Справа № 182/2757/22
Провадження № 2/0182/2053/2022
Іменем України
20.07.2022 року м. Нікополь
Суддя Нікопольський міськрайонний суд Дніпропетровської області Кобеляцька-Шаховал І.О., розглянувши заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики, -
В провадження Нікопольського міськрайонного суду надійшла цивільна справа за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.
Одночасно з поданням позовної заяви до суду, позивачем було подано заяву про забезпечення позову, в обґрунтування якої він послався на те, що відповідач в строк до 24 лютого 2022 року не повернув йому кошти та продовжує безпідставно ними користуватись на власний розсуд, чим порушує низку вимог чинного законодавства. Крім цього, зазначає, що відповідач, як на підставу не повернення коштів, посилається на нестабільну політичну ситуацію в країні, а тому він побоюється, що така позиція відповідача може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду. Таким чином, враховуючи вищевикладені обставини, просить суд вжити заходи забезпечення позову шляхом накладання арешту на нерухоме майно, яке належить відповідачу, а саме: земельну ділянку, площею 5,6954 га, розташовану на території Шолохівської сільської ради Нікопольського району Дніпропетровської області.
Суддя, розглянувши матеріали, дослідивши докази, приходить до наступного.
Частиною 1 статті 149 ЦПК України передбачено, що суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову.
Частиною 2 цієї ж статті встановлено, що забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних права бо інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду.
Пунктом 1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 22 грудня 2006 року «Про практику застосування судами цивільного процесуального законодавства при розгляді заяв про забезпечення позову» передбачено, що єдиною підставою для забезпечення позову є відповідне клопотання у формі мотивованої заяви будь-якої з осіб, котрі беруть участь у справі, також п.4 вказаної Постанови визначено, що, розглядаючи заяву про забезпечення позову, суд має, з урахуванням доказів, наданих позивачем на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що між сторонами, дійсно, виник спір і існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову, з'ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулась з такою заявою, позовним вимогам.
Вирішуючи питання про забезпечення позову, суд має брати до уваги інтереси не тільки позивача, а й інших осіб, права яких можуть бути порушені у зв'язку із застосуванням відповідних заходів.
Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Відповідно до ст.13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.
Відповідно до ст.12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Згідно ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Відповідно до ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно ст.77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов'язок із доказування, оскільки ст.81 ЦПК України закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст.43 ЦПК України), так і обов'язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.
Відповідно до ст.263 ЦПК України, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно із ст.129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність.
Відповідно до ст.89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Тобто, з урахуванням вищевказаних вимог, суд, перевіривши матеріали справи та заяви про забезпечення позову, вважає за необхідне відмовити у задоволенні заяви про забезпечення позову, оскільки в заяві не обґрунтовано необхідність забезпечення позову шляхом, зазначеним у заяві (арешт майна, що належить відповідачу); не зазначено, яким чином може сприяти виконанню рішення суду вказані заходи забезпечення позову.
Крім того, не зазначено обставин та не надано документів, які б свідчили про те, що, дійсно, існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову. Крім того, подана заява про забезпечення позову не містить обґрунтованих доводів щодо реальних, існуючих обставин, які вказують на ймовірну складність або неможливість виконання рішення суду у разі задоволення позовних вимог, так само, як і не містить будь-якого документального обґрунтування наявності фактичних обставин, які свідчать про загрозу невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову.
Тобто, в заяві про забезпечення позову містяться лише загальні міркування та припущення заявника стосовно того, що існує велика ймовірність відчуження цього майна на користь третіх осіб або здійснення інших дій. Проте, самі лише припущення заявника стосовно вище наведеного, не є достатньою підставою для вжиття заходів забезпечення позову, оскільки особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна обґрунтувати необхідність вжиття відповідного заходу забезпечення позову. Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтвердження доказами наявності фактичних обставин, з якими пов'язується застосування певного виду забезпечення позову. Потенційна можливість вчинення відповідачем дій, про які зазначено у заяві, без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення заяви про забезпечення позову.
