Справа № 420/25898/21
19 липня 2022 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд в складі:
Головуючої судді Бойко О.Я.,
розглянувши у порядку письмового провадження за правилами загального позовного провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу №228 від 29.11.2022 та зобов'язання прийняти рішення про прийняття заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вирішив у задоволенні позовних вимоги відмовити.
І. Суть спору:
Позивач, ОСОБА_1 , звернулась до Одеського окружного адміністративного суду з позовом до відповідача, Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області в якому просила:
(1).Рішення Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області № 228 від 29.11.2021 року про відмову ОСОБА_1 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - визнати неправомірним та скасувати.
(2).Зобов'язати Головно управління Державної міграційної служби в Одеській області прийняти рішення відносно громадянки Гвінеї ОСОБА_1 про оформлення документів для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
ІІ. Аргументи сторін.
(а) Позиція Позивача
09.12.2021 Позивачка отримала повідомлення № 5/1-696 від 29.11.2021 про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на підставі рішення № 228 від 29.11.2021.
Ну думку позивача відповідач не прийняв до уваги її реальні побоювання за власне життя у разі повернення до країни громадської належності.
Таким чином рішення відповідача № 228 від 29.11.2021 вважає незаконним та необґрунтованим, оскільки позивач зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; повідомив всі важливі факти, що були в його розпорядженні; позивач заслуговує на довіру, оскільки щодо нього не виявлено компрометуючої інформації.
(б) Позиція Відповідача
18.01.2022 від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому він просив в задоволенні позовних вимог відмовити.
Перевіркою ГУ ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов передбачених п. 13 ч. 1 статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, і поводження чи покарання. Будь-яких чітких особистих обставин саме переслідування або загроз та побоювань, що унеможливить повернення позивача до Гвінеї позивач не зазначив.
У 2018 році позивачка прибула на територію України легально, авіасполученням на підставі паспортного документу громадянина Гвінеї та оформленої багаторазової візи типу "D" серії НОМЕР_1 . На підставі багаторазової візи на навчання, її було документовано посвідкою гна тимчасове проживання в Україні серії НОМЕР_2 , від 02.07.2019.\Незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, позивач звернулася із заявою про набуття міжнародного захисту лише 15.11.2021, тобто після 3-річного перебування на території України, отже це виключає позивачку з визначення поняття "біженець на місті", що передбачає, зокрема, легальне перебування в країні на період загострення ситуації на Батьківщині.
Позивач чітко зазначила, що на території Гвінеї не зазначала переслідувань за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи.
Твердження позивача щодо побоювання стати жертвою переслідування носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні. Позивач не зазнавав жодних протиправних арештів або затримань, фізичного насилля під час проживання на території Гвінеї.
ІІІ Процедура та рух справи
21.12.2021 ухвалою Одеський окружний адміністративний суд, відкрив провадження в адміністративній справі за правилами загального позовного провадження. Призначено підготовче судове засідання на 18.01.2022.
20.05.2022 від представника відповідача надійшла заява про розгляд справи без участь відповідача та його представника.
12.07.2022 суд, ухвалою занесеною до протоколу судового засідання, закрив підготовче провадження та продовжив розгляд справи по суті в порядку письмового провадження відповідно до ч. 9 ст. 205 КАСУ.
ІV. Обставини справи встановлені судом та докази на їх підтвердження
Позивачка, ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянка Республіки Гвінея, неповна вища освіта. На території Гвінеї здобувала середньою освіту з 1998-2012, також, навчалась в університеті "Кофі Анан" з 2012-2016. За національністю - гвінейка, за етнічною належністю - фула (пула), віросповідання - іслам,канонів релігії дотримується частково.
03.07.2018 прибула на територію України авіарейсом легально на підставі дійсного паспортного документу та візи з метою навчання. З 2018-2020 навчалась в Аграрному університеті в м. Біла Церква, навчання не закінчила через відрахування з університету, у зв'язку із невчасною сплатою за навчання.
15.11.2021 позивачка звернулась до відповідача із заявою про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту.
Матеріалами міграційної справи підтверджено, що з вказаною заявою до міграційних органів позивачка раніше не зверталась.
В рамках процедур розгляду заяви із заявником відповідач провів анкетування від 17.11.2021.
