках-фактура виконавця та накладних (товарно-транспортних, фактичних або видаткових). Загальна кількість товару, що поставляється за цим договором, визначається на підставі заявок замовника, в яких вказується: дата поставки, кількість товару, номенклатура товару, точна адреса доставки, при необхідності погодинний графік поставок та рахунках-фактурах виконавця (п.п.1.2., 2.1., 2.2. договору поставки).
Загальна вартість договору визначається сумарною вартістю всього поставленого товару, тобто, всіх виконаних виконавцем заявок замовника протягом терміну дії договору (п.3.1. договору поставки).
Відповідно до п.п.6.1., 6.2. договору поставки товару за даним договором здійснюється виконавцем, згідно з заявкою замовника. Сторони погодились, що письмові заявки та/або зміни до них надсилаються факсимільним зв'язком з підтвердженням отриманого замовлення уповноваженою особою виконавця. Виконавець зобов'язаний здійснити поставку на об'єкт замовника в строки визначені замовником у письмовій або усній заявці в разі здійснення 100% попередньої оплати замовником згідно рахунку-фактури.
Згідно із п.п.7.4., 7.5. договору поставки оплата здійснюється замовником на підставі цього договору та рахунків-фактур виставлених виконавцем на вартість партії товару шляхом попередньої оплати. Сторони домовились, що оплата за товар здійснюється на умовах 100% попередньої оплати за замовлену кількість товару.
Договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами і діє 31.12.2017, а в частині взаєморозрахунків - до повного розрахунку між сторонами. Якщо за один місяць до закінчення терміну дії цього договору, жодна зі сторін не повідомила іншу сторону про намір припинити дію договору, його дія автоматично продовжується на наступний календарний рік.
Так, на виконання умов договору замовником було перераховано відповідачу 367 380, 00 грн, що підтверджується платіжними дорученнями №326 від 23.08.2018 та №338 від 10.09.2018.
У свою чергу відповідачем було поставлено товар на загальну суму 179 598, 55 грн за наступними видатковими накладними: №110 від 13.09.2018, №115 від 25.09.2018, №117 від 27.09.2018, №131 від 06.10.2018, №131 від 12.10.2018, №138 від 17.10.2018, №144 від 24.10.2018, №146 від 27.10.2018, №156 від 02.11.2018, №160 від 12.11.2018.
Недопоставленим залишився товар на загальну суму 187 781, 45 грн.
Вказані обставини не є спірними і визнаються учасникам справи і відповідно до ч.1 ст.75 Господарського процесуального кодексу України не підлягають доказуванню.
24.04.2020 між третьою особою (первісний кредитор - сторона 1), відповідачем (боржник - сторона 2) та позивачем (новий кредитор - сторона 3) укладено договір №1 про відступлення права вимоги (надалі - договір відступлення).
Відповідно до п.1.1. договором відступлення регулюються відносини, які відповідно до статей 512-519 Цивільного кодексу України, пов'язані зі зміною кредитора у зобов'язанні (первісного кредитора), що виникають з договору про поставку товару №8/11 від 08.11.2017, укладеного між боржником та первісним кредитором.
У відповідності до умов цього договору первісний кредитор відступає новому кредитору право вимоги до боржника, що належить первісному кредитору на підставі договору поставки, а новий кредитор зобов'язується прийняти зазначене право вимоги та перерахувати первісному кошти в сумі ціни відступлення (п.1.2. договору відступлення).
Згідно із п.1.3. новий кредитор після переходу до нього права вимоги стає кредитором за договором поставки та одержує право замість первісного кредитора вимагати від боржника належного виконання ним зобов'язань за договором поставки. Права кредитора за договором поставки переходять до нового кредитора в повному обсязі та на умовах, які існують на момент відступлення права вимоги. При цьому, новий кредитор набуває статусу кредитора за договором поставки.
Станом на дату укладення сторонами цього договору загальний розмір заборгованості боржника перед первісним кредитором складає: 187 781, 45 грн.