З поданих заявником матеріалів судом встановлено, що вони не містять будь-яких доказів на підтвердження факту реальної загрози вчинення відповідачем дій, які спрямовані на відчуження майна чи вчинення інших дій стосовно належного йому майна. При цьому, жодних обґрунтованих причин, у зв'язку з якими необхідно забезпечувати позов та будь-яких належних доказів того, що невжиття заходів забезпечення позову може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду, позивачем також не надано.
З урахуванням вище наведеного та переліченого, на думку суду, подана заява є невмотивованою і не має додаткових документів та інших доказів, що підтверджують необхідність забезпечення позову саме у такий спосіб, як зазначено у заяві.
Крім того, суд вважає за необхідне зазначити, що арешт є крайнім заходом забезпечення позову та полягає у проведенні його опису, оголошенні заборони розпоряджатися ним, а в разі потреби - обмеженні права користування майном або його вилученні у власника.
Відповідно до ч.1 ст.317 ЦК України, власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.
Тобто, з урахуванням викладеного, у разі застосування зазначених вище заходів, можуть бути порушені й інтереси інших осіб.
Також, суд не може прийняти до уваги й наполегливі вимоги заявника по справі на задоволенні зазначеної вище заяви, оскільки вони спростовуються вищенаведеним, не ґрунтуються на фактичних даних та об'єктивно нічим не підтверджені.
Крім цього, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, предметом даного позову є стягнення заборгованості за договором позики, хоча, в заяві щодо заходів забезпечення позову є вимога накладення арешту на майно, а саме: на земельну ділянку, яка належить відповідачу на підставі державного акту, серії ЯГ № 559434, яка, у відповідності до поданих матеріалів, перебуває в оренді (орендар ТОВ Агрофірма «Берегиня»), зі строком - до 30 січня 2030 року. Тобто, матеріали які б свідчили про те, що договір розірвано чи визнано недійсним - відсутні. Дані підстави дають суду вважати, що земельна ділянка на законних підставах належить відповідачу і повноцінно використовується третьою особою.
Відповідно до ч.1 ст.27 ЗУ «Про оренду землі», орендареві забезпечується захист його права на орендовану земельну ділянку нарівні із захистом права власності на земельну ділянку, відповідно до закону.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства (стаття 15 ЦК України).
Згідно зі статтею 152 Земельного кодексу України, держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть, якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою і відшкодуванням завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.
Земельним законодавством закладено принцип сталого землекористування, який полягає у рівному захисті прав орендаря та орендодавця земельних ділянок, що обумовлено специфікою використання об'єкту договору оренди земельної ділянки сільськогосподарського призначення, великими витратами для здійснення сільськогосподарського виробництва, його ризикованістю, тривалими строками отримання прибутку, великою значимістю для держави аграрного виробництва.
Крім цього, враховуючи вищевикладені обставини, а також, враховуючи той факт, що заявником не було надано належних, достатніх і допустимих доказів на підтвердження наявності підстав для забезпечення позову. Той факт, що між сторонами наявний спір, суд не заперечує, проте, враховуючи те, що на всій території України введено воєнний стан, потреби в застосуванні заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на земельну ділянку суд не вбачає.
За таких обставин та з урахуванням всебічного дослідження обставин справи і письмових доказів, враховуючи вище викладені приписи законодавства, передбачені законом підстави, на даний час, для задоволення заяви відсутні.
Керуючись ст.ст.151-153 ЦПК України, суд -
В задоволенні заяви ОСОБА_1 про забезпечення позову по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики - відмовити.
Копію ухвали направити заявнику.
На ухвалу суду може бути подано апеляційну скаргу до Дніпровського апеляційного суду Дніпропетровської області протягом п'ятнадцяти днів з дня її проголошення.
Суддя: І. О. Кобеляцька-Шаховал