Постанова
Іменем України
27 липня 2022 року
м. Київ
справа № 642/2541/19
провадження № 61-15883св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого -Ступак О. В.,
суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О.,Олійник А. С., Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: Харківська міська рада, ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 18 серпня 2021 року у складі колегії суддів: Пилипчук Н. П., Кругової С. С., Маміної О. В.,
Короткий зміст позовних вимог і рішень судів
У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом (26 квітня 2019 року - з уточненою позовною заявою) до Харківської міської ради та ОСОБА_2 , в якому просила визнати за нею право власності за набувальною давністю на 4/16 частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
Позов обґрунтовано тим, що з 1994 року вона проживала разом із матір'ю ОСОБА_3 у вказаному житловому будинку. Раніше ця частина будинку належала ОСОБА_4 на підставі договору купівлі-продажу від 17 листопада 1945 року, після його смерті його дружина ОСОБА_5 та дочка ОСОБА_6 фактично прийняли спадщину, а після смерті останніх у зв'язку з відсутністю спадкоємців право власності на цю частину будинку перейшло до держави.
У 1994 року її мати ОСОБА_3 звернулась до Виконавчого комітету Ленінської районної ради із заявою про продаж їй 4/16 частини будинку, та рішенням від 05 квітня 1994 року № 94/8 їй дозволено купити 4/16 частини цього будинку за ціною 1 650 000,00 крб. Грошові кошти у вказаній сумі 14 червня 1994 року внесені ОСОБА_3 до місцевого бюджету. Через правову необізнаність, отримавши рішення виконкому, ОСОБА_3 не оформила нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу та не мала можливості розпорядитися майном.
У 2005 році ОСОБА_3 звернулася до виконкому Ленінського району м. Харкова та на підставі рішення Виконавчого комітету Ленінського району м. Харкова від 01 березня 2005 року № 100 Комунальне виробниче житлове ремонтно-експлуатаційне підприємство Ленінського району м. Харкова повинно було укласти з нею нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу відповідно до рішення від 05 квітня 1994 року № 94/8 та з урахуванням вже сплаченої суми, але рішення залишилось невиконаним, оскільки Комунальне виробниче житлове ремонтно-експлуатаційне підприємство Ленінського району м. Харкова було ліквідовано та на теперішній час його не існує.
Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 22 жовтня 2009 року за ОСОБА_3 визнано право власності на частину будинку, але за апеляційною скаргою сусіда ОСОБА_2 рішення суду було скасовано. В рішенні суду неправильно зазначено частини, замість 4/16 частини помилково вказано 4/6 частини, про що позивачка дізналась після смерті матері, написала заяву до суду про виправлення помилки, проте вказане рішення на той час було скасовано апеляційним судом, тому у виправленні описки відмовлено.
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, проживши у будинку 31 рік. Оскільки у 2017 році ОСОБА_3 отримала свідоцтво на право власності на будинок на підставі рішення суду, то ОСОБА_1 звернулась із заявою до нотаріуса про прийняття спадщини, проте прострочила термін для звернення з такою заявою, але за її позовом рішенням суду їй надано додатковий строк. Вона знову звернулась до нотаріуса, проте дізналась, що свідоцтво на право власності на будинок матері скасовано іншим рішенням суду.
Хоча ОСОБА_2 звертався до суду з апеляційною скаргою, проте Харківською міською радою будинок розділено в натурі та 4/16 частини виділено від частки ОСОБА_2 .
Харківська міська рада запропоновала ОСОБА_1 звернутися до суду із цим позовом, запевнивши її, що позов буде підтриманий та на підставі рішення суду вона зможе оформити право власності.
ОСОБА_1 вважала, що набула право власності за набувальною давністю, оскільки починаючи з 1994 року, більше 23 років, вона добросовісно, відкрито та безперервно володіє 4/16 частинами житлового будинку АДРЕСА_1 , утримує вказану частку, підтримує в належному стані, мешкає зі своєю сім'єю. Після смерті матері вона продовжує проживати в цьому будинку, постійно сплачує комунальні послуги за вказану частину будинку, але не може провести газ та воду, не може зареєструватися в будинку. Мешкати в цьому будинку дуже важко, взимку холодно без газу, літом тяжко без води, яку треба приносити із сусідньої вулиці.
Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 16 березня 2021 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності за набувальною давністю на 4/16 частини житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 .
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_3 добросовісно заволоділа, відкрито та безперервно до смерті володіла спірною частиною будинку, а позивачка - її дочка - після смерті матері продовжує володіти вказаною частиною житлового будинку по теперішній час. Позивачка фактично здійснює функції володільця, після смерті матері продовжує відкрито, безперервно володіти 4/16 частиною будинку.
Постановою Харківського апеляційного суду від 18 серпня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 16 березня 2021 року скасовано. Позов ОСОБА_1 залишено без задоволення. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 6 433,44 грн.
Апеляційний суд, скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нове судове рішення про відмову у задоволенні позову, дійшов висновку, що ОСОБА_3 , спадкоємницею якої є позивачка, було відомо, що спірна частина нерухомого майна перебувала у комунальній власності, оскільки вона зверталася до Виконавчого комітету Ленінської районної ради народних депутатів м. Харкова з метою набуття права власності на спірну частину житлового будинку, тому безтитульність та добросовісність як початковий елемент заволодіння майном була відсутня.
