ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
13 липня 2022 року Справа № 903/23/22
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючий суддя Олексюк Г.Є., суддя Гудак А.В. , суддя Мельник О.В.
секретар судового засідання Ткач Ю.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Волинської області від 15.03.2022 р. у справі №903/23/22 (суддя Гарбар І.О., повний текст рішення складено 18.03.2022 р.)
за позовом ОСОБА_1
до Комунального підприємства "Санаторій матері і дитини "Пролісок"
про зобов'язання повернути майно
за участю представників сторін:
позивача - Грушинський О.І.;
відповідача - Бугайчук О.В., Ліщук О.О.;
ОСОБА_1 звернувся до Господарського суду Волинської області із позовом про зобов'язання Комунального підприємства "Санаторій матері і дитини "Пролісок" повернути позивачу орендоване майно - гідромасажні ванни "AQUADELECIA" у кількості 2-ох штук в належному технічно-справному стані та повідомити про дату, час та місце такого повернення.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на неналежне виконання відповідачем умов договору оренди обладнання № 011 від 01.01.2017 р. в частині своєчасного повернення орендованого обладнання після закінчення строку дії договору оренди.
Рішенням Господарського суду Волинської області від 15.03.2022 р. у справі № 903/23/22 в задоволенні позову відмовлено.
Судове рішення мотивоване тим, що позивачем не надано суду більш вірогідних доказів та достатніх обґрунтувань, які послугували б підставою для повернення майна позивачу, оскільки:
- медично-лікувальне устаткування КП отримало як результат грантового проекту №ІРВU.01.02.00-78-484/11-00, виробництва фірми "ВТL" та "Aquadelicia" (також відповідна інформація про придбання ванн "Aquadelicia" з фото (тих самих ванн, які витребовує позивач) міститься в апробаційних матеріалах грантового договору № ІРВU.01.02.00-78-484/11-00);
- позивач немає жодного документу, який би підтвердив факт виникнення у нього права власності на предмет спору;
- відсутні докази оплати оренди;
- відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань суб'єкт господарювання ОСОБА_1 господарської діяльності із здавання майна в оренду юридичній особі, як суб'єкт господарювання здійснювати не міг;
- справи № 903/437/21 та № 903/23/22 є ідентичні лише за вимогами позивачів, однак не доказовою базою.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 звернувся до суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції, прийняти нове рішення, яким позов задоволити.
Доводи апеляційної скарги зводяться до наступних аргументів:
- відсутність у єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань відповідних зареєстрованих видів економічної діяльності не вказує на той факт, що спірне майно не придбавалось позивачем та не надавалось ним в оренду. Зазначена обставина не обґрунтована судом жодною нормою законодавства та не підтверджена належними та допустимими доказами у справі;
- стаючи стороною договору про оренду обладнання № 1 від 01.01.2017 р. шляхом його підписання, відповідач тим самим визнав факт наявності права власності на спірне обладнання у позивача. Предметом спору у справі є повернення майна шляхом виконання зобов'язань за договором, а не визнання права власності на нього. У суді відсутній спір щодо оскарження права власності на спірне обладнання, а відтак такі твердження відповідача та суду не стосуються предмету спору;
- долучена до матеріалів справи копія грантового контракту від 14.11.2012 р. (сторінки 1 та 2), який не містить вказівок на предмет оренди, буклет до проекту № IPBU.01.02.00-78-484/11-00, а також твердження відповідача та суду про завершення його реалізації у 2016 році не вказують на наявність у відповідача права власності на ванни та на відсутність укладеного між сторонами договору оренди обладнання № 11 від 01.01.2017 р. з додатками до нього (перелік обладнання та акт прийому-передачі). Разом з тим, не вказує на наявність у відповідача права власності на ванни й наявна у матеріалах справи копія прибуткової накладної від 26.06.2017 р. на яку посилається у своєму рішенні суд. Остання містить відомості про певний "багатофункціональний комплекс (пристрій циркулярного душу, ванна гідромасаж)", а не ванни в кількості 2 шт.;
- позиція суду про те, що фактично майно в оренду передавати може лише його власник не ґрунтується на положеннях чинного законодавства; договір оренди № 011 від 01.01.2017 р. було укладено на підставі норм цивільного законодавства України;
- договір між сторонами дійсно було укладено у письмовій формі, позивач та відповідач досягли усіх істотних умов та поклали на себе певні цивільні права та обов'язки. Основним обов'язком позивача (орендодавця) в даному випадку була передача обумовленого договором майна, а основними правами - вимагати у свого контрагента належного виконання договору та передачу ванн після завершення між сторонами цивільних правовідносин. Покладені на позивача обов'язки він виконав у повному обсязі, про що свідчать наявні в матеріалах справи акт прийому-передачі та перелік майна, які є невід'ємними частинами договору. Що ж стосується реалізації наданих йому прав, то відповідач чинить позивачу перешкоди, привласнивши собі майно, раніше одержане у платне та строкове користування. В свою чергу, основними обов'язками відповідача за договором оренди № 011 від 01.01.2017 р. є належне виконання договору в частині здійснення оплати за користування орендованим обладнанням та повернення своєму контрагентові майна після завершення між сторонами цивільних правовідносин, а основним правом - вимагати від позивача своєчасної передачі майна у строкове оплатне користування. Права, надані відповідачу, останній реалізував, а обов'язки з оплати та повернення майна виконувати відмовляється, є неприпустимим та протиправним, оскільки ОСОБА_1 , в результаті описаних дій відповідача, позбавлений можливості користуватись своїм майном та розпоряджатись ним на власний розсуд так, як це гарантує Конституція України.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 09.05.2022 р. скаржнику поновлено пропущений строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Волинської області від 15.03.2022 р. у справі № 903/23/22; відкрито апеляційне провадження у даній справі та призначено розгляд апеляційної скарги 08.06.2022 р. об 15:00 год.
