ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
11.07.2022Справа № 910/445/22
Господарський суд міста Києва у складі судді Грєхової О.А., за участю секретаря судового засідання Коверги П.П., розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали господарської справи
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім Дніпропетровський трубопрокатний завод"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "ДенДі-Логістик"
про визнання недійсним пункту 8.9 Договору № 03062019-ПВ/ТЕ від 03.06.2019 транспортно-експедиційного обслуговування експортно-імпортних та транзитних вантажів.
Представники сторін:
від позивача: не з'явився;
від відповідача: не з'явився.
Товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім Дніпропетровський трубопрокатний завод» звернулось до Господарського суду міста Києва із позовними вимогами до Товариства з обмеженою відповідальністю «ДенДі-Логістик» про визнання недійсним пункту 8.9 Договору № 03062019-ПВ/ТЕ від 03.06.2019 транспортно-експедиційного обслуговування експортно-імпортних та транзитних вантажів.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що пункт 8.9 Договору є дискримінаційний для позивача, оскільки негативні наслідки у вигляді господарсько-правової відповідальності позивача у вигляді штрафу за простій вагонів на станції навантаження/вивантаження за добу, за один вагон до дати відправлення вагонів наступають для позивача, без допущення порушення господарського зобов'язання встановленого умовами Договору, а відтак пункт 8.9 Договору суперечить ст.ст. 216, 217, 118 ГК України та ст. 549 ЦК України, а тому підлягає визнанню недійсним.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.01.2022 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче судове засідання призначено на 14.02.2022.
09.02.2022 представником відповідача подано відзив на позовну заяву.
11.02.2022 представником позивача подано заяву про відкладення розгляду справи.
У судове засідання 14.02.2022 представник позивача не з'явився, представник відповідача з'явився.
За результатами судового засідання судом постановлено ухвалу про відкладення підготовчого судового засідання, яку занесено до протоколу судового засідання.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.05.2022 підготовче судове засідання призначено на 14.06.2022.
У судове засідання 14.06.2022 представник позивача не з'явився.
Враховуючи, що судом здійснено усі необхідні та достатні дії для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті, з огляду на відсутність підстав для відкладення підготовчого засідання, судом постановлено ухвалу про закриття підготовчого засідання та призначено справу до судового розгляду по суті на 11.07.2022.
У судове засідання 11.07.2022 представники сторін не з'явились, про час, дату та місце судового засідання повідомлені належним чином, що підтверджується матеріалами справи.
Згідно з ч. 1 ст. 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час та місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті.
Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі, зокрема, неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.
Зважаючи на викладене, оскільки неявка представників сторін не перешкоджає всебічному, повному та об'єктивному розгляду всіх обставин справи, суд вважає за можливе розглянути справу за відсутності представників сторін.
На виконання вимог ст. 223 Господарського процесуального кодексу України складено протоколи судових засідань, які долучено до матеріалів справи.
Відповідно до ст. 219 ГПК України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.
У судовому засіданні 11.07.2022 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва
03 червня 2019 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «ДенДі-Логістик» (далі - експедитор, відповідач) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Дніпропетровський трубопрокатний завод» (далі - клієнт, позивач) укладено Договір транспортно-експедиційного обслуговування експортно-імпортних та транзитних вантажів (далі - Договір), за умовами якого клієнт доручає, а експедитор приймає на себе обов'язки від свого імені та за рахунок клієнта здійснювати транспортно-експедиційне обслуговування експортно-імпортних та транзитних вантажів залізничним, автомобільним, водним та іншими видами транспорту по території України, країн СНД та інших держав.
Вид та найменування вантажу, заявленого до перевезення згідно з даним Договором, а також пункти відправлення та призначення вантажу зазначаються в Протоколі погодження договірної ціни/Додатку, який є його невід'ємною частиною (п. 1.2 Договору).
Відповідно до п. 1.3 Договору діяльність сторін регламентується існуючими положеннями статуту залізниць України, Правилами перевезень вантажів залізничним транспортом України, діючими правилами «СМГС», міжурядовими та прикордонними залізничними Угодами, національним та міжнародним транспортним правом, законодавчими актами України.
Пунктом 8.9 Договору сторонами узгоджено, що у випадку допущення клієнтом (вантажовідправниками, вантажоотримувачами) простою вагонів, на станції навантаження/вивантаження клієнт сплачує експедитору штраф за понаднормове користування вагонами у розмірі 1 000,00 грн. без ПДВ за добу за один вагон до дати відправлення вагонів, а також відшкодування інших витрат експедитора, що виникли у зв'язку із понаднормовим простоєм вагонів.
