Постанова
Іменем України
27 липня 2022 року
місто Київ
справа № 754/695/20
провадження № 61-16433св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Ступак О. В.,
суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С., Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Усика Г. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Національний інститут раку,
третя особа - виконуючий обов'язки директора Національного інституту раку Ткаченко Руслан Володимирович,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 14 вересня 2021 року, ухвалену колегією суддів у складі Сушко Л. П., Гаращенка Д. Р., Сліпченка О. І.,
І. ФАБУЛА СПРАВИ
Стислий виклад позиції позивача
ОСОБА_1 у січні 2020 року звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати незаконним та скасувати накази про оголошення догани та про звільнення, поновити його на роботі, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу та затримки розрахунку при звільнені, а також відшкодувати моральну шкоду у розмірі 20 000, 00 грн.
Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що з 01 лютого 2019 року вінпрацював на посаді начальника відділу обслуговування та ремонту будівель, споруд та інженерних мереж у Національному інституті раку. Наказом Національного інституту раку від 12 грудня 2019 року № 215 «Про оголошення догани» йому оголошено догану за порушення трудової дисципліни (відсутність на робочому місці у робочий час). Наказом Національного інституту раку від 17 грудня 2019 року № 223-К«Про звільнення» його звільнено з посади начальника відділу обслуговування та ремонту будівель, споруд та інженерних мереж 18 грудня 2019 року, у зв'язку з систематичним невиконанням без поважних причин обов'язків, покладених трудовим договором, згідно з пунктом 3 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України
(далі - КЗпП України).
ОСОБА_1 зазначав, що трудову дисципліну не порушував, а застосування до нього дисциплінарних стягнень є безпідставним та незаконним, оскільки він не був ознайомлений з наказами, про їх наявність дізнався в усній формі у відділі кадрів. Накладення дисциплінарних стягнень відбулося з порушенням порядку, передбаченого трудовим законодавством, оскільки від нього не відбиралися письмові пояснення. Позивач посилався на те, що керівництво Національного інституту раку за період з 11 вересня 2019 року до дня його звільнення видало ряд розпоряджень, про які він дізнався після закінчення терміну їх виконання. Крім того, розпорядження Національного інституту раку від 08 листопада 2019 року № № 54, 55 «Про надання пояснень» та «Щодо організації роботи» видані у період його щорічної відпустки з 06 листопада 2019 року до 22 листопада 2019 року.
Такі протиправні дії відповідача завдали йому моральних страждань, переживань, призвели до втрати нормальних життєвих зв'язків, що негативно вплинуло на стан його здоров'я та вимагає додаткових зусиль для організації його життя.
Стислий виклад заперечень інших учасників справи
Національний інститут раку заперечував проти задоволення позову, вважаючи його безпідставним, необґрунтованим та не доведеним належними і допустимими доказами.
Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням від 07 червня 2021 року Деснянський районний суд міста Києва позов задовольнив частково.
Суд визнав незаконним та скасував наказ Національного інституту раку від 12 грудня 2019 року № 215 про оголошення догани ОСОБА_1 .
Визнав незаконним та скасував наказ Національного інституту раку від 17 грудня 2019 року № 223-К про звільнення ОСОБА_1 18 грудня 2019 року із займаної посади у зв'язку із систематичним невиконанням без поважних причин обов'язків, покладених трудовим договором, згідно з пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України.
Поновив ОСОБА_1 на посаді начальника відділу обслуговування та ремонту будівель, споруд та інженерних мереж Національного інституту раку з 18 грудня 2019 року.
Стягнув з Національного інституту раку на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 97 732, 40 грн, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 2 142, 08 грн.
В іншій частині позову відмовив.
Здійснив розподіл судових витрат.
Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив із того, що в діях позивача відсутнє систематичне невиконання без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, тому позовні вимоги про визнання недійсними наказів про оголошення догани та звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є обґрунтованими. Оскільки позивача звільнено з роботи 18 грудня 2019 року, втім повний розрахунок при звільненні проведено 26 грудня 2019 року, тому з відповідача на користь позивача суд стягнув середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні. Водночас суд першої інстанції дійшов переконання, що немає підстав для задоволення позовної вимоги про відшкодування моральної шкоди у зв'язку з ненаданням позивачем доказів на підтвердження цієї вимоги.
Постановою від 14 вересня 2021 року Київський апеляційний суд скасував рішення Деснянського районного суду міста Києва від 07 червня 2021 року в частині задоволених позовних вимог про визнання незаконними та скасування наказів про оголошення догани та звільнення ОСОБА_1 , поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 97 732, 40 грн і судових витрат.
У наведеній частині ухвалив нове рішення, яким у задоволенні цих вимог відмовив.
В іншій частині рішення суду першої інстанції залишив без змін.
Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції повно дослідив обставини справи, проте дав невірну оцінку певним доказам: акту огляду приміщення прохідної від 25 листопада 2019 року № 1, акту огляду вузла теплообліку від 25 листопада 2019 року, копії табеля обліку використання робочого часу за листопад 2019 року, що призвело до неправильного вирішення спору в частині визнання незаконними та скасування наказів, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Такі висновки суд апеляційної інстанції зробив на підставі доказів, поданих відповідачем разом з апеляційною скаргою.
ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Короткий зміст вимог касаційної скарги
ОСОБА_1 06 жовтня 2021 року звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 14 вересня 2021 року, рішення Деснянського районного суду міста Києва від 07 червня 2021 року залишити в силі.
Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу
ОСОБА_1 , наполягаючи на тому, що оскаржуване судове рішення ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, як підстави касаційного оскарження наведеного судового рішення визначив, що:
- суд апеляційної інстанції всупереч висновку, викладеному у постанові Верховного Суду від 20 жовтня 2020 року у справі № 756/671/19(провадження № 61-12536св20), безпідставно задовольнив клопотання відповідача про поновлення та продовження процесуальних строків, приєднання до матеріалів справи доказів;
- суд апеляційної інстанції встановив обставини на підставі недопустимих доказів: подані апеляційному суду письмові докази, зокрема акт про відмову підпису на наказі про звільнення, є підробленими;
- суд апеляційної інстанції всупереч правовому висновку, викладеному у постанові Верховного Суду від 18 червня 2018 року у справі № 396/1560/16-ц (провадження № 61-11720св18), не врахував, що розпорядження відповідача від 08 листопада 2019 року № № 54, 55 «Про надання пояснень» та «Щодо організації роботи» видані у період щорічної відпустки позивача;
- суд апеляційної інстанції не застосував правові висновки, викладені, зокрема, у постановах Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі № 700/63/18 (провадження № 61-45629ск18), від 03 квітня 2019 року у справі № 520/3689/16-ц (провадження № 61-17179св18), від 04 грудня 2019 року у справі № 643/9770/17 (провадження № 61-5065св19).
Узагальнений виклад позиції інших учасників справи
Національний інститут раку у січні 2022 року із застосуванням поштового зв'язку направив до Верховного Суду відзив, у якому просив касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, постанову Хмельницького апеляційного суду від 31 березня 2021 року - без змін.
ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ
Ухвалою від 17 грудня 2021 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 , а ухвалою від 18 липня 2022 року призначив справу до судового розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у ній матеріалами.
З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 Цивільного процесуального кодексу України
(далі - ЦПК України), відповідно до яких, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Верховний Суд перевірив доводи касаційної скарги та матеріали цивільної справи, за результатами чого зробив такі висновки.
Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій
Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що з 01 лютого 2019 року ОСОБА_1 працював на посаді начальника відділу обслуговування та ремонту будівель, споруд та інженерних мереж у Національному інституті раку.
Наказом Національного інституту раку від 12 грудня 2019 року № 215 «Про оголошення догани» ОСОБА_1 оголошено догану за порушення трудової дисципліни (відсутність на робочому місці у робочий час).
Наказом Національного інституту раку від 17 грудня 2019 року № 223-К «Про звільнення» ОСОБА_1 звільнено з посади начальника відділу обслуговування та ремонту будівель, споруд та інженерних мереж 18 грудня 2019 року у зв'язку з систематичним невиконанням без поважних причин обов'язків, покладених трудовим договором, згідно з пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України.
Право, що підлягає застосуванню до спірних відносин
У статті 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Відповідно до статті 5-1 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
Підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника передбачені у статтях 40, 41 КЗпП України.
За передбаченою пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України підставою працівник може бути звільнений лише за проступок на роботі, вчинений після застосування до нього дисциплінарного або громадського стягнення за невиконання без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку.
Звільнення працівника за пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України є видом дисциплінарного стягнення.
Згідно зі статтею 149 КЗпП України за кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення. До таких видів стягнень згідно з часиною першою статті 147 КЗпП України належать догана та звільнення.
У справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за невиконання без поважних причин обов'язків, покладених на них трудовим договором, суди повинні з'ясувати, у чому конкретно проявилося порушення, що стало приводом до звільнення, чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору за пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147-1, 148, 149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, чи не закінчився встановлений для цього строк, чи не застосовувалося вже за цей проступок дисциплінарне стягнення, чи враховувалися при звільненні ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяна ним шкода, обставини, за яких вчинено проступок, і попередня робота працівника.
Для правомірного розірвання роботодавцем трудового договору на підставі пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України необхідна наявність сукупності таких умов: порушення має стосуватися лише тих обов'язків, які є складовими трудової функції працівника чи випливають з правил внутрішнього трудового розпорядку; невиконання чи неналежне виконання працівником трудових обов'язків має бути винним, скоєним без поважних причин умисно або з необережності; невиконання або неналежне виконання трудових обов'язків повинно бути систематичним; враховуються тільки дисциплінарні й громадські стягнення, які накладаються трудовими колективами і громадськими організаціями відповідно до їх статутів; до працівника раніше протягом року вже застосовувалися заходи дисциплінарного або громадського стягнення; з моменту виявлення порушення до звільнення може минути не більше місяця.
Отже, працівник може бути звільнений за пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України лише в разі порушення трудової дисципліни чи невиконання без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, які були допущені працівником після того, як до нього було застосовано дисциплінарне чи громадське стягнення (яке не скасоване та не втратило юридичної сили за давністю). При звільненні за пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України потрібно встановити: чи передував безпосередньо звільненню дисциплінарний проступок, чи застосовувалися інші заходи дисциплінарного або громадського стягнення та чи можна вважати вчинення дисциплінарного проступку систематичним невиконанням працівником обов'язків без поважних причин.
Систематичним невиконанням обов'язків вважається таке, що вчинене працівником, який раніше допускав порушення покладених на нього обов'язків і притягувався за це до дисциплінарної відповідальності, проте застосовані заходи дисциплінарного чи громадського стягнення не дали позитивних наслідків і працівник знову вчинив дисциплінарний проступок.
Під час розгляду справи роботодавець зобов'язаний довести факт вчинення працівником нового порушення трудових обов'язків, яким він обґрунтовував наказ (розпорядження) про звільнення.
Подібний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 вересня 2020 року по справі № 9901/743/18 (провадження № 11-914заі19).
Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі
Щодо прийняття апеляційним судом нових доказів
Відповідно до частин першої-четвертої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно з частинами першою-третьою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Згідно з частинами першою - другою статті 174 ЦПК України при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом. Заявами по суті справи є позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву.
Відповідно до частини першої, пунктів 5, 6 частини третьої, пункту 1 частини п'ятої статті 178 ЦПК України у відзиві відповідач викладає заперечення проти позову. Відзив повинен містити, зокрема, заперечення (за наявності) щодо наведених позивачем обставин та правових підстав позову, з якими відповідач не погоджується, із посиланням на відповідні докази та норми права, а також перелік документів та інших доказів, що додаються до відзиву, та зазначення документів і доказів, які не можуть бути подані разом із відзивом, із зазначенням причин їх неподання. До відзиву додаються докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заперечення відповідача, якщо такі докази не надані позивачем.
У частинах сьомій, восьмій статті 178 ЦПК України зазначено, що відзив подається в строк, встановлений судом, який не може бути меншим п'ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі. Суд має встановити такий строк подання відзиву, який дозволить відповідачу підготувати його та відповідні докази, а іншим учасникам справи - отримати відзив не пізніше першого підготовчого засідання у справі. У разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.
Згідно з частинами третьою - п'ятою, восьмою статті 83 ЦПК України відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати до суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.
При поданні доказів учасник справи має дотримуватися правил вчинення відповідної процесуальної дії, недодержання яких тягне за собою процесуальні наслідки, передбачені ЦПК України.
Також у пунктах 6, 7 частини другої статті 43 ЦПК України встановлено, що учасники справи зобов'язані виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки, виконувати інші процесуальні обов'язки, визначені законом або судом.
Встановлення процесуальних строків законом передбачено з метою дисциплінування учасників цивільного судочинства та своєчасного виконання ними передбачених ЦПК України певних процесуальних дій. Інститут строків в цивільному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у цивільних відносинах, а також стимулює учасників цивільного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов'язків.
За змістом статті 126 ЦПК України право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим Кодексом.
У справі, що переглядається, ухвалою від 28 січня 2020 року Деснянський районний суд міста Києва відкрив провадження у справі та вирішив здійснювати її розгляд у порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін. Роз'яснив відповідачу його право протягом п'ятнадцяти днів з дня вручення копії цієї ухвали надіслати до суду відзив на позовну заяву, письмові докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заперечення проти позову.
Копію зазначеної ухвали Національний інститут раку отримав 10 лютого 2020 року, проте відзив на позов у встановлений судом першої інстанцій строк, тобто до 25 лютого 2020 року, не подав.
12 березня 2021 року Національний інститут раку надіслав до суду першої інстанції письмові пояснення, в яких виклав заперечення проти позову та до яких долучив такі докази: копії актів від 29 листопада 2019 року та від 18 грудня 2019 року про відмову від підпису щодо ознайомлення з розпорядженням, про відмову поставити підпис в наказі про звільнення та про відмову поставити підпис в журналі реєстрації трудових книжок.
Зазначені докази були подані відповідачем до суду першої інстанції з пропуском процесуального строку, а саме через 1 рік та 15 днів після закінчення встановленого судом першої інстанції строку для подання відзиву на позовну заяву та письмових доказів.
Суд першої інстанції врахував, що відповідач не звернувся із клопотанням про приєднання доказів до матеріалів справи та поновлення строку подачі таких доказів до суду, а також вимоги частини третьої статті 83 ЦПК України, та зробив висновок про визнання цих доказів неналежними.
Одночасно з поданням апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції 22 липня 2021 року Національний інститут раку подав до суду апеляційної інстанції клопотання про поновлення та продовження процесуальних строків (приєднання доказів до матеріалів справи). Просив поновити процесуальний строк для подання доказів, а саме: 1) копії доповідної щодо реєстрації та наявності документів у структурних підрозділах Національного інституту раку від 09 липня 2021 року, 2) копії доповідної щодо складання табеля обліку використання робочого часу від 09 липня 2021 року, 3) копії акта про відмову поставити підпис в реєстрації трудових книжок від 18 грудня 2019 року, 4) копії наказу Національного інституту раку від 03 квітня 2017 року № 64кн «Про організацію обліку використання робочого часу» з додатком № 1 до нього, 5) копії акта про відмову поставити підпис в наказі про звільненні від 18 грудня 2019 року, 6) копії доповідної про утримання заробітної плати за 1 робочий день від 09 липня 2021 року, 7) витягу з наказу про надання відпустки від 05 листопада 2019 року № 196-В, 8) копії акта про відмову від підпису щодо ознайомлення з актом про відсутність на роботі працівника від 27 листопада 2019 року, 9) копії акта про відмову від підпису щодо ознайомлення з наказом про оголошення догани від 13 грудня 2019 року, 10) копії акта про відмову від підпису щодо ознайомлення з розпорядженням від 29 листопада 2019 року, 11) копії службової записки від 13 грудня 2019 року.
На обґрунтування клопотання Національний інститут раку зазначив, що на момент відкриття провадження у справі юридична служба Національного інститут раку налічувала дві посади, з'ясувати обставини щодо ненадання відзиву та відповідних доказів до нього не було можливості, оскільки працівники, які повинні були опрацьовувати ці питання, у стислі строки звільнилися та не передали справи.
За час розгляду справи тричі змінився керівник Національного інституту раку, що вплинуло на кадрові зміни у інших структурних підрозділах та їх роботу.
