05 липня 2022 року
справа №380/5643/21
провадження № П/380/5718/21
Львівський окружний адміністративний суд в складі:
головуючого судді Грень Н.М.,
за участю:
секретаря судового засідання Лєбєдєва Д. Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові в порядку загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Львові про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -
встановив:
на розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Львові , в якій позивач просить суд:
- визнати протиправним та скасувати наказ №146-0/с Директора Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, Руслана Ляшко від 22/03/2021 року про звільнення ОСОБА_1 ;
- поновити ОСОБА_1 з 23.03.2021 року на посаді, що є рівнозначною посаді слідчого Другого слідчого відділу (відділ з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя) слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові;
- стягнути з Державного бюро розслідувань на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу;
- рішення в частині поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць звернути до негайного виконання.
В обґрунтування позову позивач посилався на протиправність оскарженого наказу, як такого, що прийнятий відповідачем усупереч вимогам законодавства України та без урахування вимог КЗпП України. Вказав, що із системного аналізу та взаємозв'язку ч.2 ст.19 Конституції України, ст. 87 Закону України “Про державну службу”, ст.5-1, 40, 49-2 КЗпП України слідує, що власник або уповноважений ним орган одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку зі змінами в організації виробництва і праці зобов'язаний запропонувати працівникові всі наявні вакантні посади, які він може обіймати відповідно до своєї кваліфікації, у тому числі інші рівноцінні посади державної служби, тобто вжити заходи для переведення працівника за його згодою на іншу роботу. Наголошував, що норми Закону України від 19.09.2015 №117-IX, якими внесено зміни та доповнення до Законів №3166-VI та №889-VIII, саме в частині розширення повноважень суб'єкта призначення щодо звільнення державних службовців з посад державної служби, поставивши під загрозу гарантовані конституційні права на працю відповідної категорії осіб, які були призначені за процедурами до набрання чинності вказаними змінами та доповненнями, не можуть бути застосовані до спірних правовідносин. Просив позов задовольнити повністю.
Відповідач проти позову заперечив, подав відзив на позовну заяву, у якому зазначає що Законом України «Про Державне бюро розслідувань» не передбачено переведення особи, що займає посаду державної служби, на посаду, яка підлягає заміщенню рядовим та начальницьким складом. Служба в Державному бюро розслідувань на посадах рядового і начальницького складу передбачає відповідність кваліфікаційним вимогам та особливим критеріям професійної придатності, які є відмінними від вимог служби у Державному бюро розслідувань на посадах державної служби. Вказує, що оскаржений наказ видано у межах повноважень директора ТУ ДБР у м. Львові. Наказом ТУ ДБР у м. Львові від 28.01.2021 № 19-о/с внесено зміни в наказ (ТУ ДБР у м. Львові від 22.10.2020 № 188-о/с «Про попередження працівників»), відповідно до якого словосполучення «з 31 січня 2021 року» замінено на «з 28 лютого 2021 року». Визначена дата 28.02.2021 припадала на неділю (вихідний день), наближчим робочим днем є понеділок 01.03.2021. У зв'язку з тимчасовою непрацездатністю державного службовця ОСОБА_1 , наказом ТУ ДБР у м. Львові від 01.03.2021 № 107-о/с, до наказу ТУ ДБР у м. Львові від 19.02.2021 № 31-о/с внесено зміни, якими передбачено звільнення останнього з посади слідчого Другого слідчого відділу (відділ з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя) слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові у перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності. 22.03.2021 за № 146-о/с видано наказ ТУ ДБР у м. Львові «Про звільнення ОСОБА_1 » з 22.03.2021 з указаної посади з припиненням держаної служби. Вакантної посади державної служби в ТУ ДБР у м. Львові («слідчий»), на яку міг бути переведений державний службовець ОСОБА_1 не було. Позивач не був обмежений або позбавлений права і можливості брати участь у конкурсі в ТУ ДБР у м. Львові. Відповідач просить відмовити у задоволенні позовних вимог.
