номер провадження справи 26/43/21
12.07.2022 Справа № 908/1957/21
м.Запоріжжя Запорізької області
Суддя Юлдашев Олексій Олексійович, розглянувши матеріали заяви
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю “ІПК Вертикаль”, код ЄДРПОУ 42957349 (04074, м. Київ, вул. Лугова, 9С.)
до відповідачів: 1/ Товариства з обмеженою відповідальністю “Транспортно-експедиторське підприємство “Вертикаль”, код ЄДРПОУ 40001366 (69068, м. Запоріжжя, пр. Моторобудівників, 54, офіс 41А)
2/ Приватного акціонерного товариства “Агроком”, код ЄДРПОУ 31682435 (61026, м. Харків, вул. Тваринників, 2
про визнання частини правочину недійсним
Кредитори: 1/ ОСОБА_1
2/ ОСОБА_2
3/ ОСОБА_3
4/ ОСОБА_4
5/ ОСОБА_5
6/ ОСОБА_6
7/ Товариство з обмеженою відповідальністю “Транспортно-експедиторська компанія “Вертикаль”
8/ ОСОБА_7
9/ Товариство з обмеженою відповідальністю “ІПК Вертикаль”
Боржник - Товариство з обмеженою відповідальністю “Транспортно-експедиторське підприємство “Вертикаль”, код ЄДРПОУ 40001366 (69068, м. Запоріжжя, пр. Моторобудівників, 54, офіс 41А)
За участю (найменування сторін та інших осіб, що беруть участь у справі):
розпорядник майна Кравченко Р.М., ухвала ГСЗО від 23.07.2021р., у справі № 908/1957/21
Відповідачвід ТОВ “Транспортно-експедиторське підприємство “Вертикаль”, код ЄДРПОУ 40001366 - адвокат Іванченко А.Ю., ордер серія ЗП № 022880 від 24.01.2022р.; додаткова угода № 9 від 29.06.2021р. до Договору-доручення про надання правової допомоги від 29.06.2021р
Позивачвід ТОВ "ІПК Вертикаль" - авдокат Погосян М.А., ордер серія АР № 1091825 від 11.07.2022р.
23.07.2021 ухвалою Господарського суду Запорізької області по справі № 908/1957/21 відкрито провадження у справі про банкрутство ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «ТРАНСПОРТНО-ЕКСПЕДИТОРСЬКЕ ПІДПРИЄМСТВО «ВЕРТИКАЛЬ» (Боржник/Відповідач-1).
22.12.2021 ухвалою суду було визнано грошові вимоги ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «ІПК ВЕРТИКАЛЬ» (Кредитор) до Боржника/Відповідача-1.
Ухвалою суду від 08.02.2022, прийнято заяву Кредитора - ТОВАРИСТВА З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «ІПК ВЕРТИКАЛЬ» до відповідачів: ТОВАРИСТВО З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «ТРАНСПОРТНО-ЕКСПЕДИТОРСЬКЕ ПІДПРИЄМСТВО «ВЕРТИКАЛЬ» (Боржник/Відповідач-1) таПРИВАТНЕ АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО «АГРОКОМ» (Відповідач-2), про визнання частини правочину недійсним, для розгляду в межах справи № 908/1957/21 про банкрутство Відповідача-1.
Цією ж ухвалою судове засідання призначено на 03.03.2022 о 10-30 та запропоновано відповідачам надати документи/докази та відповідь на заяву Кредитора, а позивачу/Кредитору запропоновано надати відповіді на відзиви та копії документів/доказів.
Ухвалою суду від 03.03.2022 розгляд справи було відкладено, у зв'язку із введенням в Україні воєнного стану.
Ухвалою суду від 20.06.2022 судове засідання призначено на 12.07.2022 о 12-15 хв.
Відповідач-1 надіслав відзив від 28.02.2022 на заяву Кредитора в додатках якого надає копії письмових доказів. Про визнання заяви Кредитора в цілому не зазначає, але визнає окремі обставини наведені заяві та їх правову оцінку. Просить заяву Кредитора задовольнити та визнати частину правочину недійсною. У відзиві на заяву Кредитора Відповідач-1 заперечує свою недобросовісну поведінку та укладення фіктивних правочинів.
Відповідач-2 свого відзиву на заяву Кредитора не надав, а також не надав інших заяв, пояснень, заперечень тощо.
У судовому засідання представник позивача підтримала вимоги, викладені у поданій заяві. Розпорядник майна боржника, арбітражний керуючий Кравченко Р.М. та представник відповідача-1 не заперечують проти задоволення заяви.
Відповідача-2 в судове засідання не направив свого представника, відзиву на заяву Кредитора не надав.
Згідно із ч. 1 ст. 75 ГПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.
Отже, визнання обставин, які не підлягають доказуванню, можливе, зокрема, за умов: визнання їх усіма учасниками справи та відсутності в суду обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин.
Надання відзиву є правом, а не обов'язком Відповідача-2. Неподання відзиву чи заперечень не означає визнання обставин викладених в заяві Кредитора. Таким чином, обставини зазначені в заяві Кредитора, не є такими, що визнані всіма учасниками справи. Неподання відзиву також не може кваліфікуватись як визнання заяви Кредитора.
Також, Відповідач-1 є зацікавленою особою і до визнання ним обставин, його заяв, пояснень тощо слід ставитись критично.
В судовому засіданні 12.07.2022 суд визнав наявні документи достатніми для об'єктивного та всебічного розгляду спору, внаслідок чого проголошено вступну та резолютивну частини ухвали.
