Постанова
Іменем України
21 липня 2022 року
м. Київ
справа № 943/2368/19
провадження № 61-11048св21
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Фаловської І. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Регіональна філія «Львівська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця»,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Львівського апеляційного суду від 08 червня 2021 року у складі колегії суддів Бойко С. М., Копняк С. М., Ніткевича А. В.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Регіональної філії «Львівська залізниця» Акціонерного товариства «Українська залізниця» (далі - АТ «Українська залізниця») про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, належне звільнення та відшкодування моральної шкоди.
Позовну заяву мотивував тим, що наказом від 13 липня 2015 року № 113/ос він прийнятий на роботу на посаду вантажника станції Красне Скнилівської дільниці відокремленого підрозділу «Львівська механізована дистанція навантажувально-розвантажувальних робіт» державного територіально-галузевого об'єднання «Львівська залізниця», який з 01 грудня 2015 року реорганізовано шляхом перетворення у виробничий підрозділ «Львівська механізована дистанція навантажувально-розвантажувальних робіт» регіональної філії «Львівська залізниця» Публічного акціонерного товариства «Укрзалізниця».
Після тривалого лікування онкологічного захворювання та встановлення йому інвалідності, згідно з наказом від 30 серпня 2016 року № 65/ос позивача переведено з 31 серпня 2016 року на посаду сторожа станції Красне Скнилівської дільниці.
Попередженням МЧ-18/281 від 17 вересня 2019 року, яке він отримав 18 вересня 2019 року, його повідомили про майбутнє звільнення з роботи 06 грудня 2019 року згідно з пунктом 1 статті 40 КЗпП України.
У листопаді 2019 року на вимогу помічника з кадрових питань ОСОБА_2 позивач надав належним чином засвідчену копію свого нового (після повторного призначення інвалідності) пенсійного посвідчення та довідку до акта огляду медико-соціальною експертною комісією від 15 серпня 20019 року № 325010.
Проте його зобов'язали написати заяву про звільнення за власним бажанням на порожніх бланках формату А4, мотивуючи це тим, що саме написання заяви такого змісту дасть йому можливість зареєструватись в службі зайнятості для отримання державної допомоги.
29 листопада 2019 року позивач отримав оригінал трудової книжки, де під записом № 11 зазначено, що він звільнений з роботи 30 листопада 2019 року за власним бажанням у зв'язку з виходом на пенсію по інвалідності на підставі статті 38 КЗпП України
За наказом від 29 листопада 2019 року № 103/ос, 05 грудня 2019 року він отримав 10 743,96 грн розрахунку.
Згідно з частиною четвертою статті 23 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття», призначення та виплата допомоги по безробіттю особам, які звільнились з останнього місця роботи за власним бажанням без поважних причин, починається з 91-го календарного дня.
Вважає своє звільнення незаконним, оскільки у такий спосіб його позбавили гарантованої законом допомоги по безробіттю строком на 90 днів.
Звільнивши позивача за власним бажанням, відповідач позбавив його права на отримання вихідної допомоги у розмірі не менше середньомісячного заробітку, яка виплачується у випадку звільнення за пунктом 1 статті 40 КЗпП України.
Просив поновити його на роботі на посаді сторожа станції Красне Скнилівської дільниці у виробничому підрозділі «Львівська механізована дистанція навантажувально-розвантажувальних робіт» регіональної філії «Львівська залізниця» АТ «Українська залізниця»; здійснити розрахунок та стягнути заробітну плату за час вимушеного прогулу за період з 01 грудня 2019 року до дня ухвалення судом рішення з вирахуванням обов'язкових платежів та зборів; зобов'язати відповідача внести відомості до трудової книжки про звільнення його (позивача) з роботи згідно з пунктом 1 статті 40 КЗпП України в день ухвалення рішення суду відповідно до вимог законодавства; стягнути з відповідача вихідну допомогу при звільненні у розмірі не менше середньомісячного заробітку з вирахуванням обов'язкових платежів та зборів; стягнути з відповідача інфляційні втрати та 3 % річних від суми заборгованості, а також стягнути моральну шкоду в розмірі 100 000,00 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням від 07 грудня 2020 року Буський районний суд Львівської області позов задовольнив.
