21 липня 2022 року
м. Київ
справа №560/215/20
адміністративне провадження № К/9901/13630/21 ; К/9901/7306/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Мацедонської В.Е.,
суддів: Радишевської О.Р., Шевцової Н.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження
касаційну скаргу ОСОБА_1
на постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 03 лютого 2021 року (головуючий суддя - Драчук Т. О., судді: Полотнянко Ю.П., Ватаманюк Р.В.)
та касаційну скаргу Офісу Генерального прокурора
на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 01 жовтня 2020 року (головуючий суддя - Михайлов О.О.)
та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 03 лютого 2021 року (головуючий суддя -Драчук Т. О., судді: Полотнянко Ю.П., Ватаманюк Р.В.),
у справі № 560/215/20
за позовом ОСОБА_1
до Офісу Генерального прокурора
про визнання протиправними та скасування рішення, наказу, зобов'язання вчинити дії,-
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
1. Короткий зміст позовних вимог
У січні 2020 року ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Офісу Генерального прокурора (далі - відповідач), в якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просив:
- визнати протиправним та скасувати рішення Четвертої кадрової комісії від 19 грудня 2019 року про неуспішне проходження прокурором Генеральної прокуратури України ОСОБА_1 атестації;
- визнати протиправним та скасувати наказ Генерального прокурора від 21 грудня 2019 року №2125ц, згідно з яким ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора Відділу організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Хмельницькому (з місцем постійної дислокації у місті Хмельницькому), Управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими територіальних управлінь Державного бюро розслідувань, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України з 24 грудня 2019 року;
- поновити ОСОБА_1 на посаді прокурора Відділу організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Хмельницькому (з місцем постійної дислокації у місті Хмельницькому). Управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими територіальних управлінь Державного бюро розслідувань, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України або рівнозначній посаді в органах прокуратури України;
- стягнути з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу із урахуванням коефіцієнту підвищення посадових окладів, починаючи з 24 грудня 2019 року до моменту фактичного поновлення на посаді.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у зв'язку з проведенням реформування органів прокуратури на виконання вимог Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» позивачем успішно пройдено І та ІІ етапи атестації, які полягали у складанні іспиту у формі анонімного тестування з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора та на загальні здібності та навички. У подальшому позивача було допущено до співбесіди, за результатами проведення якої прийнято рішення про неуспішне проходження ним атестації.
Позивач зазначає про суб'єктивний та упереджений підхід при прийнятті рішення про неуспішне проходження ним атестації, а рішення кадрової комісії не відповідає критеріям обґрунтованості і безсторонності та підлягає скасуванню.
Також позивач зазначає про відсутність факту ліквідації чи реорганізації Генеральної прокуратури України під час його звільнення та відсутності підстав для звільнення згідно з пунктом 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру».
2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій.
Рішенням Хмельницького окружного адміністративного суду від 01 жовтня 2020 року позов задоволено:
- визнано протиправним та скасовано рішення Четвертої кадрової комісії від 19 грудня 2019 року про неуспішне проходження прокурором Генеральної прокуратури України ОСОБА_1 атестації;
- визнано протиправним та скасовано наказ Генерального прокурора від 21 грудня 2019 року №2125ц;
- поновлено з 24грудня 2019 року ОСОБА_1 на посаді прокурора Відділу організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Хмельницькому (з місцем постійної дислокації у місті Хмельницькому), Управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими територіальних управлінь Державного бюро розслідувань, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України або рівнозначній посаді в органах прокуратури України;
- стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 24 грудня 2019 року по 01 жовтня 2020 року у сумі 1109062 (один мільйон сто дев'ять тисяч шістдесят дві) грн 05 коп.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції вказав, що рішення про неуспішне проходження атестації повинно бути мотивованим із зазначенням обставин, що вплинули на його прийняття, враховуючи, що воно є безальтернативною підставою для прийняття наказу про звільнення прокурора з посади. Водночас, суд зазначив, що висновки кадрової комісії про неуспішне проходження позивачем атестації не обґрунтовано належними доказами.
Суд першої інстанції зазначив, що оскаржуване рішення не містить посилань на перелік документів, які підтверджують викладене у рішенні.
Протокол засідання Четвертої кадрової комісії від 19 грудня 2019 року деталізації підстав прийнятого рішення стосовно позивача також не містить.
Оскаржуване рішення кадрової комісії стосовно ОСОБА_1 не відповідає критеріям обґрунтованості та безсторонності, оскільки відповідачем не надано доказів, які вважаються встановленими та мали вирішальне значення для його прийняття, достовірність даних, які були взяті кадровою комісією до уваги, а зміст оскаржуваного рішення фактично є констатацією сумніву у доброчесності прокурора, без наведеного обґрунтування такого висновку.
Враховуючи встановлену протиправність рішення кадрової комісії, суд першої інстанції вважав наявними підстави для визнання протиправним та скасування наказу Генерального прокурора від 21 грудня 2019 року №2125, як похідної позовної вимоги. Також, посилаючись на статті 235, 240-1 КЗпП України, належним способом захисту прав позивача суд визначив поновлення ОСОБА_1 з 24 грудня 2019 року на посаді, з якої його було звільнено, або рівнозначній посаді в органах прокуратури.
Також суд першої інстанції дійшов висновку про стягнення з Офісу Генерального прокурора на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 24 грудня 2019 року по 01 жовтня 2020 року в сумі 1109062,05 грн (1527,55 грн (середньоденний заробіток позивача) х 15 днів (робочі дні за час вимушеного прогулу в період з 24 грудня 2019 року по 15 січня 2020 року) = 22913,25 грн, а також 6171,30 грн (середньоденний заробіток позивача з урахуванням коефіцієнту 4,04) х 176 днів (робочі дні за час вимушеного прогулу в період з 16 січня 2020 року по 01 жовтня 2020 року) = 1086148,8 грн) з відповідним відрахуванням обов'язкових платежів до бюджету та спеціальних фондів.
Постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 03 лютого 2021 року рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 01 жовтня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправними та скасування рішення, наказу, зобов'язання вчинити дії скасовано в частині поновлення та визначення дати поновлення позивача на посаді та визначення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Прийнято в цій частині нову постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково:
- поновлено ОСОБА_1 на посаді прокурора Відділу організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Хмельницькому (з місцем постійної дислокації у місті Хмельницькому), Управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими територіальних управлінь Державного бюро розслідувань, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України з 25 грудня 2019 року;
- стягнуто з Офісу Генерального прокурора на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 25 грудня 2019 року по 01 жовтня 2020 року у сумі 291762,05 (двісті дев'яносто одна тисяча сімсот шістдесят дві гривні п'ять копійок) грн. У решті рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 01 жовтня 2020 року залишено без змін.
Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції щодо наявності правових підстав для поновлення позивача в органах прокуратури на посаді, проте зазначив про помилковість висновків суду першої інстанції в частині поновленні позивача на рівнозначній посаді в органах прокуратури України, оскільки суд не наділений повноваженнями щодо переведення позивача на іншу посаду, а тому останній підлягає поновленню на посаді, з якої він був звільнений.
Також суд апеляційної інстанції вказав на помилковість висновків суду першої інстанції в частині поновлення позивача на посаді з 24 грудня 2019 року, оскільки 24 грудня 2019 року є останнім робочим днем позивача та, відповідно за вказаний день позивачу нараховано та виплачено заробітну плату.