Заслухавши представників сторін, вивчивши матеріали справи, судом установлено наступне:
05.09.2019 р. між Приватним акціонерним товариством «АГРОКОМ (Відповідач-2/Орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «ТРАНСПОРТНО-ЕКСПЕДИТОРСЬКЕ ПІДПРИЄМСТО «ВЕРТИКАЛЬ» (Боржник/Відповідач-1/Орендар) було укладено Договір оренди залізничного рухомого складу №01/09ВАГ (далі по тексту - Договір). Строк дії Договору - до 31.08.2020 р. Конкретний строк оренди майна не встановлювався.
Відповідно до п. 5.2. Договору «У разі повернення Орендарем рухомого складу з оренди раніше строку, обумовленого в п. 10.1 цього Договору, без узгодження з Орендодавцем та оформлення відповідної Додаткової угоди до цього Договору або повного його розірвання за згодою сторін, він зобов'язаний виплатити Орендодавцю 1700, 00 гривень (в тому числі ПДВ), за кожну добу, що залишилася до закінчення строку дії цього Договору за кожний такий повернутий вагон. Зазначена плата не є орендною платою чи неустойкою, і не здійснюється якщо Договір буде сторонами достроково розірваний в порядку, встановленому чинним законодавством України, або до нього буде укладено відповідну Додаткову угоду щодо дострокового повернення з оренди конкретних вагонів.
У разі повернення або витребування Орендодавцем рухомого складу з оренди раніше строку, обумовленого в п. 10.1 цього Договору, або інше повне чи часткове обмеження/припинення Орендодавцем (або за його вказівкою) можливості користування рухомим складом під час оренди, без дотримання порядку, підстав та строків, передбачених цим Договором, є/вважається істотним порушенням цього Договору і Орендодавець зобов'язаний виплатити/відшкодувати Орендарю збитки завдані такими порушеннями (в тому числі і зміною та припиненням оренди) в договірному розмірі 1 700,00 грн. (одна тисяча сімсот гривень 00 коп.) за кожен вагон (одиницю рухомого складу) за кожну добу коли Орендар не мав можливості або був обмежений в користуванні вагонами. Нарахування таких збитків можливе за всі випадки і строки порушень і аж до строку/терміну вказаного в п. 10.1 цього Договору.».
В зв'язку з істотними змінами обстановки та змін на ринку, що зумовили значне зниження орендної плати залізничні вагони, Боржник/Відповідач-1/орендар звернувся до Відповідача-2/орендодавця з Листом-пропозицією від 29.11.2019 р. вих. № 920 про зміну Договору та вказав про істотні зміни обстановки. У відповідь Відповідачем-2 листомвих. № 19/12-1 від 19.12.2019 р. в цьому було відмовлено.
В Повідомлені вих. № 40 від 16.01.2020 р. Боржник/Відповідач-1 ще раз наполягав на зміні або припиненні оренди та вказав, що не в змозі виконувати свої договірні зобов'язання..
У відповідь Відповідачем-2 листом вих. № 27/1 від 27.01.2019 р. повторно було відмовлено.
Своїх умов зміни Договору чи розміру або умов оплати Відповідач-2 не пропонував.
Боржник/Відповідач-1 надіславВідповідачу-2 Повідомлення вих. № 72 від 28.01.20 р. та вих. 86 від 03.02.2020 р. про повернення всіх вагонів.Вагони були повернуті Відповідачу-2 01 та 07 лютого 2020 р., що самостійно визнано Відповідачем-2, як обставину в справі № 910/4552/20. Таким чином, оренду вагонів було припинено.
Однак, ні Боржник/Відповідач-1, ні Відповідач-2 не заявляли, що повернення вагонів припиняє або розриває сам Договір. До закінчення строку дії Договору Відповідач-2 продовжувало вважати, що вагони перебувають в оренді та надсилати щомісячні Акти виконаних робіт/наданих послуг, які Боржником/Відповідачем-1 не визнавались.
Оскільки вагони були повернуті з оренди самостійно Боржником/Відповідачем-1/орендарем, то Відповідач-2/орендодавець вирішив, що це є тією обставиною (дією), що обумовлює виникнення у Відповідача-2/орендодавця (відповідно до умов п. 5.2. Договору) вимоги сплати коштів і відповідно виникнення у Боржника/Відповідача-1/орендаряобов'язку їх сплатити.
Відповідач-2/орендодавець вважає, що поверненням вагонів з оренди Боржник/Відповідач-1/орендар вчинив дії (вчинив правочин) і тим самим взяв на себе майнові (грошові) зобов'язання і повинен їх виконати.
Не пред'являючи будь-яких попередніх (досудових вимог, претензій) та не очікуючи закінчення строку дії Договору, Відповідач-2/орендодавець вирішив, що такі його нові вимоги мають бути захищені судом і вже 05.03.2020 р. звернувся з позовом до господарського суду. Спір розглядався Господарським судом міста Києва в справі № 910/4552/20. Під час розгляду спору ні Боржник/Відповідач-1, ні Відповідач-2 не заявляли, що повернення вагонів припиняє або розриває сам Договір.
Згідно Рішення Господарського суду міста Києва від 19.01.2021 р. в справі № 910/4552/20 судом не зазначається, що дострокове повернення Боржником/Відповідаче-1/орендарем із оренди вагонів є порушенням Договору чи договірного зобов'язання і відповідно не вказується про наявність відповідальності.
