ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
06.07.2022Справа № 910/20309/21
За позовомКомунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго»
доЖитлово-будівельного кооперативу «Комунар»
провизнання договору недійсним та стягнення 487 279,34 грн.
Суддя Босий В.П.
секретар судового засідання Єрмак Т.Ю.
Представники сторін:
від позивача:Качкурова С.В.
від відповідача:Золотопуп С.В.
Комунальне підприємство Виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» (надалі - «Підприємство») звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Житлово-будівельного кооперативу «Комунар» (надалі - «Кооператив») про визнання недійсним договору та відшкодування 487 279,34 грн.
Позовні вимоги обґрунтовані наявністю підстав для визнання договору на постачання теплової енергії у гарячій воді №510254 від 16.10.2018, укладеного між Підприємством та Кооперативом, недійсним. Також, позивач просить застосувати наслідки, передбачені положеннями ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України, та відшкодувати Підприємству вартість спожитої теплової енергії за договором на постачання теплової енергії у гарячій воді №510254 від 16.10.2018 на загальну суму 487 279,34 грн.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.12.2021 відкрито провадження у справі, вирішено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче засідання.
04.01.2022 представником відповідача до суду подано відзив на позовну заяву, в якому відповідач визнає позовну вимогу про визнання недійсним договору №510254 від 16.10.2018, та заперечує проти позовних вимог в частині стягнення грошових коштів як компенсації спожитої теплової енергії. Зокрема, відповідач вказує на те, що поставлена позивачем теплова енергія спожита не відповідачем, а кінцевими споживачами - власниками квартир та нежитлових приміщень, а відтак відсутні підстави для стягнення спірних грошових коштів з відповідача.
У відповіді на відзив на позовну заяву позивач вказує на те, що у відповідача наявний обов'язок відшкодувати вартість спожитої теплової енергії, яка сплачувалась відповідачем несвоєчасно та в порушення умов договору №510254 від 16.10.2018. При цьому, позивач звертає увагу на правильність нарахування такої вартості згідно тарифів КМДА та відповідно до умов укладеного між ними договору.
Відповідач в запереченнях на відповідь на відзив на позовну заяву вважає доводи позивача такими, що не заслуговують на увагу і не спростовують доводів відзиву відповідача та поданих ним доказів.
Протокольною ухвалою суду від 08.06.2022 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 06.07.2022.
Представник позивача в судове засідання з'явилася, надала пояснення по суті спору, позовні вимоги підтримала та просила позов задовольнити.
Представник відповідача в судовому засіданні позовні вимоги в частині визнання договору недійсним підтримав, проти позовних вимог в частині стягнення грошових коштів заперечував.
В судовому засіданні 06.07.2022 судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
Відповідно до Розпорядження Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10.04.2018 № 591 Підприємству видано ліцензію на право провадження господарської діяльності з виробництва та постачання теплової енергії споживачам.
16.10.2018 між Підприємством (постачальник) та Кооперативом (споживач) укладено договір на постачання теплової енергії у гарячій воді №510254 (надалі - «Договір»), відповідно до якого постачальник зобов'язується виробити та поставити теплову енергію споживачу для потреб опалення, вентиляції та гарячого водопостачання, а споживач зобов'язується отримати її та оплатити відповідно до умов, викладених в цьому договорі.
Відповідно до п. 2.2.1 Договору постачальник зобов'язується безперебійно постачати теплову енергію у гарячій воді на межу балансової належності із споживачем, а саме будинку № 45/1 по вул. Ентузіастів у м. Києві, для потреб опалення - в період опалювального сезону; для гарячого водопостачання - протягом року згідно із заявленими споживачем величинами приєднаного теплового навантаження, зазначеними в додатку 1.
Згідно з п. 2.3.1 Договору споживач зобов'язується дотримуватися кількості споживання теплової енергії за кожним параметром в обсягах, які визначені у додатку 1, не допускаючи їх перевищення; своєчасно сплачувати вартість спожитої теплової енергії в терміни та за тарифами, зазначеними у додатку 2.