Позивачем подано відповідь на відзив у якій зазначено, що визначене п. 1 ч. 1, ч. З cm. 87 Закону України «Про державну службу» законодавче регулювання підстав припинення державної служби, свідчить про недотримання принципу правової визначеності як елемента принципу верховенства права, гарантованого ч. 1 cm. 8 Конституції України та cm. 43 Конституції України в частині порушення прав особи на працю та захисту від незаконного звільнення. Зазначає, що звільнення державних службовців без існування відповідного правового регулювання має наслідком свавільне втручання відповідного органу у право на працю та, як наслідок, суперечить вимогам принципу верховенства права. Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду". У день звільнення 22.03.2021 року ОСОБА_1 мали б запропонувати іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей, чого зроблено не було.
Відповідач подав до суду заперечення в яких вказав, що 06 березня 2021 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення проведення конкурсів на зайняття посад державної служби та інших питань державне служби» (далі - Закон) № 1285-ІХ, ухвалений Верховною Радою України 23 лютого 2021 року. Цим Законом внесено ряд змін до Закону України «Про державну службу», зокрема, й з питань кадрового забезпечення, а саме: частина третя його ст. 87 передбачає, що суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті | письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Одночасно з попередженням про звільнення на підставі пункту 1 частини першої цієї статті суб'єкт призначення або керівник державної служби пропонує державному службовцю іншу рівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаг державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей При цьому враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством про працю. Державний службовець звільняється на підставі пункту 1 частини першої цієї статті у разі, коли відсутня можливість запропонувати відповідні посади, а також у разі його відмови від переведення на запропоновану посаду. Тобто закон про державну службу (у новій редакції) пов'язує обов'язок суб'єкті призначення або керівника державної служби пропонувати державному службовцю іншурівнозначну посаду державної служби або, як виняток, нижчу посаду державної служби відповідно до професійної підготовки та професійних компетентностей останнього саме одночасно з попередженням про звільнення.
Попередження про наступне вивільнення від 22.10.2020 № 12-12-26843вих.20 за підписом Директора ТУ ДБР у м. Львові, у зв'язку із скороченням посади державно: служби на підставі пункту 1 частини першої статті 87 Закону України «Про державну службу», було вручено позивачу 22.10.2020, тобто до набрання чинності України «Про внесення змін до деяких законів України щодо відновлення проведення конкурсів на зайняття посад державної служби та інших питань державної служби» (Закон № 1285-ІХ), ухвалений Верховною Радою України 23 лютого 2021 року. Більш того, листом від 30.04.2021 №Р-2244/12-06/21 позивача проінформовано про те, що у діючому штатному розписі ТУ ДБР у м. Львові, затвердженому наказом ДБР від 25.01.2021 №46дск «Про затвердження та введення в дію штатного розпису територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові на 2021 рік» вакантні рівнозначні або нижчі посади державної служби до тієї, яку займає позивач, відсутні. Зазначене, на думку відповідача, вказує на те, що доводи ОСОБА_1 про те, що відповідач був зобов'язаний перевести позивача на одну із вакантних посад в ТУ ДБР у м. Львові є надуманими та не можуть братися до уваги.
Позивач подав до суду додаткові пояснення у яких вказав, що позивач, який призначався на відповідну посаду у порядку, визначеному положеннями Законів України № 3166-VI та № 889-VIII до набрання чинності вищенаведеними змінами та доповненнями, внесеними Законом України від 19 вересня 2019 року № 117-ІХ, що надавало йому певні соціальні гарантії, впевненість у майбутньому тощо, звільнений саме на підставі доповненої Законом України від 19 вересня 2019 року № 117-ІХ редакції Закону № 889-V1II, яка набрала чинності 25 вересня 2019 року та визначила додаткові підстави припинення державної служби окремих державних службовців за ініціативою суб'єкта призначення, що погіршило становище позивача, яке існувало до прийняття нової норми закону. Норми Закону України від 19 вересня 2019 року № 117-ІХ, якими внесені зміни та доповнення до Законів України № 3166-VI та № 889-VIII, саме в частині розширення повноважень суб'єкта призначення щодо звільнення державних службовців з посад державної служби, не повинні ставити під загрозу гарантовані конституційні права на працю відповідної категорії осіб, які були призначені на невизначений строк за процедурами до набрання чинності вказаними змінами та доповненнями.