Договір вступає в силу з моменту його підписання і діє до 31.12.2019 з можливою його пролонгацією. У тих випадках, коли перевезення заявленого вантажу клієнтом розпочато в межах терміну дії Договору, а закінчується після 31.12.2019, дія Договору автоматично продовжується на весь період перевезення даного вантажу (п. 11.1 Договору).
Додатками № 1, № 2 та № 3 сторонами узгоджено перевезення вантажу у вагонах відповідача, а також узгоджено, що за час перебування вагонів на станціях навантаження/вивантаження та за період знаходження вагонів за межами України більше нормативного часу нараховується плата за використання в розмірі 900 грн. за вагон за добу без ПДВ. Нормативний строк встановлюється: 48 технологічні години.
Звертаючись з позовом до суду, позивач зазначає, що пункт 8.9 Договору, в частині встановлення штрафу за понаднормове користування вагонами не відповідає ч. 3 ст. 509, ст. 549 ЦК України щодо дотримання засад розумності, справедливості та відповідності законодавству України та суперечить ст. 61 Конституції України.
Позивач зазначає, що плата у випадку простою вагонів на станції навантаження/вивантаження понад встановлений строк, є саме платою за користування вагонами, а не господарсько-правовою відповідальністю, яку повинен сплатити учасник господарських відносин у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності - невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання, а отже оспорюваним пунктом встановлена господарсько-правова відповідальність позивача у вигляді штрафу за добу, за один вагон до дати відправлення вагонів, а не за порушення позивачем господарського зобов'язання, передбаченого умовами договору, а за час простою вагонів на стації навантаження/вивантаження, тобто за час фактичного користування вагонами, у зв'язку з чим, пункт 8.9 Договору є дискримінаційним для позивача, оскільки негативні наслідки у вигляді господарсько-правової відповідальності позивача у вигляді штрафу за простій вагонів на станції навантаження/вивантаження за добу за один вагон до дати відправлення вагонів наступають для позивача, без допущення порушення господарського зобов'язання встановленого умовами Договору.
Також, позивач зазначає, що Додатковими угодами до Договору і п. 8.9 Договору встановлений обов'язок позивача двічі сплатити час перебування вагонів на станціях завантаження/розвантаження.
Відповідач в свою чергу, заперечуючи проти позову, у відзиві на позовну заяву зазначає, що позивач помилково вважає, що порушення ст. 91 Конституції України є підставою для визнання договору або окремих пунктів договору недійсними, оскільки вказана норма застосовується у випадку повторного звернення кредитора до боржника за порушення одного й того ж зобов'язання. У цьому випадку вимоги кредитора є такими, що не підлягають задоволенню, а не визнаються недійсними.
Відповідач зазначає, що наявність в Договорі окремо штрафу та послуги за понаднормове користування вагону не суперечить ст. 61 Конституції України, оскільки згідно ст. 230 ГК України штраф є штрафною санкцією, яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання, а послуга є окремим господарським зобов'язанням.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов наступного висновку.
Відповідно до ч. 1 статті 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з ч.1 статті 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Частина 2 статті 509 ЦК України передбачає, що зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Відповідно п.1 ч. 2 статті 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно з ч. 1 статті 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Судовий захист майнових інтересів осіб, названих у статті 4 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до пункту 3 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України та частини 2 статті 20 Господарського кодексу України здійснюється шляхом розгляду справ, зокрема, за позовами про визнання правочину недійсним.
Загальні підстави визнання недійсними угод і настання відповідних наслідків встановлені статтями 215, 216 Цивільного кодексу України.
Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно із частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Пунктом 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» № 11 від 29.05.2013 визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.
У відповідності до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Відтак, в силу припису статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.
Отже, заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.
За приписами ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є: неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність.
Сторони є вільними у виборі контрагента, у визначенні умов договору із врахуванням вимог чинних правових актів, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України).
Таким чином, цивільне законодавство обмежується презумпцією добросовісності та розумності поведінки особи.
Зміст добросовісності (bona fides) виражається через поняття "розумність і справедливість". При цьому згідно з обмежувальною функцією добросовісності, правило, обов'язкове для сторін, не застосовується настільки, наскільки за даних обставин це буде неприйнятним відповідно до критерію розумності та справедливості. Отже, добросовісність може за певних обставин анулювати чи виключити застосування правил, встановлених сторонами.
