18 липня 2022 рокум. Ужгород№ 260/4334/21
Закарпатський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Іванчулинця Д.В., розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження клопотання позивача про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін та клопотання представника відповідача про залишення позовної заяви без руху та без розгляду в адміністративній справі за позовною заявою ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Рахівської районної державної адміністрації (вул. Миру, буд. 1, м. Рахів, Закарпатська область, 90600, код ЄДРПОУ 22106207) про визнання бездіяльності протиправною та стягнення заробітку за час вимушеного прогулу, -
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернулася до Закарпатського окружного адміністративного суду із адміністративним позовом до Рахівської районної державної адміністрації (далі - відповідач) про визнання бездіяльності протиправною та стягнення заробітку за час вимушеного прогулу.
Ухвалою судді Закарпатського окружного адміністративного суду відкрито спрощене позовне провадження в даній адміністративній справі. При цьому вирішуючи питання про форму здійснення адміністративного судочинства суд врахував, що дана справа є справою незначної складності в розумінні ч. 6 ст. 12 КАС України та не потребує проведення судового засідання з участю сторін.
До суду надійшло клопотання позивача про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін, мотивоване необхідністю повного з'ясування обставин справи з дослідженням всіх необхідних доказів та матеріалів справи та надання пояснень.
Розглянувши дане клопотання позивача, суд зазначає наступне.
Відповідно до норм ст. 12 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), адміністративне судочинство здійснюється за правилами, передбаченими цим Кодексом, у порядку позовного провадження (загального або спрощеного). Спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи. П. 3 ч. 6 ст. 12 КАС України передбачено, що для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг.
Більше того, положеннями ст. 263 КАС України визначено, що вказану категорію справ суд розглядає за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
Тобто, з метою швидкого вирішення спорів, предметом розгляду яких є, в тому числі, обчислення, призначення, перерахунок, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, нормами КАС України встановлено спеціальний порядок їх розгляду без повідомлення учасників справи в порядку письмового провадження, якщо інакше не буде вирішено судом за результатами розгляду матеріалів справи з врахуванням ч. 3 ст. 257 КАС України.
Особливості розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження регулюються нормами ст. 262 КАС України.
Так, ч. 5 зазначеної статті КАС України передбачено, що суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.
Проте суд може відмовити в задоволенні клопотання сторони про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін:
1) у випадках, визначених статтею 263 цього Кодексу;
2) якщо характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі незначної складності не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи.
Заявляючи клопотання про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін, позивач жодних вагомих доводів на обґрунтування необхідності проведення судового засідання не навів. Доцільність призначення судового засідання аргументує виключно бажанням надати пояснення та дослідженням в судовому засіданні інших документів, які стали підставою для звернення до суду.
Суд зазначає, що нормами КАС України передбачена можливість надання сторонами своїх пояснень, доказів та захисту своїх порушених прав також і в порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін, та такий судовий розгляд жодним чином не суперечить основним принципам здійснення адміністративного судочинства.
Так, зокрема, відповідно до ст. 162 КАС України, відповідач викладає заперечення проти позову у відзиві.
П. 3 ч. 3 ст. 44 КАС України надано право учасникам справи подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб.
Ч. 2 ст. 166 КАС України встановлено, що заяви, клопотання і заперечення подаються в письмовій або усній формі. У випадках, визначених цим Кодексом, заяви і клопотання подаються тільки в письмовій формі.
З матеріалів справи не вбачається наявність визначених процесуальними нормами підстав для необхідності проведення судового засіданні в порядку спрощеного позовного провадження, а тому суд вважає, що з врахуванням норм ст.ст. 12, 257, 263 КАС України, клопотання відповідача належить залишити без задоволення.
Суд наголошує на тому, що норми КАС України передбачають не тільки процесуальні права учасників справи заявляти клопотання, але й встановлюють обов'язок добросовісно користуватися такими правами та виявляти повагу до суду, що проявляється, серед іншого, в недопущенні неодноразових безпідставних та необґрунтованих звернень з однотипними клопотаннями у всіх без винятку справах.
Враховуючи вищевказане, суд вбачає за доцільне відмовити позивачеві в задоволенні такого клопотання.
Представником відповідача подано до суду клопотання про залишення даного позову без руху. Дане клопотання обґрунтоване тим, що позивачем заявлено вимогу про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, однак позивачем не сплачено судового збору за дані вимоги. Окремо зазначено, що позивачем не подано жодного доказу, який б підтверджував майновий стан позивача, що виключає можливість встановити факт перебування позивача у скрутному матеріальному становищі.
Розглянувши вищезазначене клопотання суд дійшов наступних висновків.
Рішенням Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп 2013 встановлено, що положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України у системному зв'язку з положеннями статей 1, 12 Закону України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 року N 108/95-ВР необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
З даного рішення Конституційного Суду України випливає, що позивачеві має бути нарахована заробітна плата згідно з умовами трудового договору, який відповідач не припинив та не розірвав, а тому відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, виплатити належні мені кошти, зокрема й за час вимушеного прогулу (стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу), який мав місце не з вини позивача, а з вини роботодавця на підставі його незаконних рішень, дій та бездіяльності.