Ухвалою Північно-західного апеляційного господарського суду від 08.06.2022 р. розгляд справи відкладено на 13.07.2022 р. об 14:30 год.
Комунальне підприємство "Санаторій матері і дитини "Пролісок" надіслало до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін. Відповідач зазначає наступне:
- позивач господарської діяльності із здавання майна в оренду юридичній особі як суб'єкт господарювання здійснювати не міг. Згідно з ч. 1 ст. 19, ст. 43, 44 ГК України суб'єкт господарювання може здійснювати будь-які види підприємницької діяльності, окрім заборонених законом;
- враховуючи обставини щодо пов'язаності осіб, викрадення сейфу з документами, відсутність оригіналу спірного документу у позивача, відсутність доказів виконання договору оренди обладнання (оплати, актів прийому-передачі наданих послуг, тощо) можна дійти висновку про укладення тодішнім директором відповідача ОСОБА_2 з племінником ФОП Денисюком М.В. удаваного правочину з метою отримання неправомірної вигоди;
- на момент підписання договору оренди № 011 від 01.01.2017 р. об'єкт найму вже знаходився у водолікувальному корпусі, що збудований за кошти ЄС та Волинської обласної ради;
- суд першої інстанції вірно застосував ст. 761 ЦК України та ст. 283 ГК України; саме власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (ч. 1 ст. 317 ЦК України), які він може реалізовувати на власний розсуд. Тобто лише власник має право на визначення юридичної долі свого майна, у тому числі й шляхом надання майна іншим особам, а також повернення (вилучення) цього майна від відповідних суб'єктів.
Представник позивача в судових засіданнях 08.06.2022 р. та 13.07.2022 р. підтримав доводи апеляційної скарги, просить задоволити її вимоги, скасувати рішення суду першої інстанції, прийняти нове рішення, яким позов задоволити.
Представники відповідача в судовому засіданні 13.07.2022 р. заперечили доводи апеляційної скарги, просять відмовити в її задоволенні, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.
Відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній та додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Дослідивши матеріали справи та обставини на предмет повноти їх встановлення, надання їм судом першої інстанції належної юридичної оцінки, вивчивши доводи апеляційної скарги стосовно дотримання норм матеріального і процесуального права судом першої інстанції, заслухавши пояснення представників сторін, колегія суддів дійшла наступного висновку.
Як встановлено апеляційним судом, 01.01.2017 р. між підприємцем Денисюком М.В. (орендодавець) та КП "Санаторій матері та дитини "Пролісок" (орендар) укладено договір оренди обладнання № 011 (а. с. 13-14).
Згідно розділу 1 договору, орендодавець за даним договором зобов'язується надати орендарю, на умовах тимчасового користування обладнання (надалі - обладнання), яке знаходиться в будівлі за адресою: с. Грем'яче, Ківерцівський район, Волинська область (приміщення водолікувального корпусу).
Орендодавець підтверджує, що обладнання, перелік якого визначений у додатку 1 до даного договору є власністю орендодавця.
У відповідності до розділу 2 договору, орендодавець зобов'язується: передати обладнання орендареві не пізніше 2-х календарних днів з дати підписання даного договору уповноваженими представниками сторін. Фактом передачі в оренду обладнання є підписаний акт здачі, який є додатком 2 та невід'ємною частиною даного договору.