Також відповідач посилався на те, що на усій території України з 12 березня 2020 року запроваджено карантин. Національний інститут раку здійснює надання медичної допомоги пацієнтам з онкологічними захворюваннями, які зазвичай мають низький рівень імунної системи, тому у приміщеннях Національного інститут раку було значно обмежено кількість працівників, керівництво створювало умови для довозу до Національного інститут раку лише вкрай необхідного медичного персоналу та працівників інших служб. За наведених умов неможливо було зібрати необхідні документи, відібрати пояснення, провести службові розслідування та перевірки.
Національний інститут раку звертав увагу на те, що для представництва інтересів Інституту у судах 25 лютого 2021 року укладено договір № 64 про надання правничої допомоги. Проте адвокат не зібрав докази, що стосуються обставин справи, не виконав вимоги процесуального законодавства, що доводить те, що представник діяв усупереч інтересам відповідача, у зв'язку з чим Інститут має намір подати скаргу до кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури.
Київський апеляційний суд дійшов переконання про обґрунтованість клопотання Національного інституту раку про поновлення та продовження процесуальних строків, приєднання доказів до матеріалів справи та ухвалою від 27 серпня 2021 року задовольнив його.
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 260 ЦПК України ухвала, що викладається окремим документом, складається з мотивувальної частини із зазначенням мотивів, з яких суд дійшов висновків, і закону, яким керувався суд, постановляючи ухвалу.
За змістом частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з частинами першою-третьою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
У постанові Верховного Суду від 20 жовтня 2020 року у справі № 756/671/19 (провадження № 61-12536св20) зроблено висновок про те, що єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого строку, передбачає наявність об'єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії.
Проте ухвалу Київського апеляційного суду від 27 серпня 2021 року належно не обґрунтовано, оскільки в мотивувальній частині не зазначено, з яких саме міркувань суд зробив висновок про підставність клопотання Національного інституту раку про поновлення та продовження процесуальних строків; суд не зазначив, які саме об'єктивні обставини унеможливили своєчасне подання доказів відповідачем.
Водночас доводи, наведені у клопотанні, про неможливість вчасно подати докази у зв'язку з тим, що юридична служба Національного інститут раку налічувала 2 посади та відбувалися часті кадрові зміни, є безпідставними та не є об'єктивною причиною у розумінні частини третьої статті 367 ЦПК України.
Згідно з частиною третьою статті 58 ЦПК України юридична особа незалежно від порядку її створення бере участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи), або через представника.
Верховний Суд врахував, що інтереси Національного інституту раку в суді першої інстанції представляв адвокат Яременко Валентин Дмитрович на підставі довіреності від 12 липня 2019 року, дійсної до 11 липня 2020 року, та адвокат Романчук Денис Миколайович на підставі договору про надання правничої допомоги від 06 січня 2021 року № 470, укладеного між Адвокатським бюро Тоцької та Національним інститутом раку, та ордерів від 13 січня 2021 року та від 15 березня 2021 року.
Отже, на час отримання відповідачем ухвали суду першої інстанції про відкриття провадження у справі від 28 січня 2020 року, а саме станом на 10 лютого 2020 року, відповідач не був позбавлений можливості здійснювати захист своїх прав шляхом подання, у встановлений судом п'ятнадцятиденний строк з моменту отримання копії ухвали, відзиву на позовну заяву разом із відповідними доказами в порядку самопредставництва, а також через представника, зокрема адвоката Яременка В. Д., який діяв на підставі довіреності, дійсної до 11 липня 2020 року. Ці обставини відповідач у клопотанні не спростував.
Твердження відповідача про неналежне здійснення представництва його інтересів у суді першої інстанції адвокатом Романчуком Д. М. не підтверджують існування виняткового випадку, за умови наявності якого суд апеляційної інстанції був вправі прийняти нові докази, які не були подані до суду першої інстанції, оскільки відповідач мав подати відзив на позовну заяву з доданими до нього доказами на спростування обставин, викладених в позовній заяві, до 25 лютого 2020 року включно, тоді як договір про надання правничої допомоги № 470 укладено між Адвокатським бюро Тоцької та Національним інститутом раку 06 січня 2021 року. Крім того, у розділі 5 зазначеного договору передбачено відповідальність сторін у випадку порушення своїх зобов'язань та порядок вирішення спорів. Питання щодо неналежного виконання адвокатом Романчуком Д. М. не є предметом дослідження у справі, що переглядається.
Безпідставним є посилання Національного інституту раку на те, що об'єктивною обставиною, яка унеможливила своєчасне подання доказів, є запровадження на усій території України з 12 березня 2020 року карантину, оскільки, як зазначалося, строк на подання відповідачем відзиву на позовну заяву з відповідними доказами закінчився на п'ятнадцятий день після отримання ним копії ухвали про відкриття провадження у справі, а саме 25 лютого 2020 року, тобто до запровадження карантину.
Верховний Суд також врахував, що такі докази як копія акта від 18 грудня 2019 року про відмову поставити підпис в журналі реєстрації трудових книжок, копія наказу Національного інституту раку від 03 квітня 2017 року № 64кн «Про організацію обліку використання робочого часу» з додатком № 1 до нього, копія акта від 18 грудня 2019 року про відмову поставити підпис в наказі про звільненні, витяг з наказу про надання відпустки від 05 листопада 2019 року № 196-В, копія акта від 27 листопада 2019 року про відмову від підпису щодо ознайомлення з актом про відсутність на роботі працівника, копія акта від 13 грудня 2019 року про відмову від підпису щодо ознайомлення з наказом про оголошення догани, копія акта від 29 листопада 2019 року про відмову від підпису щодо ознайомлення з розпорядженням та копія службової записки від 13 грудня 2019 року створені у дати до відкриття провадження у справі, видані та складені працівниками Національного інституту раку, мали знаходитися у відповідача, тому жодних перешкод у їх поданні до суду першої інстанції у встановлені судом та процесуальним законодавством строки Національний інститут раку не мав.