В той же час майновий інтерес Відповідача-2/орендодавця полягав в більш тривалій оренді і отримання орендної плати протягом більш тривалого часу. Відповідно такі права та інтереси Відповідача-2/орендодавця могли бути захищені, а п. 5.2 Договору передбачає вид забезпечення виконання зобов'язання.
Так в тексті судового рішення заначено:
«Повернення Орендарем рухомого складу не відбулось за погодженням сторін в порядку п. 2.3 Договору ні шляхом розірвання Договору, ні шляхом складання додаткової угоди, що стосується дострокового повернення з оренди окремих конкретних вагонів.
Натомість без підписання акту приймання-передачі вагонів з оренди позивач повідомленнями № 72 від 28.01.20., та № 86 від 03.02.20., та згідно календарних штемпелів станцій прибуття у залізничних накладних 01.02.20. повернув 6 вагонів (95505426, 95505442, 95507919, 95507927, 95507984, 95940920), 07.02.20. повернув 4 вагони (95507901, 95508008, 95940912, 95505400) на ст. Перещепине.
Отже, обов'язок сплати орендної плати за Договором у Орендаря за 10 орендованих вагонів був до 01.02.20, за 4 орендованих вагони - до 07.02.20.»
«Положеннями пункту 5.2 Договору сторони погодили наступне. У разі повернення Орендарем рухомого складу з оренди раніше строку, обумовленого в п. 10.1 Договору, без узгодження з Орендодавцем та оформлення відповідної додаткової угоди до Договору або повного його розірвання за згодою сторін, від зобов'язаний виплатити Орендодавцю 1700,00 грн за кожну добу, що залишилася до закінчення строку дії Договору, за кожний такий повернутий вагон. Зазначена плата не є орендною платою чи неустойкою і не здійснюється якщо Договір буде сторонами достроково розірвано в порядку, встановленому чинним законодавством України, або до нього буде укладено відповідну додаткову угоду щодо дострокового повернення з оренди конкретних вагонів.
Суд дійшов висновку, що по п. 5.2 Договору сторони передбачили в порядку ч. 2 ст. 546 ЦК України інший вид забезпечення виконання зобов'язання.»
«На підставі означеного пункту 5.2 Договору позивачем за первісним позовом нараховано 3.563.200,00 грн за дострокове повернення з оренди вагонів.
Як встановлено вище судом, Орендарем було повернуто рухомий склад раніше строку, обумовленого в п. 10.1 Договору, без узгодження з Орендодавцем та оформлення відповідної додаткової угоди до Договору або повного його розірвання за згодою сторін.
Розрахунок здійснюється наступним чином:
За 6 вагонів: 6 вагонів х 1700,00 грн = 10.200,00 грн за день за 6 вагонів х 212 днів = 2.162.400,00 грн.
За 4 вагони: 4 вагони х 1700,00 грн = 6.800,00 грн за день за 4 вагони х 206 днів = 1.400.800,00 грн.
Всього 3.563.200,00 грн.»
Таким чином, судом в справі № 910/4552/20 встановлено, що шляхом дій (правочинів) вчинених Боржник/Відповідач-1/орендарем та в їх результаті, він (на підставі умови п.5.2. Договору та настання відкладальних обставин (його дій спрямованих на повернення вагонів та фактів/подій фактичного повернення вагонів з оренди)) взяв на себе зобов'язання з 01.02.2020 сплатити грошові кошти у розмірі 2.162.400,00 грн. та з 07.02.2020 р. - 1.400.800,00 грн., всього 3.563.200,00 грн.
Для набрання чинності п. 5.2. Договору вимагалось фактичне вчинення певних дій його сторони-Орендаря. До моменту фактичного вчинення дій реальні правові наслідки не виникали, тобто на думку суду застосовано конструкцію реального договору.
Умовами Договору, законодавством чи рішенням суду не передбачається будь-які майнові дії у відповідь Відповідача-2/орендодавця.
Відповідно до змісту фінаналізу діяльності ТОВ «ТЕП «Вертикаль» проведеної ПП «Центр антикризових технологій», звіт якого міститься в матеріалах справи, починаючи лише з 01.01.2021 період діяльності для Боржника став критичним, практично всі показники, що підтримують фінансовий стан підприємства, в цей час вийшли за межі їх нормативних показників, фінансова рівновага Боржника різко похитнулась.
Розмір активів Боржника скоротився більш ніж на 42 646.00 тис. грн. або на 258.5% в цей період (з 01.01.2021 по 29.06.2021).
Таким чином, взяття Боржником/Відповідачем-1/орендарем на себе зобов'язань майнових/грошових від 01.02.2020 та 07.02.2020 зумовило його неплатоспроможність та неможливість виконання грошових зобов'язань перед іншими кредиторами.
Відповідно до частин 1 та 2 ст. 42 КУзПБ «Визнання недійсними правочинів боржника
1. Правочини, вчинені боржником після відкриття провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора, якщо вони завдали збитків боржнику або кредиторам, з таких підстав:
боржник виконав майнові зобов'язання раніше встановленого строку;
боржник до відкриття провадження у справі про банкрутство взяв на себе зобов'язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим;
боржник здійснив відчуження або придбав майно за цінами, відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови що в момент прийняття зобов'язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів;
боржник оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів до боржника перевищувала вартість майна;
боржник узяв на себе заставні зобов'язання для забезпечення виконання грошових вимог.