Відповідач подав до суду додаткові пояснення в яких вказав, що Законом України «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких інших законодавчих актів України у зв'язку з проведенням адміністративної реформи» від 14.01.2020 № 440-ІХ, частину 3 статті 87 «Про державну службу» доповнено новим абзацом такого змісту: «Суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше 2 ніж за 30 календарних днів. Суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). При цьому не застосовуються положення законодавства про працю щодо обов'язку суб'єкта призначення отримання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) на звільнення». Ураховуючи вказане, Верховний Суд дійшов висновку про те, що вжите у частині третій статті 87 Закону України «Про державну службу» слово «може», означає, що на суб'єкта призначення або керівника державної служби не покладається обов'язок із працевлаштування працівників, що вивільняються. Вирішення питання пропонувати державному службовцю вакантну посаду чи ні законодавець залишив на розсуд суб'єкта призначення. Таким чином, суб'єкт призначення, в силу вимог ст. 87 Закону України «Про державну службу» не зобов'язаний був пропонувати позивачу іншу рівноцінну посаду державної служби, а у разі відсутності такої - іншу роботу (посаду державної служби) у цьому державному органі.
Ухвалою судді від 19.04.2021 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання у справі.
У підготовчому судовому засіданні, що відбулось 10.05.2022 протокольною ухвалою суду закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті.
Дослідивши письмові докази, долучені до матеріалів справи, проаналізувавши відповідні норми чинного на момент виникнення спірних правовідносин законодавства, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 , відповідно до наказу від 05.11.2019 року №104-о/с призначений на посаду слідчого Другого слідчого відділу (відділ з розслідування злочинів, зчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя) слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань з 06/11/2019 р., розташованого у місті Львові.
Наказом Державного бюро розслідувань від 20 жовтня 2020 року № 198 ДСК “Про затвердження змін до штатного розпису територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові”, відповідно до пунктів 4,8 частини першої та частини другої статті 12 Закону України “Про Державне бюро розслідувань”, пункту 1 частини першої Закону України “Про державну службу”, затверджено зміни до штатного розпису на 2020 рік ТУ ДБР у м. Львові та введено в дію з 1 грудня 2020 року, яким скорочено посаду провідного спеціаліста сектору договірної роботи та правового забезпечення ТУ ДБР у м. Львові, сектор договірної роботи та правового забезпечення ліквідовується.
Наказом ТУ ДБР у м. Львові від 22 жовтня 2020 року №188-о/с “Про попередження працівників” наказано Сектору кадрової роботи та державної служби ТУ ДБР у м. Львові персонально попередити працівників ТУ ДБР у м. Львові, посади яких скорочуються, про наступне вивільнення.
22.10.2020 року позивач отримав попередження про наступне вивільнення у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури Територіального управління державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові відповідно до наказу Державного бюро розслідувань від 20.10.2020 року №198 ДСК “Про затвердження змін до штатного розпису територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові на 2020 рік”.
У повідомленні зазначено, що по закінченню 30 календарних днів з моменту вручення відповідного попередження державний службовець буде звільнений зі служби на підставі п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України “Про державну службу”.
19.02.2021 року видано наказ №31-0/с про звільнення ОСОБА_1 яким визначено «Припинити державну службу та звільнити ОСОБА_1 з посади слідчого Другого слідчого відділу (відділ з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя) слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, 01 березня 2021 року у зв'язку із скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису без скорочення чисельності або штату державних службовців».
