справа№380/22468/21
22 липня 2022 року
м. Львів
Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Карп'як О.О., розглянув у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Львівської обласної прокуратури про стягнення вихідної допомоги у зв"язку із звільненням та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні ,-
ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП - НОМЕР_1 ) звернувся з вказаним позовом до Львівської обласної прокуратури (проспект Шевченка, буд. 17/19, м. Львів, 79005; код ЄДРПОУ - 02910031) про стягнення вихідної допомоги у зв'язку із звільненням у розмірі місячного заробітку в сумі 9 215, 98 грн., та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні починаючи з 28.10.2021 по день ухвалення рішення.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем не було виплачено вихідну допомогу при звільненні, яка передбачена ст. 44 КЗпП України. Крім того, позивач зазначає, що оскільки з вини власника або уповноваженого органу з ним не проведено розрахунок при звільненні у повному обсязі, то відповідно до статті ст.117 КЗпП України він має право на виплату середнього заробітку за весь час затримки виплати вихідної допомоги в сумі 428,65 грн. за кожен день затримки за період з 28.10.2021 по день ухвалення рішення.
18.04.2022 до суду від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній проти позовних вимог заперечив. Відзив обґрунтований тим, що Львівська обласна прокуратура, не виплачувала прокурорам вихідну допомогу при звільненні, також керувалась висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 31 січня 2018 року у справі № 820/1119/16, відповідно до яких позивач у цій справі не набув права на отримання вихідної допомоги, оскільки його було звільнено з підстав та в порядку, визначених Законом України «Про прокуратуру», яким не передбачено такої виплати. Відповідач висновує, що оскільки ні спеціальним Законом України «Про прокуратуру», ні Законом № 113-ІХ, ні статтею 44 КЗпП України не передбачено виплату вихідної допомоги прокурорам, яких звільнено відповідно до підпункту 2 пункту 19 розділу ІІ Закону № 113-ІХ у зв'язку з неуспішним проходженням атестації, правових підстав для її виплати позивачу не було. Щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідач вказує, що у цій справі має місце спір про право на належні звільненому працівнику суми, а саме право позивача на отримання вихідної допомоги. Оскільки позивача звільнено з підстав та в порядку, визначених Законом України «Про прокуратуру», яким не передбачено виплати вихідної допомоги при звільненні, то позивач не набув права на її отримання. Також вказують, що відсутність вини з боку Львівської обласної прокуратури при проведенні розрахунку з ОСОБА_1 , виключає відповідальність передбачену ст. 117 КЗпП України.
Відносно процесуальних дій, вчинених у зв'язку із розглядом справи, слід зазначити, що ухвалою суду від 06 грудня 2021 року відкрито спрощене провадження без повідомлення сторін за наявними матеріалами у справі.
Ухвалою суду від 26 квітня 2022 року провадження у справі зупинено до набрання законної сили судовим рішенням Львівського окружного адміністративного суду у справі № 380/21650/21 за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора, Львівської обласної прокуратури про визнання протиправними та скасування рішення і наказу, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку.
Ухвалою суду від 16 червня 2022 року поновлено провадження у справі.
Всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення сторін, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 з 24.09.2012 року по 28.10.2021 безперервно проходив службу в органах прокуратури України, перебуваючи на момент звільнення на посаді заступника керівника Золочівської місцевої прокуратури Львівської області з визначеним робочим місцем в Стрийській окружній прокуратурі згідно наказу Львівської обласної прокуратури № 350-к від 12.03.2021 року.
Наказом Львівської обласної прокуратури від 23.10.2021 року за № 2328к, ОСОБА_1 звільнено з посади заступника керівника Золочівської місцевої прокуратури Львівської області та органів прокуратури на підставі: рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації (підпункт 2 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури), з 28 жовтня 2021 року.
17.11.2021 року позивач звернувся до керівника Львівської обласної прокуратури із запитом у порядку Закону України «Про доступ до публічної інформації» в якому просив, повідомити про підстави та мотиви невиплати позивачу належної вихідної допомоги при звільненні.
Листом Львівська обласна прокуратура від 19.11.2021 року за № 07-1773вих-21, за результатами розгляду звернення позивача від 17.11.2021 року щодо виплати вихідної допомоги у зв'язку із звільненням, повідомила зокрема про те, що Законом України «Про прокуратуру», який вважається законом спеціальної дії, як і Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформ органів прокуратури», виплата вихідної допомоги при звільненні не передбачена.