На думку апеляційного суду, не можна вважати володіння позивачкою спірною частиною нерухомого майна, яке залишилось після смерті ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , добросовісним в розумінні статті 344 Цивільного кодеску України (далі - ЦК України); смерть ОСОБА_6 та відсутність спадкоємців, які могли б прийняти спадщину після її смерті, не давали ОСОБА_3 підстав для того, щоб вважати користування чужим майном правомірним.
Крім того, апеляційний суд зазначив, що як на підставу своїх вимог ОСОБА_1 посилалася саме на наявність цивільно-правового договору між ОСОБА_3 та Виконавчим комітетом Ленінського району м. Харкова, що у свою чергу виключає можливість визнання за позивачкою права власності на нерухоме майно за набувальною давністю.
Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиція інших учасників справи
У вересні 2021 року ОСОБА_1 подала засобами поштового зв'язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Харківського апеляційного суду від 18 серпня 2021 року (з пропуском строку на касаційне провадження), в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення процесуальних норм, просить її скасувати та залишити без змін рішення суду першої інстанції.
Як підставу касаційного оскарження ОСОБА_1 зазначає неправильне застосування апеляційним судом статті 344 ЦК України, зокрема без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/21.
Заявниця вказує, що суд першої інстанції повно та всебічно з'ясував обставини справи та обґрунтовано дійшов висновку про задоволення її позову, оскільки позивачка є добросовісним набувачем, відкрито та безперервно користувалася спірним майном, воно не мало зареєстрованого власника (в тому числі не було зареєстровано право власності за територіальною громадою), ОСОБА_1 добросовісно та відкрито володіла нерухомим майном понад десять років. Житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , не є об'єктом комунальної власності, про що свідчить лист Харківської міської ради від 05 січня 2018 року № 48/9-18 у матеріалах справи, рішень сесії Харківської міської ради щодо прийняття будинку або його частини до комунальної власності не приймалось. Відсутність укладеного договору купівлі-продажу та державної реєстрації права власності за матір'ю позивачки, а пізніше і самою позивачкою, дає підстави стверджувати про безтитульність володіння чужим майном (ця обставина знайшла підтвердження у рішенні Апеляційного суду Харківської області від 27 березня 2012 року у справі № 2-265/11, яке залишилось чинним, де встановлено, що ніякого договору купівлі-продажу між ОСОБА_3 та виконкомом Ленінського району міста Харкова в особі ЖЕО Ленінського району м. Харкова не було укладено, продажу 4/16 частини спірного житлового будинку не існувало).
Відзиви на касаційну скаргу ОСОБА_1 станом на час розгляду справи Верховним Судом не надходили.
Рух справи у суді касаційної інстанції
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційна скарга ОСОБА_1 передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.
Ухвалою Верховного Суду від 11 жовтня 2021 року поновлено ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження постанови Харківського апеляційного суду від 18 серпня 2021 року, відкрито касаційне провадження у справі (на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України), витребувано з Ленінського районного суду м. Харкова матеріали цивільної справи № 642/2541/19 та надано іншим учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.
У жовтні 2021 року матеріали справи № 642/2541/19 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 18 липня 2022 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п'яти суддів у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.
Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій
Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 (до реєстрації шлюбу ОСОБА_1 ) є дочкою ОСОБА_3 .
Згідно з договором купівлі-продажу від 17 листопада 1945 року, посвідченим державним нотаріусом Харківської міської нотаріальної контори, ОСОБА_8 продала ОСОБА_4 належне їй право на одну третю частини права забудування з будівлями, що встановлено на земельну ділянку, що міститься в АДРЕСА_1 , у користування ОСОБА_4 переходить квартира з однієї кімнати та куховарні зі східного боку житлового будинку з частиною земельної ділянки 32 метри в довжину та 7,5 метри в ширину.
З рахунку-заказу від 24 березня 1992 року № 12795 вбачається, що ОСОБА_3 оплачувала ритуальні послуги з поховання ОСОБА_6
ОСОБА_3 укладала 25 лютого 1997 року та 02 березня 1998 року з Українською державною страховою комерційною організацією «Оранта» договори комплексного страхування за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджено свідоцтвами про добровільне страхування майна серії 00007 № 719534 та № 815665 відповідно, та з інспекцією державного страхування по Ленінському району м. Харкова договори добровільного страхування майна за адресою: АДРЕСА_1 , що вбачається зі свідоцтв про добровільне страхування майна від 19 лютого 1994 року серії 00025 № 948820 та від 19 березня 1995 року серії 00067 № 583836, сплачувала відповідні страхові внески.
ОСОБА_3 за особовим рахунком № НОМЕР_1 сплачувала державні страхові внески Інспекції держстрахування по Ленінському району, що підтверджено квитанціями про прийом внесків за довгостроковим видом страхування від 19 лютого 1994 року серії ОЗ № 271282 та від 19 березня 2003 року серії 318 № 996119.