Водночас, принцип справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства практично виражається у встановленні його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах; закріпленні можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу; створення норм, спрямованих на забезпечення реалізації цивільного права, з шануванням прав та інтересів інших осіб, моралі суспільства тощо.
При цьому справедливість можна трактувати як визначення нормою права обсягу, межі здійснення і захисту цивільних прав та інтересів особи адекватно її ставленню до вимог правових норм.
Добросовісність означає прагнення сумлінно захистити цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов'язків.
Розумність - це зважене вирішення питань регулювання цивільних відносин з урахуванням інтересів учасників, а також інтересів громади (публічного інтересу).
Зобов'язання має грунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості (ч. 3 ст. 509 ЦК України).
Сторони є вільними у виборі контрагента, у визначенні умов договору із врахуванням вимог чинних правових актів, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України).
Так, у силу ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Згідно зі ст. 929 ЦК України за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов'язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов'язаних з перевезенням вантажу. Договором транспортного експедирування може бути встановлено обов'язок експедитора організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом, зобов'язання експедитора укласти від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечити відправку і одержання вантажу, а також інші зобов'язання, пов'язані з перевезенням. Договором транспортного експедирування може бути передбачено надання додаткових послуг, необхідних для доставки вантажу (перевірка кількості та стану вантажу, його завантаження та вивантаження, сплата мита, зборів і витрат, покладених на клієнта, зберігання вантажу до його одержання у пункті призначення, одержання необхідних для експорту та імпорту документів, виконання митних формальностей тощо).
Статтею 316 ГК України визначено, що за договором транспортного експедирування може бути встановлений обов'язок експедитора організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом, укладати від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечувати відправку і одержання вантажу, а також виконання інших зобов'язань, пов'язаних із перевезенням.
Отже, транспортне експедирування є видом господарської діяльності, спрямованої на організацію процесу перевезення вантажів. Експедитор є таким суб'єктом господарювання, функціональне призначення якого полягає в організації та сприянні здійсненню процесу вантажів. Експедитором може бути, як суб'єкт господарювання (транспортно-експедиційна організація), так і безпосередньо перевізник. Транспортне експедирування - це комплекс заходів, які супроводжують процес перевезення вантажів на всіх його стадіях.
Звертаючись з позовом до суду, позивач зазначає, що пункт 8.9 Договору, в частині встановлення штрафу за понаднормове користування вагонами не відповідає ч. 3 ст. 509, ст. 549 ЦК України щодо дотримання засад розумності, справедливості та відповідності законодавству України та суперечить ст. 61 Конституції України.
Позивач зазначає, що плата у випадку простою вагонів на станції навантаження/вивантаження понад встановлений строк, є саме платою за користування вагонами, а не господарсько-правовою відповідальністю, яку повинен сплатити учасник господарських відносин у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності - невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання, а отже оспорюваним пунктом встановлена господарсько-правова відповідальність позивача у вигляді штрафу за добу, за один вагон до дати відправлення вагонів, а не за порушення позивачем господарського зобов'язання, передбаченого умовами договору, а за час простою вагонів на стації навантаження/вивантаження, тобто за час фактичного користування вагонами, у зв'язку з чим, пункт 8.9 Договору є дискримінаційним для позивача, оскільки негативні наслідки у вигляді господарсько-правової відповідальності позивача у вигляді штрафу за простій вагонів на станції навантаження/вивантаження за добу за один вагон до дати відправлення вагонів наступають для позивача, без допущення порушення господарського зобов'язання встановленого умовами Договору.
Пунктом 8.9 Договору сторонами узгоджено, що у випадку допущення клієнтом (вантажовідправниками, вантажоотримувачами) простою вагонів, на станції навантаження/вивантаження клієнт сплачує експедитору штраф за понаднормове користування вагонами у розмірі 1 000,00 грн. без ПДВ за добу за один вагон до дати відправлення вагонів, а також відшкодування інших витрат експедитора, що виникли у зв'язку із понаднормовим простоєм вагонів.
Відповідно до статей 216, 218 ГК України порушення зобов'язання є підставою для застосування господарських санкцій в порядку, передбаченому законодавством та договором.
Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.
Штрафними санкціями у Господарському кодексі України визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (частина 1 статті 230 Господарському кодексі України).
У відповідності до норм частини 1 статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.
Суд зазначає, що за порушення у сфері господарювання учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених ГК України, іншими законами та договором (частина друга статті 193, частина перша статті 216 та частина перша статті 218 ГК України).