В анкеті заявника зазначила, що причиною виїзду з країни постійного проживання стали небажання повертатись на Батьківщину через втрату зв'язку із родичами. (а.с.75, п.4.1 анкети від 17.11.2021)
Водночас, позивачкою на це питання також було вказано про те, що вона під час перебування на території Гвінеї вона не зазнавала переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства, віросповідання, належності до певної політичної або соціальної групи, також не зазначала жодного фізичного насилля пов'язаного з расою, етнічною, національною належністю, політичними поглядами. Під час свого останнього перебування на Батьківщині особисто не зазначала жодних проблем або погроз життю, не має жодного відношення до політичної спільноти, політичної діяльності на території Гвінеї.
У політичних мітингах участі не приймала, політичної позиції не висловлювала. (а.с.76)
Єдиною особою у родині, яка мала політичні погляди був батько, він працював на владу, а саме був офіційним членом партії Альфа Конді "RPG"з 2015 року по 2021 рік.
Позивачка в анкеті від 17.11.2021 та на співбесіді 29.11.2021 повідомила, що не знає розшифровки назви партії.
Співбесіда проходила 29.11.2021. Під час інтерв'ю заявник повідомила, що першочергово здійснила виїзд за межі Гвінеї з метою навчання. (а.с.117)
Також, позивачка вказала, що востаннє спілкувалась зі своїми родичами у вересні 2021 року більше зв'язку з ними не мала.
29.11.2021 р. за результатами розгляду заяви та особової справи позивачки відповідач склав висновок про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додатково захисту. У висновку відповідач зазначив, що аналізом матеріалів особової справи неможливо обґрунтувати причину виїзду позивачки з Гвінеї з позиції надання міжнародного захисту в Україні, ані під час перебуваючи в країні громадської належності, ані перебування поза її межами заявниця не зазнала і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визнання статусу біженці, в неї відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за будь якою ознакою та належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Разом з тим можливо також підтвердити відсутність умов, які можуть бути розглянуті в контексті визнання заявниці особою, яка потребує додаткового захисту в Україні відповідно до вимог міжнародного законодавства. У додатках до висновку відповідач опрацював інформацію по країні походження.
09.12.2021 позивачка отримала повідомлення від відповідача №5/1-696 від 29.11.2021 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, на підставі Наказу № 228 від 29.11.2021. Наказ виданий із посиланням на п.п. 4, 6 статті 8 ЗУ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Надаючи належну правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами суд виходить з наступного.
IV. Джерела права та висновки суду
Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Спірні правовідносини регулюються Конвенцією про статус біженців від 28.07.1951 року та Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Відповідно до положень ст.1 Конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року, п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», під цією особою визначають особу, яка не є громадянином країни прибуття, внаслідок ґрунтовних побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 цієї ж статті Закону передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Перевіряючи законність рішення ГУ ДМС України в Одеській області про відмову в оформленні документів позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд виходить з того, що відповідачу необхідно було з'ясувати, чи має позивач суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідувань, та чи є ці побоювання цілком обґрунтованими.
Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Адже ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.
При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.
Відповідно до частини третій статті 78 КАС України, обставини, визнані судом загальновідомими, звільнені від подальшого доказування.
Суд вважає, що "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця, має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі, і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Згідно з ч. 6 ст. 8 цього Закону, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Суд встановив, що свій висновок від 29.11.2021 відповідач обґрунтував тим, що звернення до територіального підрозділу ДМС відбулось лише з метою легалізації в Україні, виїзд за межі країни громадянської належності був спричинений бажання пошуку варіантів для кращого життя неналежного працевлаштування за межами країн громадянської належності. Таким чином, за результатами аналізу заяви шукача захисту було встановлено, що ця заява особи є необґрунтованою, заява не містить умов, передбачених п.п.1 чи 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців або осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», оскільки позивачем не було надано жодних документальних доказів, які б свідчили про переслідування на Батьківщині у випадку повернення.
За результатом аналізу матеріалів особової справи позивачки, суд встановив, що матеріали справи не містять жодних доказів та відомостей на підтвердження факту переслідування позивачки чи родичів позивачки представниками влади Гвінея.
Суд зазначає, що аналізуючи надану позивачем інформацію у сукупності з інформацією по країні походження станом на час звернення позивача за міжнародним захистом та станом на час прийняття оскаржуваного рішення, позивачем не підтверджено наявність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної та невибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження. Також, судом не встановлено жодних фактів щодо можливості застосування до позивачки нелюдського поводження або катування у разі повернення до Республіки Гвінея.