Також вона укладала договори страхування будівель та належного їй домашнього майна за вказаною адресою, про що свідчать відповідні страхові свідоцтва від 08 лютого 2000 року серії НОМЕР_6 та від 19 березня 2004 року серії НОМЕР_2 .
На ім'я ОСОБА_3 за вказаною адресою відкрито рахунок № НОМЕР_3 в ДАЕК «Харківобленерго», за яким провадилась оплата послуг за електропостачання, про що надані квитанції за період з 2002 року.
Відповідно до технічного паспорта Комунального підприємства «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» на індивідуальний житловий будинок АДРЕСА_1 від 10 лютого 2009 року власником 3/16 частини та 1/16 частини зазначеного житлового будинку є держава, житловий будинок у частині 4/16 виділено в натурі, має окремий вихід.
Згідно з листом Комунального підприємства «Харківське міське бюро технічної інвентаризації» від 29 жовтня 2009 року № 5144/3 право власності на житловий будинок з надвірними будівлями на АДРЕСА_1 зареєстровано:
1/16 ч. - за ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про право власності на спадщину від 29 жовтня 1981 року, виданого Другою харківською державною нотаріальною конторою за реєстровим № 3-3256;
75/100 ч. - за ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 23 лютого 1994 року, посвідченого Другою харківською державною нотаріальною конторою за реєстровим № 1-13586;
3/16 ч. - за ЖЕО Ленінського району м. Харкова на підставі свідоцтва про право на спадщину від 23 листопада 1994 року, виданого Другою харківською державною нотаріальною конторою за реєстровим № 1-11989.
Відповідно до листа Харківського обласного державного нотаріального архіву від 20 грудня 2011 року № 3930-01/21 після смерті ОСОБА_6 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 , заяв від спадкоємців про прийняття, про видачу або про відмову від спадщини не надходило; спадкова справа не заводилася, свідоцтва про право на спадщину не видавалися.
Рішенням Виконавчого комітету Ленінської районної ради народних депутатів м. Харкова від 05 квітня 1994 року № 94/8 ОСОБА_3 дозволено купити 4/16 частки цього житлового будинку за затвердженою грошовою вартістю 1 650 000,00 крб.
Пунктом 4 вказаного рішення паспортному відділу Ленінського РВВС м. Харкова доручено прописати ОСОБА_3 у відчужувану частину житлового будинку на АДРЕСА_1 , житловою площею 13,7 кв. м.
ОСОБА_3 14 червня 1994 року внесла до місцевого бюджету 1 650 000,00 крб та була зареєстрована за цією адресою відповідно до зазначеного рішення.
У 2005 році ОСОБА_3 знову звернулася із заявою до виконкому Ленінського району м. Харкова щодо оформлення права власності та 01 березня 2005 року прийнято рішення Виконавчого комітету Ленінського району м. Харкова № 100, згідно з яким Комунальне виробниче житловий ремонтно-експлуатаційне підприємство району повинно було укласти з нею нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу відповідно до вимог рішення райвиконкому від 05 квітня 1994 року № 94/8 та з урахуванням вже сплаченої суми, а також дооформити на ім'я держави 1/16 частки житлового будинку, яка зареєстрована за нині померлою ОСОБА_6
10 червня 2010 року Комунальне виробниче житлове ремонтно-експлуатаційне підприємство Ленінського району міста Харкова (код за ЄДРПОУ 05478522), засновником якого була Харківська міська рада, припинено, запис у державному реєстрі № 14801120005029730. Правонаступником визначено Комунальне виробниче житлове ремонтно-експлуатаційне підприємство Дзержинського району міста Харкова Департаменту житлового господарства Харківської міської ради (код ЄДРПОУ 05465133), яке також припинено 30 грудня 2011 року (запис у державному реєстрі № 14801170046032845).
Дані про правонаступників у державному реєстрі відсутні.
У вересні 2009 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до Ленінської районної у м. Харкові ради, Харківської міської ради, в якому просила визнати дійсною угоду купівлі-продажу 4/16 частини вказаного житлового будинку, укладену між нею та Виконавчим комітетом Ленінського району м. Харкова, відповідно до рішень виконкому Ленінського району м. Харкова від 05 квітня 1994 року № 94/8 та від 01 березня 2005 року № 100, та на підставі статті 328 ЦК України визнати за нею право на вказану частину цього будинку.
Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 22 жовтня 2009 року позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано угоду про купівлю-продаж 4/16 частки домоволодіння АДРЕСА_1 , укладену між ОСОБА_3 та Виконавчим комітетом Ленінського району м. Харкова відповідно до рішень виконкому Ленінського району м. Харкова від 05 квітня 1994 року № 94/8 та від 01 березня 2005 року № 100 дійсною. Визнано за ОСОБА_3 право власності на 4/6 частки домоволодіння АДРЕСА_1 .
Власник 75/100 частини вказаного будинку ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу на вказане рішення суду.
Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 02 червня 2010 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково, рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 22 жовтня 2009 року скасовано, справу направлено на новий розгляд. Суд зазначив, що розглянувши справу за відсутності ОСОБА_2 , суд вирішив питання про його права та обов'язки, а також позбавив його права на участь в суді та захист свого інтересу шляхом реалізації належних йому процесуальних прав.
Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 28 грудня 2011 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено в повному обсязі. Визнано дійсною угоду про купівлю-продаж 4/16 частки домоволодіння АДРЕСА_1 , укладену між ОСОБА_3 та Виконавчим комітетом Ленінського району м. Харкова відповідно до рішень виконкому Ленінського району м. Харкова від 05 квітня 1994 року № 94/8 та від 01 березня 2005 року № 100. Визнано за ОСОБА_3 право власності на 4/16 частини домоволодіння АДРЕСА_1 . У задоволенні позову третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, ОСОБА_2 до Адміністрації Ленінського району м. Харкова, Харківської міської ради, ОСОБА_3 , про визнання за ним права на придбання 4/16 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , скасування рішення Ленінської районної ради м. Харкова від 25 квітня 1994 року № 94/8 відмовлено в повному обсязі.
Рішенням Апеляційного суду Харківської області від 27 березня 2012 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 28 грудня 2011 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким в позові ОСОБА_3 до Адміністрації Ленінського району м. Харкова, Харківської міської ради, третя особа - ОСОБА_2 , про визнання дійсною угоди купівлі-продажу 4/16 частини домоволодіння АДРЕСА_1 та у позові третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета позову, - ОСОБА_2 до Адміністрації Ленінського району м. Харкова, Харківської міської ради, ОСОБА_9 про визнання права на придбання 4/16 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , скасування рішення Ленінської районної ради м. Харкова від 25 квітня 1994 року № 94/8, визнання недійсним договору купівлі-продажу відмовлено.
Вказаним рішенням Апеляційного суду Харківської області від 27 березня 2012 року встановлено, що договору-купівлі продажу між ОСОБА_3 та виконкомом Ленінського району міста Харкова в особі ЖЕО Ленінського району м. Харкова 4/16 спірного житлового будинку не укладалось.
ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , про що Харківським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Харківській області 03 листопада 2017 року зроблено актовий запис № 15675 та видано свідоцтво про смерть серії НОМЕР_4 .
Після смерті ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , до державної нотаріальної контори у шестимісячний строк із заявами про прийняття спадщини або про відмову в прийнятті спадщини ніхто не звертався.
Листом від 05 січня 2018 року № 48/9-18 Харківська міська рада повідомила ОСОБА_1 , що відповідно до інформації Управління комунального майна та приватизації житловий будинок АДРЕСА_1 не є об'єктом комунальної власності. Рішень сесії Харківської міської ради щодо прийняття будинку або його частини до комунальної власності не приймалось.
16 липня 2018 року до приватного нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 звернулась її дочка ОСОБА_1 , але нотаріус листом відмовила у вчиненні нотаріальної дії у зв'язку із пропуском шестимісячного строку для прийняття спадщини.
Позивачка ОСОБА_1 зверталася до суду із заявою про виправлення описки у рішенні Ленінського районного суду м. Харкова від 22 жовтня 2009 року щодо помилково зазначеної частки житлового будинку АДРЕСА_1 , а саме 4/6, як помилково зазначено, замість 4/16 частки. Ухвалою Ленінського районного суду м. Харкова від 27 липня 2018 року в задоволенні заяви ОСОБА_1 про виправлення описки відмовлено, оскільки ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 02 червня 2010 року рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 22 жовтня 2009 року скасовано.
Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2018 року у справі № 642/3569/18 (провадження № 2/642/1381/18) позовні вимоги ОСОБА_1 до Харківської міської ради, ОСОБА_10 про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини задоволено та визначено ОСОБА_1 додатковий строк - один місяць - для прийняття спадщини після померлої матері ОСОБА_3 з моменту набрання рішенням законної сили. Вказане рішення набрало законної сили.
З технічного паспорта на будинок на АДРЕСА_1 , складеного 15 березня 2019 року на замовлення ОСОБА_1 , вбачається, що загальна площа всіх приміщень будинку А-1 складає 107,3 кв. м, в тому числі житлова - 69,4 кв. м. Приміщення будинку А-1 складаються з житлових кімнат 1-1 та 1-2 площею 8,6 кв. м та 13,7 кв. м , кухні 1-3 - 7,8 кв. м, тамбуру ІІІ - 3,7 кв. м, всього 33,8 кв. м, житлова площа - 22,3 кв. м. Наявні самовільно побудовані приміщення № ІІІ (тамбур площею 3,7 кв. м), частина приміщення № 1-3 (кухня площею 1,9 кв. м) та приміщення кухні № 1-1 площею 8,6 кв. м переобладнано під житлову, дозвільних документів не надано. Також наявні приміщення в цьому будинку АДРЕСА_2 та тамбур ІІ, всього площею 73,5 кв. м, житлова площа 47,1 кв. м.
Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 03 вересня 2019 року № 179612650, право власності на 4/6 частини житлового будинку з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 22 жовтня 2009 року у справі № 2-4575/099 зареєстровано за ОСОБА_3 . Судом встановлено, що вказане рішення скасовано.
Позивачка надала суду квитанції про сплату комунальних послуг за адресою: АДРЕСА_1 , за електроенергію та вивіз сміття по особовому рахунку № НОМЕР_5 , від імені ОСОБА_3 за період з 2002 року до квітня 2018 року, а також за електроенергію на ім'я ОСОБА_1 з грудня 2017 до січня 2019 року, а також оплату радіо з 2002 року.