Такі докази, як копія доповідної щодо реєстрації та наявності документів у структурних підрозділах Національного інституту раку від 09 липня 2021 року, копія доповідної щодо складання табеля обліку робочого часу від 09 липня 2021 року, копія доповідної про утримання заробітної плати за один робочий день від 09 липня 2021 року є новими доказами, які не існували на час ухвалення рішення судом першої інстанції. Втім наведені докази, а саме доповідні записки, складені працівниками відповідача після ухвалення рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 , що стосуються обставин, які стали підставою для вирішення спору по суті, що свідчить про їх штучний характер, мали на меті створити уявлення про підставність звільнення позивача після виникнення спірних відносин. У такому висновку Верховний Суд виходить також із того, що усі ці докази створені виключно відповідачем, без надання доказів неможливості складення і подання цих доповідних записок у встановлені строки до суду першої інстанції після отримання копії позовної заяви, ознайомлення з її змістом та встановлення порушення прав та інтересів роботодавця.
Крім того, Верховний Суд у постанові від 11 вересня 2019 року у справі № 922/393/18 зробив висновок, що неіснування певних доказів на момент постановлення рішення суду першої інстанції взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції таких додаткових доказів незалежно від інших причин неподання позивачем таких доказів до суду. Навпаки саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів.
Отже, строк на подання доказів для відповідача сплив 25 лютого 2020 року та станом на день їх подання до суду апеляційної інстанції, 22 липня 2021 року, тривалість періоду пропуску процесуального строку становила майже один рік та 5 місяців. Національний інститут раку не довів існування об'єктивних обставин, які унеможливили подання таких доказів до суду першої інстанції у встановлені процесуальним законодавством строки.
Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 20 жовтня 2020 року у справі № 756/671/19 (провадження № 61-12536св20), підтвердилися, оскільки у справі, що переглядається, апеляційний суд прийняв нові докази, подані відповідачем з порушенням встановленого строку, за недоведеності Національним інститутом раку існування об'єктивних обставин, які унеможливили своєчасне подання цих доказів до суду першої інстанції.
Враховуючи викладене, Верховний Суд дійшов переконання про незаконність та необґрунтованість ухвали Київського апеляційного суду від 27 серпня 2021 року про поновлення та продовження згаданих процесуальних строків й приєднання нових доказів до матеріалів справи.
Суд апеляційної інстанції помилково врахував докази, подані відповідачем з порушенням процесуальних строків, та безпідставно поклав їх в основу оскаржуваної постанови, тому таке судове рішення також не може вважатися законним та обґрунтованим.
Щодо вимоги про визнання незаконним наказу про оголошення догани
Суд першої інстанції надав належну оцінку доказам, поданим учасниками справи з дотриманням норм процесуального законодавства, та встановив таке.
Оспорюваним наказом від 12 грудня 2019 року ОСОБА_1 оголошено догану за порушення трудової дисципліни - за відсутність на робочому місці у робочий час.
Підставами для видання цього наказу визначено службову записку від 11 грудня 2019 року, акт про відсутність на робочому місці від 25 листопада 2019 року та акт про відмову від ознайомлення з актом про відсутність на роботі від 27 листопада 2019 року.
У службовій записці від 11 грудня 2019 року заступник директора Національного інституту раку з адміністративно-господарської роботи Ткаченко Р. В. зазначив, що начальник відділу обслуговування та ремонту будівель, споруд та інженерних мереж ОСОБА_1 систематично порушує вимоги трудового розпорядку, безпідставно не з'являється на роботу та не виконує покладені на нього службові обов'язки (на робочому місці з'являється після 11 год. 00 хв., залишає територію Інституту після 16 год. 00 хв.). Зокрема, 25 листопада 2019 року взагалі не з'явився на роботі та відмовився пояснювати причини своєї відсутності, про що складено відповідні акти.
Так, 25 листопада 2019 року складено акт про відсутність на роботі працівника, згідно з яким ОСОБА_1 був відсутнім на роботі більше трьох годин без поважних причин, з 09 год. 00 хв. до 12 год. 30 хв. Протягом робочого дня та в подальшому не з'явився.
27 листопада 2019 року складено акт про відмову від підпису про ознайомлення з актом про відсутність на роботі працівника, в якому зазначено, що ОСОБА_1 в присутності осіб, які склали цей акт, відмовився ознайомитися з актом про відсутність на роботі працівника та підписати зазначений акт.
13 грудня 2019 року ОСОБА_1 подав заяву на ім'я директора Національного інституту раку, в якій пояснив, що 25 листопада 2019 року був присутній на робочому місці, на підтвердження чого додав до заяви акт огляду приміщення прохідної від 25 листопада 2019 року № 1 та акт огляду вузла теплообліку від 25 листопада 2019 року.
Зазначені акти складені та підписані 25 листопада 2019 року не лише ОСОБА_1 , а й іншими працівниками Національного інституту раку, зокрема, заступником директора з адміністративно-господарської роботи Ткаченком Р. В., провідним інженером ОСОБА_2 та інженерами ОСОБА_3 , ОСОБА_4 .
Відповідач не надав до суду першої інстанції у встановлені судом строки докази на спростування відомостей, викладених в актах від 25 листопада 2019 року, які, окрім позивача, підписані також іншими працівниками Національного інституту раку, а також не заявляв клопотань про допит зазначених осіб як свідків.