2. Правочини, вчинені боржником протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора також з таких підстав:
боржник безоплатно здійснив відчуження майна, взяв на себе зобов'язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог;
боржник уклав договір із заінтересованою особою;
боржник уклав договір дарування.».
Щодо правочину та моменту його вчинення і набрання чинності, то суд зазначає наступне.
Відповідно пунктів 1 та 3 ч. 2 ст. 11 ЦК України та ст. ст. 174, 175 ГК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори (господарські договори) та інші правочини.
Відповідно до ст. 509 ЦК України та ст. 173 ГК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених 11 ЦК України. Зобов'язання має грунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ч. 1 та ч. 3 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Договір є двостороннім, якщо правами та обов'язками наділені обидві сторони договору.
Відповідно до ч.ч. 1-5 ст. 203 ЦК України для чинності правочину є необхідним:
1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Таким чином, правочином є дія, що є правомірною, вольовою, усвідомленою цілеспрямована та здатна породити правові наслідки.
Не всі дії, що є правомірними, вольовими, усвідомленими та цілеспрямованими мають здатність породити правові наслідки.
Також для чинності правочину може бути недостатньо вчинення лише однієї дії (правочину), оскільки така одна дія (правочин) є недостатньою або нездатною породити конкретні права та обов'язки та/чи відповідні реальні правові наслідки.
Таким чином, для чинності окремих правочинів (наявності їх юридичного складу) є недостатньо самої домовленості чи вчинення окремих дій.
Для наявності юридичного складу конкретного правочину є необхідним вчинення відповідних дій (юридичних фактів), а також вчинення наступних/додаткових дій (в тому числі і інших правочинів) та/або настання певних обставин. І лише відповідний повний склад конкретного правочину є здатним породити набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків на які була спрямована воля і домовленість сторін правочину і відповідно реальне настання правових наслідків обумовлених ним.
Відповідно відсутність чи недійсність окремих елементів юридичного складу правочину впливає на правові наслідки і відповідно на недійсність правочину в цілому.
Від моменту, коли правочин породжує реально права та обов'язки для сторін вони поділяються на:
- консенсуальні - правочин, який вважається укладеним із моменту досягнення домовленості між сторонами за всіма істотними умовами.
- реальні - правочин, для якого досягнення домовленості є недостатнім, моментом його укладення вважають момент фактичного виконання дій.
А також за характером дії (чинності) правочинів на умовні та безумовні.
Щодо умовних правочинів характерно, прив'язка правових наслідків до настання певної обставини (ст. 212 ЦК України «Правочини, щодо яких правові наслідки пов'язуються з настанням певної обставини»).
Так, відповідно до ч. 1 та ч. 4 ст. 212 ЦК України 1. Особи, які вчиняють правочин, мають право обумовити настання або зміну прав та обов'язків обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (відкладальна обставина). 4. Якщо настанню обставини недобросовісно сприяла сторона, якій це вигідно, обставина вважається такою, що не настала.
Тобто, відкладальна обставина - це ситуація (умова/-и), з якої сторони правочину (договору) пов'язують настання певних наслідків.
Також, варто пам'ятати, що відкладальна обставина, для визначення строку виконання стороною своїх зобов'язань за укладеним договором, фактично унеможливлює виконання умов зобов'язання до моменту настання такої ситуації (умови).
Тобто, якщо не настає передбачена обставина - немає підстав для виконання договору і зобов'язання мають лише декларативний, а не реальний (обов'язок їх виконання) характер.
Верховний Суд у постанові від 30.09.2021 у справі № 906/1205/20 вказав на те, що з аналізу приписів ч.1 ст. 212 ЦК України вбачається, що укладаючи умовний правочин з відкладальною обставиною, його сторони пов'язують виникнення прав і обов'язків за таким правочином з певною обставиною, щодо появи якої в майбутньому у сторін існує лише відповідна вірогідність (ймовірність). Відкладальна обставина може полягати в діях як однієї із сторін договору, так і третьої особи, яка нею не є, але у будь-якому разі повинна обумовлювати настання (зміну) відповідних прав і відповідних обов'язків обох сторін договору, а не лише однієї з них, та у момент укладання договору стосовно такої обставини має бути невідомо, настане вона чи ні.
Відповідно до ч. 7 ст. 180 ГК України строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору.
Відповідно до ст. 631 ЦК України 1. Строком договору є час, протягомякогосторониможутьздійснитисвої права і виконатисвоїобов'язкивідповіднодо договору. 2. Договір набирає чинності з моменту його укладення.
Лише тізобов'язання, яківжевиникли, можутьіснувати та їх можливо виконати.
Таким чином, умова п. 5.2. Договору є правочином з відкладальною обставиною, відповідно до якої для набрання чинності правочином Боржнику/Відповідачу-1/орендарю було необхідно вчинити конкретну дію (правочин) і лише в цьому випадку виникали права та обв'язки які необхідно було виконувати та породжувались реальні правові наслідки.
Така дія обумовлює настання відповідних прав і відповідних обов'язків обох сторін договору.
Юридичним фактом, що породжує право вимагати і обов'язок сплачувати грошові кошти у відповідності до п. 5.2. Договору було вчинення певної дій.
Таким чином, суду для перевірки дійсності чи недійсності правочину є необхідним та обов'язком перевірити наявність підстав недійсності кожної дії (правочину), що складають його юридичний склад і є необхідними для чинність чинності правочину.