У пункті 1.5. договору сторони погодили, що новий кредитор повідомлений про всі події й обставини, які відомі первісному кредитору та мають/мали відношення до договору поставки та/або до його виконання, і могли б вплинути на рішення нового кредитора при укладенні даного договору. Новий кредитор приймає на себе ризик стосовно прав вимоги за договором поставки та не матиме в майбутньому, а ні претензій, а ні вимог щодо повернення сплаченої кредитору ціни відступлення. Право вимоги до боржника переходить до нового кредитора з моменту підписання сторонами цього договору.
Відповідно до п.2.2. відступлення права вимоги за цим договором здійснюється за згодою боржника.
Зобов'язання нового кредитора по сплаті прав, що відступаються, виникають з моменту підписання цього договору. Оплата первісному кредитору за відступлення права вимоги за договором поставки становить 1 500, 00 грн (п.3.1. договору відступлення).
Договір набирає чинності та діє з моменту його підписання сторонами і скріплення їх печатками (в разі наявності) до повного виконання сторонами взятих на себе зобов'язань. Зміни до договору можуть бути внесені виключно шляхом укладення сторонами у письмовій формі додаткових угод до цього договору (п.6.1. договору відступлення).
У пункті 6.3. договору відступлення зазначено, що підписанням даного договору, боржник підтверджує, що він належним чином обізнаний про зміну кредитора у зобов'язанні і будь-яких додаткових доказів, про перехід до нового кредитора прав у зобов'язанні по договору поставки не потребує.
Відповідно до платіжного доручення №250 від 20.10.2021 позивачем (новий кредитор) сплачено третій особі (первісний кредитор) 1500, 00 грн за договором відступлення.
Так, згідно із актом звіряння взаємних розрахунків, підписаним між позивачем та відповідачем без зауважень та скріпленим печатками товариств, останні погодили, що заборгованість відповідача перед позивачем відповідно до договору відступлення станом на 10.05.2021 складає 187 781, 45 грн.
09.06.2021 позивач звернувся до відповідача з претензією за №0906/21-1, в якій просив на протязі 30 календарних днів, з моменту отримання претензії, здійснити повернення коштів у сумі 187 781, 45 грн.
29.06.2021 відповідачем надано відповідь на претензію, в якій останній просив позивача здійснити реструктуризацію виплат заборгованості рівними частинами протягом 19 календарних місяців та/або за рахунок наявної заборгованості отримати інший товар.
Отже, у відповідача наявна заборгованість за договором поставки в розмірі 187 781, 45 грн, право вимоги якої перейшло до позивача за договором відступлення, яка відповідачем не погашена, в зв'язку з чим позивач звернувся до суду з позовом.
Згідно з п.1 ч.2 ст.11 Цивільного кодексу України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема, договори та інші правочини.
Статтею 509 Цивільного кодексу України визначено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов'язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
В силу норм п. 1 ч. 1 ст. 512, ст. 514 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок: передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Згідно ч.1 ст.513 Цивільного кодексу України правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.
За приписами ст. 516 Цивільного кодексу України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.
У статті 517 Цивільного кодексу України встановлено, що первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні.
Відповідно до норм ст. 518 Цивільного кодексу України боржник має право висувати проти вимоги нового кредитора у зобов'язанні заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент одержання письмового повідомлення про заміну кредитора. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, він має право висунути проти вимоги нового кредитора заперечення, які він мав проти первісного кредитора на момент пред'явлення йому вимоги новим кредитором або, якщо боржник виконав свій обов'язок до пред'явлення йому вимоги новим кредитором, - на момент його виконання.
Суд, проаналізувавши наведені вище норми матеріального права в аспекті спірних правовідносин, зазначає, що між позивачем, як кредитором та відповідачем, як боржником внаслідок укладання договору відступлення прав вимоги виникли господарські зобов'язання щодо оплати боргу, який виник у зв'язку з невиконанням відповідачем обов'язків за договором поставки, укладеним з ТОВ «Партнер Констракш Груп» (третьою особою).
Відповідно до ст.629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Аналогічні положення містяться в ч.ч.1,7 ст.193 Господарського кодексу України, в яких визначено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться; до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом; не допускаються одностороння відмова від виконання зобов'язань, крім випадків, передбачених законом, а також відмова від виконання або відстрочка виконання з мотиву, що зобов'язання другої сторони за іншим договором не було виконано належним чином.