Суд звертає увагу, що позивачем не надано до суду жодного належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для його життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину, не надано жодних документальних підтверджень або доказів висловленим побоюванням.
При цьому, жодних конкретних прикладів погроз на території країни громадянської належності по відношенню до позивачки не застосовувалось та не застосовується.
З матеріалів особової справи позивачки також встановлено, що під час проведення відповідних процедурних заходів позивачем не було наведено жодних прикладів особистого переслідування або елементів переслідування близьких родичів, які залишились проживати на території країни громадянської належності з боку будь - яких органів державної влади.
Причиною побоювання позивачки повернення на Батьківщину є потенційне, ймовірне переслідування через політичну діяльність батька.
Проте, політична діяльність батька позивача у політичній партії Гвінеї "RPG" (Rally of the Guinean People) має непідтверджений характер, враховуючи відсутність буд-якої офіційної інформації та доказів в підтвердження. Як саме було та взагалі чи було здійснено переслідування батька за його політичну діяльність відомостей не надано.
Твердження позивачки мають загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації. Також позивачка ані в позові ані в співбесіді з відповідачем 29.11.2021 не змогла повідомити обставини, які б вказували, що причини неможливості її повернення до країни громадської належності пов'язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту. Додатково позивачка не надала належного обґрунтування ймовірним побоюванням стосовно існування загрози для її життя та безпеки у випадку повернення на Батьківщину.
Елемент існування особистої загрози для позивача через обставину розшуку його батька у разі повернення на Батьківщину викликає обґрунтовані сумніви щодо правдоподібності адже батько позивачки покинув Батьківщину та знаходиться у м. Конакрі (відповідно до наданих відповідей позивачки під час співбесіди 29.11.2021), а будь-яких доказів особистої загрози для позивачки через обставину розшуку її батька позивачкою до суду не надано та під час дослідження матеріалів справи не встановлено.
Крім того, особисто позивачка ніколи не була членом жодної партії, не здійснювала політичну чи громадську діяльність, не висловлювала публічно будь-яку власну позицію в країні громадського походження.
Суд звертає увагу, що незважаючи на висловлену потребу у міжнародному захисті, позивачка звернулась із заявою про набуття міжнародного захисту лише 15.11.2021 року, тобто через 3 роки після прибуття на територію України чим порушила вимоги ч. 5 ст. 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Позивачка, в свою чергу обґрунтовує цю обставину тим, що не знала про цю процедуру, а тому не зверталась до органів міграційної служби.
Таким чином, суд дійшов висновку, що вказані обставини виїзду за межі країни громадського походження не містять умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання додаткового захисту в Україні, відповідно до вимог ст.ст.3, 14 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, ст.3 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання 1984 року та п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», через відсутність доведених фактів загрози її життю, безпеці чи свободі в країні громадянської належності через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.
Відповідно до ч.1 ст.77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч.2 ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України).
З урахуванням зазначеного, спірний наказ Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області №228 від 29.11.2021 про відмову позивачці в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є законним, оскільки судом не встановлено передбачених пунктами 1 чи 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» підстав для визнання позивачки біженцем або особою, яка потребує додаткового чи тимчасового захисту.
Таким чином, суд робить висновок, що позовні вимоги не належать до задоволення.
VI. Розподіл судових витрат
Враховуючи, що позивач звільнений від сплати судового збору в порядку п.14 ч.1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», питання про їх розподіл судом не вирішується.
У процесі розгляду справи не встановлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.
На підставі викладеного, керуючись Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», ст.ст.2, 244-246 КАС України -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу №228 від 29.11.2022 та зобов'язання прийняти рішення про прийняття заяви про визнання біженцем або особою - відмовити.
Відповідно до статті 255 КАС України рішення суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Згідно з частиною першою статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на постанову суду подається протягом тридцяти днів. Якщо розглянуто справу в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту рішення.
Апеляційна скарга подається учасниками справи до П'ятого апеляційного адміністративного суду.
Позивач - ОСОБА_1 , адреса: АДРЕСА_1 , РНОКПП: відсутній.
Відповідач - Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області, адреса: 65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44, код ЄДРПОУ: 37811384.
Суддя Оксана БОЙКО
.