Постанова
Іменем України
29 липня 2022 року
м. Київ
справа № 478/1932/19
провадження № 61-8400св20
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі:Миколо-Гулаківська сільська рада, Казанківська районна державна адміністрація у Миколаївській області,
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Головне управління Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру у Миколаївській області,
розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 04 березня 2020 року у складі судді Томашевського О. О. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 29 квітня 2020 року у складі колегії суддів: Колосовського С. Ю., Локтіонової О. В., Ямкової О. О.,
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про визнання права на земельну частку (пай), визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини.
Позов обґрунтований тим, що його батько був членом колгоспу «Комуніст», правонаступником якого є Колективне сільськогосподарське підприємство «Комуніст» (далі - КСП «Комуніст»), і мав право на земельну частку (пай), але не був включений до списку осіб, який додається до державного акта на право колективної власності на землю, виданий цьому підприємству 16 жовтня 1995 року. Про право батька, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , на земельну частку (пай) ОСОБА_1 дізнався у 2018 році після отримання інформації від органів влади, після чого звернувся до приватного нотаріуса Казанківського районного нотаріального округу Миколаївської області Корж М. В., в результаті чого 18 липня 2019 року відмовлено йому у вчиненні нотаріальної дії.
З урахуванням уточнених позовних вимог просив визначити йому додатковий строк для прийняття спадщини після смерті батька, визнати за ОСОБА_2 право на земельну частку (пай) у розмірі 5,89 умовних кадастрових гектарів в межах території Миколо-Гулаківської сільської ради.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Казанківського районного суду Миколаївської області від 04 березня 2020 року, яке залишене без змін постановою Миколаївського апеляційного суду від 29 квітня 2020 року, у позові відмовлено.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач обрав неналежний спосіб захисту.
Суд апеляційної інстанції зазначив, що при звернені 18 липня 2019 року до нотаріуса щодо видачі свідоцтва про право власності на спадкове майно після смерті ОСОБА_2 в заяві позивач вказав, що крім нього є інші спадкоємці, а саме дружина ОСОБА_3 і син спадкодавця ОСОБА_4 . Згідно з довідкою Каширівської сільської ради від 25 червня 2019 року ОСОБА_2 був зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 . За цією ж адресою на день смерті спадкодавця була зареєстрована ОСОБА_5 .
Проте ці особи не були залучені до участі у справі, що є самостійною підставою для відмови в позові, оскільки рішення щодо права на спадкове майно безпосередньо впливає на їх права і обов'язки.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
26 травня 2020 року ОСОБА_1 через поштовий зв'язок звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 04 березня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 29 квітня 2020 року,просив їх скасувати, ухвалити нове рішення по суті позову.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга мотивована тим, що про наявність спадщини у вигляді земельної ділянки він дізнався в кінці 2018 року та в липні 2019 року звернувся до нотаріуса із заявою про її прийняття, проте у вчиненні нотаріальної дії відмовлено через пропуск строку на прийняття спадщини. Відсутність у нього сертифіката на земельну частку (пай) на ім'я спадкодавця є об'єктивною і непереборною перешкодою для прийняття спадщини.
Суд безпідставно послався на наявність інших спадкоємців, оскільки зі спадкової справи встановлено, що дружина і син спадкодавця офіційно із заявами про прийняття спадщини не зверталися.
Аргументи інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу Головне управління Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру у Миколаївській області зазначає, що умовами визнання за особою права на земельну частку (пай) є членство в колективному сільськогосподарському підприємстві, сільськогосподарському кооперативі, сільськогосподарському акціонерному товаристві та включення цієї особи до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. Відомостей про включення батька позивача до списку членів колективного сільськогосподарського підприємства та передання землі в колективну власність немає.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 22 липня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.
У липні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суд першої інстанції встановив, що позивач ОСОБА_1 є сином ОСОБА_2 .
Згідно з копією трудової книжки колгоспника серії НОМЕР_1 заведеної 08 грудня1983 року, ОСОБА_2 працював сільськогосподарських підприємствах в період з 30 січня 1966 року до 21 квітня 2001 року, зокрема в КСП «Комуніст» з 12 грудня 1983 року до 03 квітня 1996 року.