У Довідці Львівської обласної прокуратури від 12.04.2022 за №21-279 вих 22, яка видана ОСОБА_1 про розрахунок середньомісячної та середньоденної заробітної плати, яка розрахована виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передували звільненню 28.10.2021 р., з посади заступника керівника Золочівської місцевої прокуратури, вбачається, що середньоденна заробітна плата складає 428,65 грн. Середня місячна заробітна плата, розрахована 428, 65 х21.5 =9215, 98 грн.
Позивач, уважаючи що відповідач не нарахував та не виплатив вихідну допомогу при звільненні в розмірі середньомісячного заробітку у сумі 9215,98 грн, звернувся з цим позовом до суду.
Предметом розгляду у цій справі є оцінка наявності підстав для: 1) стягнення з відповідача вихідну допомогу при звільненні в розмірі середньомісячного заробітку у сумі 9215, 98 грн; 2) стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 28.10.2021 року по день фактичного розрахунку з урахуванням середньоденного розміру 428,65 грн.
При вирішенні спору по суті суд виходить з викладеного вище та наступного.
Щодо позовних вимог стягнення вихідної допомоги у зв'язку із звільненням у розмірі місячного заробітку в сумі 9 215, 98 грн., суд зазначає наступне.
Частиною другою статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 4 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі також - Закон № 1697-VII) установлено, що організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Статтею 51 Закону № 1697-VII передбачено загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді. Відповідно до пункту 9 частини першої даної статті прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Законом України від 19 вересня 2019 року № 113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» статтю 51 Закону № 1697-VII доповнено частиною п'ятою, відповідно до якої на звільнення прокурорів з посади з підстави, передбаченої пунктом 9 частини першої цієї статті, не поширюються положення законодавства щодо пропозиції іншої роботи та переведення на іншу роботу при звільненні у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці, щодо строків попередження про звільнення, щодо переважного права на залишення на роботі, щодо переважного права на укладення трудового договору у разі поворотного прийняття на роботу, щодо збереження місця роботи на період щорічної відпустки та на період відрядження.
Законом № 113-ІХ було внесено зміни також і до КЗпП України, а саме:
статтю 32 доповнено частиною п'ятою такого змісту: «Переведення прокурорів відбувається з урахуванням особливостей, визначених законом, що регулює їхній статус»;
статтю 40 доповнено частиною п'ятою такого змісту: «Особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частин першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус";
частину дев'яту статті 252 після слів «дисциплінарної відповідальності та звільнення» доповнено словами і цифрами «а також положення частин другої і третьої статті 49-4 цього Кодексу».
Водночас, Законом № 1697-VII не врегульовано питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурорів у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Нормою, що регулює порядок виплати вихідної допомоги у разі звільнення, є стаття 44 КЗпП України.
Конституційний Суд України у Рішенні від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002 зазначав, що Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України. Норми, що передбачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності усіх перед законом та судом і у зв'язку з цим обмежувати право на судовий захист. Правове регулювання Конституцією України та спеціальними законами України спеціального статусу посадових осіб не означає, що на них не можуть не поширюватися положення інших законів щодо відносин, не врегульованих спеціальними законами.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постанові від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Аналогічна позиція неодноразово була висловлена і Верховним Судом, зокрема, у постановах від 31 січня 2018 року у справі № 803/31/16, від 30 липня 2019 року у справі № 804/406/16, від 8 серпня 2019 року у справі № 813/150/16.
Відповідно до статті 1 КЗпП України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України встановлено що трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку, зокрема, змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Відповідно до частини четвертої статті 40 КЗпП України особливості звільнення окремих категорій працівників з підстав, передбачених пунктом 1 частини першої цієї статті, а також особливості застосування до них положень частини другої цієї статті, статей 42, 42-1, частини першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 цього Кодексу, встановлюються законом, що регулює їхній статус.
Внесені Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» зміни до КЗпП України не визначають особливостей регулювання трудових відносин прокурорів, а лише передбачають, що ці особливості встановлюються спеціальним законом.
Отже, приходимо до висновку, що частиною п'ятою статті 51 Закону № 1697-VII та частиною четвертою статті 40 КЗпП України передбачений виключний перелік випадків коли до правовідносин щодо звільнення прокурорів не застосовуються норми КЗпП України. Разом з тим, у такий виключний перелік не включено питання виплати вихідної допомоги при звільненні прокурора, а отже не заборонено застосування положень статті 44 КЗпП України при вирішенні спірного питання.