01.03.2021 року видано наказ № 107-0/с про внесення змін до наказу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, від 19.02.2021 року №31-0/с, яким пункт 1 наказу Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, від 19.02.2021 №31-0/с «Про звільнення ОСОБА_1 » викладено у такій редакції: Звільнити ОСОБА_1 з посади слідчого Другого слідчого відділу (відділ з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя) слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого місті Львові, у перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначений у документі про тимчасову непрацездатність, у зв'язку із скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису без скорочення чисельності або штату державних службовців.
Відповідно до наказу Директора Територіального управління державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові Руслана Ляшка “Про звільнення ОСОБА_1 ” від 22.03.2021 року № 146 - о/с звільнено позивача з посади слідчого Другого слідчого відділу (відділ з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя) слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові з 22.03.2021 року у зв'язку зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури та штатного розпису з припиненням державної служби.
Вважаючи такий наказ протиправним, позивач звернувся до суду із цим позовом.
Вирішуючи даний спір, суд застосовує такі норми права та виходить з таких мотивів.
Частиною 2 ст. 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Тож, адміністративний суд, здійснюючи судовий розгляд справи, перевіряє оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність суб'єкта владних повноважень на відповідність вищенаведеним закріпленим процесуальним законом критеріям.
Для вирішення спірних правовідносин судом застосовано, зокрема, норми Конституції України, Кодексу законів про працю України (далі також - КЗпП України), Закону України «Про державну службу» від 10.12.2015 № 889-VIII (далі також - Закон № 889-VIII), Закону України «Про Держане бюро розслідувань» від 12.11.2015 № 794-VIII (далі також - Закон № 794-VIII) (у відповідних редакціях, які діяли на момент виникнення спірних правовідносин).
Відповідно до ч. 2 ст. 6 та ч. 2 ст. 19 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За змістом ч.ч. 2, 3 ст. 14 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» служба в Державному бюро розслідувань є державною службою особливого характеру, що полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я і віком громадян України. Час проходження служби в Державному бюро розслідувань зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону. На службу до Державного бюро розслідувань приймаються на конкурсній основі в добровільному порядку (за контрактом) громадяни України, які спроможні за своїми особистими, діловими та моральними якостями, віком, освітнім і професійним рівнем та станом здоров'я ефективно виконувати відповідні службові обов'язки. Кваліфікаційні вимоги та критерії професійної придатності для зайняття посад у цих підрозділах затверджуються Директором Державного бюро розслідувань. Призначення на посади у Державному бюро розслідувань, крім посад, визначених у частині першій статті 10, частині першій статті 13 та частині першій статті 24 цього Закону, здійснюється за результатами відкритого конкурсу, що проводиться в порядку, визначеному Директором Державного бюро розслідувань на основі Типового порядку проведення відкритого конкурсу, затвердженого Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про державну службу» державна служба - це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема щодо 1) аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регіональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів; 2) забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів; 3) забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг; 4) здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства; 5) управління державними фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням; 6) управління персоналом державних органів; 7) реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством.
Державний службовець - це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті) (далі - державний орган), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов'язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби.
Згідно з ч. 1 ст. 3 Закону України «Про державну службу» цей Закон регулює відносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.
Положеннями статті 1 Закону України «Про Державне бюро розслідувань» (у редакції, чинній до 27.12.2019) передбачено, що державне бюро розслідувань є центральним органом виконавчої влади, що здійснює правоохоронну діяльність з метою запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетенції.
Тобто, законодавець при регулюванні трудових відносин при проходженні та припинені державної служби згідно з Законом України «Про державну службу» та державної служби особливого характеру, згідно з Законом України «Про Державне бюро розслідувань», встановив певні відмінності у правовому статусі осіб, які належать до різних за родом і умовами діяльності категорій службовців, у тому числі введено особливості щодо проходження служби та реалізації повноважень службовців Державного бюро розслідувань.