Відповідно до ч.2 ст.712 Цивільного кодексу України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.
Згідно із ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 693 Цивільного кодексу України якщо договором встановлений обов'язок покупця частково або повністю оплатити товар до його передання продавцем (попередня оплата), покупець повинен здійснити оплату в строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо такий строк не встановлений договором, - у строк, визначений відповідно до статті 530 цього Кодексу.
Матеріалами справи підтверджується перерахування третьою особою на рахунок відповідача суми попередньої оплати в розмірі 367 380, 00 грн, відповідачем здійснено поставку товару третій особі на суму 179 598, 55 грн, отже недопоставленим залишився товар на суму 187 781, 45 грн (367 380, 00- 179 598, 55).
Як зазначено судом вище після отримання права вимоги за договором відступлення позивач звертався до відповідача з претензією за №0906/21-1 від 09.06.2021, у якій просив повернути попередню оплату в розмірі 187 781, 45 грн, у відповідь на яку відповідач визнав борг та просив здійснити його реструктуризацію шляхом оплати частинами та/або отримати товар на вказану суму.
Згідно частини 2 ст. 570 Цивільного кодексу України, якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.
Водночас, згідно положень чинного в Україні законодавства, авансом є грошова сума, яку перераховують згідно з договором наперед у рахунок майбутніх розрахунків за товари (роботи, послуги), які мають бути отримані (виконані, надані). Тобто, у разі невиконання зобов'язання, за яким передавався аванс, незалежно від того, з чиєї вини це відбулося, аванс підлягає поверненню особі, яка його сплатила.
Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 21.02.2018 у справі №910/12382/17.
Згідно з ч. 2 ст. 693 Цивільного кодексу України якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.
Отже, із реалізацією покупцем його права на повернення передоплати за договором, правочин, що витікає з цього договору, припиняється та виникає нове грошове зобов'язання.
Аналогічні висновки викладені в постанові Верховного Суду від 25.05.2018 у справі №925/125/14.
Відповідно до ч. 2 ст. 530 Цивільного кодексу України якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
Отже, у відповідача виникло грошове зобов'язання по поверненню позивачу передоплати в розмірі 187 781, 45 грн, а строк його виконання настав.
Згідно із статтями 525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Частиною 1 статті 625 Цивільного кодексу України визначено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Матеріалами справи підтверджується наявність у відповідача грошового зобов'язання по сплаті на користь позивача суми попередньої оплати в розмірі 187 781, 45 грн, що підтверджено відповідачем шляхом підписання без зауважень та скріплення печаткою договору відступлення, акту звірки взаємних розрахунків, а також у відповіді на претензію та відзиві на позов.
Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідачем обставин, з якими чинне законодавство пов'язує можливість звільнення його від відповідальності за порушення зобов'язання, не наведено.
Отже, суд дійшов висновку, що заявлена позивачем вимога про стягнення з відповідача 187 781, 45 грн попередньої оплати підлягає задоволенню повністю.
Щодо тверджень відповідача про те, що укладений договір №1 про відступлення права вимоги від 24.04.2020 є за своєю правовою природою договором факторингу, суд зазначає таке.
Відповідно до статей 512, 514 Цивільного кодексу України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
Одним з випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги).
Визначення факторингу міститься у статті 49 Закону України від 07.12.2000 № 2121-III «Про банки і банківську діяльність», у якій зазначено, що факторинг - це придбання права вимоги на виконання зобов'язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог і прийом платежів.
У статті 350 Господарського кодексу України факторинг визначений як передання чи зобов'язання банку передати грошові кошти за плату в розпорядження іншої сторони, яка відступає або зобов'язується відступити банку своє право грошової вимоги до третьої сторони.
У статті 1077 Цивільного кодексу України зазначено, що за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов'язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов'язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов'язання клієнта перед фактором. Зобов'язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов'язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.
Пунктом 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 06 лютого 2014 року № 352 «Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03 квітня 2009 року № 231» до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб'єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.