Ці дії Боржника/Відповідача-1/орендарю, що зумовили чинність правочину передбаченого п. 5.2. Договору вчинені 01 та 07 лютого 2020 р. Саме тоді Боржник/Відповідач-1/орендар взяв на себе зобов'язання.
Слід також зазначити та врахувати, що на момент досягнення між Боржником/Відповідачем-1/орендарем та Відповідачем-2 домовленості по п. 5.2. Договору, діяв інший Закон про банкрутство, а саме стаття 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (далі - Закон про банкрутство) також містила спеціальні норми матеріального права, які визначають підстави недійсності договорів.
Відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону про банкрутство «Визнання недійсними правочинів (договорів) та спростування майнових дій боржника
1. Правочини (договори) або майнові дії боржника, які були вчинені боржником після порушення справи про банкрутство або протягом одного року, що передував порушенню справи про банкрутство, можуть бути відповідно визнані недійсними або спростовані господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або конкурсного кредитора з таких підстав:
боржник безоплатно здійснив відчуження майна, прийняв на себе зобов'язання без відповідних майнових дій іншої сторони, відмовився від власних майнових вимог;
боржник виконав майнові зобов'язання раніше встановленого строку;
боржник до порушення справи про банкрутство взяв на себе зобов'язання, в результаті чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим;
боржник здійснив відчуження або придбав майно за цінами відповідно нижчими або вищими від ринкових, за умови, що в момент прийняття зобов'язання або внаслідок його виконання майна боржника було (стало) недостатньо для задоволення вимог кредиторів;
боржник оплатив кредитору або прийняв майно в рахунок виконання грошових вимог у день, коли сума вимог кредиторів боржнику перевищувала вартість майна;
боржник прийняв на себе заставні зобов'язання для забезпечення виконання грошових вимог.».
Таким чином, ч. 1 ст. 20 Закону про банкрутство містить аналогічні підстави для визнання п. 5.2. Договору недійсним правочином.
На думку суду «підставою» є- причина по якій, виходячи з чого-небудь, спираючись на щось.
В той же час, на думку суду, строк «підозрілого періоду», що становлений в ч. 1 ст. 20 Закону про банкрутство (1 рік), та ч. 1 та ч. 2 ст. 42 КУзПБ (3 роки), не є підставою для визнання правочину недійсним, а «передмовою» для цього (попереднє умова чого-небудь, точка відліку процесу). Тобто попередня умова (часовий критерій) за яким відбираються правочини, що ставляться під сумнів та оцінюються на предмет наявності чи відсутності підстав їх недійсності.
Таким чином, ч. 1 та ч. 2 ст. 42 КУзПБвстановлючи 3-річний «підозрілого періоду» ретроспективно поширює не підстави недійсності правочину, а передумови.
Оскільки провадження в справі про банкрутство було порушено 23.07.2021 р., то Договір, що укладений 05.09.2019 р. також потрапляє в 3-річний «підозрілий період».
Таким чином, п. 5.2. Договору є недійсним правочином з окремих підстав передбачених ч. 1 та ч. 2 ст. 42 КУзПБ, а саме:
- ч. 1 ст. 42 КУзПБ - боржник до відкриття провадження у справі про банкрутство взяв на себе зобов'язання, внаслідок чого він став неплатоспроможним або виконання його грошових зобов'язань перед іншими кредиторами повністю або частково стало неможливим;
ч. 1 ст. 42 КУзПБ - взяв на себе зобов'язання без відповідних майнових дій іншої сторони.
Також, п. 5.2. Договору є недійсним правочином з окремої підстави передбаченої ч. 1 ст. 20 Закону про банкрутство, а саме боржник прийняв на себе зобов'язання без відповідних майнових дій іншої сторони.
Визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності - максимально можливе справедливе задоволення вимог кредиторів.
Для оцінки справедливості задоволення чи не задоволення інтересів кредиторів, дотримання балансу інтересів та чи не будуть порушені законні інтереси і права, та для встановлення достатньої сумнівності правочину, суд також бажає заначити наступне.
Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.
Згідно із частинами другою та третьою статті 13 ЦК України, при здійсненні своїх прав особа зобов'язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Відповідно до ч. 2 ст. 193 ГК України 2. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу»
Відповідно до ч. 1 ст. 224 ГК України 1. Учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено.»
Відповідно до ч.2 та ч. 3 ст. 224 ГК України 2. Сторона, яка порушила своє зобов'язання або напевно знає, що порушить його при настанні строку виконання, повинна невідкладно повідомити про це другу сторону. У протилежному випадку ця сторона позбавляється права посилатися на невжиття другою стороною заходів щодо запобігання збиткам та вимагати відповідного зменшення розміру збитків. 3. Сторона господарського зобов'язання позбавляється права на відшкодування збитків у разі якщо вона була своєчасно попереджена другою стороною про можливе невиконання нею зобов'язання і могла запобігти виникненню збитків своїми діями, але не зробила цього, крім випадків, якщо законом або договором не передбачено інше.
Таким чином, Боржник/Відповідач-1, потрапивши в ситуації істотної зміни обставин укладення та виконання договору, що зробило його збитковим та неможливим для виконання, добросовісно та своєчасно вжив заходів для збереження договору та договірних відносин, недопущення його невиконання. Для цього Боржник/Відповідач-1 звертався до Відповідача-2 з пропозиціями змінити договір та його ціну. Однак, Відповідача-2 діючи у власних інтересах не погодився, хоча Боржник/Відповідач-1 повідомив його про неможливість подальшого виконання і збереження договору.