Поновив ОСОБА_1 на посаді сторожа станції Красне Скнилівської дільниці у Виборчому підрозділі «Львівська механізована дистанція навантажувально-розвантажувальних робіт» Регіональної філії «Львівська залізниця» АТ «Укрзалізниця» з 30 листопада 2019 року.
Зобов'язав здійснити розрахунок та стягнув з Регіональної філії «Львівська залізниця» АТ «Українська залізниця» на користь позивача заборгованість із заробітної плати за час вимушеного прогулу за період з 01 грудня 2019 року до дня винесення рішення, з яких нарахувати та сплатити податок на доходи фізичних осіб та суми єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування;
Зобов'язав Регіональну філію «Львівська залізниця» АТ «Українська залізниця» змінити запис до трудової книжки від 23 грудня 1997 року серії № 0354193 ОСОБА_1 зі «звільнений за власним бажанням стаття 38 КЗпП України» на «звільнено з роботи згідно з пунктом 1 статті 40 КЗпП України».
Стягнув з Регіональної філії «Львівська залізниця» АТ «Українська залізниця» на користь ОСОБА_1 розмір вихідної допомоги у розмірі не менше середньомісячного заробітку, з яких нарахувати та сплатити податок на доходи фізичних осіб та суми єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування; здійснити розрахунок та стягнув з Регіональної філії «Львівська залізниця» АТ «Українська залізниця» на користь позивача індекс інфляції та 3 % річних від суми заборгованості;
Стягнув з Регіональної філії «Львівська залізниця» АТ «Українська залізниця» на користь позивача 100 000,00 грн у відшкодування моральної шкоди.
Стягнув із Регіональної філії «Львівська залізниця» АТ «Українська залізниця» в дохід держави 5 044, 80 грн судового збору.
Рішення місцевий суд мотивував тим, що звільнення позивача відбулось без дотриманням вимог трудового законодавства, а саме положень статті 49-2 КЗпП України, а тому наказ про звільнення позивача з займаної посади за власним бажанням у зв'язку із виходом на пенсію по інвалідності за статтею 38 КЗпП України є незаконним та підлягає скасуванню.
Позивач незаконно звільнений з роботи та втратив єдине джерело свого доходу, зазнав моральних страждань та душевних переживань.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою від 08 червня 2021 року Львівський апеляційний суд апеляційну скаргу АТ «Українська залізниця» в особі регіональної філії «Львівська залізниця» АТ «Українська залізниця» задовольнив.
Рішення Буського районного суду Львівської області від 07 грудня 2020 року скасував і ухвалив нове рішення про відмову у позові.
Суд апеляційної інстанції постанову мотивував тим, що у своїй заяві позивач просив його звільнити з роботи з 30 листопада 2019 року, вказавши причину звільнення - вихід на пенсію у зв'язку з інвалідністю, у власника або уповноваженого ним органу не було підстав відмовляти позивачу в такому звільненні.
Виходив з того, що заява написана позивачем власноручно. Належні докази на підтвердження доводів позивача про те, що його змусили підписати пусті аркуші та/або написати таку заяву під примусом у справі відсутні.
Дійшов висновку про те, що позивач, після його попередження про наступне вивільнення з 06 грудня 2019 року з роботи, до закінчення цього строку подав заяву про звільнення з роботи за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України, що законом не заборонено.
Вважав, що підстави вважати незаконним його звільнення, як і підстави для зміни формулювання причин звільнення з роботи відсутні, отже вимоги позивача є безпідставними і задоволенню не підлягають.
Виходив з того, що місцевий суд в повній мірі не визначився з характером спірних правовідносин, не дав належної правової оцінки доводам сторін та доказам, які вони подали на підтвердження своїх вимог та заперечень та дійшов помилкових і взаємовиключних висновків щодо наявності правових підстав як для поновлення позивача на роботі, так і, водночас, для зміни причин його звільнення з роботи: зі статті 38 на пункт 1 частини першої статті 40 КЗпП України, безпідставно стягнувши на користь позивача середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, а також застосував норму статті 625 ЦК України, яка не підлягає застосуванню до спірних правовідносин.
Дійшов висновку про те, що за відсутністю правових підстав для висновку про незаконність звільнення позивача з роботи, не підлягає задоволенню і його вимога про відшкодування моральної шкоди.