Статтею 44 КЗпП України передбачено, що при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку; у разі призову або вступу на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу (пункт 3 статті 36) - у розмірі двох мінімальних заробітних плат; внаслідок порушення власником або уповноваженим ним органом законодавства про працю, колективного чи трудового договору (статті 38 і 39) - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку; у разі припинення трудового договору з підстав, зазначених у пункті 5 частини першої статті 41, - у розмірі не менше ніж шестимісячний середній заробіток. Суд також звертає увагу що чинним національним законодавством закріплені правові гарантії щодо дотримання трудових прав працівника при його звільненні. Під гарантіями трудових прав працівників розуміють систему встановлених законодавством заходів щодо врегулювання питань, що пов'язані з порушенням трудового законодавства й вирішення трудових спорів робітників і службовців, направлених на захист їхніх трудових прав. Однією з таких гарантій є виплата працівнику, який звільняється, вихідної допомоги.
Вихідна допомога - це державна гарантія, яка полягає в грошовій виплаті працівнику у випадках, передбачених законом, роботодавцем в колективному договорі або сторонами. Під вихідною допомогою зазвичай розуміють грошові суми, які виплачуються працівникові у передбачених законодавством випадках у разі припинення трудового договору з незалежних від працівника обставин.
У день фактичного звільнення із займаної посади позивачу належала до виплати вихідна допомога у розмірі середнього місячного заробітку. Незалежно від причини і підстави, відповідач повинен був під час звільнення дотримуватись вимог чинного законодавства України, провести звільнення працівника у порядку, визначеному законом з виплатою всіх гарантованим законодавством коштів, в тому числі і вихідної допомоги.
У день фактичного звільнення із займаної посади позивачу належала до виплати вихідна допомога у розмірі середнього місячного заробітку. Незалежно від причини і підстави, відповідач повинен був під час звільнення дотримуватись вимог чинного законодавства України, провести звільнення працівника у порядку, визначеному законом, з виплатою всіх гарантованих законодавством коштів, в тому числі і вихідної допомоги.
Аналогічна правова позиція була неодноразово викладена у постановах Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі № 560/3971/19, від 21 січня 2021 року у справі № 260/1890/19, від 27 січня 2021 року у справі № 380/1662/20, від 18 лютого 2021 року у справі № 640/23379/19, від 25 лютого 2021 року у справі № 640/8451/20, від 17 березня 2021 року у справі № 420/4581/20, від 30 березня 2021 року у справі № 640/25354/19, від 31 березня 2021 року у справі № 320/2449/20, від 15 квітня 2021 року у справі № 440/3166/20, від 24 червня 2021 року у справі № 420/4877/20, від 07 липня 2021 року у справі № 140/727/20, від 22 липня 2021 року у справі № 300/2000/20, від 09 вересня 2021 року у справі № 640/25350/19, від 15 червня 2022 року у справі № 280/880/21.
У відзиві на позовну заяву відповідач вказує, що Львівська обласна прокуратура, не виплачуючи прокурорам вихідну допомогу при звільненні, керувалась висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 31 січня 2018 року у справі № 820/1119/16, відповідно до яких позивач у цій справі не набув права на отримання вихідної допомоги, оскільки його було звільнено з підстав та в порядку, визначених Законом України «Про прокуратуру», яким не передбачено такої виплати.
Щодо цього суд зазначає, що Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 30 січня 2019 року у справі № 755/10947/17 зазначила, що незалежно від того чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.
Тому, вирішуючи цей спір, суд враховує вищеперераховані останні правові позиції Верховного Суду, які є релевантними до цієї справи, та згідно з якими позивач має право на виплату вихідної допомоги при звільненні.
Щодо покликань відповідача на те, що з 25 вересня 2019 року, після набрання чинності Законом № 113-ІХ, на спірні правовідносини поширюється дія саме цього закону, а не КЗпП України, суд зазначає, що Законом № 113-ІХ встановлено особливості застосування положень частини другої статті 40, статей 42, 42-1, частини першої, другої і третьої статті 49-2, статті 74, частини третьої статті 121 КЗпП України, а не статті 44 цього Кодексу, якою керується суд, вирішуючи цей спір.
Беручи до уваги викладене, суд уважає, що при звільненні позивач мав право на виплату вихідної допомоги, а тому не виплативши її позивачу, відповідач допустив бездіяльність, яка є протиправною.