Відповідно до архівної довідки Казанківської районної державної адміністрації від 17 жовтня 2017 року № Д-117/04-03 ОСОБА_2 прийнятий в члени колгоспу на підставі протоколу загальних зборів від 08 лютого 1984 року № 1, пізніше виведений з членів цього КСП на підставі протоколу від 03 березня 2000 року № 1.
Згідно з листами Казанківської районної державної адміністрації від 21 серпня 2018 року № Д-105/09-18 та Миколо-Гулаківської сільської ради від 25 березня 2019 року б/н зі справ про паювання земель колективної власності КСП «Комунист» у списках членів про передачу землі в колективну власність громадян ОСОБА_2 не значиться.
Це також підтверджується листом від 18 лютого 2019 року № 25/143-19 Відділу у Казанківському районі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області.
Відповідно до вказаного листа Відділу у Казанківському районі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області у Книзі реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай) громадянин ОСОБА_2 також не значиться.
Згідно з копією спадкової справи № 71/2019, заведеної після смерті ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 його син - ОСОБА_1 , звернувся до приватного нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на право на земельну частку (пай), яка перебуває у колективній власності колективного сільськогосподарського підприємства «Комуніст».
Постановою приватного нотаріуса Казанківського районного нотаріального округу Миколаївської області Корж М. В. від 18 липня 2019 року позивачу відмовлено у виданні свідоцтва про право на спадщину після смерті ОСОБА_6 у зв'язку з пропуском строку на прийняття спадщини.
Суд апеляційної інстанції встановив, що за даними Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області, державний акт на право колективної власності на землю виданий колективним сільськогосподарським підприємством «Комуніст» 16 жовтня 1995 року.
До списку осіб, який додається до державного акта ОСОБА_2 , включений не був та не отримував сертифікат на право на земельну частку (пай) при паюванні земель КСП «Комуніст».
03 березня 2000 року на загальних зборах членів СГВК «Гулаківський» прийнято рішення про включення ОСОБА_2 до додаткових списків на отримання земельної частки (паю).
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер.
Позиція Верховного Суду
Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на те, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 565/1145/17, провадження № 61-38298св18, від 22 травня 2019 року у справі № 351/2403/17, провадження № 61-21751св18.
Касаційне провадження відкрито з підстав передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Предметом позову є визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини у зв'язку з необізнаністю про наявність у померлого батька права на земельну частку (пай).
Відповідно до статей 1216, 1217 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Згідно зі статтею 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.
Відповідно до частини першої статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.
Відповідно до статті 1269, частини першої статті 1270 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини. Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.
Отже, право на спадщину виникає з моменту її відкриття, і закон зобов'язує спадкоємця, який постійно не проживав зі спадкодавцем, у шестимісячний строк подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.
Згідно з частиною третьою статті 1272 ЦК України, якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її.
Відповідно до частини третьої статті 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.
За змістом цієї статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини вважаються причини, пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення дій для прийняття спадщини.
Визначаючи спадкоємцеві додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини, суд не повинен вирішувати питання про визнання за ним права на спадщину. Спадкоємець після визначення йому додаткового строку для прийняття спадщини має право прийняти спадщину в порядку, встановленому статтею 1269 ЦК України, та набути право на спадщину відповідно до частини п'ятої статті 1268, статей 1296 - 1299 ЦК України. Вирішення судом спору щодо визнання права власності в порядку спадкування може відбуватися лише після прийняття спадщини.
Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач обрав неналежний спосіб захисту.
Крім того, суд апеляційної інстанції зазначив, що крім позивача є інші спадкоємці, які не були залучені до участі у справі, що є самостійною підставою для відмови в позові.
Верховний Суд погоджується з висновками судів про відмову в позові.
Позивач звернувся до суду із вимогами щодо встановлення додаткового строку для прийняття спадщини та визнання за його померлим батьком права на земельну частку (пай).
Суди встановили, що ОСОБА_1 звернувся до нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину, а не із заявою про прийняття спадщини, що залишилася після смерті ОСОБА_2 .
Суд першої інстанції дійшов висновку, що суд не повинен вирішувати питання про визнання права на спадщину при розгляді питання щодо визначення додаткового строку для прийняття спадщини, оскільки його вирішення може відбуватися лише після прийняття спадщини.