Втім відповідно до копії табеля обліку використання робочого часу за листопад 2019 року 25 листопада 2019 року ОСОБА_1 відпрацював 8 робочих годин. Тобто позивач протабельований за день, протягом якого, як стверджує відповідач, він був відсутній на роботі. Доказів на спростування цієї обставини до суду першої інстанції відповідач також не надав.
Згідно з частиною четвертою статті 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Врахувавши фактичні обставини справи, докази, подані позивачем та не спростовані відповідачем, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що наказ від 12 грудня 2019 року про оголошення догани ОСОБА_1 є незаконним, оскільки факт відсутності ОСОБА_1 на робочому місці 25 листопада 2019 року спростовується актами огляду приміщення прохідної № 1, огляду вузла теплообліку від 25 листопада 2019 року та табелем обліку використання робочого часу за листопад 2019 року.
Переоцінка доказів та обставин справи згідно з положеннями статті 400 ЦПК України під час перегляду справи в касаційному порядку не належить до компетенції Верховного Суду.
Щодо вимог про визнання незаконним наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу
Суд першої інстанції на підставі наданих учасниками справи доказів встановив таке.
ОСОБА_1 звільнено з роботи згідно з наказом від 17 грудня 2019 року у зв'язку з систематичним невиконанням без поважних причин обов'язків, покладених трудовим договором, згідно з пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України.
Підставами для видання наказу зазначено службову записку від 13 грудня 2019 року № 795, розпорядження від 28 листопада 2019 року № 57, розпорядження від 28 листопада 2019 року № 58.
У службовій записці від 13 грудня 2019 року заступник директора Національного інституту раку з адміністративно-господарської роботи Ткаченко Р. В. повідомив, що начальник відділу обслуговування та ремонту будівель, споруд та інженерних мереж ОСОБА_1 систематично порушує вимоги трудового розпорядку, безпідставно не з'являється на роботі, зокрема 25 листопада 2019 року, та не виконує покладені на нього службові обов'язки Так, ОСОБА_1 не виконав розпорядження Національного інституту раку від 11 вересня 2019 року № № 49, 50, від 08 листопада 2019 року № № 54, 55, від 28 листопада 2019 року № № 57, 58.
Розпорядженнями Національного інституту раку від 11 вересня 2019 року № 49, від 08 листопада 2019 року № 55 та від 28 листопада 2019 року № 57 зобов'язано начальника відділу обслуговування та ремонту будівель, споруд та інженерних мереж ОСОБА_1 в строк до 12 год. 00 хв. 16 вересня 2019 року, 12 год. 00 хв. 11 листопада 2019 року та до 17 год. 00 хв. 28 листопада 2019 року, відповідно, надати на перевірку у письмовому виді звіт про виконану роботу відділом обслуговування та ремонту будівель, споруд та інженерних мереж за період з 01 січня 2019 року до 01 вересня 2019 року, положення про відділ обслуговування та ремонту будівель, споруд та інженерних мереж та посадові інструкції начальника відділу обслуговування та ремонту будівель, споруд та інженерних мереж та штатних працівників відділу.
Відповідно до розпоряджень Національного інституту раку від 11 вересня 2019 року № 50, від 08 листопада 2019 року № 54 та від 28 листопада 2019 року № 58 ОСОБА_1 зобов'язано в строк до 12 год. 00 хв. 16 вересня 2019 року, 12 год. 00 хв. 11 листопада 2019 року та до 17 год. 00 хв. 28 листопада 2019 року, відповідно, надати письмові пояснення, у зв'язку з чим він був відсутній на роботі 15 серпня 2019 року з 09 год. 00 хв. до 12 год. 00 хв., 16 серпня 2019 року з 09 год. 00 хв. до 17 год. 00 хв, 19 серпня 2018 року з 09 год. 00 хв. До 10 год. 30 хв., 20 серпня 2019 року з 15 год. 00 хв. до 17 год. 00 хв., а також з яких підстав не виконано усне розпорядження заступника директора з адміністративно-господарської роботи від травня 2019 року щодо проведення огляду та перезарядження вогнегасників в приміщеннях та будівлях Національного інституту раку та щодо невиконання функцій відповідального з пожежної безпеки (проведення первинних інструктажів).
У постанові Верховного Суду від 18 червня 2018 року у справі № 396/1560/16-ц (провадження № 61-11720св18), на яку посилається ОСОБА_1 в касаційній скарзі, зроблено висновок про те, що працівник не може нести дисциплінарну відповідальність за невиконання вимог, які не були доведені йому до виконання.
Суд першої інстанції встановив, що немає підпису ОСОБА_1 про ознайомлення з розпорядженнями Національного інституту раку від 11 вересня 2019 року № № 49, 50, від 08 листопада 2019 року № № 54, 55 та від 28 листопада 2019 року № № 57, 58.
Також суд першої інстанції врахував, що розпорядження від 08 листопада 2019 року № № 54, 55 видані в період перебування позивача у відпустці з 06 листопада 2019 року до 22 листопада 2019 року.
Відповідно до табеля обліку використання робочого часу за серпень 2019 року, 15, 16, 19 та 20 серпня 2019 року ОСОБА_1 працював по 8 годин щоденно.
Обставини справи встановлені судом першої інстанції на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суд першої інстанції дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в сукупності й у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів та їх переоцінювати згідно з положеннями статті 400 ЦПК України.
У касаційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що судом апеляційної інстанції не застосовано правові висновки, викладені, зокрема, у постановах Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі № 700/63/18 (провадження
№ 61-45629ск18), від 03 квітня 2019 року у справі № 520/3689/16-ц (провадження № 61-17179св18), від 04 грудня 2019 року у справі № 643/9770/17 (провадження № 61-5065св19).
Так, у постанові Верховного Суду від 03 квітня 2019 року у справі № 520/3689/16-ц (провадження № 61-17179св18) зроблено висновок про те, що для правомірного розірвання роботодавцем трудового договору на підставі пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України потрібним є встановлення факту не першого, а повторного (тобто вдруге чи більше разів) здійснення працівником винного невиконання чи неналежного виконання обов'язків після того, як до нього уже застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення за вчинення таких дій раніше. Звільнення за систематичне невиконання трудових обов'язків передбачає здійснення працівником щонайменше двох дисциплінарних проступків, за наслідками вчинення яких було ухвалено накази про оголошення догани та наказ про звільнення.
У постанові Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 643/9770/17 (провадження № 61-5065св19)зроблено висновок про те, що для звільнення працівника за систематичне порушення трудової дисципліни потрібно, щоб він вчинив конкретний дисциплінарний проступок, тобто допустив невиконання або неналежне виконання трудових обов'язків, аби це невиконання або неналежне виконання трудових обов'язків було протиправним та винним і носило систематичний характер, а за попередні порушення трудової дисципліни (одне чи декілька) до працівника застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення з додержанням порядку їх застосування, але вони не дали позитивних наслідків, і працівник знову вчинив дисциплінарний проступок. Систематичним порушенням трудової дисципліни вважається порушення, вчинене працівником, який і раніше порушував трудову дисципліну, за що притягувався до дисциплінарної відповідальності, та порушив її знову.
У постановах Верховного Суду від 17 березня 2021 року у справі № 742/4121/18 (провадження № 61-15025св20), від 24 травня 2022 року у справі № 703/3231/20 (провадження № 61-6806св21) зроблено висновок про те, що для звільнення працівника за пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України потрібним є існування факту не першого, а повторного (тобто вдруге чи більше разів) вчинення працівником винного невиконання чи неналежного виконання обов'язків після того, як до нього уже застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення за вчинення таких дій раніше і на момент повторного невиконання ним без поважних причин трудових обов'язків їх не знято і не погашено. Застосування до працівника лише одного дисциплінарного стягнення, яке передувало звільненню, виключає систематичність невиконання працівником без поважних причин обов'язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку.
У справі, що переглядається, суд першої інстанції встановив факт накладення лише одного дисциплінарного стягнення у виді догани, яке було безпідставним та незаконним, оскільки позивач не допустив порушення трудової дисципліни, а саме не був відсутнім на робочому місці 25 листопада 2019 року. Отже, звільненню позивача не передувало накладення на нього дисциплінарних стягнень, які на час його звільнення не були б визнані судом незаконними, знятими чи погашеними, тому на час видання оспорюваного наказу про звільнення за пунктом 3 частини першої статті 40 КЗпП України не було доказів ознак систематичності порушень ним трудової дисципліни.
Також у наказі про звільнення ОСОБА_1 не зазначено, які саме систематичні порушення трудової дисципліни допустив позивач, а лише зазначено відповідну норму матеріального права, згідно з якою звільнено позивача, та підстави видання оспорюваного наказу. Водночас в службовій записці від 13 грудня 2019 року № 795, яка була однією з підстав для застосування дисциплінарного стягнення у виді звільнення, зазначено таке порушення трудової дисципліни, як відсутність ОСОБА_1 на робочому місці 25 листопада 2019 року, й за це порушення до позивача вже застосовувалося дисциплінарне стягнення у виді догани, що суперечить правилам трудового законодавства, оскільки за кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.
Отже, висновки суду першої інстанції про те, що звільнення позивача на підставі пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України відбулося із порушенням трудового законодавства є обґрунтованими, тому суд першої інстанції ухвалив законне рішення про поновлення позивача на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, розмір якого учасниками справи не оспорюється.
Щодо вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та моральної шкоди
Суд першої інстанції стягнув середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні та відмовив у відшкодуванні моральної шкоди. Суд апеляційної інстанції залишив без змін рішення суду першої інстанції в зазначеній частині.
Доводів щодо незгоди з судовими рішеннями в цій частині касаційна скарга не містить.
Відповідно до вимог частини першої статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судом норм права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Водночас у справі, що переглядається, Верховний Суд врахував, що у положеннях статей 117, 235 КЗпП України йдеться про відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за один і той же період після звільнення найманого працівника, оскільки такий період починається днем звільнення, який є і днем остаточного розрахунку відповідно до статті 116 КЗпП України, і закінчується або днем поновлення на роботі, або днем фактичного розрахунку.
У постанові Верховного Суду України від 18 січня 2017 року
у справі № 6-2912цс16 зроблено правовий висновок про те, що за порушення трудових прав працівника при звільненні неможливе одночасне застосування стягнення середнього заробітку як за статтею 117 КЗпП України, так і за статтею 235 КЗпП України, тобто подвійне стягнення середнього заробітку, оскільки це буде неспівмірно з правами працюючого працівника, який отримує одну заробітну плату. У положеннях статей 117, 235 КЗпП України йдеться про відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час одного й того ж прогулу працівника задля компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування, тому застосуванню підлягає положення тієї норми, яка регулює більш тривале порушення трудових прав позивача.
