Справа № 646/13541/15-ц Номер провадження 22-ц/814/1978/22Головуючий у 1-й інстанції Блага І.С. Доповідач ап. інст. Обідіна О. І.
06 липня 2022 року м. Полтава
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Полтавського апеляційного суду в складі:
головуючого судді: Обідіної О.І.
суддів: Бутенко С.Б., Прядкіної О.В.,
при секретарі: Владімірові Р.В.,
розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Полтаві, в режимі відеоконференції, цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 11 листопада 2016 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Управління служб у справах дітей Департаменту праці та соціальної політики Харківської міської ради, Публічне акціонерне товариство «Державний експертно-імпортний банк України» про розірвання шлюбу, визначення місця проживання дітей та поділ майна подружжя,
У жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернулася в суд із позовом до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу, визначення місця проживання дітей та поділ майна подружжя.
В обґрунтування позовних вимог указувала, що з 04 жовтня 2002 року перебуває у зареєстрованому шлюбі з відповідачем. В період шлюбу у них народилося двоє дітей: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_2 . Зазначає, що сімейні стосунки фактично між ними припинено, збереження сім'ї є неможливим та суперечить інтересам дітей.
Зазначає, що в період шлюбу 28 вересня 2007 року укладено кредитний договір № 6807С91, відповідно до умов якого ВАТ «Державний експортно-імпортний банк України», правонаступником якого є ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України», надало ОСОБА_2 кредит у сумі 2 770 000 доларів США зі сплатою процентної ставки 14,0 % річних з кінцевою датою погашення 27 вересня 2014 року для оплати поточних потреб.
В цей же день з метою забезпечення зобов'язань за Кредитним договором № 6807С91 укладено Договір іпотеки № 6807Z225, предметом якого є нежитлові приміщення підвалу № 1-4, 25, 28-38, 41, 42, 44-47 загальною площею 573,0 кв.м, 1-го поверху № 1-23, 25, 26, 40-50 загальною площею 591,0 кв.м, 2-го поверху № 1, 2, 3, 6, 8-35 загальною площею 512,6 кв. м, 3-го поверху № 1-40 загальною площею 491,1 кв.м, 4-го поверху № 1-41 загальною площею 497,7 кв.м, 5-го поверху № 1-29 загальною площею 505,8 кв.м, 6-го поверху № 1-26 загальною площею 505,5 кв.м, 7-го поверху № 1-36 загальною площею 499,5 кв.м, 8-го поверху № 1-28 загальною площею 505,0 кв.м, 9-го поверху № 1-34 загальною площею 505,4 кв.м, 10-го поверху № 1-28 загальною площею 502,5 кв.м, 11-го поверху № 1-10 загальною площею 534,9 кв.м в літ. «Д-11» загальною площею 6 224,0 кв.м по АДРЕСА_1 .
Зазначала, що отримані відповідачем кредитні кошти були використані для задоволення поточних потреб при здійсненні ОСОБА_2 підприємницької діяльності. Однак сплата кредитних коштів в сумі 543 385,62 доларів США була здійснена за рахунок коштів, які належали їй як частка у праві спільної сумісної власності.
Враховуючи викладене, просила розірвати шлюб, зареєстрований між нею та відповідачем 04 жовтня 2002 року; визначити місце проживання дітей з нею; визнати за нею право власності на вказані нежитлові приміщення; покласти виконання зобов'язань за кредитним договором № 6807С91 від 28 вересня 2007 року на ОСОБА_2 .
Рішенням Червонозаводського районного суду міста Харкова від 11 листопада 2016 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено, з одночасним скасуванням заходів забезпечення позову.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що позивач не надала суду належних і допустимих доказів того, що подальше спільне життя подружжя та збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, а також, що між сторонами відсутній спір щодо місця проживання дітей, тому такі вимоги безпідставні.
Щодо позовних вимог про поділ майна подружжя, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що прийняття судом рішення, яким буде змінено власника іпотечного майна, призведе до порушення прав іпотекодержателя, а тому підстав для задоволення вказаних вимог немає.
Ухвалою апеляційного суду Харківської області від 03 серпня 2017 року задоволено клопотання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання мирової угоди. Визнано укладену між ними мирову угоду в частині розподілу подружнього майна, із визнанням за кожним з подружжя права власностіна спірні нежитлові приміщення із скасуванням рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 11 листопада 2016 року та закриттям провадження у справі.
Апеляційний суд виходив із того, що майно - предмет іпотеки придбане під час шлюбу сторін за їх спільні кошти, що підтверджується матеріалами справи; визнання мирової угоди, за умовами якої вирішується питання про перехід права власності на нежитлові приміщення у АДРЕСА_1 до позивача, не суперечить закону та не порушує прав інших осіб.