При цьому, враховуючи правовий статус Державного бюро розслідувань, державні службовці, які працюють у вказаному правоохоронному органі на відміну від державних службовців органів виконавчої влади мають певні особливості вступу, проходження та припинення державної служби, які визначені спеціальним законодавством, зокрема Законом України «Про Державне бюро розслідувань».
Судом встановлено та не заперечується сторонами, що у період з 06.11.2019 по 22.03.2021 позивач перебував у трудових відносинах із ТУ ДБР, розташованому у м. Львові та мав статус державного службовця.
Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону України «Про державну службу» №889-VIII від 10.12.2015 року, в редакції на момент виникнення спірних правовідносин (далі Закон №889-VIII), цей Закон регулює відносини, що виникають у зв'язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця.
Пунктом 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу» (у редакції, чинній станом на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу.
Відповідно до ч. 3 ст. 87 Закону №889-VIII, суб'єкт призначення або керівник державної служби попереджає державного службовця про наступне звільнення на підставі пунктів 1 та 1-1 частини першої цієї статті у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів. Суб'єкт призначення або керівник державної служби може пропонувати державному службовцю будь-яку вакантну посаду державної служби у тому самому державному органі (за наявності). 02.02.2020 року набрав чинності Закон України від 12.12.2019 року №378-IX «Про внесення змін до Кодексу законів про працю України», яким внесені зміни до Кодексу законів про працю України та викладено його у новій редакції.
Нормами зазначеного Закону змінено порядок скорочення державних службовців.
Відповідно до ч. 6 ст. 49-2 Кодексу законів про працю України вивільнення працівників, які мають статус державних службовців відповідно до Закону України «Про державну службу», здійснюється у порядку, визначеному цією статтею, з урахуванням таких особливостей: про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за 30 календарних днів; у разі вивільнення працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 цього Кодексу не застосовуються положення частини другої статті 40 цього Кодексу та положення частини другої цієї статті; не пізніше ніж за 30 календарних днів до запланованих звільнень первинним профспілковим організаціям надається інформація щодо цих заходів, включаючи інформацію про причини звільнень, кількість і категорії працівників, яких це може стосуватися, про терміни проведення звільнень, а також проводяться консультації з профспілками про заходи щодо запобігання звільненням чи зведенню їх кількості до мінімуму або пом'якшення несприятливих наслідків будь-яких звільнень.
Отже, після внесення Законом України від 14.01.2020 №440-IX змін у Закон України «Про державну службу» положення статті 49-2 Кодексу законів про працю України в частині обов'язку власника або уповноваженого ним органу запропонувати працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації на державних службовців не поширюються.
Трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини, або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Оскільки положеннями спеціального законодавства, а саме нормами Закону України «Про державну службу», на час прийняття спірного наказу була врегульована процедура звільнення державних службовців у зв'язку з припиненням державної служби за ініціативою суб'єкта призначення, тому до спірних правовідносин слід застосовувати саме норми спеціального законодавства.
Підставою для прийняття оскаржуваного наказу слугувало скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців.
Згідно з статтею 1 Закон України «Про Державне бюро розслідувань» (у редакції, чинній з 27.12.2019) державне бюро розслідувань є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування кримінальних правопорушень, віднесених до його компетенції.
03.12.2019 Верховною Радою України прийнято Закон України №305-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань», який набрав чинності 27.12.2019 та яким внесено зміни до Закону України «Про Державне бюро розслідувань» (далі Закон №794-VIII).
Згідно зі ст. 1 Закону №794-VIII (у редакції, чинній з 27.12.2019) Державне бюро розслідувань є державним правоохоронним органом, на який покладаються завдання щодо запобігання, виявлення, припинення, розкриття та розслідування злочинів, віднесених до його компетенції.