Також у постанові Верховного Суду від 28 лютого 2018 року у справі № 761/1812/16-ц (провадження № 61-5745св18) зроблено висновок про те, що за положеннями статті 117 КЗпП України обов'язковими умовами для покладення на підприємство відповідальності за невиплату належних працівникові сум є обставини звільнення працівника та непроведення з ним розрахунку при звільненні. Якщо особу поновлено на роботі, то він не має статусу звільненого працівника, а тому підстави покладення на роботодавця відповідальності за статтею 117 КЗпП України не виникли. Нормами закону не передбачено відповідальності роботодавця за затримку термінів виплати заробітної плати у вигляді сплати на користь працівника (що продовжує працювати на підприємстві) середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні.
Зазначені висновки Верховного Суду України та Верховного Суду підтримані Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19 (провадження № 14-47цс21).
Втім касаційна скарга ОСОБА_1 не містить відповідних доводів, а підстав для виходу за межі доводів касаційної скарги, передбачених у частині третій статті 400 ЦПК України, Верховний Суд не встановив.
Отже, за відсутності підстав для виходу за межі доводів касаційної скарги рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні в касаційному порядку не переглядаються.
З цих же підстав в касаційному порядку не переглядаються судові рішення також в частині відмови у відшкодуванні моральної шкоди.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Верховний Суд встановив, що суд апеляційної інстанції безпідставно врахував докази, подані відповідачем з порушенням процесуальних строків, та безпідставно поклав їх в основу оскаржуваної постанови.
Верховний Суд погодився з доводами касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 20 жовтня 2020 року у справі № 756/671/19 (провадження № 61-12536св20), від 18 червня 2018 року у справі № 396/1560/16-ц (провадження № 61-11720св18), від 19 грудня 2018 року у справі № 700/63/18 (провадження № 61-45629ск18), від 03 квітня 2019 року у справі № 520/3689/16-ц (провадження № 61-17179св18), від 04 грудня 2019 року у справі № 643/9770/17 (провадження № 61-5065св19).
Верховний Суд погодився з висновками суду першої інстанції про незаконність оскаржуваних наказів про оголошення догани та звільнення, поновлення позивача на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Верховний Суд не переглядає рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та відмови у відшкодуванні моральної шкоди.
Зважаючи на наведене, Верховний Суд дійшов висновку, що постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню в частині відмови в задоволенні позовних вимог про визнання незаконними та скасування наказів про оголошення догани та звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу із залишенням в силі в зазначеній частині рішення суду першої інстанції.
За приписами пункту 4 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.
Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Розподіл судових витрат
Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
ОСОБА_1 за подання позову сплатив 3 363, 20 грн, тобто по 840, 80 грн за чотири вимоги, а саме за вимоги про визнання незаконним наказу про оголошення догани, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та за відшкодування моральної шкоди. В частині вимог про визнання незаконним наказу про звільнення та поновлення на роботі позивач судовий збір не сплачував, оскільки звільнений від цієї сплати на підставі пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір».
Суд першої інстанції задовольнив усі позовні вимоги ОСОБА_1 , окрім вимоги про відшкодування моральної шкоди, та стягнув з відповідача на користь позивача 2 522, 40 грн судового збору, тобто за три вимоги, а саме за вимоги про визнання незаконним наказу про оголошення догани, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Суд апеляційної інстанції залишив без змін рішення суду першої інстанції в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та відмови у відшкодуванні моральної шкоди.
В касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, тобто фактично не погоджується з оскаржуваним рішенням в частині вирішення вимог про визнання незаконними наказів про оголошення догани та звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Отже, позивач мав сплатити за подання касаційної скарги 1 682, 60 грн, тобто лише за вимогу про визнання незаконним наказу про оголошення догани, оскільки в частині визнання незаконним наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу ОСОБА_1 звільнений від сплати судового збору. Позивач сплатив 6 726, 40 грн судового збору, тобто також за вимоги, які не підлягали оплаті у зв'язку зі звільненням від їх сплати, а в разі доведення їх обґрунтованості мали бути стягнуті з відповідача в дохід держави.
Однак Верховний Суд вважає, що в разі якщо позивач, який звільнений від сплати судового збору за подання позову чи пред'явлення певної вимоги, все ж сплатив судовий збір, то у разі обґрунтованості позовних вимог понесені ним витрати мають бути відшкодовані відповідачем за правилами статті 141 ЦПК України.
Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про часткове задоволення касаційної скарги ОСОБА_1 та скасування оскаржуваного судового рішення в частині визнання незаконними та скасування наказів про оголошення догани та про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу із залишенням в силі в цій частині рішення суду першої інстанції, тому з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 5 044, 80 грн судового збору за подання касаційної скарги, а саме 1 681, 60 грн - за вимогу про визнання незаконним наказу про оголошення догани, 1 681, 60 грн - за вимоги про визнання незаконним наказу про звільнення та поновлення (оскільки фактично ці вимоги стосуються поновлення на роботі), 1 681, 60 грн - за вимогу про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Інша частина судового збору в сумі 1 681, 60 грн, що надміру сплачена ОСОБА_1 при поданні касаційної скарги, не підлягає стягненню з Національного інституту раку.
Керуючись статтями 141, 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного суду від 14 вересня 2021 року в частині вирішення позовних вимог про визнання незаконними та скасування наказів про оголошення догани та про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, розподілу судових витрат скасувати, залишити в силі в цій частині рішення Деснянського районного суду міста Києва від 07 червня 2021 року.
Стягнути з Національного інституту раку на користь ОСОБА_1 частину судових витрат, понесених у зв'язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції, у розмірі 5 044, 80 грн.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий О. В. Ступак
Судді І. Ю. Гулейков
А. С. Олійник
С. О. Погрібний
Г. І. Усик