Разом із тим Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у постановах: від 12 лютого 2020 року у справі № 620/3884/18 (провадження № К/9901/10912/19), від 05 вересня 2019 року у справі № 813/1247/17 (провадження № К/9901/49937/18), від 30 жовтня 2018 року у справі № 826/12721/17 (провадження № К/9901 /37996/18), дійшов висновку про те, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці, працівник не обмежується будь-яким строком звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати, яка включає усі виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час вимушеного прогулу, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснено роботодавцем нарахування таких виплат, а тому до спірних правовідносин (стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу) не застосовуються положення частини першої статті 233 КЗпП України в частині визначення строку звернення до суду.
Постановою від 25.07.2018 у справі № 552/3404/17 Верховним Судом роз'яснено, що вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати.
З огляду на викладене, стягнення заробітку за час вимушеного прогулу є тотожним стягненням заробітної плати, а отже, відповідно до п. 1 ч. 1. ст. 5 Закону України "Про судовий збір" від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються: позивачі - у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі.
Таким чином, відсутні правові підстави для сплати судового збору за позовну вимогу про стягнення заробітку за час вимушеного прогулу.
Згідно ч.3 ст.8 наведеного Закону враховуючи майновий стан сторони, суд може своєю ухвалою за її клопотанням звільнити від сплати судового збору у справі за таких умов: предметом позову є захист соціальних, трудових, сімейних, житлових прав, відшкодування шкоди здоров'ю.
Щодо сплати судового збору по стягнення моральної шкоди суд зазначає наступне.
Пункт 10-1 постанови Верховного суду України № 4 від 31.03.1995 р. "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди визначає:
"10-1. При розгляді справ за позовами про відшкодування моральної шкоди на підставі ст. 56 Конституції судам слід мати на увазі, що при встановленні факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, місцевого самоврядування або їх посадових чи службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень вона підлягає відшкодуванню за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування...".
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч. 5 ст. 242 КАС України)
Згідно ст. 56 Конституції України: "кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень".
Одночасно з цим відповідно до п. 13 ч. 2 ст. 3 Закону України "Про судовий збір" судовий збір не сплачується за подання, зокрема позовної заяви про відшкодування шкоди, заподіяної особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, їх посадовою або службовою особою, а так само незаконними рішеннями, діями.
З огляду на викладене та враховуючи приписи п. 13 ч. 2 ст. 3 Закону України "Про судовий збір" позовна вимога про стягнення з відповідача суму заподіяної позивачу моральної шкоди у розмірі 20 000 грн. не підлягає оплаті судовим збором.
Враховуючи вищевказане, клопотання представника відповідача про залишення позовної заяви без руху не підлягає до задоволення.
Представником відповідача подано клопотання про залишення даного позову без розгляду. Дане клопотання обґрунтоване тим, що позивачем нібито пропущено строк звернення до суду, оскільки останню було звільнено з посади ще наприкінці жовтня 2016 року, а з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу вона звернулася лише наприкінці вересня 2021 року.
Розглянувши відповідне клопотання судом встановлено наступне.
14 листопада 2016 року Закарпатський окружний адміністративний суд постановив ухвалу про відкриття провадження в адміністративній справі № 807/1655/16 за позовною заявою ОСОБА_1 до Рахівської районної державної адміністрації про скасування розпорядження, поновлення на посаді та стягнення коштів за час вимушеного прогулу.
13 грудня 2018 року Закарпатський окружний адміністративний суд у справі № 807/1655/16 постановив ухвалу якою залишив без розгляду частину позовних вимог, а саме: щодо стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 12.10.2016 року по день вирішення по суті позову.
Відповідною ухвалою суду повідомлено позивача, що особа заява якої залишена без розгляду, після усунення підстав, з яких заява була залишена без розгляду, має право звернутися до адміністративного суду в загальному порядку.
Після незаконного звільнення з 28.10.2016 року відповідач незаконно перевів позивача на посаду інспектора.
Позивачем було оскаржено дане рішення відповідача до Закарпатського окружного адміністративного суду, який в адміністративній справі № 807/583/17 про визнання протиправним га скасування розпорядження про переведення та поновлення на посаді зупинив провадження у справі. Пізніше позивачем було збільшено позовні вимоги щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, однак з вступом нового КАС України у силу, у рішенні суду зазначено, що судом, заяву про збільшення позовних вимог, до розгляду прийнято не було.
Таким чином, Закарпатський окружний адміністративний суд зазначив у своїх рішеннях, що позивач має право звернутися до адміністративного суду в загальному порядку із заявою яка залишена без розгляду.
Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду та постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду визнано протиправним та скасовано розпорядження від 27.10.2016 року № 153/04-р "Про переведення ОСОБА_1 ".
Додатковою постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14 червня 2021 року у справі № 807/583/17 зазначено поновити ОСОБА_1 на посаду спеціаліста 1 категорії відділу зв'язків з громадськими організаціями, засобами масової інформації та з питань внутрішньої політики апарату Рахівської районної державної адміністрації Закарпатської області, з 28.10.2016 року.