Отже, обгрунтованим є висновок суду, що заявлені позивачем вимоги виключають можливість суду їх одночасного вирішення.
Крім того, позивач фактично звернувся до нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину, що не є тотожним заяві про прийняття спадщини та не надав суду безспірних доказів наявності причин пропуску строку для звернення саме із такою заявою, у зв'язку з чим такі позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Сам факт того, що позивач лише у 2018 році дізнався про наявність у його батька права на земельну частку спростовується наданими ним же матеріалами, зокрема відповідями на запити останнього, датованими ще 2017 роком, зокрема: архівною довідкою від 17 жовтня 2017 року № Д-117/04-03 та листом Казанківської районної державної адміністрації від 19 грудня 2017 року № Д-193-09-17.
Крім того, якщо позивач дійсно дізнався у 2018 році про своє право на спадщину батька, то ці обставини не вказують на поважність пропуску строку на звернення до нотаріуса, яке відбулось фактично лише в липні 2019 року.
Отже, суд дійшов обгрунтованого висновку, що поважних причин пропуску строку для звернення із заявою про прийняття спадщини позивачем не доведено.
Тому доводи касаційної скарги в цій частині є безпідставними.
Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваний прав, свобод чи інтересів.
Вирішуючи спір, суд повинен дати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу позивача на момент його звернення до суду.
Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним.
Згідно з частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.
Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.
Згідно з частинами першою, другою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Відповідно до частини першої статті 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов'язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.
Аналізуючи вказані норми, можна дійти висновку, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту.
Аналогічний висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17, провадження № 61-2417сво19.
Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У пункті 49 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 вказано, що як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
У постанові Верховного Суду від 12 вересня 2018 року у справі № 183/2548/15, провадження № 61-4092св18, вказано, що згідно зі статтею 9 ЦК Української РСР, здатність мати цивільні права і обов'язки (цивільна правоздатність) визнається в однаковій мірі за всіма громадянами Української РСР та інших союзних республік. Правоздатність громадянина виникає в момент його народження і припиняється зі смертю. Встановивши, що на момент видачі АВОП «Отрадне» 10 січня 1997 року державного акта на право колективної власності на землю ОСОБА_3 помер, суди дійшли правильного висновку, що він не міг набути право на відповідну частку земельної ділянки, незважаючи на наявність його прізвища у списку, що додавався до акта. Оскільки право, яке просить визнати за ним позивач у порядку спадкування, його батько як спадкодавець не набув за життя, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у позові. Таким чином, Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що позивач набув право на земельну ділянку у порядку спадкування. Факт внесення спадкодавця до списків громадян-членів колективного сільськогосподарського підприємства лише вказує на наміри щодо виділення цій особі земельної ділянки. Аналізуючи правові підстави набуття такої земельної частки (паю) у приватну власність, Верховний Суд зазначає про неможливість наділення особи цим правом після її смерті. Отже, позов ОСОБА_1 не може бути задоволено, а тому Верховний Суд погоджується з висновками судів про безпідставність позовних вимог. Доводи касаційної скарги про незастосування судами статей 1216, 1218, 1220, 1225 ЦК України спростовуються тим, що правовідносини виникли до набрання ЦК України 2004 року чинності, тому застосуванню до спірних правовідносин підлягають положенням ЦК Української РСР.
У постанові Верховного Суду від 10 січня 2020 року у справі № 394/328/17, провадження № 61-37965св18, зроблено висновок, що член колективного сільськогосподарського підприємства, включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта, і в разі його смерті успадкування права на земельний пай здійснюється за нормами ЦК України, зокрема, коли з різних причин ця особа не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай). Згідно зі статтею 9 ЦК Української РСР, правоздатність громадянина виникає в момент його народження і припиняється з смертю. Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції, встановивши фактичні обставини справи, які мають вирішальне значення для правильного вирішення спору, дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для відмови в позові, оскільки на час видання державного акту на право колективної власності на землю КСП «Новоархангельске» 01 жовтня 1996 року ОСОБА_4 не був членом колективного сільськогосподарського підприємства, оскільки його членство у вказаному підприємстві припинилось у зв'язку з його смертю ІНФОРМАЦІЯ_1, внаслідок чого він не був включений до списку осіб, які мають право на земельну частку (пай), що додавався до державного акта на право колективної власності на землю. У зв'язку зі смертю правоздатність ОСОБА_2 припинилась, тому позовні вимоги про визнання за померлою особою права на земельну частку (пай) є безпідставними.