Цей договір набуває чинності з дня його підписання та діє до 01.06.2019 року (пункт 4.1 Договору).
До вказаного договору сторонами підписано обсяги постачання теплової енергії (додаток №1); тарифи та порядок розрахунків за теплову енергію (додаток №2); акт розмежування меж балансової належності тепломереж та експлуатаційної відповідальності сторін (додаток №4 до договору); схему абонентської теплотраси, що знаходиться на балансі абонента; умови припинення постачання теплової енергії (додаток №5), довідку щодо даних по будинку, опалення та гаряче водопостачання яких здійснюється від теплових мереж відповідача, довідка про теплове навантаження.
Спір у справі виник у зв'язку з оспорюванням позивачем дійсності Договору.
Відповідно до статті 15 та частини 1 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Згідно із частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
За приписами частин 1-5 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Зазначеними нормами передбачено можливість оскарження правочину зацікавленою особою, яка не є стороною договору.
Крім того, згідно з п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 06.11.2009 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідно до статей 215 та 216 ЦК вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним та про застосування наслідків його недійсності, а також вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути заявлена як однією зі сторін правочину, так і іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину.
Відповідно до п. 2.10 постанови пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» якщо чинне законодавство прямо не визначає кола осіб, які можуть бути позивачами у справах, пов'язаних з визнанням правочинів недійсними, господарському суду для вирішення питання про прийняття позовної заяви слід керуватися правилами статей 1 і 2 ГПК. Отже, крім учасників правочину (сторін за договором), а в передбачених законом випадках - прокурора, державних та інших органів позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, а також фізична особа, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує цей правочин.
Таким чином, заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Зокрема, позивач зазначає, що 26.04.2014 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення розрахунків за енергоносії», згідно із яким внесено зміни, зокрема до ст. 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», а саме доповнено вказану статтю новою частиною наступного змісту: виконавцем послуг з централізованого опалення та послуг з централізованого постачання гарячої води для об'єктів усіх форм власності є суб'єкт господарювання з постачання теплової енергії (теплопостачальна організація).
Також позивач зазначає, що Кооператив не здійснює господарської діяльності з теплопостачання, не є теплопостачальною організацією у розумінні Закону України «Про теплопостачання» та не має ліцензії у сфері теплопостачання; Кооператив не є виконавцем послуг з постачання теплової енергії та на законодавчому рівні позбавлений можливості здійснювати будь-які нарахування за комунальні послуги, у тому числі з теплопостачання і саме відповідач (виконавець послуг) зобов'язаний укласти прямі договори на послуги з центрального опалення та гарячого водопостачання із безпосередніми споживачами цих послуг.
На думку позивача, оскільки відповідач не може бути стороною Договору, такий договір не відповідає ч. 1 ст. 203 Цивільного кодексу України.
Основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов'язки визначає Закон України «Про житлово-комунальні послуги».
26.04.2014 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення розрахунків за енергоносії», яким внесено зміни, зокрема, до ст. 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», згідно з якими виконавцем послуг з централізованого опалення та послуг з централізованого постачання гарячої води для об'єктів усіх форм власності є суб'єкт господарювання з постачання теплової енергії (теплопостачальна організація).
Судом встановлено, що до 30.04.2019 спірні правовідносини підпадали під правове регулювання Закону України «Про житлово-комунальні послуги» №1198-VII від 10.04.2014, а з 01.05.2019 - Закону України №2189-VIII від 09.11.2017 «Про житлово-комунальні послуги», проте у даному випадку праве регулювання за вказаними законами не містить суттєвих відмінностей.