Оскільки додаткову постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 14 червня 2021 року у справі № 807/583/17 про незаконне переведення та поновлення на посаді представник позивача отримав 17.06.2021 року нарочно, через відсутність у суду коштів на відправлення, то 3-місячний строк звернення до суду позивачем не було пропущено, тобто позовну заяву було надіслано 16.09.2021 року, а відтак у межах трьохмісячного строку, про що свідчить рекомендоване поштове повідомлення № 9063300013346.
Отже, саме з моменту отримання додаткової постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду, з 17.06.2021 року у позивача виникла можливість звернутися з позовною заявою про порушення її прав у межах 3-місячного строку звернення до суду.
Трудовий договір повинен укладатись, як правило, у письмовій формі (ч. 1 ст. 24 КЗпП України) або оформлятись наказом чи розпорядженням роботодавця (ч.3 ст.24 КЗпП України)
Припинення та розірвання трудового договору пов'язано зі звільненням працівника.
У всіх судових інстанціях у справах № 807/1655/16 та № 807/583/17 відповідач наполягав та відстоював свою позицію, що трудові відносини з позивачем тривають, а трудовий договір не розірвано.
Зокрема, позивач була незаконно переведена відповідачем, а отже, трудовий договір зі позивачем роботодавець не припинив в односторонньому порядку, а виплати, які мають бути здійснені роботодавцем, установлені законодавством, а саме, заробітна плата, позивачем не отримана.
Частиною 2 статті 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з частиною другої статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Конституційний Суд України неодноразово надавав офіційне тлумачення частиною другою статті 233 КЗпП України.
Так, у рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року N 8-рп/2013 у справі щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 233 КЗпП України, ст. ст. 1, 12 Закону України "Про оплату праці" зазначив, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
У пункті 2.1 мотивувальної частини вказаного рішення Конституційний Суд України розкрив сутність вимог працівника до роботодавця, зазначених у частині другої статті 233 КЗпП України, строк звернення до суду з якими не обмежується будь яким-строком.
Конституційний Суд України дійшов висновку, що під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 Кодексу, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Однією з таких гарантій Конституційний Суд України визнав оплату за час простою, який мав місце не з вини працівника.
Середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом також є державною гарантією, право на отримання якої виникла у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин.
Відповідно до статті 69 Закону України "Про Конституційний Суд України" рішення і висновки Конституційного Суду України рівною мірою є обов'язковими до виконання.
Також, право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу є невід'ємним правом позивача, захист якого гарантований частиною першою статті 1 Першого протоколу до Європейської конвенції з прав людини та основних свобод, яка відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства.
Таким чином, працівник не обмежений будь-яким строком звернення до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Цей висновок ґрунтується на тлумаченні частини 2 статті 233 КЗпП України та статей 1, 2 Закону України «Про оплату праці», відповідно до якого поняття «заробітна плата» охоплює «усі виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору та відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема і час простою не з вини працівника» (рішення Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року № 8-рп2013).
Тобто, право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який мав місце не з вини працівника, а через незаконні дії роботодавця, також є встановленою законодавством державною гарантією (постанови Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 620/3884/18, від 05 вересня 2019 року у справі № 813/1247/17, від 14 листопада 2019 року у справі № 826/14/16, від 30 жовтня 2018 року у справі № 826/12721/17, від 25 липня 2018 року у справі № 761/22614/16-ц).
З огляду на наведене, переведення визнано судами незаконним, укладати новий трудовий договір не потрібно, оскільки трудові відносини між роботодавцем і працівником вважаються такими, що не припинялися. Окрім того, при виплаті середнього заробітку за час вимушеного прогулу роботодавець виступає податковим агентом щодо працівника та сплачує з суми середнього заробітку податки і збори, так само, як з нарахованої працівнику заробітної плати.
Разом із тим Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду у постановах: від 12 лютого 2020 року у справі № 620/3884/18 (провадження № К/9901/10912/19), від 05 вересня 2019 року у справі № 813/1247/17 (провадження № К/9901/49937/18), від 30 жовтня 2018 року у справі № 826/12721/17 (провадження № К/9901/37996/18), дійшов висновку про те, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці, працівник не обмежується будь-яким строком звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати, яка включає усі виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час вимушеного прогулу, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснено роботодавцем нарахування таких виплат, а тому до спірних правовідносин (стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу) не застосовуються положення частини першої статті 233 КЗпП України в частині визначення строку звернення до суду.
Постановою від 25 липня 2018 року у справі № 552/3404/17 Верховним Судом роз'яснено, що вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати.
Відтак, у задоволенні даного клопотання слід відмовити.
На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 12, 248, 257, 260, 263 КАС України, суд, -
У задоволенні клопотання позивача про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням сторін - відмовити.
У задоволенні клопотання представника відповідача про залишення позову без руху - відмовити.
У задоволенні клопотання представника відповідача про залишення позову без розгляду - відмовити.
Ухвала набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 256 КАС України. Ухвала оскарженню не підлягає.
СуддяД.В. Іванчулинець