Суд враховує, що Відповідач-2 не заявляв, що шляхом одностороннього повернення Боржником/Відповідачем-1 вагонів з оренди було порушено його права та інтереси, а саме безпідставна одностороння відмова від договору (ст. 651 ЦК), або втрата (нестача) чи пошкодження речі (ст. 951 ЦК), або наявність збитків та необхідність їх відшкодування тощо.
В частині можливості відшкодування збитків, то Відповідачу-2 слід було врахувати приписи ч.2 та ч. 3 ст. 224 ГК України та вжити активних дій для їх недопущення чи зменшення. Однак обставини справи № 910/4552/20 вказують, що цього зроблено не було. Тому визнання недійсним п. 5.2. Договору не може нашкодити правомірним правам та інтересам Відповідача-2 щодо збитків.
Також, визнання недійсним п. 5.2. Договору не може нашкодити правомірним правам та інтересам Відповідача-2 в частині виконання грошових зобов'язань. Грошовим зобов'язанням боржника є лише та грошова сума, яка підлягає сплаті кредиторові за виконані роботи, надані послуги, продані товари тощо. Так, в договорі оренди грошовим зобов'язанням є сплата орендної плати.
Таке зобов'язання в цивільних відносинах іменується основною вимогою, ст. 266 ЦК України, основною сумою боргу, ч. 3 ст. 534 ЦК України, або основним зобов'язанням, ч. 6 ст. 261, ст. 548 ЦК України. Договірний вид забезпечення виконання зобов'язань не є основним зобов'язанням, а лише додатковим, що забезпечує основне.
Гроші, які слід сплати на виконання зобов'язання згідно п. 5.2. Договору, не є орендною платою та не передбачають їх спрямування на погашення заборгованості з орендної плати. Крім того, це є неможливим в наслідок припинення оренди.
До складу грошових зобов'язань боржника не включаються неустойка (штраф, пеня) та інші фінансові санкції.
Хоча в п. 5.2. Договору його сторони і зазначили, що обов'язок Боржника/Відповідача-1 щодо сплати грошей не є неустойкою, однак передбачений сторонами вид забезпечення виконання зобов'язання, на думку суду, є дуже подібним до неустойки (штрафу)за невиконання майбутніх зобов'язань (не вибірку обсягу послуг, товарів) або до заздалегідь оцінених збитків.
За оцінкою та на думку суду, сторони Договору спробували реалізувати незакріплений в українському законодавстві принцип «Бери або плати» (англ.Take-or-Pay; ToP) - поширена норма побудови договорів про постачання деяких видів товарів великим покупцям. Тоді як постачальник бере на себе зобов'язання надати товар аж до зафіксованих у договорі максимальних обсягів, покупець зобов'язується в будь-якому разі сплатити певну частину цих обсягів, незалежно від того, скільки він закупив насправді в розглянутий період. В допомогою принципу «бери або плати» мінімізуються ризики постачальника по збуту, на тлі капіталовкладень, які він змушений зробити для забезпечення поставок у максимальному обсязі. Дані ризики в альтернативному випадку постачальник був би змушений включити у формулу ціноутворення. Якщо покупець не придбав весь законтрактований обсяг, то він зобов'язаний сплатити штраф.
В такому принципі є правомірною одностороння відмова від свого права вимагати права виконання іншою стороною свого обов'язку в натурі. Тобто замовник/покупець вправі отримати послуги/товари в оговореному обсязі і реалізація цього права залежить виключно від волі замовника/покупця.
Однак, такий замовник/покупець зобов'язаний заплатити обумовлену суму незалежно від того скористався він своїм правом чи ні.
Але в такому випадку така виплати непрямо кваліфікується як форма відповідальності, та способом нав'язування послуги/товару до якої вже втрачено економічний інтерес.
Також Кредитор в своїй заяві стверджує, що умова п. 5.2. Договору, згідно якої в розмір виплати (яку Боржник/Відповідач-1/Орендар має сплатити Відповідач-2/Орендодавець у разі повернення рухомого складу раніше строку) включено податок на додану вартість (ПДВ), є нікчемною, оскільки порушує публічний порядок
Суд погоджується з цим частково.
Відповідно до ч. 2 ст. 1 ЦК України до майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.
Публічне право - це сукупність правових норм різних галузей права, предметом регулювання яких є відносини у сфері реалізації публічних (державних, суспільних) інтересів за допомогою переважно імперативного методу регулювання. До галузей публічного права перш відносять і податкове право. Податкові відносини регулюються Податковим кодексом України (ПК України).
Таким чином, правочином та свободою договору не можуть встановлюватись, змінюватись та припинятись відносини щодо податків, в тому числі щодо визначення об'єктів оподаткування, розміру податків, порядку та строків їх нарахування, перерозподілу та сплати, тощо.
У підпункті 14.1.178 пункту 14.1 статті 14 ПК України визначено, що ПДВ - непрямий податок, який нараховується та сплачується відповідно до норм розділу V цього Кодексу.
За змістом підпунктів «а» і «б» пункту 185.1 статті 185 ПК України об'єктом оподаткування ПДВ є операції платників податку з постачання товарів/послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 ПК України.
За своєю правовою сутністю ПДВ є часткою новоствореної вартості та сплачується покупцем (замовником послуг).
Боржнику (Відповідач-1, Орендар) та Відповідач-2 (Орендодавець) при погодженні та укладенні п.5.2. Договору бути відомо, що при його виконанні жодні товари (послуги, роботи) постачатись (надаватись, виконуватись) не будуть взагалі, відповідно відсутній об'єкт оподаткування ПДВ, тому включення за домовленістю сторін цього податку в розмір виплати є порушенням публічного правопорядку.