Також суд апеляційної інстанції зауважив, що, оскільки законодавець виділяє дві окремі підстави для звільнення прокурора із займаної ним посади відповідно до пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру», а саме: у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, та у разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури, посилання відповідача в оскаржуваному наказі про звільнення на пункт 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» без зазначення конкретної підстави для звільнення, за висновками суду, породжує для позивача негативні наслідки у вигляді стану юридичної невизначеності щодо підстав такого звільнення.
Окрім того, суд апеляційної інстанції не погодився з висновками суду першої інстанції в частині визначення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу з застосуванням коефіцієнту підвищення посадового окладу прокурора, критично оцінивши доводи позивача щодо застосування п.10 Порядку №100 (в редакції, чинній на момент прийняття рішення судом першої інстанції), оскільки цей пункт підлягає застосуванню при збереженні за працівником середнього заробітку, а не під час обчислення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Також суд апеляційної інстанції зазначив, що на працівників Генеральної прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора продовжують поширюватися положення Постанови №505.
На підставі наведеного, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що стягненню з Офісу Генерального прокурора на користь позивача підлягає середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 25 грудня 2019 року по 01 жовтня 2020 року в сумі 291762,05 грн (1527,55 грн * 191 число робочих днів за період вимушеного прогулу) з відповідним відрахуванням обов'язкових платежів до бюджету та спеціальних фондів.
3. Короткий зміст вимог касаційних скарг та відзивів (заперечень)
Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, ОСОБА_1 та Офіс Генерального прокурора подали касаційні скарги (№К/9901/7306/21; №К/9901/13630/21).
У касаційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та рішення Хмельницького окружного адміністративного суду залишити в силі.
На обґрунтування позиції скаржник указує, що судом апеляційної інстанції при ухваленні постанови від 03 лютого 2021 року не враховано правові висновки Верховного Суду щодо ефективності засобів правового захисту, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі 705/552/15-а, постановах Верховного Суду від 11.02.2020 року у справі № 0940/2394/18, від 11 лютого 2019 року у справі №2а-204/12, від 18 квітня 2018 року у справі №826/14016/16, від 16 вересня 2015 року у справі № 21-1465а15, від 28 травня 2020 року у справі №910/7164/19, від 14 травня 2019 року у справі № 910/11511/18, від 22 січня 2019 року у справі № 912/1856/16, від 04 жовтня 2017 року у справі 914/1128/16.
Так, згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 705/552/15-а, аналіз абзацу 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3- рп/2003, частини 1 статті 2 КАС України, статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, дає підстави вважати, що ефективний засіб правового захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату, а ухвалення рішень, які безпосередньо не призводять до змін в обсязі прав, та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає змісту цього поняття.
Також висновок Верховного Суду щодо ефективного засобу правового захисту викладено у постановах від 11 лютого 2020 року у справі №0940/2394/18, від 11 лютого 2019 року у справі №2а-204/12, від 18 квітня 2018 року у справі № 826/14016/16.
Також, відповідно до правових позицій, викладених у постановах Верховного Суду від 28 травня 2020 року у справі № 910/7164/19, від 14 травня 2019 року у справі №910/11511/18, від 22 січня 2019 року у справі № 912/1856/16, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту й у спосіб, не передбачений законом, зокрема статтею 16 ЦК У країни, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
Окрім того, судом апеляційної інстанції не враховано висновків Верховного Суду щодо обрання належним способом захисту права особи поновлення на рівнозначній посаді, за наявності факту перейменування місця роботи, викладені у постановах від 28 лютого 2019 року у справі № 817/860/16, від 03 жовтня 2019 року у справі №826/10460/16, від 21 лютого 2020 року у справі № 822/2196/16 та від 05 вересня 2019 року у справі № 806/446/16.
А тому, на думку позивача, оскаржувана постанова є помилковою в частині поновлення на посаді, з якої було звільнено позивача, оскільки належним способом захисту порушеного права має бути поновлення позивача на рівнозначній посаді в Офісі Генерального прокурора, яка відповідає посаді прокурора відділу організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Хмельницькому (з місцем постійної дислокації у місті Хмельницькому) управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими територіальних управлінь Державного бюро розслідувань, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України.
Крім того, скаржником зазначено, що необхідність поновлення позивача на посаді, з якої його звільнено, випливає з буквального тлумачення поняття «поновлення на попередній роботі», зазначеного в статті 235 КЗпП України. Проте ототожнення поняття «попередня робота» та «попередня посада» є помилковим.
А тому, враховуючи ту обставину, що посада позивача не існувала на час постановлення судового рішення, задля повного та належного захисту порушеного права позивача, суд повинен був з'ясувати, яка посада в апараті органу прокуратури є рівнозначною тій, яку позивач обіймав до звільнення.
Разом з тим, судом апеляційної інстанції не враховано висновків Верховного Суду щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу із застосуванням коефіцієнту підвищення посадового окладу.
Так, у правових висновках Верховного Суду, викладених у постановах від 28 січня 2021 року у справі № 803/63/16, від 15 жовтня 2020 року у справі № 826/17601/14, від 07 жовтня 2020 у справі 826/25472/15, від 29 вересня 2020 року у справі №826/1659/17, від 19 серпня 2020 року у справі №826/1444/15, від 15 квітня 2020 у справі №826/15725/17, від 26 червня 2019 року у справі №813/5855/15, від 22 травня 2019 року у справі №572/2429/15ц, від 21 січня 2015 року у справі № 6-203цс14, Верховний Суд чітко визначив, що якщо у розрахунковий період (за який нараховано і стягнено середній заробіток) посадовий оклад працівників прокуратури підвищився відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, то обчислення середнього заробітку за час вимушеного прогулу здійснюється із застосуванням коефіцієнту підвищення посадового окладу.
Скаржник зазначає, що у цьому спорі, враховуючи факт перейменування органу прокуратури, поновлення його на рівнозначній посаді у тій самій юридичній особі, яка лише змінила назву, не є втручанням у дискреційні повноваження суб'єкта владних повноважень. Адже суд зобов'язаний не лише визначити факт порушення прав, але й остаточно вирішити трудовий спір - вказати, у який спосіб і які саме дії має виконати суб'єкт владних повноважень для реального поновлення порушених прав.
На касаційну скаргу ОСОБА_1 відповідач подав відзив, у якому не погоджується з обґрунтуванням касаційної скарги, а тому просить відмовити в її задоволенні.
На обґрунтування означеного відзиву відповідач зазначає, що не ґрунтуються на нормах чинного законодавства вимоги ОСОБА_1 в частині його поновлення на рівнозначній посаді в Офісі Генерального прокурора, оскільки у випадку незаконного звільнення працівника з роботи його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення на посаді, з якої його було незаконно звільнено.
Вищенаведене відповідає сталій практиці Верховного Суду, яка викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № П/9901/101/18, постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 826/12916/15, від 06 березня 2019 року у справі № 824/424/16-а, від 13 березня 2019 року у справі №826/751/16, від 27 червня 2019 року у справі № 826/5732/16, від 26 липня 2019 року у справі № 826/8797/15, від 09 жовтня 2019 року у справі № П/811/1672/15, від 12 вересня 2019 року у справі № 821/3736/15-а, від 22 жовтня 2019 року у справі №816/584/17, від 15 квітня 2020 року у справі № 826/5596/17, від 19 травня 2020 року у справі № 9901/226/19, від 07 липня 2020 року у справі №811/952/15.