У відповідності до ст. 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» (в редакції, чинній на момент укладення спірного договору) виконавець - суб'єкт господарювання, предметом діяльності якого є надання житлово-комунальної послуги споживачу відповідно до умов договору; виробник - суб'єкт господарювання, який виробляє або створює житлово-комунальні послуги; споживач - фізична чи юридична особа, яка отримує або має намір отримати житлово-комунальну послугу.
Згідно із статтею 1 Закону України «Про теплопостачання» споживачем теплової енергії є фізична або юридична особа, яка використовує теплову енергію на підставі договору; теплопостачальна організація - суб'єкт господарської діяльності з постачання споживачам теплової енергії.
За змістом вказаного Закону постачання теплової енергії (теплопостачання) - господарська діяльність, пов'язана з наданням теплової енергії (теплоносія) споживачам за допомогою технічних засобів транспортування та розподілом теплової енергії на підставі договору.
Відповідно до ч. 3,4 ст. 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» (в редакції, чинній на момент укладення спірного договору) виробник послуг може бути їх виконавцем; виконавцем послуг з централізованого опалення та послуг з централізованого постачання гарячої води для об'єктів усіх форм власності є суб'єкт господарювання з постачання теплової енергії (теплопостачальна організація).
Частиною першою статті 29 вказаного Закону передбачено, що договір на надання житлово-комунальних послуг (крім послуг з централізованого опалення, послуг з централізованого постачання холодної води, послуг з централізованого постачання гарячої води, послуг з водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем) у багатоквартирному будинку укладається між власником квартири, орендарем чи квартиронаймачем та балансоутримувачем або уповноваженою ним особою.
У разі якщо балансоутримувач не є виконавцем, він укладає договори на надання житлово-комунальних послуг (крім послуг з централізованого опалення, послуг з централізованого постачання холодної води, послуг з централізованого постачання гарячої води, послуг з водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем) з іншим виконавцем. Договір на надання послуг з централізованого опалення, послуг з централізованого постачання холодної води, послуг з централізованого постачання гарячої води, послуг з водовідведення (з використанням внутрішньобудинкових систем) у багатоквартирному будинку укладається між власником квартири, орендарем чи квартиронаймачем та виконавцями цих послуг (ч. 2,3 ст.29 Закону України «Про житлово-комунальні послуги»).
Як слідує із предмета укладеного між сторонами правочину, Кооператив виступає споживачем теплової енергії для потреб опалення, вентиляції та гарячого водопостачання та на нього як споживача покладено обов'язок отримати відповідну теплову енергію та оплатити її відповідно до умов, викладених в цьому договорі.
Укладений між сторонами Договір урегульовує постачання позивачем теплової енергії відповідачу як споживачу за договором на потреби опалення, вентиляції та гарячого водопостачання.
Тобто, Кооператив є споживачем послуг централізованого опалення, а Підприємство є постачальником теплової енергії споживачу для потреб опалення - в період опалювального сезону; для гарячого водопостачання - протягом року.
Таким чином, Договір не містить жодних умов щодо постачання відповідачем теплової енергії для подальшого її постачання позивачем мешканцям будинку, вказаного у договорі.
Пунктом 2 додатку №2 до Договору сторонами погоджено, що у разі встановлення у споживача будинкових комерційних приладів обліку теплової енергії - кількість спожитої ним теплової енергії в розрахунковому періоді визначається відповідно до показників приладів, встановлених на межі балансової належності.
Крім того, наведені позивачем підстави недійсності вказаного договору не стосуються правомірності його укладення сторонами, оскільки зводяться до наявності законодавчої заборони на укладення Кооперативом як виконавцем послуг, договорів на надання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води із мешканцями будинку.
Однак, у правовідносинах за спірним договором відповідач виступає саме споживачем послуг з постачання теплової енергії, наданих позивачем як теплопостачальною організацією.
З урахуванням вище наведеного, оспорюваний правочин укладений Кооперативом не в якості виконавця послуг з постачання теплової енергії, у зв'язку з чим наведені позивачем підстави недійсності цього договору визнаються судом необґрунтованими.