Реальним наслідком виконання такого правочину буде вчинення податкового правопорушення. Правочином може бути лише правомірна дія яка здатна породити правові наслідки. Домовленість про спільне вчинення правопорушення чи на виконання якого буде вчинено правопорушення, не може бути визнана правомірною, а отже і буди дійсним правочином.
Правочин (договір), що порушує публічний правопорядок є нікчемним (ч.1 та ч. 2 ст. 228 ЦК України).
Приписи ст. 217 ЦК України регулюють питання щодо правової долі правочину, що має дефекти окремих його частин. При цьому закону може суперечити лише певна частина умов правочину, а інша - йому відповідати. Отже, за таких обставин не завжди доцільно визнавати правочин недійсним у цілому. Не призводить недійсність окремої частини правочину до недійсності інших його частин. Тому законодавець не встановлює недійсності правочину через недійсність окремої його частини, але лише за умови, якщо є підстави вважати, що правочин міг би бути вчинений без включення до нього цієї недійсної частини.
Зокрема, у випадку, що розглядається, можна припустити наявність умови п.5.2. Договору і без включення до нього умови щодо ПДВ.
Таким чином, нікчемність правочину, передбаченого умова п.5.2. Договору стосується лише його частини, а саме включення до визначення розміру відповідної виплати податку на додану вартість.
Суд враховував, що в Рішенні Господарського суду міста Києва від 19.01.2021 р. в справі № 910/4552/20, було заначено, що «На противагу доводам позивачу за зустріним позовом не встановлено судом суперечності п. 5.2 Договору Податковому кодексу України, виданим на його виконання підзаконним актам, ЗУ «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» та виданим на його виконання підзаконним актам, Конституції України, Господарському кодексу України, інтересам держави в частині її економічної безпеки, сплати податків і формування дохідної частини бюджетів, господарського правопорядку та інших правопорядків, реалізації владних повноважень.»
На думку суду, це є лише правова оцінка, надана іншим судом певному факту при розгляді іншої справи № 910/4552/20, тобто не є обов'язковою для господарського суду в цій справі (ч. 7 ст. 75 ГПК України).
Крім того, в Рішенні Господарського суду міста Києва від 19.01.2021 р. в справі № 910/4552/20 не вказано, не встановлено та не описано конкретних обставини, які спростовують відповідні доводи Кредитора в іншій (цій) справі.
Обставини, що можуть мати преюдиціальне значення можуть бути зазначені лише в тексті Рішення Господарського суду міста Києва від 19.01.2021 р. в справі № 910/4552/20. Оскільки судами апеляційної та касаційної інстанції апеляційна та касаційна скарги залишено без задоволення, а рішення Господарського суду міста Києва від 19.01.2021 р. в справі № 910/4552/20 залишено без змін. Згідно ч.4 ст. 277 та ч. 4 ст. 311 ГПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Тобто судами апеляційної та касаційної інстанції мотивувальна частина Рішення Господарського суду міста Києва від 19.01.2021 р. в справі № 910/4552/20 не змінювалась та не доповнювалась. Відповідно тексти рішень судів апеляційної та касаційної інстанції взагалі не можуть містити опису обставин, які можуть мати преюдиціальне значення. Також, Верховний Суд є «судом права» і в мотивувальній частині своїх рішень не може самостійно встановлювати обставини яким може надаватись преюдиціальне значення. Цей суд самостійно не встановлював обставини справи.
Відповідно ч. 5 ст. 75 ГПК України обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.
Кредитор не був учасником/стороною в справі № 910/4552/20 і має право і можливість спростовувати обставини встановлені в справі в якій він не брав участь.
Також, з огляду на положення процесуального закону, у справах позовного провадження господарський суд, здійснюючи правосуддя, обмежений принципами диспозитивності та змагальності сторін, і фактично встановлює ті обставини та досліджує лише ті доводи та докази - які було заявлено/повідомлено/подано сторонами справи.
Те, що одна із сторін спору не справилась із власним обов'язком доказування, не навела та не подала переконливих доводів та доказів і не змогла довести певні обставині обставини тощо, не є підставою вважати, що з цим не справиться інша особа в іншому процесі.
Крім того, при розгляді справи № 910/4552/20 та прийняті рішення суд не міг врахувати зокрема і ті нові обставини, що Відповідач-2/ПРАТ "АГРОКОМ" так і не оформило (не надало) податкову накладну та податковий кредит на розмір коштів присуджених згідно п. 5.2. Договору.
Більше того, 22.01.2022 р. Відповідач-2/ПРАТ "АГРОКОМ" було надано Боржнику/Відповідач-1/Орендар Розрахунки коригування податкових накладних від 31.03.2020 р. № 25, від 30.04.2020 р. № 19, від 30.05.2020 р. № 8, від 30.06.2020 р. № 11, від 31.07.2020 р. № 8, від 31.08.2020 р. № 8 з кодом « 103 - повернення товару або авансових платежів».
Суд уважає, що вчинення Відповідачем-2/ПРАТ "АГРОКОМ" самостійних дій з коригування податкових накладних і податкового кредиту/зобов'язань є виправленням вже допущених податкових порушень. А відсутність наданої податкової накладної, щодо присуджених коштів згідно п. 5.2. Договору, є усвідомленим недопущенням порушення податкового законодавства (податкового правопорушення).