Позивачка в судовому засіданні в суді першої інстанції пояснила, що її мати ОСОБА_3 фактично проживала з 1986 року у цій частині будинку, та вона проживала разом з матір'ю. Раніше ця частина будинку належала ОСОБА_11 на підставі договору купівлі-продажу від 17 листопада 1945 року, після його смерті його дружина ОСОБА_5 та дочка ОСОБА_6 фактично прийняли спадщину, а після смерті останніх в зв'язку з відсутністю спадкоємців право власності на цю частину будинку перейшло до держави. Мати позивачки ОСОБА_3 доглядала ОСОБА_6 , яка була її родичкою, допомагала їй. Після смерті ОСОБА_12 у 1993 році ніхто не претендував на її частину будинку. Мати позивачки ОСОБА_3 звернулась за оформленням частини будинку, сусіди підтвердили, що вона доглядала ОСОБА_6 , поховала її. У 1994 році матері дозволили викупити спірну частину у держави та прописатись. Відповідач ніяких претензій в той час на вказану частину не пред'являв. Мати внесла в касу грошові кошти згідно з рішенням виконкому - 1 650 000,0 крб, які матері надала вона - позивачка. Коли мати не змогла прописати брата позивачки у вказаний будинок, то звернулась до суду. На даний час право власності на 4/16 частини зареєстровано за її матір'ю. До смерті її матері ОСОБА_2 жодних претензій на спірну частину не пред'являв. Брат відмовився від спадщини після смерті матері на користь позивачки. У будинку фактично проживали її мати та вона з братом, хоч вони з братом були зареєстровані в квартирі на АДРЕСА_3 , де зареєстровані і досі. Вона фактично проживає за двома адресами - за місцем прописки та у спірній частині будинку, де тримає підсобне господарство - вирощує курей, поросят. У спірному будинку взимку холодно, тому вона не може постійно там проживати, а газопостачання провести неможливо, оскільки право на вказану частину будинку не оформлено. В цій частині будинку є дві кімнати, сарай, літня кухня. У листопаді 2017 року вона поселила туди свого брата ОСОБА_13 . Вона протягом багатьох років проживала у цій частині будинку, на даний час там знаходяться її речі, вона там тримає господарство, постійно сплачує комунальні платежі. Спірна частину будинку викуплена її матір'ю, однак належним чином не оформлена. Сусід ОСОБА_2 не визнає її право власності, хоче приватизувати цю частину будинку.
У судовому засіданні в суді першої інстанції свідок ОСОБА_14 , 1941 року народження, яка проживає на АДРЕСА_3 , пояснила, що з матір'ю позивачки ОСОБА_15 45 років працювала на залізниці. Проживала ОСОБА_1 з дітьми на АДРЕСА_1 . Вона (свідок) проживає поруч. ОСОБА_16 проживала з давніх часів, з 1962 року. Там також проживала ОСОБА_17 , якій позивачка з матір'ю допомагали. Після смерті ОСОБА_18 з дітьми продовжувала там проживати. ОСОБА_19 помер. Зараз у будинку проживають діти ОСОБА_20 та її брат ОСОБА_13 . ОСОБА_13 поселився, коли матері не стало. Там маленька двокімнатна квартира, обкладена цеглою. Газопостачання в будинку та світло відсутні. Газ провести можливо. ОСОБА_21 влаштувала курятник на ділянці житлового будинку. ОСОБА_13 виконує господарські роботи в будинку, а ОСОБА_21 приходить на вихідні, займається городом. Фактично проживають ОСОБА_21 та ОСОБА_13 . Позивачка проживає приблизно років 20 у цьому будинку.
Свідок ОСОБА_22 , 1949 року народження, пояснила в суді першої інстанції, що її мати дружила з ОСОБА_23 та матір'ю позивачки. ОСОБА_24 працювала на залізниці. Їх матері дружили, разом відзначали свята. У 80-90-х р.р. 26 травня завжди вітали ОСОБА_25 зі святом. ОСОБА_24 (мати ОСОБА_21 ) проживала в будинку на АДРЕСА_1 . Вона (свідок) заходила до тьоті ОСОБА_26 , бачила, що ОСОБА_27 колола дрова. У будинку також проживала ОСОБА_28 . Вона (свідок) заносила квитанції за комунальні платежі, квитанції давала ОСОБА_23 та ОСОБА_1 , а ОСОБА_21 все оплачувала. Вона (свідок) ОСОБА_29 знає дуже давно. ОСОБА_28 оплачує електроенергію та вивіз сміття. Вона бачила, що ОСОБА_21 в будинку виконувала ремонтні роботи, фарбувала, клеїла шпалери. ОСОБА_21 готувала їжу, саджала город. Вона доглядала за матір'ю. Вони тримали курятник, город. На яких підставах поселилась ОСОБА_27 та кому належить будинок, їй (свідку) невідомо. Проживали у будинку ОСОБА_27 (мати ОСОБА_21 ), ОСОБА_21 та її брат ОСОБА_13 . 6 років тому мати позивачки померла. ОСОБА_21 зараз приходить в цей будинок, вона там тримає курей, раніше тримала кабана. За вказаною адресою вона бачить ОСОБА_21 і ОСОБА_13 .