Відповідно до п. 3 розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України №305-IX від 03.12.2019 року «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань» директори територіальних управлінь та інші працівники Державного бюро розслідувань продовжують здійснювати свої повноваження до їх звільнення з посади або припинення їхніх повноважень на посаді відповідно до Закону України «Про Державне бюро розслідувань» з урахуванням внесених цим Законом змін.
Згідно із п. 4 цієї ж норми працівники Державного бюро розслідувань, які перемогли у конкурсах для призначення на посади слідчих, оперуповноважених, продовжують здійснювати свої повноваження до їх звільнення з посади або припинення повноважень на посаді відповідно до Закону України «Про Державне бюро розслідувань» з урахуванням внесених цим Законом змін, у тому числі у разі визначення цих посад посадами рядового і начальницького складу Державного бюро розслідувань.
Відповідно до абзацу другого ч. 1 ст. 9 Закону №794-VIII (в редакції зі змінами, внесеними Законом № 305-ІХ) організаційна структура Державного бюро розслідувань визначається Президентом України.
На виконання зазначених положень закону Указом Президента України від 05.02.2020 № 41/2020 затверджено нову організаційну структуру Державного бюро розслідувань.
Наказом Державного бюро розслідувань від 14.02.2020 №42 затверджено нову структуру системи Державного бюро розслідувань та визнано таким, що втратив чинність, наказ Державного бюро розслідувань від 21.12.2017 №1 «Про затвердження організаційної структури Державного бюро розслідувань».
Наказом Державного бюро розслідувань від 15.10.2020 № 581 затверджено нову структуру та штатну чисельність територіальних управлінь Державного бюро розслідувань (структура ТУ ДБР у м. Львові Додаток 1).
У структуру ТУ ДБР у м. Львові, відповідно до наказу ДБР від 15.10.2020 № 581 «Про затвердження структури та штатної чисельності територіальних управлінь Державного бюро розслідувань», входять: слідчі відділи (Перший (з дислокацією у м. Львові), Другий (з дислокацією у м. Луцьку), Третій (з дислокацією у м. Тернополі), Четвертий (з дислокацією у м. Івано-Франківську), П'ятий (з дислокацією у м. Ужгороді) та відповідні оперативні підрозділи, інші структурні підрозділи.
На момент звільнення позивача Закон №794-VIII діяв в редакції Закону України від 01.01.2021 №1052-IX.
Отже, при вирішенні спору між сторонами суд керується положеннями Закону №794-VIII в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин.
До працівників Державного бюро розслідувань належать особи рядового і начальницького складу, державні службовці та особи, які уклали трудовий договір (контракт) із Державним бюро розслідувань (ч. 1 ст. 14 Закону №794-VIII).
Відповідно до абзацу першого ч. 3 ст. 14 Закону №794-VIII на службу до Державного бюро розслідувань приймаються на конкурсній основі в добровільному порядку (за контрактом) громадяни України, які спроможні за своїми особистими, діловими та моральними якостями, віком, освітнім і професійним рівнем та станом здоров'я ефективно виконувати відповідні службові обов'язки.
Як передбачено у абзаці другому ч. 3 ст. 14 Закону №794-VIII прийняття громадян України на службу до Державного бюро розслідувань без проведення конкурсу забороняється, крім випадків, передбачених цим Законом.
Трудові відносини працівників Державного бюро розслідувань регулюються цим Законом (у частині переведення працівників Державного бюро розслідувань на нижчі або рівнозначні посади та звільнення осіб рядового та начальницького складу), законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами) (ч. 5 ст. 14 Закону №794-VIII).
Згідно із ч. 1 ст. 14-3 Закону №794-VIII державні службовці можуть бути переведені у системі Державного бюро розслідувань за їхньою згодою без обов'язкового проведення конкурсу на іншу нижчу або рівнозначну вакантну або тимчасово вакантну посаду, за умови їх відповідності кваліфікаційним вимогам та критеріям професійної придатності для відповідної посади, у порядку, визначеному Законом України «Про державну службу».