Постановою Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року касаційну скаргу - третьої особи ПАТ «Державний експортно-імпортний банк України» задоволено. Ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 03 серпня 2017 року скасовано. Справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постановою Харківського апеляційного суду від 17 травня 2021 року прийнято відмову ОСОБА_1 від позовних вимог в частині поділу майна подружжя, а саме нежитлових приміщень по АДРЕСА_1 та залишення за ОСОБА_2 зобов'язання за кредитним договором №6807С91 від 28 вересня 2007 року.
Визнано недійсним рішення Червонозаводського районного суду мю. Харкова від 11 листопада 2016 року в частині відмови у задоволенні цих позовних вимог.
Закрито провадження у справі в цій частині.
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в іншій частині залишено без задоволення.
Рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 11 листопада 2016 року залишено без змін.
З вказаним рішенням апеляційної інстанції не погодилась позивач, яка в своїй касаційній скарзі просила його скасувати та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Постановою Верховного Суду від 17 листопада 2021 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.
Постанову Харківського апеляційного суду від 17 травня 2021 року у частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дітей скасовано, справу в цій частині направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Ухвалою Харківського апеляційного суду від 03 грудня 2021 року закінчено підготовку апеляційного розгляду справи в частині позовних вимог про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дітей, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 11 листопада 2016 року. Призначено справу до розгляду судом апеляційної інстанції в судовому засідання на 23 грудня 2021 року о 16:00 год.
Розпорядженням Верховного Суду від 25 березня 2022 року №14/0/9-22 «Про зміну територіальної підсудності судових справ в умовах воєнного стану» змінено територіальну підсудність справ Харківського апеляційного суду - Полтавському апеляційному суду.
Колегія суддів, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, приходить до висновку про її задоволення з огляду на наступне.
Так, предметом апеляційного перегляду є рішення суду першої інстанції в частині вирішення спору про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дітей.
Згідно п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до п. п. 3, 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 дошлюбне прізвище- ОСОБА_5 ) ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстрували шлюб 04 жовтня 2002 року у міському відділі реєстрації актів громадського стану Харківського обласного управління юстиції, актовий запис № 1891. (а.с. 9 т. 1).
Від шлюбу мають дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_5 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 . (а.с. 10-11, 72 т. 1).
Звертаючись в жовтні 2015 р. до суду з вимогами про розірвання шлюбу, ОСОБА_1 зазначала, що відповідач самоусунувся від життя та інтересів сім'ї, рідко заявляється вдома, уникає з нею спілкування, що призводить до постійних з'ясувань відносин між ними та її душевних переживань.
Вказує, що такі регулярні сварки та вирішення їх взаємовідносин негативно відображаються на психологічному кліматі всередині сім'ї, що в свою чергу, сприяє тому, що сім'я не може реалізувати свій виховний потенціал стосовно неповнолітніх дітей, які в ній проживають, адже порушення емоційний зв'язок між батьками та дитиною призводить до відхилень в особистому розвитку дітей.
Оскільки їх подальше спільне життя з відповідачем стало неможливим, збереження таких формальних взаємовідносин не відповідає її інтересам та інтересам неповнолітніх дітей, просила розірвати шлюб та відповідно до ст. 160 СК України, враховуючи згоду відповідача про визначення місця проживання їх спільних дітей разом з нею, просила визначити місце проживання ОСОБА_6 та ОСОБА_7 разом з матір'ю.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог в цій частині, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що подальше спільне життя подружжя та збереження шлюбу суперечить інтересам одного з них або їх дітей, а також, що відсутній спір між сторонами відносно визначення місця проживання дітей.
Колегія суддів не може погодитися з даним висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.
Відповідно до статті 51 Конституції України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім'ї.
Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається (частини перша статті 24 СК України).
Частина перша статті 8 Конвенції про захист прав та основоположних свобод передбачає право особи на повагу до свого приватного та сімейного життя.
Частинами третьою, четвертою статті 56 СК України передбачено право кожного з подружжя припинити шлюбні відносини. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканість і може мати наслідки, встановлені законом.
Згідно частини другої статті 104 та частини третьої статті 105 СК України шлюб припиняється внаслідок його розірвання, у тому числі за позовом одного з подружжя на підставі рішення суду, відповідно до статті 110 СК України.
За змістом частини третьої статті 109 СК України суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що заява про розірвання шлюбу відповідає дійсній волі чоловіка та дружини і що після розірвання шлюбу не будуть порушені їхні особисті та майнові права, а також права їхніх дітей.
Відповідно до частини першої статті 110, статті 112 СК України позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлений одним із подружжя. Суд з'ясовує фактичні взаємини подружжя, дійсні причини позову про розірвання шлюбу, бере до уваги наявність малолітньої дитини, дитини з інвалідністю та інші обставини життя подружжя. Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.