Суди встановили, що 03 березня 2000 року на загальних зборах членів СГВК «Гулаківський» прийнято рішення про включення ОСОБА_2 до додаткових списків на отримання земельної частки (паю); ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер; право на земельну частку (пай) за життя не набув, позивач просить визнати право на земельну частку (пай) за померлою особою, правоздатність якої зі смертю припинилась.
Отже, суди обґрунтовано відмовили в позові у зв'язку з тим, що позивач, звернувшись до суду з позовом, обрав неналежний спосіб захисту.
Верховний Суд зауважує, що у разі виникнення спору щодо права на спадкове майно належним способом захисту є вимога про визнання права власності на майно у порядку спадкування, висновок про набуття спадкодавцем за життя права на спірне майно суд обґрунтовує в мотивувальній частині свого рішення.
Доводи касаційної скарги, що суд апеляційної інстанції безпідставно послався на наявність інших спадкоємців спростовуються матеріалами справи, оскільки ОСОБА_1 при звернені 18 липня 2019 року до нотаріального органу щодо видачі свідоцтва про право власності на спадкове майно після смерті ОСОБА_2 вказав, що крім нього є інші спадкоємці, а саме дружина і син спадкодавця відповідно ОСОБА_3 , ОСОБА_4 .
Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на те, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 565/1145/17, провадження № 61-38298св18, від 22 травня 2019 року у справі № 351/2403/17, провадження № 61-21751св18.
Щодо визначення подібності правовідносин, то Верховний Суд враховує правовий висновок, викладений в мотивувальних частинах постанов Великої Палати Верховного Суду у справах від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20, від 08 лютого 2022 року, провадження № 14-197цс21, згідно з якими на предмет подібності необхідно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, тоді подібність необхідно також визначати за суб'єктним й об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
У справі № 565/1145/17 Верховний Суд погодився із висновком суду апеляційної інстанції щодо визначення додаткового строку для прийняття спадщини, поважність пропуску якого обумовлена необізнаністю спадкоємця щодо існування заповіту.
У цій справі суди встановили, що ОСОБА_1 звернувся до нотаріуса із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину, а не із заявою про прийняття спадщини, що залишилася після смерті ОСОБА_2 . Фактично позивач порушує питання про визнання права на спадщину, а не визначення додаткового строку на її прийняття.
У цій справі таких обставин не встановлено.
У справі № 351/2403/17 Верховний Суд визнав обґрунтованими висновки суду апеляційної інстанції про те, що заявник не довів існування об'єктивних та неподоланних перешкод для прийняття спадщини, оскільки юридична необізнаність та похилий вік спадкоємця не підтверджують доводи про поважність причин пропуску строку для прийняття спадщини.
ОСОБА_1 обґрунтував підстави позову тим, що про наявність спадщини у вигляді земельної ділянки він дізнався в кінці 2018 року та в липні 2019 року звернувся до нотаріуса із заявою про її прийняття.
Проте необізнаність особи про наявність спадкового майна не може бути визнана поважною причиною пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини, оскільки впливає на можливість оформлення спадщини, а в межах визначення додаткового строку для її прийняття встановленню підлягають обставини неможливості вчасного звернення до нотаріуса із відповідною заявою.
З огляду на відмінність встановлених у цій справі та у справах, наведених для прикладу неоднакового застосування норм права, фактичних обставин, Верховний Суд погоджується із висновками судів, що заявник не довів існування об'єктивних та непереборних перешкод для прийняття спадщини.
Верховний Суд звертає увагу, що суд першої інстанції відмовив у позові і з підстав недоведеності і неналежного способу захисту, а суд апеляційної інстанції зазначив ще й незалученність всіх відповідачів, проте доводи касаційної скарги в цій частині відсутні.
Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження; підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.
Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з судовими рішеннями у справі та необхідності переоцінки доказів у справі, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень без змін.
Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.
Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргуОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Казанківського районного суду Миколаївської області від 04 березня 2020 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 29 квітня 2020 рокузалишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: А. С. Олійник
Г. І. Усик
В. В. Яремко