Звернув увагу на те, що позивач заявив свої вимоги до неналежного відповідача - Регіональної філії «Львівська залізниця» АТ «Українська залізниця», яка не є юридичною особою.
Належним відповідачем за позовними вимогами позивача є АТ «Українська залізниця», яке до участі у справі не залучалось.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі, поданій у липні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суд першої інстанції.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження ОСОБА_1 зазначає застосування статті 38 КЗпП України у подібних правовідносинах, без урахування висновку викладеного у постанові Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 752/12431/17 (провадження №61-42463св 18),статей 116, 117 КЗпП України у подібних правовідносинах, без урахування висновку викладеного у постанові Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 503/610/16-ц (провадження N 61-10977св18), статті 237-1 КЗпП України у подібних правовідносинах, без урахування висновку викладеного у постановах Верховного Суду від 04 листопада 2019 року у справі № 335/13631/16-ц (провадження № 61-18369св18), від 27 листопада 2019 року у справі № 682/1892/15-ц (провадження № 61-33022св18);
неврахування висновку про те, що при розгляді спору про виплату заборгованості із заробітної плати суд має встановити фактичні обставини щодо виплати позивачу заробітної плати та особу належного відповідача, який повинен був здійснити такі виплати, у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (провадження № 14-511цс18), від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження №14-61цс18).
ОСОБА_1 мотивував касаційну скаргу тим, що суд першої інстанції правильно встановив відсутність волевиявлення позивача на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення; при звільненні позивача не проведення повного розрахунку та не виплату всієї суми; з моменту звільнення до винесення рішення апеляційним судом позивач не зміг влаштуватися на жодну роботу, оскільки триває судовий розгляд трудового спору, не зареєстрований у центрі зайнятості та не отримував жодної допомоги з цих підстав. Безпідставним є посилання апеляційного суду, на те, що Регіональна філія «Львівська залізниця» АТ «Українська залізниця», не наділена цивільною процесуальною правоздатністю та дієздатністю (відповідачем прийняв позивача на роботу та звільнив, здійснював виплату заробітної плати). Відповідач у відзиві на позов не просив замінити неналежного відповідача.
У серпні 2021 року до суду надійшов відзив на касаційну скаргу, у якому АТ «Українська залізниця» просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
Суди установили, що позивач працював на посаді сторожа станції Красне Скнилівської дільниці у виробничому підрозділі «Львівська механізована дистанція навантажувально-розвантажувальних робіт» регіональної філії «Львівська залізниця» АТ «Українська залізниця».
Згідно з довідкою МСЕК від 15 серпня 2019 року № 325010 (а. с. 12), позивачу встановили третю групу інвалідності на строк до 01 вересня 2021 року, у зв'язку з чим йому 04 вересня 2019 року видали пенсійне посвідчення і призначили пенсію по інвалідності (а. с. 11).
18 вересня 2019 року позивача попередили про наступне вивільнення з 06 грудня 2019 року у зв'язку із скороченням його посади сторожа та звільнення з роботи згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України і роз'яснили про право на отримання вихідної допомоги в розмірі одного середньомісячного заробітку на підставі статті 44 КЗпП України (а. с. 13).
29 листопада 2019 року позивач подав заяву про звільнення його з роботи за власним бажанням з 30 листопада 2019 року у зв'язку із виходом на пенсію по інвалідності (а. с. 41).
Наказом (розпорядженням) по виробничому підрозділі «Львівська механізована дистанція навантажувально-розвантажувальних робіт» регіональної філії «Львівська залізниця» АТ «Українська залізниця» від 29 листопада 2019 року № 103/ос позивача звільнили з посади сторожа станції Красне Скнилівської дільниці з 30 листопада 2019 року згідно зі статтею 38 КЗпП України за власним бажанням у зв'язку із виходом на пенсію по інвалідності (а. с. 40).
Цим наказом позивачу призначили компенсацію за 11 днів невикористаної відпустки та виплату одноразової грошової допомоги у розмірі одного середньомісячного заробітку.
Остаточний розрахунок із виплатою середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивач отримав у січні 2020 року.
Апеляційний суд встановив, що у своїй заяві позивач просив його звільнити з роботи з 30 листопада 2019 року і зазначив причину звільнення - вихід на пенсію у зв'язку з інвалідністю, тому власника або уповноваженого ним органу не було підстав відмовляти позивачу в такому звільненні.