Між тим, вищенаведені норми закону залишились поза увагою суду першої інстанції, який відмовляючи ОСОБА_1 в розірванні шлюбу фактично проігнорував принцип добровільності шлюбу, який ґрунтується на вільній згоді чоловіка та жінки та не переконавшись в наявності її волі на припинення шлюбних відносин, формально послався на відсутність доказів неможливості збереження сім'ї.
При цьому, від самого відповідача не надходило заперечень щодо вимог про розірвання шлюбу, не ініціювалось питання надання строку на примирення, який би сприяв відновленню сімейних відносин. Навпаки, сторона відповідача визнала в цій частині позовні вимоги та не заперечувала проти розірвання шлюбу та визначення місця проживання дітей разом з позивачем.
Враховуючи, що сторони не бажають надалі зберігати свої сімейні відносин, стверджують про втрату любові та поваги один до одного, позивач наполягає на тому, що спільне життя і збереження шлюбу суперечить як інтересам самого подружжя, так і інтересам їхніх дітей, колегія суддів приходить до висновку про наявність достатніх правових підстав для задоволення позовних вимог в частині розірвання шлюбу що мають істотне значення.
Окрім того відповідно до ч. 2, 8, 9, 10 ст. 7 СК України сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Як убачається із ст.8 Закону України «Про охорону дитинства», кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
Відповідно до ч.1 ст.18, ч.1 ст. 27 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, держави-учасниці докладають всіх можливих зусиль до того, щоб забезпечити визнання принципу загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування. Держави-учасниці визнають право кожної дитини на рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку дитини.
Частиною першою ст. 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питанням соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
У частині першій ст. 9 Конвенції про права дитини передбачено, що держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини.
У ст. 141 СК України встановлено, що мати, батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.
Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов'язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п'ятою статті 157 цього Кодексу.
Під час вирішення питання про визначення місця проживання дитини участь органу опіки та піклування є обов'язковою, а позивач до заяви про визначення місця проживання дитини повинен надати висновок органу опіки та піклування про доцільність проживання дитини з одним із батьків, характеристики з місця проживання, роботи, місця навчання дитини (гуртків), медичні довідки (суд обов'язково враховує стан здоров'я і батьків, і дитини), довідки про доходи (інші документи, які підтверджують матеріальне становище заявника), акти обстеження житлово-побутових умов, документи, що підтверджують право власності на житло.
В даному випадку позивачем такі письмові докази по справі не надавались, наявність самого спору щодо місця проживання дітей суду не доведено, а фактично заявлено вимогу про залишення проживати спільних з відповідачем дітей разом з матір'ю, що не суперечить положенням Сімейного Кодексу, який передбачає можливість вирішення питання про проживання дітей разом з одним з батьків одночасно при вирішенні спору про розірвання шлюбу, якщо між сторонами відсутній конкретний спір щодо визначення місця проживання неповнолітніх дітей.
Як вбачається з позовної заяви, а також з матеріалів справи, зокрема з позиції сторони відповідача, останній не заперечував проти залишення дітей проживати разом з матір'ю після розірвання їх шлюбу, що свідчить про відсутність самого спору про визначення їх місця проживання в розумінні положень ст. 161 СК України.
Враховуючи, що за загальним правилом, за відсутності спору щодо того з ким із батьків будуть проживати неповнолітні діти, суд може вирішити питання про залишення проживання дитини з матір'ю чи батьком одночасно з вимогою про розірвання шлюбу і лише за наявності такого спору між батьками суд повинен роз'яснити сторонам порядок вирішення питання про визначення місця проживання дитини, колегія суддів приходить до висновку про необхідність залишити проживати неповнолітніх дітей подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 разом з матір'ю.
За вказаних обставин, рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні вимог про розірвання шлюбу та визначення місця проживання неповнолітніх дітей скасувати, як постановлене з порушенням норм матеріального права та постановити в цій часині нове рішення про задоволення позову про розірвання шлюбу та місце проживання неповнолітніх дітей.
Керуючись ст. ст. 367, 374 ч.1 п. 2, 376 ч.1 п. п. 3, 4, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в частині вирішення позовних вимог про розірвання шлюбу та визначення місця проживання дітей задовольнити.
Рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 11 листопада 2016 року в частині відмови у розірванні шлюбу та визначення місця проживання дітей скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 в цій частині задовольнити.
Розірвати шлюб між ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_3 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстрований 04 жовтня 2002 року міським відділом реєстрації актів громадського стану Харківського обласного управління юстиції, актовий запис № 1891.
Неповнолітніх ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_5 та ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_5 залишити проживати разом з матір'ю ОСОБА_1 .
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 18 липня 2022 року.
Судді: Обідіна О.І. Бутенко С.Б. Прядкіна О.В.