Отже, у Цивільному кодексі України, як убачається зі змісту його статей 512, 1077, проведено розмежування правочинів, предметом яких є відступлення права вимоги, а саме: правочини з відступлення права вимоги (цесія) та договори факторингу.
З аналізу статей 512-518 Цивільного кодексу України можна зробити такий висновок щодо суб'єктного складу правочинів з відступлення права вимоги: відповідно до статті 2 цього Кодексу учасниками цесії можуть бути будь-яка фізична або юридична особа.
Разом з тим, з частини 1 статті 1077 Цивільного кодексу України, статті 350 Господарського кодексу України та частини п'ятої статті 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність» вбачається, що суб'єктний склад у договорі факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності (частина друга статті 1079 Цивільного кодексу України), фактора, яким може бути банк або інша банківська установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина третя статті 1079 Цивільного кодексу України) та боржник, тобто набувач послуг чи товарів за первинним договором.
У статті 350 Господарського кодексу України зазначено, що фактором може бути лише банк, разом з тим, у пункті 1 частини 1 статті 1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», норми якого є спеціальними, вказано, що фінансовими установами є банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди й компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг, а у випадках, прямо передбачених законом, - інших послуг (операцій), пов'язаних із наданням фінансових послуг. У частинах першій, другій статті 7 Закону зазначено, що юридична особа, яка має намір надавати фінансові послуги, зобов'язана звернутися до відповідного органу державного регулювання ринків фінансових послуг протягом тридцяти календарних днів з дати державної реєстрації для включення її до державного реєстру фінансових установ.
У разі якщо відповідно до закону надання певних фінансових послуг потребує ліцензування, фінансова установа має право на здійснення таких послуг лише після отримання відповідних ліцензій.
Отже, фактор для надання фінансової послуги повинен бути включеним до Державного реєстру фінансових установ.
Щодо розмежування за предметом договору, то під час цесії може бути відступлене право як грошової, так і не грошової (роботи, товари, послуги) вимоги. Цивільний кодекс України передбачає лише перелік зобов'язань, у яких заміна кредитора не допускається (статті 515 Цивільного кодексу України). Предметом договору факторингу може бути лише право грошової вимоги (як такої, строк платежу за якою настав, так і майбутньої грошової вимоги (стаття 1078 Цивільного кодексу України).
Згідно з пунктом 5 частини першої статті 1 Закону фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.
За змістом пункту 11 частини першої статті 4 Закону факторинг є фінансовою послугою.
Метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права. Метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.
При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.
Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.
Якщо право вимоги відступається «за номінальною вартістю» без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов'язанні (частина третя статті 656 Цивільного кодексу України).
Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.
Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається.
Згідно з частиною 1 статті 1084 Цивільного кодексу України якщо відповідно до умов договору факторингу фінансування клієнта здійснюється шляхом купівлі у нього фактором права грошової вимоги, фактор набуває права на всі суми, які він одержить від боржника на виконання вимоги, а клієнт не відповідає перед фактором, якщо одержані ним суми є меншими від суми, сплаченої фактором клієнтові.
Також розмежування вказаних вище видів договорів здійснюється за їх формою: правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що й правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредитору (стаття 513 Цивільного кодексу України). Оскільки факторинг визначено пунктом 3 частини першої статті 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кредитною операцією, вимоги до такого договору визначені у статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 по справі № 909/968/16.
Враховуючи наведене та зважаючи на умови укладеного між сторонами договору №1 про відступлення права вимоги від 24.04.2020, суд дійшов висновку про те, що вказаний правочин за своєю правовою природою є договором цесії, а не договором факторингу, як стверджує відповідач, а тому відповідні заперечення, викладені відповідачем у відзиві на позов, не беруться судом до уваги як необґрунтовані.
Також суд вважає необґрунтованими посилання відповідача на те, що договір відступлення є нікчемним, оскільки підписаний відповідачем під моральним тиском, враховуючи наступне.