Одним із видів господарських санкцій згідно з частиною другою статті 217 ГК України є штрафні санкції, до яких віднесено пеню та штраф.
Згідно з ч. 2 ст. 549 Цивільного кодексу України штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.
Відповідно до ч. 3 ст. 549 ЦК України пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Розмір штрафних санкцій відповідно до частини четвертої статті 231 ГК України встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі стягнення штрафу, що узгоджується із свободою договору, встановленою статтею 627 Цивільного кодексу України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
При цьому, відповідно до частини 3 статті 6 Цивільного кодексу України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Заборона на застосування штрафу прямо не випливає з закону чи із суті відносин сторін, що дозволяє здійснити відповідне врегулювання у договорі.
В силу приписів статті 216 Господарського кодексу України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за порушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставі і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Згідно зі статтею 230, пунктом 4 статті 231 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання. У разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором.
З наведених норм вбачається, що сторони договору, за відсутності встановлених спеціальними законами обмежень, не позбавлені права передбачити у договорі господарську санкцію, що стягується за прострочення негрошового зобов'язання у відсотках до суми невиконаного зобов'язання за кожен день прострочення, та звернутися з вимогою про її стягнення у зв'язку з простроченням зобов'язання.
Про це, зокрема, свідчить використання законодавцем таких термінів, як "зобов'язання", "грошова сума".
Як наслідок, враховуючи приписи частини 2 статті 9 Цивільного кодексу України та частину 2 статті 4 Господарського кодексу України, що передбачають наявність спеціальних норм, регулюючих господарські відносини, сторони господарського договору мають право забезпечувати штрафом виконання будь-якого зобов'язання, а не лише грошового.
Таким чином, законодавець передбачив право сторін визначати у договорі розмір санкцій і строки їх нарахування за прострочення виконання зобов'язання.
Згідно з ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
У ч. 1 ст. 627 Цивільного кодексу України зазначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Отже, оскільки у п. 8.9 Договору сторонами узгоджено вид порушення - понаднормове користування вагонами, розмір санкції - 1000 грн., та порядок обрахунку санкції - за кожний добу за один вагон, сторони на власний розсуд досягли згоди щодо права експедитора на нарахування штрафної санкції - штрафу, що відповідає вищенаведеним приписам.
Таким чином, посилання позивача, як на недійсність п. 8.9 Договору, на приписи ч. 3 ст. 509, ст. 549 ЦК України є необґрунтованими.
Також, позивач зазначає, що Додатковими угодами до Договору і п. 8.9 Договору встановлений обов'язок позивача двічі сплатити час перебування вагонів на станціях завантаження/розвантаження, що суперечить ст. 61 Конституції України.
При цьому, жодних правових підстав, у відповідності до встановлених статтями 215, 216 Цивільного кодексу України загальних підстав визнання недійсними угод, позивачем не наведено.
Стаття 61 Конституції України визначає, що ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Пунктом 8.9 Договору сторонами узгоджено, що у випадку допущення клієнтом (вантажовідправниками, вантажоотримувачами) простою вагонів, на станції навантаження/вивантаження клієнт сплачує експедитору штраф за понаднормове користування вагонами у розмірі 1 000,00 грн. без ПДВ за добу за один вагон до дати відправлення вагонів, а також відшкодування інших витрат експедитора, що виникли у зв'язку із понаднормовим простоєм вагонів.
Додатками № 1, № 2 та № 3 сторонами узгоджено перевезення вантажу у вагонах відповідача, а також узгоджено, що за час перебування вагонів на станціях навантаження/вивантаження та за період знаходження вагонів за межами України більше нормативного часу нараховується плата за використання в розмірі 900 грн. за вагон за добу без ПДВ. Нормативний строк встановлюється: 48 технологічні години.
Таким чином, умовами п. 8.9 Договору передбачена відповідальність клієнта, за понаднормове користування вагонами, натомість Додатками № 1, № 2 та № 3 до Договору передбачена плата, за понаднормове користування, що не є штрафною санкцією, та не ототожнюється із відповідальністю клієнта, передбаченою п. 8.9 Договору, і не може свідчити про недійсність п. 8.9 Договору.
Враховуючи наведене позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що оспорюваний п. 8.9 Договору підлягає визнанню недійсним.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
Відповідно до ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позову, з покладенням судового збору на позивача в порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва
1. У задоволенні позову відмовити повністю.
2. Витрати по сплаті судового збору покласти на позивача.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено: 18.07.2022
Суддя О.А. Грєхова