Також скаржник зазначає, що не підлягає задоволенню вимога ОСОБА_1 щодо застосування до розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу із застосуванням коефіцієнту підвищення посадового окладу, оскільки відсутні підстави застосування коефіцієнту підвищення посадового окладу без проходження атестації.
У касаційній скарзі Офіс Генерального прокурора, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.
На обґрунтування касаційної скарги відповідач вказує, що при винесенні рішення судами першої та апеляційної інстанцій не врахований відповідний висновок, викладений в постанові Верховного Суду від 26 листопада 2020 року у справі № 200/13482/19-а, де в пункті 57 вказано, що саме неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію в силу вимог пункту 19 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ є підставою для звільнення з посади прокурора на підставі пункту 9 частини 1 статті 51 Закону України «Про прокуратуру», що є таким самим юридичним фактом як і рішення кадрової комісії про неуспішне проходження прокурором атестації.
Водночас скаржник зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування пункту 7 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 113-ІХ щодо визначеного цим Законом імперативу про можливість переведення прокурорів до Офісу Генерального прокурора лише у разі успішного проходження атестації, пункту 9, на підставі якого затверджено Порядок № 221 та визначено, що атестація прокурорів проводиться згідно з цим порядком, пункту 13 щодо визначення переліку етапів атестації прокурорів, пункту 15 щодо повноважень кадрових комісій при проведенні співбесід, пункту 17 щодо дискреції кадрових комісій на прийняття рішення за результатами проходження прокурорами атестації, а також щодо застосування підпункту 2 пункту 19 Закону № 113-ІХ, як визначеної цим Законом підстави для звільнення прокурорів.
Також скаржник зазначає, що обсяг мотивів, які повинна навести у рішенні кадрова комісія жодними чинними нормативно-правовими актами не визначено. Таким чином, висновки суду про недостатню вмотивованість цього рішення не відповідають вимогам законодавства.
На думку відповідача, суд не наділений повноваженнями визначати питання для оцінювання відповідності критеріям доброчесності (моралі, чесності, непідкупності), у тому числі й щодо законності джерел походження майна, відповідності рівня життя кандидата або членів його сім'ї задекларованим доходам, відповідності способу життя кандидата його статусу, наявності знань та практичних навичок. А, отже, повноваження членів кадрової комісії щодо вирішення питання з відповідності прокурора критерію доброчесності є дискреційними та знаходяться в межах їх виключної компетенції.
Юридичним фактом, що зумовлює звільнення на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру», в цьому випадку є рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором.
А тому, як зауважує відповідач, висновки судів про незаконність звільнення позивача у зв'язку з відсутністю ліквідації, реорганізації органу прокуратури або скорочення кількості прокурорів не ґрунтуються на нормах матеріального права.
На касаційну скаргу відповідача подано відзив, у якому позивач не погоджується з обґрунтуванням касаційної скарги, а тому просить відмовити в її задоволенні.
Позивач, зокрема, указує на те, що під час проходження тестування з використанням комп'ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону ним набрано 83 бали із 100 можливих. Вказаний факт доводить належний рівень знань норм чинного законодавства.
Щодо інциденту із працівникам НАБУ, який мав місце у 2016 році, та щодо проведення обшуків та поводження із речовими доказами, то вказані події та факти вже були предметом неодноразових перевірок уповноважених державних органів та службових розслідувань, за результатами яких не встановлено будь-яких незаконних (неправомірних) діянь з боку позивача та підстав для притягнення його до дисциплінарної чи будь-якої іншої юридичної відповідальності, про що останнім зазначено у письмових поясненнях, наданих кадровій комісії.
Ураховуючи, що у рішенні кадрової комісії від 19 грудня 2019 року №18 не наведено конкретних фактів, обставин, документів та матеріалів, які б підтверджували непрофесійність та недоброчесність ОСОБА_1 , таке рішення, на думку позивача, є неправомірним та підлягає скасуванню.
Також позивач зазначає, що доводи касаційної скарги Офісу Генерального прокурора щодо виключних та необмежених дискреційних повноважень кадрових комісій, які не підлягають будь-якому, у тому числі і судовому контролю, суперечать приписам статті 19 Конституції України та міжнародним стандартам обмеження дискреційних повноважень.
Ухвалою Верховного Суду від 18 березня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 03 лютого 2021 року з підстав, визначених пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Ухвалою Верховного Суду від 02 червня 2021 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Офісу Генерального прокурора на рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 01 жовтня 2020 року та постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 03 лютого 2021 року з підстав, визначених пунктами 1, 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
Ухвалою Верховного Суду від 20 липня 2022 року закінчено підготовчі дії та призначено розгляд даної справи в порядку письмового провадження на 21 липня 2022 року.
ІІ. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
ОСОБА_1 з 11 березня 2015 року працював в Генеральній прокуратурі України. 13 грудня 2018 року призначений на посаду прокурора Відділу організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Хмельницькому (з місцем постійної дислокації у місті Хмельницькому), Управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими територіальних управлінь Державного бюро розслідувань, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України.
Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» №113-IX, який набув чинності 25 вересня 2019 року, запроваджено реформування системи органів прокуратури.
На підставі пункту 10 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» позивач 09 жовтня 2019 року подав заяву, у якій просив перевести його на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора та про намір пройти атестацію.
За результатами проходження тестування на знання та вміння у застосуванні закону і відповідність здійснювати повноваження прокурора та за результатами проходження тестування на загальні здібності та навички з використанням комп'ютерної техніки набрана позивачем кількість балів перевищувала прохідний бар'єр (відповідно, 83 бали та 114 балів).
У результаті цього, з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності, позивача було допущено до етапу проведення співбесіди.
Рішенням №18 Четвертої кадрової комісії від 19 грудня 2020 року про неуспішне проходження прокурором атестації - прокурора Відділу організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Хмельницькому (з місцем постійної дислокації у місті Хмельницькому), Управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими територіальних управлінь Державного бюро розслідувань, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України ОСОБА_1 визнано таким, що неуспішно пройшов атестацію.
Згідно з вищезазначеним рішенням комісія під час проведення співбесіди з'ясувала обставини, які свідчать про невідповідність позивача вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності, зокрема:
- на підставі дослідження матеріалів атестації, у тому числі отриманих пояснень прокурора, у Комісії наявні обґрунтовані сумніви щодо відповідності прокурора вимогам професійної компетентності у зв'язку з неправильним вирішенням практичного завдання, оскільки вказано на помилкову кваліфікацію діяння, що потягло за собою хибну аргументацію незаконності ухвали суду і помилкове визначення підстав для оскарження;
- на підставі дослідження матеріалів атестації, у тому числі отриманих пояснень прокурора, у Комісії наявні обґрунтовані сумніви щодо відповідності прокурора вимогам професійної етики та доброчесності у зв'язку з участю в інциденті в 2016 році за участі працівників Національного антикорупційного бюро України;
- на підставі дослідження матеріалів атестації, у тому числі отриманих пояснень прокурора, у Комісії наявні обґрунтовані сумніви щодо відповідності прокурора вимогам професійної етики та доброчесності у зв'язку з проведенням обшуку і поводженням з речовими доказами, на що було вказано у висновку службового розслідування у 2017 році, що створило умови для зникнення доказів.