Більш того, частиною 1 ст. 2 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
У частині 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України зазначається, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Отже, право особи на захист своїх цивільних прав та інтересів забезпечене законом, зокрема ст. 15 Цивільного кодексу України. Перелік способів захисту порушеного права та/або інтересів визначений у ст. 16 Цивільного кодексу України та не є вичерпним.
За змістом ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод особа має право на ефективний спосіб захисту прав і це означає, що вона має право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.
При цьому, порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Таким чином правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні способом встановленим для захисту права та інтересу, внаслідок чого право або інтерес будуть імперативно відновлені.
При цьому, при вирішенні спору про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 Цивільного кодексу України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину і має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, що передбачені законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається належний спосіб захисту порушеного права, якщо воно мало місце.
Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
Суд відзначає, що позивачем взагалі не надано жодних обґрунтувань того яким чином оскаржуваний у даній справі Договір порушує його права або інтереси, на захист яких і був спрямований даний позов.
При цьому, факт визнання відповідачем позовних вимог в цій частині не впливає на обов'язок позивача довести як невідповідність оспорюваного правочину нормам чинного законодавства України, так і наявність у нього порушеного права внаслідок укладення такого правочину.
Більш того, суд звертає увагу на те, що на розгляді Господарського суду міста Києва перебувала справа №910/2520/20 за позовом Кооперативу до Підприємства про визнання недійсним Договору, за наслідками розгляду якої рішенням Господарського суду міста Києва від 23.06.2020, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 16.09.2020, в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.
Постановлені судами рішення мотивовані як відсутністю порушень чинного законодавства під час укладення Договору, так і відсутністю порушених прав Кооперативу, на захист яких було спрямоване подання даного позову.
Кооперативом на стадії касаційного перегляду даних рішень була подана заява про відмову від позовних вимог, за наслідками розгляду якої Верховним Судом винесено ухвалу від 21.01.2021 про визнання нечинними рішення Господарського суду міста Києва від 23.06.2020 та постанови Північного апеляційного господарського суду від 16.09.2020.
В даному випадку, Підприємство звернулося до суду із даним позовом про визнання недійсним Договору з тих же підстав, що і у справі №910/2520/20, та яким вже надавалася оцінка судом першої та апеляційної інстанції. При цьому, позивачем також не обґрунтовано в чому саме полягає його порушене право внаслідок укладення Договору, а відтак подання даного позову може свідчити про намір сторін поставити під сумнів рішення судів, які набрали законної сили, проте були визнані нечинними внаслідок подальших процесуальних дій Кооперативу.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
Відповідно до ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
В даному випадку, позивачем не доведено допустимими і достовірними доказами як наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними, так і порушення його суб'єктивних прав та законних інтересів внаслідок укладення оспорюваного державного контракту.
За таких обставин, позовні вимоги Підприємства в частині визнання Договору недійсним задоволенню не підлягають.
Оскільки вимоги про стягнення з відповідача грошових коштів у розмірі 487 279,34 грн. заявлені саме на підставі ч. 1 ст. 216 Цивільного кодексу України як наслідок недійсності Договору, то за відсутності підстав для визнання недійсним такого правочину, відсутні і підстави для стягнення з відповідача заявлених грошових коштів.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Поряд з цим, за змістом п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах «Трофимчук проти України», «Серявін та інші проти України» обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
З урахуванням наведеного, суд зазначає, що решта долучених до матеріалів справи доказів та доводів сторін була ретельно досліджена судом і наведених вище висновків стосовно відсутності підстав для задоволення позову не спростовує.
Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються на позивача.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 129, 233, 237-240 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. В задоволенні позову Комунального підприємства виконавчого органу Київради (Київської міської державної адміністрації) «Київтеплоенерго» відмовити.
2. Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
3. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено 21.07.2022.
Суддя В.П. Босий