Свідок ОСОБА_30 , 1968 року народження, пояснила в суді першої інстанції, що дружить з позивачкою більше 10 років. Добре знала ОСОБА_25 , її матір. Коли вона прийшла на залізницю, ОСОБА_24 вже проживала у цьому будинку АДРЕСА_1 , де проживала до самої смерті, як їй відомо, з 1995-1996 р.р. Вона скуплялась в магазині, в якому вона (свідок) працює, що неподалік від будинку. Потім у 2005 році вона познайомилась з ОСОБА_21 . ОСОБА_21 робила ремонт в будинку. ОСОБА_28 доглядала за матір'ю, тримала в цьому будинку господарство - курей, свиней, саджала город. Вони разом свята відмічали, завжди святкували день залізничника. В будинку дві кімнати. Опалення, вода та туалет в будинку відсутні. Зараз там постійно проживає ОСОБА_13 - брат позивачки. ОСОБА_21 там не ночує, оскільки відсутні зручності, проте ходить туди, а ОСОБА_13 ночує.
Нормативно-правове обґрунтування
Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.
Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб'єкта, здатного набути у власність певний об'єкт; законність об'єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).
Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 ЦК України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.
Проте не будь-який об'єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об'єкт володіння має бути законним.
Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб'єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.
Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.
Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об'єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю, якщо воно має такий правовий режим, тобто є об'єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.
Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов'язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.
Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац другий частини третьої статті 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.
Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.
Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.
Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.
Відповідно до пункту 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України правила статті 344 ЦК України про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом (набрав чинності 01 січня 2044 року).
У постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що при вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. За висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) не знайшла підстав для відступу від наведених висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки за змістом частини першої статті 344 ЦК України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.
У своїй уточненій позовній заяві ОСОБА_1 вказувала, що проживає у будинкуза адресою: АДРЕСА_1 , добросовісно та відкрито володіє цим майном більше 23 років, постійно сплачує комунальні послуги за частину будинку, але не може провести газ та воду, не може зареєструватися у будинку. Починаючи з 1986 року мати позивачки ( ОСОБА_3 ) добросовісно, відкрито, безперервно володіла та користувалася 4/16 частини будинку та утримувала його. У свою чергу, починаючи з 1994 року вже позивачка, добросовісно, відкрито та безперервно володіє 4/16 частини спірного домоволодіння, утримує її, підтримує в належному стані, мешкає зі своєю сім'єю.
Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції, яким позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання за нею права власності на 4/16 частини житлового будинку задоволено, та ухвалив нове судове рішення про відмову у задоволенні її позову, оскільки, на переконання апеляційного суду, ОСОБА_3 (спадкоємицею якої є позивачка) було відомо, що спірна частина нерухомого майна перебувала у комунальній власності, тому безтитульність як початковий елемент заволодіння майном була відсутня, з урахуванням того, що вона зверталася до виконавчого комітету Ленінської районної ради народних депутатів м. Харкова в 1994 році з метою набуття права власності на спірну частину житлового будинку, в результаті чого рішенням Виконавчого комітету Ленінської районної ради народних депутатів м. Харкова від 05 квітня 1994 року № 94/8 ОСОБА_3 дозволено купити 4/16 частини цього житлового будинку, за затвердженою грошовою вартістю 1 650 000,00 крб.
Також апеляційний суд вважав, що для набуття позивачкою права власності за набувальною давністю відсутня така обов'язкова умова як добросовісність, оскільки смерть ОСОБА_6 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2 , та відсутність спадкоємців, які могли б прийняти спадщину після її смерті, не давали ОСОБА_3 підстав для того, щоб вважати користування чужим майном правомірним.
Із зазначеними висновками колегія суддів Верховного Суду не погоджується, що підтверджується таким.
Так, згідно з листом Комунального підприємства «Харківське міське бюро технічної інвентаризації від 29 жовтня 2009 року № 5144/3 (а. с. 187 т. 1) право власності на житловий будинок з надвірними будівлями на АДРЕСА_1 зареєстровано:
1/16 частини - за ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про право власності на спадщину від 29 жовтня 1981 року, виданого Другою харківською державною нотаріальною конторою за реєстровим № 3-3256;
75/100 частини - за ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 23 лютого 1994 року, посвідченого Другою харківською державною нотаріальною конторою за реєстровим № 1-13586;
3/16 частини - за ЖЕО Ленінського району м. Харкова на підставі свідоцтва про право на спадщину від 23 листопада 1994 року, виданого Другою харківською державною нотаріальною конторою за реєстровим № 1-11989.
У свою чергу відповідно до листа Харківського обласного державного нотаріального архіву від 20 грудня 2011 року № 3930-01/21 після смерті ОСОБА_6 (якій належала 1/16 частини будинку), 22 березня 1992 року, заяв від спадкоємців про прийняття, про видачу або про відмову від спадщини не надходило; спадкова справа не заводилася, свідоцтва про право на спадщину не видавалися.