На підставі рішення Четвертої кадрової комісії №18 наказом Генерального прокурора України від 21 грудня 2019 року №2125ц ОСОБА_1 звільнено з посади прокурора відділу організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Хмельницькому (з місцем постійної дислокації у місті Хмельницькому), Управління організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням, яке здійснюється слідчими територіальних управлінь Державного бюро розслідувань, Департаменту організації і процесуального керівництва досудовим розслідуванням кримінальних правопорушень, підслідних Державному бюро розслідувань, нагляду за додержанням законів його оперативними підрозділами та підтримання публічного обвинувачення у відповідних провадженнях Генеральної прокуратури України на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» з 24 грудня 2019 року.
Згідно з довідкою Офісу Генерального прокурора від 25 лютого 2020 року середньомісячна заробітна плата позивача за останні 2 календарні місяці роботи перед звільненням склала 32842,33 грн, а середньоденна заробітна плата складає 1527,55 грн.
ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин)
Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, а держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності; громадянам гарантується захист від незаконного звільнення (стаття 43 Конституції України).
Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 02 червня 2016 року № 1401-VIII (далі - Закон № 1401-VIII), який набрав чинності з 30 вересня 2016 року, виключено із Конституції України розділ VII «ПРОКУРАТУРА» та доповнено Конституцію України статтею 131-1, якою передбачено, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює: 1) підтримання публічного обвинувачення в суді; 2) організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку; 3) представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом. Прокуратуру в Україні очолює Генеральний прокурор, якого призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Президент України.
Статтями 2, 5-1 КЗпП України закріплено право громадян України на працю і гарантії держави в правовому захисті працездатним громадянам від незаконного звільнення.
Відповідно до статті 222 КЗпП України особливості розгляду трудових спорів суддів, прокурорсько-слідчих працівників, а також працівників навчальних, наукових та інших установ прокуратури, які мають класні чини, встановлюється законодавством.
Закон України від 14 жовтня 2014 року №1697-VII «Про прокуратуру», який визначає правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України (далі - Закон №1697-VII; у редакції, чинній на момент виникнення правовідносин)
Статтею 4 Закону №1697-VII визначено, що організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Статтею 51 Закону № 1697-VII передбачено загальні умови звільнення прокурора з посади, припинення його повноважень на посаді.
Так, відповідно до пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII прокурор звільняється з посади у разі ліквідації чи реорганізації органу прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду, або в разі скорочення кількості прокурорів органу прокуратури.
Закон України від 19 вересня 2019 року №113-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі - Закон № 113-IX; у редакції, чинній на момент виникнення правовідносин)
Зазначений Закон №113-IX набрав чинності 25 вересня 2019 року, ним запроваджено реформування системи органів прокуратури, у зв'язку з чим, внесено ряд змін до Закону №1697-VII, зокрема в тексті Закону №1697-VII слова «Генеральна прокуратура України», «регіональні прокуратури», «місцеві прокуратури» замінено відповідно на «Офіс Генерального прокурора», «обласні прокуратури», «окружні прокуратури».
Згідно з пунктом 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX до дня початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур їх повноваження здійснюють відповідно Генеральна прокуратура України, регіональні прокуратури, місцеві прокуратури.
Після початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур забезпечення виконання функцій прокуратури призначеними до них прокурорами здійснюється з дотриманням вимог законодавства України та особливостей, визначених Генеральним прокурором.
За прокурорами та керівниками регіональних, місцевих і військових прокуратур, прокурорами і керівниками структурних підрозділів Генеральної прокуратури України зберігається відповідний правовий статус, який вони мали до набрання чинності цим Законом, при реалізації функцій прокуратури до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури. На зазначений період оплата праці працівників Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури.
День початку роботи Офісу Генерального прокурора, обласних прокуратур, окружних прокуратур визначається рішеннями Генерального прокурора стосовно Офісу Генерального прокурора, усіх обласних прокуратур, усіх окружних прокуратур. Вказані рішення публікуються у газеті «Голос України» (пункт 4 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX).
Відповідно до пункту 6 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX, з дня набрання чинності цим Законом усі прокурори Генеральної прокуратури України, регіональних прокуратур, місцевих прокуратур, військових прокуратур вважаються такими, що персонально попереджені у належному порядку про можливе майбутнє звільнення з посади на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII.
Згідно з пунктом 7 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX прокурори та слідчі органів прокуратури, які на день набрання чинності цим Законом займають посади прокурорів і слідчих у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, можуть бути переведені на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим розділом.
Атестація здійснюється згідно з Порядком проходження прокурорами атестації, який затверджується Генеральним прокурором (пункт 9 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX).
Згідно з пунктами 11, 12 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX атестація прокурорів проводиться кадровими комісіями Офісу Генерального прокурора, кадровими комісіями обласних прокуратур.
Предметом атестації є оцінка: 1) професійної компетентності прокурора; 2) професійної етики та доброчесності прокурора.
За змістом пункту 13 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX атестація прокурорів включає такі етапи: 1) складення іспиту у формі анонімного письмового тестування або у формі анонімного тестування з використанням комп'ютерної техніки з метою виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора. Результати анонімного тестування оприлюднюються кадровою комісією на офіційному вебсайті Генеральної прокуратури України або Офісу Генерального прокурора не пізніше ніж за 24 години до проведення співбесіди; 2) проведення співбесіди з метою виявлення відповідності прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності. Для оцінки рівня володіння практичними уміннями та навичками прокурори виконують письмове практичне завдання.
Пунктом 15 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX передбачено, що для проведення співбесіди кадрові комісії вправі отримувати в усіх органах прокуратури, у Раді прокурорів України, секретаріаті Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, Національному антикорупційному бюро України, Державному бюро розслідувань, Національному агентстві з питань запобігання корупції, інших органах державної влади будь-яку необхідну для цілей атестації інформацію про прокурора, в тому числі інформацію про: 1) кількість дисциплінарних проваджень щодо прокурора у Кваліфікаційно-дисциплінарній комісії прокурорів та їх результати; 2) кількість скарг, які надходили на дії прокурора до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів та Ради прокурорів України, з коротким описом суті скарг; 3) дотримання прокурором правил професійної етики та доброчесності: а) відповідність витрат і майна прокурора та членів його сім'ї, а також близьких осіб задекларованим доходам, у тому числі копії відповідних декларацій, поданих прокурором відповідно до законодавства у сфері запобігання корупції; б) інші дані щодо відповідності прокурора вимогам законодавства у сфері запобігання корупції; в) дані щодо відповідності поведінки прокурора вимогам професійної етики; г) матеріали таємної перевірки доброчесності прокурора; 4) зайняття прокурором адміністративних посад в органах прокуратури з копіями відповідних рішень.
Фізичні та юридичні особи, органи державної влади, органи місцевого самоврядування мають право подавати до відповідної кадрової комісії відомості, які можуть свідчити про невідповідність прокурора критеріям компетентності, професійної етики та доброчесності. Для цього графік проведення співбесід із зазначенням прізвища, імені та по батькові прокурора, його посади, заздалегідь оприлюднюється на офіційному вебсайті Генеральної прокуратури України або Офісу Генерального прокурора.
Згідно з пунктом 17 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX кадрові комісії за результатами атестації прокурора ухвалюють одне із таких рішень: рішення про успішне проходження прокурором атестації або рішення про неуспішне проходження прокурором атестації.