Суд звертає увагу відповідача на те, що необхідно з урахуванням приписів статті 215 Цивільного кодексу України розмежовувати види недійсності правочинів, а саме: нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом, і оспорювані, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора. За змістом ч. 2 ст. 215 Цивільного кодексу України нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, є недійсним незалежно від наявності чи відсутності відповідного рішення суду (п. 2.5.2 постанови Пленуму ВГСУ «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» № 11 від 29.05.2013).
За змістом ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ч. 3 ст. 215 Цивільного кодексу України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно з ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Частинами 1-3, 5 ст. 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
У п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» № 11 від 29.05.2013 (далі - постанова Пленуму ВГСУ № 11 від 29.05.2013) роз'яснено, що правочин може бути визнаний недійсним з підстав, передбачених законом. Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Частиною 1 ст. 231 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.
Згідно з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 16.05.2019 у справі № 442/158/18, для визнання правочину недійсним сторона має довести наступні обставини:
1) факт застосування до нього (до потерпілої сторони правочину) фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи;
2) вчинення правочину проти своєї справжньої волі;
3) наявність причинного зв'язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.
Отже, невідповідність положень правочину вимогам законодавства є підставою для визнання його недійсним у судовому порядку, однак не свідчить про його нікчемність. Договір відступлення недійсним судом не визнавався, доказів протилежного матеріали справи не містять.
При цьому, суд звертає увагу відповідача на те, що статтею 204 Цивільного кодексу України закріплено презумпцію правомірності правочину.
Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто, таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права і обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.
У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Вказану правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 23.01.2018 по справі №203/2612/13-ц та постанові від 19.06.2018 по справі №5023/3905/12, від 16.04.2019 по справі №916/1171/18.
Доказів які б підтверджували факт нікчемності договору відступлення права вимоги матеріали справи не містять та відповідачем, у порядку передбаченому Господарським процесуальним кодексом України, суду таких доказів не надано.
Відносно тверджень відповідача на те, що сума заборгованості становить фактично 156 484, 55 грн без ПДВ, яке відповідно до податкового законодавства не підлягає поверненню, оскільки операції відступлення права вимоги не обкладаються ПДВ, суд зазначає, що правовідносини щодо подачі податкових декларацій та відображення відомостей в реєстрах податкового обліку не є предметом розгляду даної справи. Покупцем була перерахована саме сума попередньої оплати в розмірі 187 781, 45 грн, право вимоги якої отримано позивачем за договором відступлення та саме вказана сума була визначена в акті звіряння.
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п.5 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі "Руїс Торіха проти Іспанії"). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVIN OTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. ) від 9 грудня 1994 року, серія A, 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen . ), 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019, від 05.03.2020 Верховного Суду по справах №910/13407/17, №915/370/16 та №916/3545/15.
Відповідно до положень ст. 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. При цьому, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, згідно положень ст. 74 Господарського процесуального кодексу України. Згідно зі ст. 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Згідно із ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
З огляду на викладене вище, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані, безпідставні та такі, що не спростовують висновків суду.
На підставі викладеного, враховуючи доведення позивачем своїх позовних вимог, а відповідачем не представлення суду більш вірогідних доказів, ніж ті, які надані позивачем, суд прийшов до висновку про задоволення позовних вимог та стягнення з відповідача на користь позивача 187 781, 45 грн попередньої оплати.
Витрати по сплаті судового збору відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на відповідача.
Керуючись статтями 129, 233, 237 - 238, 240, 247, 252 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Позов задовольнити.
2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «УБК Маркет Плюс» (02140, місто Київ, вулиця Вишняківська, будинок 8-А, квартира 90, ідентифікаційний номер 40231038) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «ДЖІ ТІ І» (03141, місто Київ, вулиця Волгоградська, будинок 33, квартира 13, ідентифікаційний код 41324416) 187 781 (сто вісімдесят сім тисяч сімсот вісімдесят одну) грн 45 коп. грошових коштів та 2 816 (дві тисячі вісімсот шістнадцять) грн 72 коп. судового збору.
3. Після набрання рішенням суду законної сили видати наказ.
4. Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 241 ГПК України та може бути оскаржено у порядку і строк, встановлені ст. 254, 256, 257 ГПК України.
Повний текст складено та підписано 29.07.2022.
Суддя Я.А.Карабань