Заяву позивач написав власноручно (а. с .41), належні докази на підтвердження доводів позивача про те, що його змусили підписати пусті аркуші та/або написати таку заяву під примусом у справі відсутні.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Межі розгляду справи судом
Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку).
Касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
У частині третій статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове рішення про відмову у позові, апеляційний суд виходив з безпідставності позовних вимог та звернення з вимогами до неналежного відповідача.
Колегія суддів погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції з наступних підстав.
Щодо предмету спору
Пунктом 4 частини першої статті 36 КЗпП України визначено, що підставами припинення трудового договору є: розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45).
За загальним правилом частини першої статті 38 КЗпП України, працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні.
Разом з тим, у разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
Суд апеляційної інстанції встановив, що у своїй заяві позивач просив його звільнити з роботи з 30 листопада 2019 року і зазначив причину звільнення - вихід на пенсію у зв'язку з інвалідністю, у власника або уповноваженого ним органу не було підстав відмовляти позивачу в такому звільненні.
При цьому, суд правильно виходив з того, що заяву позивач написав власноруч (а. с. 41), а належні докази на підтвердження доводів позивача про те, що його змусили підписати пусті аркуші та/або написати таку заяву під примусом у справі відсутні.
Звільнення працівника згідно з пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України здійснюється з ініціативи власника або уповноваженого ним органу у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
Порядок вивільнення працівників регулюється статтею 49-2 КЗпП України, якою передбачено, що про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.
За відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації працівник, на власний розсуд, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно.
Частиною другою статті 40 КЗпП України визначено, що звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Встановивши, що позивач, після попередження про наступне вивільнення з 06 грудня 2019 року з роботи і до закінчення цього строку, написав заяву про звільнення з роботи за власним бажанням на підставі статті 38 КЗпП України, що не заборонено законом, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що правових підстав вважати незаконним його звільнення немає, як і немає правових підстав для зміни формулювання причин його звільнення з роботи.
Отже вимоги позивача є безпідставними і не підлягають задоволенню в повному обсязі.
Доводи касаційної скарги про застосування статті 38 КЗпП України у подібних правовідносинах, без урахування висновку викладеного у постанові Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 752/12431/17 (провадження №61-42463св18), статей 116, 117 КЗпП України у подібних правовідносинах, без урахування висновку викладеного у постанові Верховного Суду від 16 травня 2018 року у справі № 503/610/16-ц (провадження N 61-10977св18), статті 237-1 КЗпП України у подібних правовідносинах, без урахування висновку викладеного у постановах Верховного Суду від 04 листопада 2019 року у справі № 335/13631/16-ц (провадження № 61-18369св18), від 27 листопада 2019 року у справі № 682/1892/15-ц (провадження № 61-33022св18), не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи, оскільки судове рішення у справі, що переглядається не суперечить висновкам щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеним у зазначених постановах, та у зазначених справах і у цій справі встановлені різні фактичні обставини.
Саме по собі посилання на неоднакове застосування норм КЗпП України у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для цієї справи та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.
Щодо неналежного відповідача у справі
З огляду на частину другу статті 48 ЦПК України позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава
Відповідно до статті 80 ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.
Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.
На підставі частини третьої статті 95 ЦК України, філії та представництва не є юридичними особами. Вони наділяються майном юридичної особи, що їх створила, і діють на підставі затвердженого нею положення.
Отже висновок апеляційного суду про те, що Регіональна філія «Львівська залізниця» АТ «Українська залізниця» є неналежним відповідачем у справі відповідає вимогам закону.
Пред'явлення позову до неналежного відповідача перебувало предметом розгляду Верховного Суду.
Висновки суду апеляційної інстанції про наявність підстав для відмови у позові у зв'язку зі зверненням до суду з позовом до неналежного відповідача не суперечать висновкам, викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12 грудня 2018 року у справі № 372/51/16-ц (провадження № 14-511цс18), від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц (провадження №14-61цс18), у яких зазначено, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача.
Інші доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків суду.
Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Львівського апеляційного суду від 08 червня 2021 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді: С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк І. М. Фаловська