Щодо розміру цієї допомоги, то така має виплачуватись у розмірі не менше середнього місячного заробітку відповідно до статті 44 КЗпП України.
Згідно з довідкою Львівської обласної прокуратури від 12.04.2022 року № 21-279 вих 22 про розрахунок середньомісячної та середньоденної заробітної плати, яка розрахована виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передували звільненню ОСОБА_1 28.10.2021 р., з посади заступника керівника Золочівської місцевої прокуратури, вбачається, що середньомісячний заробіток позивача за два останні місяці перед звільненням становив 9215,98 грн.
Таким чином, при звільненні позивачу мала бути виплачена вихідна допомога у розмірі 9215,98 грн. Підсумовуючи викладене, суд доходить висновку, що позовні вимоги позивача про стягнення вихідної допомоги у зв'язку із звільненням у розмірі місячного заробітку в сумі 9 215, 98 грн., є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Щодо позовної вимоги про стягнення з Львівської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 28.10.2021 року по день фактичного розрахунку з урахуванням середньоденного розміру 428,65 грн., суд зазначає наступне.
За змістом частини 1 статті 47 КЗпП України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Відповідно до приписів статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Суд відзначає, що нормами статей 116, 117 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать.
У разі ж невиконання такого обов'язку наступає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.
Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
При цьому суд звертає увагу на те, що саме частина перша статті 117 КЗпП України стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Натомість частина друга статті 117 Кодексу законів про працю України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 Кодексу законів про працю України). Відтак у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
У той же час, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Правова позиція з цього питання викладена у постанові Верховного Суду від 20 травня 2021 року у справі № 380/3007/20.
Також суд наголошує, що стаття 116 КЗпП України оперує поняттям «всі суми, що належать працівнику», а стаття 117 цього Кодексу визначає санкцію за невиплату відповідних сум при звільненні.
Так, у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 Велика Палата Верховного Суду висловила правову позицію згідно з якою під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо). Суд встановив, що наказом Львівської обласної прокуратури № 2328 к від 23.10. 2021 року позивача звільнено з посади заступника керівника Золочівської місцевої прокуратури Львівської області та органів прокуратури, з 28.10.2021 року.
Таким чином, саме 28.10.2021 року відповідач повинен був здійснити остаточний розрахунок з позивачем.
Проте, як підтверджується матеріалами справи, відповідач не виплатив позивачу вихідну допомогу, а отже не провів з ним остаточний розрахунок при звільненні.
За таких обставин відповідно до статті 117 КЗпП позивач має право на виплату середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Разом з тим у позовній заяві позивач просить суд стягнути з Львівської обласної прокуратури на свою користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні з 28.10.2021 року по день фактичного розрахунку з урахуванням середньоденного розміру 428,65 грн.
Щодо цього суд відзначає, що відповідно до правової позиції Верховного Суду, яка викладена, зокрема, у постанові від 30 квітня 2020 року у справі № 140/2006/19, статтею 117 Кодексу законів про працю України покладено обов'язок щодо визначення розміру відшкодування за час затримки на орган, який виносить рішення по суті спору.
Таким чином, у справі, яка розглядається суд, встановивши право позивача на виплату середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні зобов'язаний визначити суму такого відшкодування.
Такої ж правової позиції дотримується Верховний Суд і в постановах від 31 березня 2021 року у справі № 120/2617/20-а та від 20 травня 2021 року у справі № 380/3007/20, від 29 листопада 2021 року у справі № 120/313/20-а.
Також суд вважає, що період затримки розрахунку при звільненні повинен обраховуватися з 29.10.2021 року, оскільки заборгованість відповідача виникає з першого дня після звільнення.
Щодо суми стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні до дня ухвалення рішення суду у цій справі, суд враховує наступне.
Відповідно до абзаців першого - четвертого пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» № 100 від 08 лютого 1995 року (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) (далі - Порядок № 100) обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки. Працівникові, який пропрацював на підприємстві, в установі, організації чи у фізичної особи - підприємця або фізичної особи, які в межах трудових відносин використовують працю найманих працівників, менше року, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактичний час роботи, тобто з першого числа місяця після оформлення на роботу до першого числа місяця, в якому надається відпустка або виплачується компенсація за невикористану відпустку. Якщо працівника прийнято (оформлено) на роботу не з першого числа місяця, проте дата прийняття на роботу є першим робочим днем місяця, то цей місяць враховується до розрахункового періоду як повний місяць. У всіх інших випадках середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов'язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.