Особи рядового і начальницького складу можуть бути переведені у системі Державного бюро розслідувань, у тому числі з територіального управління до центрального апарату Державного бюро розслідувань, за їхньою згодою без обов'язкового проведення конкурсу на іншу нижчу або рівнозначну вакантну або тимчасово вакантну посаду, за умови їх відповідності кваліфікаційним вимогам та критеріям професійної придатності для відповідної посади (ч. 2 ст. 14-3 Закону №794-VIII).
Частиною третьої цієї ж норми вказано, що переведення осіб рядового і начальницького складу може здійснюватися за їхньою ініціативою, ініціативою прямих керівників (начальників), керівників інших закладів, установ системи Державного бюро розслідувань, які порушили питання про переведення.
Наказом Державного бюро розслідувань від 28.12.2019 №343 «Про організацію проведення заходів на виконання вимог Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення діяльності Державного бюро розслідувань» затверджено Порядок зміни категорії посад працівників Державного бюро розслідувань, які заміщуються державними службовцями на посади, які підлягають заміщенню особами рядового і начальницького складу, з наступними змінами та доповненнями (далі - Порядок №343).
Відповідно до п. 6 Порядку №343 зміна категорії посад працівників Державного бюро розслідувань, які заміщуються державними службовцями на посади, які підлягають заміщенню особами рядового і начальницького складу, здійснюється за рішенням Директора Державного бюро розслідувань або особи, яка виконує його повноваження.
Згідно з абзацом сьомим п. 6 Порядку №343 після затвердження штатного розпису Державного бюро розслідувань (змін до штатного розпису) щодо працівників, посади яких скорочуються, видається наказ про їх персональне попередження про наступне звільнення на підставі Закону України «Про державну службу» у письмовій формі не пізніше ніж за 30 календарних днів.
З аналізу наведених норм вбачається, що у даному випадку відбулась заміна структури Державного бюро розслідування шляхом віднесення до державного правоохоронного органу із створенням нової структури шляхом реорганізації державного органу.
З 27.12.2019 в силу ст. 14 Закону №794-VIII до працівників Державного бюро розслідувань належать особи рядового і начальницького складу, державні службовці та особи, які уклали трудовий договір (контракт) із Державним бюро розслідувань.
Суд звертає увагу, що за наслідками проведення вказаних змін посади державної служби у слідчому управлінні Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові, були повністю виведені зі штатного розпису територіального управління.
У зв'язку зі зміною правового статусу Державного бюро розслідувань (центральний орган виконавчої влади перетворений у державний правоохоронний орган), посаду слідчого другого слідчого відділу (відділ з розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та у сфері правосуддя) слідчого управління Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові скорочено з 28.02.2020, відповідно до наказу Державного бюро розслідувань від 20.10.2020 № 198 ДСК «Про затвердження змін до штатного розпису територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Львові на 2020 рік» і в організаційній структурі ТУ ДБР у м. Львові займана позивачем посада державної служби не залишилася.
Щодо посилання позивача на те, що відповідачем було проігноровано гарантії щодо переважного права залишення на роботі та не було запропоновано рівнозначної посади судом відхиляються, виходячи з наступного.
У відповідності до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
У постанові від 28.07.2021 у справі №640/11024/20 Верховний Суд дійшов наступних правових висновків: «На момент прийняття вказаних наказів діяла редакція Закону № 889-VIІI, якою чітко врегульована процедура звільнення державних службовців у зв'язку з припиненням державної служби за ініціативою суб'єкта призначення.
Частина 1 ст. 87 Закону № 889-VIIІ пов'язує припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення не лише зі скороченням чисельності або штату державних службовців, а й зі скороченням посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців.
Разом з цим слід зауважити, що аналіз положень Закону № 889-VIII, яким визначалася підстава припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення на момент прийняття оспорюваного наказу, свідчить, що суб'єкт призначення не зобов'язаний був пропонувати позивачу іншу рівноцінну посаду державної служби, а в разі відсутності такої - іншу роботу (посаду державної служби) у цьому державному органі».