Тобто, Відповідач-2/ПРАТ "АГРОКОМ" усвідомлюється, що реальне виконання п. 5.2. Договору буде спрямованим на вчинення податкового правопорушення, тобто на порушення публічного порядку.
Кредитор в своїй заяві стверджує, що умова п. 5.2. Договору є фіктивним правочином (ст. 228 ЦК України).
Суд з таким твердженням не погоджується. Відповідачем-1 заперечується, що правочин свідомо та умисно укладався його сторонами вчинявся як фіктивний і без наміру створення правових наслідків, обумовлених цим правочином. Кредитором не надано доказів та не доведено жодної ознаки фіктивності правочину. Крім того, позовні вимоги Відповідача-2/Орендодавця до Боржника/Відповідача-1/Орендаря в справі № 910/4552/20 та інші обставини вказано справи, свідчать/підтверджують про реальній намір та спробу сторони правочину Відповідача-2/Орендодавця досягти правових та майнових наслідків обумовлених п. 5.2. Договору.
Процедура банкрутства щодо боржника переслідує публічний та приватний інтерес. Захист приватного інтересу, в свою чергу, полягає в максимальному задоволенні вимог кредиторів, відновленні платоспроможності боржника або його ліквідації та продажу його майна у ліквідаційній процедурі з метою погашення вимог кредиторів. Отже, однією з основних функцій господарського суду під час провадження у справі про банкрутство є дотримання балансу захисту публічного та приватного інтересів.
Крім того, провадження у справах про банкрутство характеризується особливим процесуальним порядком розгляду справ, специфічністю цілей і завдань, особливим суб'єктним складом, тривалістю судового провадження, що істотно відрізняють це провадження від позовного.
З огляду на положення процесуального закону, у справах позовного провадження господарський суд, здійснюючи правосуддя, обмежений принципами диспозитивності та змагальності сторін, а у справах про банкрутство невід'ємною складовою провадження є судовий контроль.
Головна мета цього- відвернення загрози визнання судом у справі про банкрутство фіктивної кредиторської заборгованості до боржника і відкриття на підставі такої заборгованості провадження у справі про банкрутство. Наведене порушує права кредиторів з обґрунтованими грошовими вимогами, а також права боржника у справі про банкрутство.
Норми застосування особливих способів захисту суб'єктів, процедури, учасників, стадій та інших елементів у справах про банкрутство, котрі відрізняють ці провадження від позовних, закріплені у ст. 42 КУзПБ, яка є універсальним засобом захисту у відносинах неплатоспроможності та частиною єдиного механізму правового регулювання цих відносин. Ця стаття визначає спеціальні правила та процедуру визнання недійсними правочинів, укладених боржником, щодо якого відкрито провадження у справі про банкрутство. Вона спрямована на захист прав та інтересів кредиторів та створює умови для максимально можливого задоволення їх грошових вимог за рахунок майна боржника. Правочини боржника, які зменшують його активи, підлягають оцінці на предмет наявності в діях боржника ознак приховування/виведення майна. Такі дії, як правило, спрямовані на шкоду правам та інтересам кредиторів, оскільки позбавляють їх можливості задовольнити свої вимоги за рахунок майна боржника.
У зв'язку з викладеним, заява кредитора - Товариства з обмеженою відповідальністю “ІПК Вертикаль” підлягає задоволенню.
Відповідно до ст. 129 ГПК України судові витрати у розмірі 2 481,00 грн. покладаються на відповідачів.
Керуючись ст.ст. 7, 9, 42 Кодексу України з процедур банкрутства, ст.ст. 46, 74, 80, 126, 129, 235 Господарського процесуального кодексу України, -
1. Заяву кредитора - Товариства з обмеженою відповідальністю “ІПК Вертикаль” - задовольнити.
2. Визнати недійсним пункт 5.2 Договору оренди залізничного рухомого складу №01/09ВАГ від 05.09.2019 року, укладеного між Приватним акціонерним товариством “Агроком”, код ЄДРПОУ 31682435 (61026, м. Харків, вул. Тваринників, 2) та Товариством з обмеженою відповідальністю “Транспортно-експедиторське підприємство “Вертикаль”, код ЄДРПОУ 40001366 (69068, м. Запоріжжя, пр. Моторобудівників, 54, офіс 41А).
3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю “Транспортно-експедиторське підприємство “Вертикаль”, код ЄДРПОУ 40001366 (69068, м. Запоріжжя, пр. Моторобудівників, 54, офіс 41А) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “ІПК Вертикаль”, код ЄДРПОУ 42957349 (04074, м. Київ, вул. Лугова, 9С) 1 240 (одну тисячу двісті сорок) грн. 50 коп. судового збору за подання заяви.
4. Стягнути з Приватного акціонерного товариства “Агроком”, код ЄДРПОУ 31682435 (61026, м. Харків, вул. Тваринників, 2) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю “ІПК Вертикаль”, код ЄДРПОУ 42957349 (04074, м. Київ, вул. Лугова, 9С) 1 240 (одну тисячу двісті сорок) грн. 50 коп. судового збору за подання заяви.
5. Видати накази.
Відповідно до ч. 1 ст. 235 ГПК України Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення, якщо інше не передбачено цим Кодексом чи Кодексом України з процедур банкрутства.
Відповідно до ч. 1 ст. 256 ГПК України апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом десяти днів з дня її проголошення.
Повний текст ухвали складено та підписано-28.07.22.
Суддя О.О. Юлдашев