Кадрові комісії за результатами атестації подають Генеральному прокурору інформацію щодо прокурорів, які успішно пройшли атестацію, а також щодо прокурорів, які неуспішно пройшли атестацію.
Повторне проходження одним і тим самим прокурором атестації або одного з її етапів забороняється.
Згідно з пунктом 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займають посади у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах, звільняються Генеральним прокурором, керівником регіональної (обласної) прокуратури з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» за умови настання однієї із наступних підстав:
1) неподання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури у встановлений строк заяви до Генерального прокурора про переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури та про намір у зв'язку із цим пройти атестацію;
2) рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури;
3) в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах відсутні вакантні посади, на які може бути здійснено переведення прокурора Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, який успішно пройшов атестацію;
4) ненадання прокурором Генеральної прокуратури України, регіональної прокуратури, місцевої прокуратури, військової прокуратури, у разі успішного проходження ним атестації, згоди протягом трьох робочих днів на переведення на запропоновану йому посаду в Офісі Генерального прокурора, обласній прокуратурі, окружній прокуратурі.
Порядок проходження прокурорами атестації, затверджений наказом Генерального прокурора від 03 жовтня 2019 №221 (далі - Порядок №221; у редакції, чинній на момент виникнення правовідносин)
За змістом пунктів 2, 4 розділу І Порядку № 221 атестація прокурорів Генеральної прокуратури України (включаючи прокурорів Головної військової прокуратури, прокурорів секретаріату Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів), регіональних, місцевих прокуратур та військових прокуратур проводиться відповідними кадровими комісіями. Порядок роботи, перелік і склад кадрових комісій визначаються відповідними наказами Генерального прокурора.
Повторне проходження одним і тим самим прокурором атестації або одного з її етапів не допускається. Якщо складання відповідного іспиту було перервано чи не відбулося з технічних або інших причин, незалежних від членів комісії та прокурора, комісія призначає новий час (дату) складання відповідного іспиту для прокурора (пункт 7 розділу І Порядку № 221).
Пунктом 8 розділу І Порядку № 221 визначено, що за результатами атестації прокурора відповідна кадрова комісія ухвалює одне із таких рішень: 1) рішення про успішне проходження прокурором атестації; 2) рішення про неуспішне проходження прокурором атестації. Форми типових рішень визначені у додатку 1 до цього Порядку.
Відповідно до пункту 1 розділу IV Порядку №221 у разі набрання прокурором за результатами складання іспиту у формі анонімного тестування на загальні здібності та навички з використанням комп'ютерної техніки кількості балів, яка дорівнює або є більшою, ніж прохідний бал, прокурор допускається до співбесіди.
Пунктом 2 розділу IV Порядку №221 визначено, що до початку співбесіди прокурор виконує практичне завдання з метою встановлення комісією його рівня володіння практичними уміннями та навичками.
Співбесіда полягає в обговоренні результатів дослідження членами комісії матеріалів атестації щодо дотримання прокурором правил професійної етики та доброчесності, а також рівня професійної компетентності прокурора, зокрема, з огляду на результати виконаного ним практичного завдання (пункт 12 розділу ІV Порядку № 221).
Відповідно до пунктів 13, 14 розділу ІV Порядку № 221 співбесіда прокурора складається з таких етапів: 1) дослідження членами комісії матеріалів атестації; 2) послідовне обговорення з прокурором матеріалів атестації, у тому числі у формі запитань та відповідей, а також обговорення питання виконаного ним практичного завдання;
Співбесіда проходить у формі засідання комісії.
Члени комісії мають право ставити запитання прокурору, з яким проводять співбесіду, щодо його професійної компетентності, професійної етики та доброчесності.
Пунктом 15 розділу ІV Порядку № 221 передбачено, що після завершення обговорення з прокурором матеріалів атестації та виконаного ним практичного завдання члени комісії без присутності прокурора, з яким проводиться співбесіда, обговорюють її результати, висловлюють пропозиції щодо рішення комісії, а також проводять відкрите голосування щодо рішення комісії стосовно прокурора, який проходить атестацію. Результати голосування вказуються у протоколі засідання.
Відповідно до пункту 6 розділу V Порядку №221 рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації є підставою для видання наказу Генерального прокурора, керівника регіональної (обласної) прокуратури про звільнення відповідного прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру». Відповідний наказ Генерального прокурора, керівника регіональної (обласної) прокуратури може бути оскаржений прокурором у порядку, встановленому законодавством.
Порядок роботи кадрових комісій, затверджений наказом Генерального прокурора від 17 жовтня 2019 року № 233 (далі - Порядок № 233)
Пунктом 12 Порядку № 233 визначено, що рішення комісії, крім зазначених в абзаці другому цього пункту, в тому числі процедурні, обговорюється її членами і ухвалюються шляхом відкритого голосування більшістю голосів присутніх на засіданні членів комісії. Член комісії вправі голосувати «за» чи «проти» рішення комісії. У разі рівного розподілу голосів, приймається рішення, за яке проголосував голова комісії.
Рішення про успішне проходження прокурором атестації за результатами співбесіди ухвалюється шляхом відкритого голосування більшістю від загальної кількості членів комісії. Якщо рішення про успішне проходження прокурором атестації за результатами співбесіди не набрало чотирьох голосів, комісією ухвалюється рішення про неуспішне проходження прокурором атестації.
Рішення про неуспішне проходження атестації повинно бути мотивованим із зазначенням обставин, що вплинули на його прийняття.
Відповідно до статті 8 Конституції України, статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України та частини першої статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини (далі по тексту також ЄСПЛ).
Згідно з частинами першою та другою статті 19 Закону України від 29 червня 2004 року №1906-IV «Про міжнародні договори України» (із змінами та доповненнями), чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Відповідно до Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Протоколу № 1 та протоколів №№ 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» Україна повністю визнає обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
Статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
За усталеною практикою Європейського суду з прав людини втручання вважатиметься «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення законної мети, якщо воно відповідає «нагальній суспільній необхідності», та, зокрема, якщо воно є пропорційним переслідуваній законній меті. Хоча саме національні органи влади здійснюють початкову оцінку необхідності втручання, остаточна оцінка щодо відповідності та достатності наведених підстав для втручання залишається предметом вивчення Суду на відповідність вимогам Конвенції (див., наприклад, рішення в справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» [ВП] (Chapman v. the) [GC], заява № 27238/95, пункт 90, ЄСПЛ 2001).
IV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ.
Вирішуючи питання про обґрунтованість поданих касаційних скарг, Верховний Суд керується таким.
Суд касаційної інстанції наголошує на тому, що відповідно до частини першої статті 341 КАС України Суд переглядає судові рішення в межах доводів і вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частина друга статті 341 КАС України).
Офісом Генерального прокурора касаційна скарга подана, зокрема, на підставі пунктів 1,3 частини четвертої статті 328 КАС України та зазначено про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування підпункту 2 пункту 19 розділу ІІ Закону №113-ІХ як підстави для звільнення прокурора, а також поряд з цим наголошується про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій висновку Верховного Суду викладеного за подібних обставин в постанові від 26 листопада 2020 року у справі №200/13482/19-а.
Водночас переглянути (по суті) судове рішення у цій справі одночасно з двох (взаємовиключних) нормативних підстав неможливо, ураховуючи, що скаржником фактично зазначено дві підстави для касаційного перегляду з одного й того ж питання (неуспішне проходження атестації як підстава для звільнення з посади прокурора на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII).