У рішенні Апеляційного суду Харківської області від 27 березня 2012 року у справі № 2024/2-265/11 (а. с. 29-32 т. 1) суд вказав, що «даних про те, що у подальшому 1/16ч. вищезазначеного будинку від ОСОБА_6 перейшла в установленому законом порядку до держави матеріали справи також не містять. Як стверджувала представник Адміністрації Ленінського району м. Харкова у судовому засіданні апеляційної інстанції, ця частина спірного будинку теперішнього часу за Державою не визнана».
Судами у справі також установлено, що 10 червня 2010 року Комунальне виробниче житлове ремонтно-експлуатаційне підприємство Ленінського району міста Харкова (код за ЄДРПОУ 05478522)(йому належало 3/16 частини будинку), засновником якого була Харківська міська рада, припинено, запис у державному реєстрі № 14801120005029730. Правонаступником визначено Комунальне виробниче житлове ремонтно-експлуатаційне підприємство Дзержинського району міста Харкова Департаменту житлового господарства Харківської міської ради (код ЄДРПОУ 05465133), яке також припинено 30 грудня 2011 року (запис у державному реєстрі № 14801170046032845). Дані про правонаступників у державному реєстрі відсутні.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що титульні власники на 1/16 та 3/16 частини житлового будинку на АДРЕСА_1 фактично та юридично відсутні.
Необґрунтованим є висновок апеляційного суду про те, що спірна частина нерухомого майна перебувала у комунальній власності, оскільки це не підтверджується матеріалами справи, сама Харківська міська рада листом від 05 січня 2018 року № 48/9-18 (а. с. 241 т. 1) у відповідь на заяву ОСОБА_1 від 11 грудня 2017 року про надання дозволу на придбання 4/16 частини домоволодіння АДРЕСА_1 повідомила, що зазначений житловий будинок не є об'єктом комунальної власності, рішень сесії Харківської міської ради щодо прийняття будинку або його частин до комунальної власності міста не приймалось, тому у ради відсутні повноваження щодо надання такого дозволу. Окрім цього, комунальна власність як самостійна форма власності в Україні з'явилася з ухваленням у 1996 році Конституції України, стаття 41 якої містить положення про три форми права власності в Україні - державну, комунальну та приватну.
Добросовісність як обов'язкова необхідна умова набуття позивачкою майна за набувальною давністю підтверджується такими установленими судами обставинами справи:
1) рішенням Виконавчого комітету Ленінської районної ради народних депутатів м. Харкова від 05 квітня 1994 року № 94/8 ОСОБА_3 дозволено купити 4/16 частини житлового будинку на АДРЕСА_1 за продажною вартістю 1 650 000,00 крб, які її було зобов'язано внести до місцевого бюджету. Пунктом 4 вказаного рішення паспортному відділу Ленінського РВВС м. Харкова доручено прописати ОСОБА_3 у відчужувану частину житлового будинку на АДРЕСА_1 , житловою площею 13,7 кв. м;
2) 14 червня 1994 року ОСОБА_3 сплатила 1 650 000,00 крб на рахунок Ленінського РФВ в м. Харкові, що підтверджується квитанціями Ощадного банку України. Тобто рішення Виконавчого комітету Ленінської районної ради народних депутатів м. Харкова від 05 квітня 1994 року № 94/8 ОСОБА_3 в частині її зобов'язань виконала;
3) з червня 1994 року ОСОБА_3 була прописана (зареєстрована) за адресою: АДРЕСА_1 ;
4) рішенням виконавчого комітету Ленінської районної у м. Харкові ради Харківської області від 01 березня 2005 року № 100 на підставі звернення ОСОБА_3 . Комунальному виробничому житловому ремонтно-експлуатаційному підприємству Ленінського району м. Харкова доручалося укласти в установленому законом порядку з ОСОБА_3 нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу відповідно до вимог рішення райвиконкому від 05 квітня 1994 року № 94/8 та з урахуванням вже сплаченої суми 1 650 000,00 крб, а також дооформити на ім'я держави право власності на 1/16 частки житлового будинку, яка зареєстрована за нині померлою ОСОБА_6 .
Таким чином, ОСОБА_3 добросовісно вважала, що за наявності рішення виконкому, яким погоджено купівлю нею 4/16 частини житлового будинку, сплативши гроші та отримавши фактично майно, вона стала повноправним власником 4/16 частини оплаченого нерухомого майна, де уповноважений орган зареєстрував її місце проживання, а вона багато років проживала. За таких обставин у неї очікувано не могло виникнути сумніву щодо правомірності володіння нею майном.
Наведеними обставинами спростовується висновок апеляційного суду про відсутність підстав вважати володіння спірним майном добросовісним в розумінні статті 344 ЦК України.