Згідно з абзацами першим - третім пункту 3 Порядку № 100 при обчисленні середньої заробітної плати враховуються всі суми нарахованої заробітної плати згідно із законодавством та умовами трудового договору, крім визначених у пункті 4 цього Порядку. Суми нарахованої заробітної плати враховуються у тому місяці, за який вони нараховані та у розмірах, в яких вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо, за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі. Премії та інші виплати, які виплачуються за два місяці або більш тривалий період, при обчисленні середньої заробітної плати включаються шляхом додавання до заробітку кожного місяця розрахункового періоду частини, що відповідає кількості відпрацьованих робочих днів періоду (місяців), за які такі премії та інші виплати нараховані. Така частина визначається діленням суми нарахованих премій та інших виплат на кількість відпрацьованих робочих днів періоду, за який вони нараховані, та множенням на кількість відпрацьованих робочих днів кожного місяця, що відноситься до розрахункового періоду для обчислення середньої заробітної плати.
Абзацом першим пункту восьмого Порядку № 100 визначено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Згідно з довідкою Львівської обласної прокуратури від 12.04.2022 року № 21-279 вих 22 про середню заробітну плату ОСОБА_1 середньоденний заробіток позивача за два останні місяці перед звільненням складає 428,65 грн.
Період за несвоєчасний розрахунок при звільненні, а саме з 29.10. 2021 року (по день ухвалення судом рішення у цій справі становить 187 робочих днів.
Таким чином, середній заробіток, який підлягає виплаті позивачу у зв'язку з несвоєчасним розрахунком при звільненні, становить 80 157, 55 грн (428,65 грн х 187 робочих днів).
Разом з тим, надаючи правову оцінку розміру середнього заробітку, який належить виплатити позивачу за несвоєчасний розрахунок при звільненні, суд враховує таке.
Виходячи із приписів статті 116 Кодексу законів про працю України закон покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі працівником повний розрахунок у день звільнення, а у разі його невиконання настає передбачена статтею 117 Кодексу законів про працю України відповідальність.
Встановлений статтею 117 Кодексу законів про працю України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця. Хоча працівник є слабшою, аніж роботодавець стороною у таких правовідносинах, однак він має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто, має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.
Відповідно до частини першої статті 9 Цивільного кодексу України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення Цивільного кодексу України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин, а у цьому випадку спорів щодо проходження і звільнення з публічної служби.
Згідно із пунктом 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.
Хоча законодавство не передбачає обов'язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні, у таких правовідносинах працівник має діяти добросовісно, утримуючись від дій, які могли б порушити права інших осіб (частина друга статті 13 Цивільного кодексу України), та, не зловживаючи правом в інших формах (частина третя статті 13 Цивільного кодексу України).
Оскільки відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов'язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена у часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим щодо роботодавця, а також невиправдано обтяжливим чи навіть непосильним.
У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру відповідальності може призводити до явно нерозумних і несправедливих наслідків.
При цьому відшкодування, передбачене статтею 117 Кодексу законів про працю України, передусім спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку при звільненні зі сторони роботодавця.
Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. З урахуванням приписів частини першої статті 9 Цивільного кодексу України така спрямованість притаманна і заходу відповідальності роботодавця, передбаченому статтею 117 Кодексу законів про працю України.
Звертаючись із вимогою про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні на підставі статті 117 Кодексу законів про працю України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких міг уникнути позивач за умови виконання роботодавцем свого обов'язку, встановленого статтею 116 Кодексу законів про працю України.
З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, суд з урахуванням принципів розумності, справедливості та пропорційності вважає за можливе за певних умов зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України.
При цьому слід зазначити, що необхідною умовою для покладення на підприємство, установу, організацію відповідальності за невиплату або затримку у виплаті належних працівникові сум при звільненні є наявність вини підприємства, установи, організації у такому несвоєчасному розрахунку або невиплати відповідної суми. Про це зазначив Верховний Суд у постанові від 04 березня 2020 року у справі № 806/3350/17, зауваживши, що для виникнення такого обов'язку власника та встановлення вини підприємства необхідно з'ясувати та дослідити причини, у зв'язку з чим не було своєчасно здійснено відповідні виплати.
Велика Палата Верховного Суду, приймаючи постанову від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, погодилася з висновком, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.