У зв'язку з цим колегія суддів уважує, що фактичні обставини та межі касаційного перегляду судових рішень у справі №200/13482/19 є відмінними від тих, які встановлено та заявлено в цій справі, а тому висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 26 листопада 2020 року у справі №200/13482/19, не можуть слугувати прикладом правильного застосування пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» у зіставленні з підпунктом 2 пункту 19 розділу ІІ «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-ІХ як підстави для касаційного перегляду відповідно до пункту 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Водночас, спір у цій справі виник у зв'язку із ухваленням кадровою комісією рішення про неуспішне проходження ОСОБА_1 атестації, яке, у свою чергу, стало підставою для прийняття наказу про звільнення позивача з посади та з органів прокуратури на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII та підпункту 2 пункту 19 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX.
Верховний Суд, перевіривши доводи касаційних скарг, виходячи з меж касаційного перегляду, визначених статтею 341 КАС України, а також надаючи оцінку правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, виходить із такого.
Згідно з частиною другою статті 131-1 Конституції України організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом, яким наразі є Закон № 1697-VII. Водночас стаття 4 цього ж Закону встановлює, що організація та діяльність прокуратури України, статус прокурорів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами України, чинними міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Черговим етапом процесу реформування прокуратури стало прийняття Верховною Радою України у межах конституційних повноважень Закону № 113-ІХ, яким внесено зміни до кодексів та законів України не стільки щодо форми чи змісту діяльності прокуратури, а скільки щодо реформи органів прокуратури в частині кадрових питань. Передбачена Законом № 113-ІХ переатестація не має систематичного характеру, відбувається одноразово за окремим законом, є винятковою. У пояснювальній записці до проекту цього Закону зазначено, що він спрямований на запровадження першочергових і, багато в чому, тимчасових заходів, пов'язаних передусім із кадровим перезавантаженням органів прокуратури шляхом атестації чинних прокурорів, а також надання можливості всім доброчесним кандидатам, які мають належні теоретичні знання та практичні навички, на конкурсних засадах зайняти посаду прокурора у будь-якому органі прокуратури. Основною метою цього Закону є створення передумов для побудови системи прокуратури, діяльність якої базується на засадах ефективності, професійності, незалежності та відповідальності.
Реалізація «кадрового перезавантаження» органів прокуратури передбачає, крім іншого, приведення кількісного складу прокурорів відповідно до вимог статті 14 Закону № 1697-VII зі змінами, внесеними Законом № 113-ІХ, шляхом атестації прокурорів.
Тож проведення атестації прокурорів є обов'язковою складовою запровадженого Законом №113-ІХ процесу реформування системи органів прокуратури та за своєю суттю є спеціальною процедурою, яка має на меті підтвердження здатності прокурорами виконувати свої повноваження на належному рівні за визначеними законом критеріями, шляхом здійснення оцінки їхньої професійної компетентності, професійної етики та доброчесності, що стосувалась, зокрема, усіх без винятку прокурорів, які мали бажання продовжувати працювати у органах прокуратури.
Аналогічний правовий висновок викладено Верховним Судом у постановах від 21 вересня 2021 року у справах № 200/5038/20-а та № 160/6204/20.
Судами попередніх інстанцій установлено, що на виконання вимог Закону №113-IX та Порядку № 221, ОСОБА_1 09 жовтня 2019 року подав заяву про допуск до проходження атестації. Також підтвердив своє бажання пройти атестацію, вказав на ознайомлення та погодження з усіма умовами та процедурами проведення атестації, зокрема і щодо того, що у разі неуспішного проходження будь-якого з етапів атестації його буде звільнено з посади.
ОСОБА_1 успішно пройшов перші два етапи атестації та був допущений до наступного етапу - співбесіди.
За наслідками проведення співбесіди з позивачем кадрова комісія прийняла спірне рішення про неуспішне проходження позивачем атестації, яке вмотивовано висновком комісії про невідповідність позивача вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності.
Згідно з протоколом засідання Кадрової комісії № 4 від 03 грудня 2019 року, комісія провела співбесіду з позивачем ОСОБА_1 з метою виявлення його відповідності вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності, в ході якої дослідила та обговорила матеріали атестації, виконане практичне завдання, а також отримане від нього пояснення по суті заданих членами комісії питань.
На голосування комісії постановлено пропозицію щодо ухвалення рішення про успішне проходження атестації позивачем. Результати голосування: «За» - 0, «Проти» - 6.
Рішення про успішне проходження атестації ОСОБА_1 не ухвалено.
Ухвалено рішення про неуспішне проходження атестації позивачем відповідно до пункту 16 розділу IV Порядку проходження прокурорами атестації.
Пунктом 12 Порядку № 233 передбачено, що рішення про неуспішне проходження атестації повинно бути мотивованим із зазначенням обставин, що вплинули на його прийняття.
Таким чином, Верховний Суд дійшов до висновку, що рішення про неуспішне проходження атестації повинно бути достатньою мірою (зрозумілою сторонньому спостерігачу) обґрунтованим, тобто у ньому, серед іншого, зазначаються не лише загальні причини чи/та обставини його прийняття, але й мотиви з посиланням на відповідні докази, які б створювали підстави для негативних висновків. Також таке рішення повинно відповідати критеріям ясності, чіткості, доступності та зрозумілості.
Змістовний аналіз оскаржуваного рішення свідчить про те, що причинами для прийняття рішення про непроходження позивачем атестації стали висновки комісії про його невідповідність вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності, які, у свою чергу, обґрунтовуються сумнівами щодо відповідності позивача вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності (неправильне вирішення практичного завдання, оскільки вказано на помилкову кваліфікацію діяння, що потягло за собою хибну аргументацію незаконності ухвали суду і помилкове визначення підстав для оскарження; участь в інциденті в 2016 році за участі працівників Національного антикорупційного бюро України; у зв'язку з проведенням обшуку і поводженням з речовими доказами, на що було вказано у висновку службового розслідування у 2017 році, що створило умови для зникнення доказів).
Разом з тим, висновок кадрової комісії щодо наявності сумнівів щодо відповідності ОСОБА_1 вимогам професійної компетентності ґрунтується лише на виконаному позивачем практичному завданні, без урахування результатів попередніх іспитів щодо виявлення рівня знань та умінь у застосуванні закону, відповідності здійснювати повноваження прокурора, а також на загальні здібності та навички.
У свою чергу, судами попередніх інстанцій установлено, що позивач пройшов перевірку, передбачену Законом України «Про очищення влади», та таємні перевірки доброчесності і відповідні довідки не містять негативної інформації щодо нього.
Водночас рішення Кадрової комісії № 4 не містить посилань на перелік документів чи зібраних матеріалів, які підтверджують викладене у рішенні.
Кадровою комісією в оскаржуваному рішенні не надано оцінку та залишено поза увагою пояснення позивача, долучені до матеріалів справи щодо сумнівів кадрової комісії щодо відповідності прокурора вимогам професійної етики та доброчесності у зв'язку з участю в інциденті в 2016 році за участі працівників Національного антикорупційного бюро України та щодо відповідності прокурора вимогам професійної етики та доброчесності у зв'язку з проведенням обшуку і поводженням з речовими доказами, на що було вказано у висновку службового розслідування у 2017 році, що створило умови для зникнення доказів.