Таким чином, відповідач не зобов'язаний пропонувати позивачу іншу рівноцінну посаду державної служби, а в разі відсутності такої - іншу роботу (посаду державної служби) у ТУ ДБР.
Звідси висновується, що при звільненні державних службовців у зв'язку з припиненням державної служби за ініціативою суб'єкта призначення, зокрема, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 87 Закону України «Про державну службу», положення ч. 2 ст. 40 та ч. 2 ст. 49-2 Кодексу законів про працю України не застосовуються.
У цьому контексті суд наголошує, що норми ч. 3 ст. 87 Закону України «Про державну службу» не скасовувались та неконституційними не визнавались, а відтак немає підстав вважати, що відповідач діяв неправомірно, не запропонувавши позивачу будь-яку вакантну посаду державної служби у ТУ ДБР, оскільки це є правом державного органу, а не обов'язком, що, на переконання суду, є дискреційними повноваження відповідного органу.
При цьому, суд зазначає, що позивач не був позбавлений права на взяття участі у відкритому конкурсі на зайняття посад рядового і начальницького складу ТУ ДБР, розташованому у м. Львові.
Щодо покликання позивача на обов'язок відповідача перевести позивача на посаду слідчого (старшого слідчого) у ТУ ДБР, розташованого в м. Львові, то суд зазначає, що Законом України «Про Державне бюро розслідувань» не передбачено переведення особи, що займає посаду державної служби, на посаду, яка підлягає заміщенню рядовим та начальницьким складом.
З огляду на викладені правові норми та висновки зроблені Верховним Судом у постанові від 28.07.2021 у справі №640/11024/20, а також враховуючи усі наведені обставини, судом не встановлено оскаржуваними наказами відповідача порушень критеріїв правомірності, визначених ч. 2 ст. 2 КАС України, а тому суд приходить до висновку, що вони прийняті у межах повноважень, у спосіб та у порядку, що визначенні чинним законодавством, а тому підстави для їх скасування відсутні.
Як наслідок, відсутні підстави і для задоволення інших похідних позовних вимог в частині поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такі позовні вимоги є похідними від попередніх.
Щодо покликання позивача на лист Державного бюро розслідувань від 22.03.2021 №10-5-01-02-896, який на думку позивача свідчить про успішне проходження конкурсу та переведення позивача на іншу вакантну посаду, однак, таких позивачу запропоновано не було.
Так, зі змісту вказаного листа слідує, що позивач набрав прохідний бал, у зв'язку із чим був допущений до наступного етапу конкурсу. Надалі, Конкурсною комісією за результатами голосування позивача не обрано переможцем на жодну із посад.
Результати проведеного конкурсу не є спірними в межах даної справи.
Відповідно до статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені судом, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Разом з тим, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах “Салов проти України” (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), “Проніна проти України” (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та “Серявін та інші проти України” (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі “Руїс Торіха проти Іспанії” (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
На думку суду, відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, під час розгляду справи було доведено правомірність та обґрунтованість оскаржуваного рішення з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.
А тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, які містяться в матеріалах справи, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Інші доводи сторін не спростовують викладеного та не доводять протилежного.
Згідно з частиною 1 статті 9, статті 72, частин 1, 2, 5 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів.
На думку суду, відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, покладений на нього обов'язок доказування було виконано та належним чином доведено правомірність та обґрунтованість оскаржуваного рішення з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, які містяться в матеріалах справи, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Відповідно до положень статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись ст.ст. 19-20, 22, 25-26, 90, 139, 241-246, 250, 251, 255, 295, КАС України, суд -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташоване у місті Львові про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, - відмовити повністю.
Судові витрати відшкодуванню не підлягають.
Рішення може бути оскаржене, згідно зі ст. 295 КАС України, протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення набирає законної сили, згідно зі ст. 255 КАС України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення складено 15.07.2022.
Суддя Грень Н.М.