Водночас, виходячи з мети відшкодування, передбаченого статтею 117 Кодексу законів про працю України, яка полягає у компенсації працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, і які розумно можна було б передбачити, Велика Палата Верховного Суду вважає, що, з одного боку, не всі чинники, сформульовані у зазначеному висновку, відповідають такій меті. Так, сама лише наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум; момент виникнення такого спору, прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника, істотність розміру недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника не впливають на розмір майнових втрат, яких зазнає працівник у зв'язку з простроченням розрахунку. З іншого боку, істотним є період такого прострочення.
З огляду на викладене, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі за провадженням №6-113цс16, і вказала, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України, необхідно враховувати:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника.
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. Тому Велика Палата Верховного Суду також відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16 про те, що право суду зменшити розмір середнього заробітку залежить від прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені статтею 116 Кодексу законів про працю України.
У разі, коли Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні в одній зі справ Верховного Суду України, згідно з частиною шостою статті 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди враховують висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду, навіть якщо аналогічні висновки Верховний Суд України сформулював також при розгляді інших справ (пункти 50, 88 постанови Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 161/12771/15-ц).
Беручи до уваги обов'язковість вищевикладених висновків Верховного Суду, суд застосовує до обставин цієї справи наступні критерії зменшення розміру відшкодування, визначеного, виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, відповідно до статті 117 КЗпП України:
- відповідач, покликаючись на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 31 січня 2018 року у справі № 820/1119/16, був переконаний, що позивач права на отримання вихідної допомоги при звільненні не набув, тому вважав, що обов'язок щодо її виплати позивачу у нього відсутній;
- розмір вихідної допомоги, який підлягає виплаті позивачу (9215,98 грн), більш ніж у десть разів перевищує суму визначеного судом середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні (80 157, 55 грн).
З огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні зі встановленим розміром заборгованості, характером цієї заборгованості, діями позивача та відповідача суд уважає справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення, та наведеним вище критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат у сумі 9618,91 грн, виходячи із наступних розрахунків.
Зокрема, істотність частки складових вихідної допомоги порівняно із середнім заробітком за несвоєчасний розрахунок при звільненні складає: 9215,98 грн/80 157, 55 грн = 0,12.
Сума, яка підлягає відшкодуванню з урахуванням істотності частки 0,12 становить: 9618,91 грн (428,65 грн (середньоденний заробіток) х 0,12 х 187 (кількість днів затримки розрахунку)).
Зазначена сума не відображає дійсного розміру майнових втрат позивача, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, а є лише орієнтовною оцінкою тих втрат, які розумно можна було би передбачити з урахуванням статистичних усереднених показників.
Підсумовуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що за таких обставин, у цій справі наявні підстави для часткового задоволення позовних вимог у розглядуваній частині та стягнення з відповідача за статтею 117 Кодексу законів про працю України за час затримки розрахунку при звільненні на користь позивача відшкодування у сумі 9618,91 грн.
Як зазначено у ч.1 ст.9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Відповідно до ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
З урахуванням з'ясованих обставин, досліджених матеріалів справи суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.
З огляду на висновки суду про задоволення позову та встановлені КАС України правила розподілу судових витрат понесені позивачем витрати на сплату судового збору стягуються за рахунок бюджетних асигнувань відповідача пропорційно до задоволених вимог.
Керуючись ст.ст.72-77, 90, 139, 242-246, 250, 257-262 КАС України, суд
Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП - НОМЕР_1 ) до Львівської обласної прокуратури (проспект Шевченка, буд. 17/19, м. Львів, 79005; код ЄДРПОУ - 02910031) про стягнення вихідної допомоги у зв'язку із звільненням у розмірі місячного заробітку в сумі 9 215, 98 грн., та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні починаючи з 28.10.2021 по день ухвалення рішення, - задоволити частково.
Стягнути з Львівської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 вихідну допомогу при звільненні у розмірі середнього місячного заробітку у сумі 9215 грн. 98 коп.
Стягнути з Львівської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 29.10.2021 року по день ухвалення судом рішення у цій справі в сумі 9618,91 грн.
В решті позовних вимог відмовити.
Стягнути з Львівської обласної прокуратури (проспект Шевченка, буд. 17/19, м. Львів, 79005; код ЄДРПОУ - 02910031) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП - НОМЕР_1 ) судовий збір у сумі 454 (чотириста п'ятдесят чотири) грн., 00 коп.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду із врахуванням п.п15.5 п.5 розділу VII Перехідні положення КАС України протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Суддя Карп'як Оксана Орестівна