Крім того, матеріали справи містять довідки №25/2/1-989ра-17 від 01 січня 2017 року, №25/2-10983/ра-17 від 01 вересня 2017 року, №25/2-16-11334ра-18 від 01 серпня 2018 року, зі змісту яких убачається, що ОСОБА_1 успішно пройшов таємну перевірку доброчесності.
Ураховуючи наведене, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що оскаржуване рішення мотивів та належних обґрунтувань не містить, а Кадрова комісія лише обмежилася посиланням на наявність сумнівів щодо відповідності позивача вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності.
Протокол засідання Кадрової комісії від № 4 від 03 грудня 2019 року також не містить деталізації підстав прийнятого рішення стосовно ОСОБА_1 .
Загальними вимогами, які висуваються до актів індивідуальної дії, як актів правозастосування, є їхня обґрунтованість та вмотивованість, тобто наведення суб'єктом владних повноважень конкретних підстав його прийняття (фактичних і юридичних), а також переконливих і зрозумілих мотивів його прийняття.
При цьому, імперативні приписи пункту 12 Порядку № 233 вимагають зазначення кадровою комісією мотивів та відповідних обставин як обов'язкової складової рішення про неуспішне проходження атестації. Такі вимоги є гарантією дотримання прав особи, щодо якої проводиться атестація.
Верховний Суд вже роз'яснював, що вмотивоване рішення демонструє особі, що вона була почута, дає стороні можливість апелювати проти нього. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватися належний публічний та, зокрема, судовий контроль за адміністративними актами суб'єкта владних повноважень. І навпаки, ненаведення мотивів прийнятих рішень «суб'єктивізує» акт державного органу і не дає змоги суду встановити дійсні підстави та причини, з яких цей орган дійшов саме таких висновків, надати їм правову оцінку, та встановити законність, обґрунтованість, пропорційність рішення (наприклад, постанови Верховного Суду від 10 квітня 2020 року у справі № 819/330/18, від 10 січня 2020 року у справі №2040/6763/18).
У цій справі Верховний Суд уважає за необхідне звернути увагу, що відсутність у рішенні, прийнятому за наслідками атестації/окремого її етапу, мотивів, з яких кадрова комісія дійшла висновку про неуспішне проходження атестації прокурором, слугує підставою для його судового оскарження згідно з пунктом 6 розділу V Порядку № 221. У свою чергу, це покладає на кадрові комісії обов'язок обґрунтувати рішення про проходження або непроходження атестації прокурором у такий спосіб, щоб рішення достатнім чином містило мотиви, на яких воно базується.
З урахуванням наведеного Верховний Суд, погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що зазначені висновки Кадрової комісії про невідповідність позивача вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності є необґрунтованими, суб'єктивними і такими, що зроблені винятково на підставі припущень та за відсутності будь-яких належних доказів.
Проаналізувавши вищевикладене, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що рішення Кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором ОСОБА_1 є протиправним та таким, що підлягає скасуванню, у зв'язку з чим позовні вимоги є обґрунтованими та підлягають задоволенню.
Оскільки оскаржуваний наказ Генерального прокурора від 21 грудня 2019 року №2125ц про звільнення позивача з посади є похідним від рішення Кадрової комісії про неуспішне проходження позивачем атестації, відповідно він також підлягає визнанню протиправним та скасуванню.
Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_1 про застосування судом апеляційної інстанції положень статті 235 КЗпП України та наявність правових підстав для поновлення його на рівнозначній посаді в новоутвореному органі, колегія суддів зазначає таке.
Законом № 113-ІХ визначено безальтернативну умову переведення прокурорів, які на день набрання чинності цим Законом займали посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах, військових прокуратурах на посади прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах, а саме лише у разі успішного проходження ними атестації, яка проводиться у порядку, передбаченому цим Законом.
При цьому, визначальною підставою для переведення прокурора на посаду прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах є рішення відповідної кадрової комісії про успішне проходження прокурором атестації.
Верховний Суд зауважує, що рішення кадрової комісії, ухвалене стосовно проходження позивачем атестації є протиправним та скасовано з підстав необґрунтованості, невмотивованості, за відсутності доказів, на підставі яких його прийнято, водночас це не надає суду повноважень замість комісії визнати позивача таким, що успішно пройшов атестацію.
Тож відсутність рішення про успішне або неуспішне проходження атестації не дозволяє суду дійти висновку про завершення цієї процедури для позивача.
Положеннями спеціального законодавства, а саме нормами Закону № 1697-VII та Закону № 113-ІХ, не врегульовано процедуру поновлення на посаді прокурора в разі його незаконного звільнення.
Отже, з метою ефективного відновлення порушених прав позивача та уникнення декларативності судового рішення, існує необхідність субсидіарного застосовування до спірних правовідносин окремих норм КЗпП України.
Згідно з частиною першою статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
Виключенням із цього правила є норма статті 240-1 КЗпП України, яка передбачає, що в разі, коли працівника звільнено без законної підстави або з порушенням встановленого порядку, але поновлення його на попередній роботі неможливе внаслідок ліквідації підприємства, установи, організації, то орган, який розглядає трудовий спір, зобов'язує ліквідаційну комісію або власника виплатити працівникові заробітну плату за весь час вимушеного прогулу та одночасно визнає працівника таким, якого було звільнено за пунктом 1 статті 40 цього Кодексу.
Таким чином, у разі незаконного звільнення працівника з роботи його порушене право підлягає захисту шляхом поновлення на попередній роботі, тобто на посаді, з якої його було незаконно звільнено, крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації.
Подібна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі №П/9901/101/18, постановах Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі №826/12916/15, від 06 березня 2019 року у справі №824/424/16-а, від 13 березня 2019 року у справі №826/751/16, від 07 липня 2020 року у справі №811/952/15.
Водночас поновлення позивача на посаді, яку він не обіймав до звільнення, суперечить єдиному можливому способу захисту її порушеного права, який закріплений у частині першій статті 235 КЗпП України та спрямований на повернення сторін трудового спору (працівника і роботодавця) у положення, яке існувало на день звільнення. Крім того, такий спосіб захисту порушеного права позивача може викликати новий спір з приводу визначення «рівнозначної» посади та відповідного структурного підрозділу, де така посада передбачена.
Колегія суддів наголошує, що Закон №113-IX передбачає лише дві умови зайняття посад прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах, а саме: переведення прокурорів, які займали посаду прокурора на день набрання чинності цим Законом на підставі рішення кадрової комісії про успішне проходження атестації; успішне проходження добору на вакантні посади прокурора в Офісі Генерального прокурора, обласних прокуратурах, окружних прокуратурах, які з'явилися після звільнення прокурорів за власним бажанням, неуспішного проходження прокурорами атестації або з інших підстав, особами, які не займали посаду прокурора на день набрання чинності цим Законом.
У контексті наведеного, колегія суддів звертає увагу на положення пункту 2.10 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року №58, яким визначено, що у разі необхідності, наприклад, зміни запису відомостей про роботу після зазначення відповідного порядкового номеру, дати внесення запису в графі 3 пишеться: «Запис за № таким-то недійсний». Прийнятий за такою-то професією (посадою) і у графі 4 повторюються дата і номер наказу (розпорядження) власника або уповноваженого ним органу, запис з якого неправильно внесений до трудової книжки. У такому ж порядку визнається недійсним запис про звільнення і переведення на іншу постійну роботу у разі незаконного звільнення або переведення, установленого органом, який розглядає трудові спори, і поновлення на попередній роботі або зміни формулювання причини звільнення. Наприклад, пишеться: «Запис за № таким-то є недійсним, поновлений на попередній роботі».