Безтитульне володіння спірним нерухомим майном спочатку ОСОБА_3 , надалі її дочкою (позивачкою) підтверджується фактичним володінням ними відповідною 4/16 частиною будинку та відсутністю у них як володільців цього нерухомого майна певного юридичного титулу щодо нього, оскільки рішенням Апеляційного суду Харківської області від 27 березня 2012 року у справі № 2024/2-265/11 (а. с. 29-32 т. 1) задоволено частково апеляційну скаргу ОСОБА_2 , рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 28 грудня 2011 року скасовано і ухвалено нове рішення, яким відмовлено у позові ОСОБА_3 до Адміністрації Ленінського району м. Харкова, Харківської міської ради, третя особа - ОСОБА_2 , про визнання дійсною угоди купівлі-продажу 4/16 частини домоволодіння АДРЕСА_1 та відмовлено у позові третьої особи, що заявляє самостійні вимоги на предмет позову, - ОСОБА_2 до Адміністрації Ленінського району м. Харкова, Харківської міської ради, ОСОБА_3 про визнання права на придбання 4/16 частини житлового будинку АДРЕСА_1 , скасування рішення Ленінської районної ради м. Харкова від 25 квітня 1994 року, визнання недійсним договору купівлі-продажу.
У зазначеному рішенні Апеляційного суду Харківської області від 27 березня 2012 року у справі № 2024/2-265/11 вказано, що ніякого договору купівлі-продажу частини житлового будинку на АДРЕСА_1 не укладалося (із цих підстав апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції, посилаючись на те, що суд першої інстанції не міг визнати дійсним неіснуючий договір купівлі-продажу 4/16 частини спірного житлового будинку).
Відкритість та безперервність як обов'язкові необхідні умови набуття позивачкою майна за набувальною давністю також підтверджені установленими судами обставинами справи: показаннями свідків, як підтвердили, що позивачка та її матір проживали там багато років, приймали гостей, святкували день залізничника, позивачка тримає там господарство, у тому числі курей, город, наразі там проживає брат позивачки ОСОБА_13 , наданими суду квитанціями за сплату комунальних послуг, електроенергію та радіо, про страхування майна за адресою спірного будинку. Про відкритість володіння спірним майном свідчить і реєстрація права власності за ОСОБА_3 на 4/6 частини житлового будинку з надвірними будівлями за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 22 жовтня 2009 року у справі № 2-4575/099 (надалі скасованого ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 02 червня 2010 року), що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 03 вересня 2019 року № 179612650 в матеріалах справи (а. с. 180-181 т. 1) та витягом про державну реєстрацію прав від 26 жовтня 2012 року № 36015194 (а. с. 21 т. 1).
Враховуючи показання свідків та надані суду квитанції за сплату комунальних послуг, електроенергію та радіо, про страхування майна за адресою житлового будинку АДРЕСА_1 , підтверджену реєстрацію за цією адресою матері позивачки, ОСОБА_3 , а згодом її дочка (позивачка), яка є спадкоємицею першої черги після смерті ОСОБА_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживали безперервно за вказаною адресою починаючи як мінімум з 1994 року, тобто більше ніж 10 років на дату звернення до суду з цим позовом в 2019 році.
Обмежень щодо об'єкта володіння, який має бути законним, матеріали справи не містять. Також судами установлено, що після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 до державної нотаріальної контори у шестимісячний строк із заявами про прийняття спадщини або про відмову в прийнятті спадщини ніхто не звертався. У свою чергу у тексті рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 30 жовтня 2018 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Харківської міської ради, ОСОБА_10 про визнання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини (а. с. 35-36 т. 1) останній не заперечував проти задоволення такого позову.
Зазначене у сукупності свідчить про те, що ОСОБА_3 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , надалі її дочкою ОСОБА_1 дотримано умови набуття права власності на чужі речі за набувальною давністю згідно зі статтею 344 ЦК України: законний об'єкт володіння, добросовісність володіння, відкритість володіння, давність володіння та його безперервність, на підтвердження чого позивачкою надані належні та допустимі докази, прийняті судами.
З огляду на наведене, Верховний Суд погоджується із доводами касаційної скарги про помилковість висновків суду апеляційної інстанції та обґрунтованість позову ОСОБА_1 .
Таким чином, суд першої інстанції, дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов правильного висновку про задоволення позову ОСОБА_1 .
Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права, проте суд апеляційної інстанції безпідставно скасував рішення суду першої інстанції.
Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
З огляду на викладене, враховуючи, що оскаржувана постанова апеляційного суду не відповідає вимогам щодо законності й обґрунтованості, судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, правильно застосовані норми матеріального права, колегія суддів дійшла висновку про задоволення касаційної скарги та скасування оскаржуваної постанови апеляційного суду.
Розподіл судових витрат
Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із розподілу судових витрат.
Відповідно до частин першої-другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).
З огляду на висновок про задоволення касаційної скарги та скасування постанови суду апеляційної інстанції, судові витрати відповідачів, пов'язані з розглядом справи, залишаються за ними та не підлягають відшкодуванню.
У свою чергу із Харківської міської ради та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню 8 578,00 грн судового збору, сплаченого позивачкою за подачу касаційної скарги, по 4 289,00 грн з кожного.
Керуючись статтями 141, 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.
Постанову Харківського апеляційного суду від 18 серпня 2021 року скасувати, рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 16 березня 2021 року залишити в силі.
Стягнути з Харківської міської ради на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору в сумі 4 289,00 грн.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору в сумі 4 289,00 грн.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийО. В. Ступак
Судді:І. Ю. Гулейков
А. С. Олійник
С. О. Погрібний
Г. І. Усик