Тобто реалізація судового рішення про поновлення працівника на попередній роботі фактично здійснюється шляхом повернення трудових відносин у попередній стан, який існував до внесення у трудову книжку запису про звільнення.
Подібна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 21 жовтня 2021 року у справі №640/154/20.
Отже, ураховуючи обставини цієї справи, колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про необхідність поновлення позивача в Генеральній прокуратурі України на посаді, яку позивач обіймав до звільнення.
Стосовно доводів касаційної скарги Офісу Генерального прокурора про те, що суд не наділений повноваженнями здійснювати оцінку рішення кадрових комісій за результатами атестації, зокрема на предмет дотримання прокурором правил професійної етики, доброчесності та рівня його професійної компетентності, Верховний Суд зазначає таке.
Рішення кадрової комісії про неуспішне проходження прокурором атестації є законодавчо визначеною підставою для звільнення прокурора з посади, тобто спричиняє для особи негативні юридичні наслідки у вигляді її звільнення з публічної служби.
Відповідно до частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно з частиною першою статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема: спорах з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби; спорах щодо оскарження рішень атестаційних, конкурсних, медико-соціальних експертних комісій та інших подібних органів, рішення яких є обов'язковими для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших осіб.
Таким чином, спори щодо оскарження рішень кадрових комісій про неуспішне проходження прокурорами атестації належать до компетенції адміністративних судів.
Отже, під час розгляду та вирішення адміністративної справи суд наділений усією повнотою повноважень щодо перевірки оскаржуваного рішення суб'єкта владних повноважень не лише на предмет його законності, тобто чи було таке рішення прийняте на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, але й з точки зору дотримання інших критеріїв, перелік яких наведено у частині другій статті 2 КАС України.
Оскільки предметом атестації є оцінка професійної компетентності, професійної етики та доброчесності прокурора (пункт 5 розділу I Порядку № 221), а рішення про неуспішне проходження прокурором атестації приймається кадровою комісією саме з підстав невідповідності, на думку комісії, прокурора вимогам професійної компетентності, професійної етики та доброчесності, Верховний Суд вважає безпідставними доводи відповідача про те, що суд не наділений повноваженнями оцінювати рішення кадрових комісій про неуспішне проходження атестації по суті.
Подібний висновок викладено в постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2021 року у справі №640/449/20.
Проте колегія суддів уважає помилковим висновок суду апеляційної інстанції про порушення принципу юридичної визначеності при звільненні позивача, а також невизначення пунктом 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII підстави для звільнення в разі прийняття рішення кадровою комісією про неуспішне проходження атестації з огляду на таке.
Верховний Суд уважає помилковими вказані доводи суду як окрему підставу для скасування оскаржуваного наказу з урахуванням того, що звільнення на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII є нормативною підставою, а фактологічною - рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації позивачем.
Тобто в цьому разі юридичним фактом, що зумовлює звільнення позивача на підставі зазначеної норми (пункт 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII), є не закінчення процесу ліквідації чи реорганізації або завершення процедури скорочення чисельності прокурорів, а виключно наявність рішення кадрової комісії про неуспішне проходження атестації прокурором.
Подібна правова позиція викладена в постановах Верховного суду від 19 травня 2022 року у справі 640/11253/20, від 31 травня 2022 року у справі №340/1693/20; від 09 червня 2022 року у справі №120/4348/20-а.
Також Верховний Суд уважає неприйнятними висновки суду апеляційної інстанції, що посилання у наказі про звільнення на пункт 9 частини першої статті 51 Закону № 1697 без зазначення конкретної підстави для звільнення, породжує для позивача негативні наслідки у вигляді стану юридичної невизначеності щодо підстав такого звільнення, адже позивач, маючи відповідну освіту та досвід професійної діяльності, не міг не усвідомлювати юридичних наслідків непроходження одного з етапів атестації, із правилами якої він погодився, подавши відповідну заяву.
Щодо доводів касаційної скарги ОСОБА_1 щодо наявності підстав для стягнення на його користь розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, обрахованого із застосуванням коефіцієнта підвищення посадового окладу прокурора, колегія суддів виходить із такого.
Положеннями пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX запроваджено різні підходи до оплати праці прокурорів залежно від проходження чи непроходження ними атестації. Відтак застосуванню коефіцієнта підвищення посадового окладу прокурора передує успішне проходження прокурором атестації та прийняття відповідним суб'єктом владних повноважень розпорядчого акту (наказу) щодо призначення чи переведення прокурора на посаду, визначену відповідним штатним розписом.
Оскільки, позивач не є прокурором, який успішно пройшов атестацію, застосуванню підлягають приписи абзацу третього пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону №113-IX, зі змісту якого випливає, що на період до дня звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної прокуратури, окружної прокуратури оплата праці прокурорів, які не завершили процедуру атестації, здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, яка встановлює оплату праці працівників органів прокуратури, а саме: постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2012 року № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури».
Верховним Судом у постановах від 07 жовтня 2021 року у справі № 640/449/20, від 21 жовтня 2021 року у справі №640/154/20, від 09 листопада 2021 року у справі №640/476/20, було вже сформовано правову позицію щодо поновлення особи на посаді, яку він обіймав до звільнення за результатами атестації, та розрахунку середнього заробітку за час вимушеного прогулу у такому разі.
Тож у вимірі обставин цієї справи і чинного законодавчого регулювання організації прокуратури України, середня заробітна плата позивача не може обчислюватися з урахуванням посадових окладів прокурорів Офісу Генерального прокурора, адже він туди не переведений. Водночас прирівнення посадового окладу позивача до посадових окладів прокурорів Офісу Генерального прокурора (для визначення коефіцієнта підвищення при розрахунку середнього заробітку при поновленні на посаді) за відсутності факту переведення його на посаду прокурора в цю структуру, суперечить вимогам Закону № 113-ІХ.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 07 липня 2022 року у справі №560/214/20.
Ураховуючи наведене, Верховний Суд погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про часткове задоволення позовних вимог, водночас вважає необхідним змінити постанову суду апеляційної інстанції в частині мотивів щодо порушення принципу юридичної визначеності при звільненні позивача та невизначенні пунктом 9 частини першої статті 51 Закону №1697-VII підстави для звільнення в разі прийняття рішення комісією про неуспішне проходження атестації.
Відповідно до частин першої та четвертої статті 351 КАС України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення або зміни рішення у відповідній частині є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частин.
Висновки щодо розподілу судових витрат
З огляду на результат касаційного розгляду, судові витрати не розподіляються.
Керуючись статтями 341, 343, 349, 351, 356 Кодексу адміністративного судочинства України, Суд
Касаційні скарги ОСОБА_1 , Офісу Генерального прокурора залишити без задоволення.
Рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 01 жовтня 2020 року, в нескасованій постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 03 лютого 2021 року частині, залишити без змін.
Постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 03 лютого 2021 року змінити в частині мотивів, виклавши їх у редакції цієї постанови.
В іншій частині постанову Сьомого апеляційного адміністративного суду від 03 лютого 2021 року залишити без змін.
Судові витрати розподілу не підлягають.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач В.Е. Мацедонська
Судді О.Р. Радишевська
Н.В. Шевцова