Передати обладнання орендареві у стані, придатному для здійснення господарської діяльності.
Розділом 3 договору оренди передбачено, що по закінченню дії договору орендар зобов'язався передати обладнання орендодавцю у стані, придатному для використання за призначенням і відповідно до статусу такого обладнання.
Обов'язок щодо повернення майна після закінчення дії договору передбачений п. 3.1. договору, із змісту п. 5.1. договору випливає, що повернення майна орендодавцю має бути оформлено актом прийому-передачі.
Пунктом 7.1. договору визначено, що договір вступає в силу з моменту його підписання і діє до 31.12.2017 р. У разі відсутності письмового повідомлення однієї із сторін про припинення або зміни умов договір протягом місяця до закінчення терміну дії даного договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах.
Даний договір долучено до матеріалів справи в не засвідченій належним чином копії.
Згідно з актом прийому - передачі від 01.01.2017 р. приватний підприємець Денисюк М.В. передав, а КП "Санаторій "Пролісок" прийняло гідромасажні ванни AQUADELICIA в кількості 2 штук (а. с.15). Даний акт долучено до матеріалів справи в не засвідченій належним чином копії.
Договір оренди № 011 від 01.01.2017 р., акт прийому-передачі майна від 01.01.2017 р. підписані позивачем та відповідачем, скріплені печатками.
04.07.2019 р. позивач звернувся до відповідача із заявою, в якій просив повернути належне йому майно, яке знаходиться у користуванні та фактичному володінні відповідача, а саме: гідромасажні ванни, картоплекопалку та картоплесаджалку (а.с. 5).
У відповідь на дану заяву, відповідач надіслав позивачу лист від 02.08.2019 р., в якому вказав, що станом на дату звернення на підприємстві відсутні договори оренди, укладені в 2018, предметом яких була оренда відповідачем у позивача ванн гідротерапевтичної "БТЛ-3000" та "Акваделіція". З метою належного встановлення приватної власності та уникнення незаконного відчуження майна громади Волинської області просило надіслати на адресу підприємства належним чином завірені копії договорів оренди на придбання ванн, розрахункових документів (фіскальний чек, платіжне доручення), актів прийому - передачі обладнання в експлуатацію підприємства, сертифікатів, технічних паспортів на ТМЦ та інших документів, що підтверджують факт власності позивача на ванни гідротерапевтичну "БТЛ-3000" та "Акваделіція" (а. с. 6, 7).
Така позиція відповідача ґрунтувалась на наступній події: 01.08.2019 р. на адресу підприємства також надійшов лист від 04.07.2019 р. б/н Касарди Я.І. (за довіреністю, який діяв в інтересах Лаговської Г.З. як фізичної особи) про повернення медичного обладнання (а.с. 50) з аналогічною вимогою. Документи, які б могли ідентифікувати витребувані речі заявниками не надавались. Не повідомлялось у вимогах і серійні номери обладнання.
Відповідь від підприємця на лист підприємства від 02.08.2019 р. № 131/01-01-04 не надходила.
Такі як запитувані заявниками ванни гідротерапевтична "БТЛ-3000" (2 шт.) та "Акваделіція" (2 шт.) наявні серед медичного обладнання підприємства та за наслідками інвентаризації січня 2019 року як лишки віднесені на 109 рахунок "інші засоби" до встановлення факту права власності та розпорядження зазначеним майном.
Лист Денисюка М.В. від 04.07.2019 р. з проханням вирішити питання щодо бальнеологічного обладнання містить наступні констатації дослівно: "мною було укладено договори оренди на 2 (дві) ванни, зокрема гідротерапевтичну "БТЛ-3000" та ванну "Акваделіція"".
Предметом даного позову є вимоги позивача про зобов'язання відповідача повернути орендоване майно - гідромасажні ванни AQUADELECIA у кількості 2-ох штук в належному технічно-справному стані та повідомити про дату, час та місце такого повернення.
Позовні вимоги обгрунтовані посиланнями на норми ст. 283 ГК України, ст. ст. 759, 760, 782, 785 ЦК України та неналежне виконання умов договору оренди від 01.01.2017 р. № 011 в частині своєчасного повернення орендованого обладнання після закінчення строку дії договору.
Надаючи в процесі апеляційного перегляду оцінку обставинам справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, перевіряючи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, на підставі встановлених фактичних обставин справи, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ст. 11 ЦК України та ст. 174 ГК України господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Згідно ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно ж до ч.1 ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ч.1 ст. 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у володіння та користування за плату на певний строк.
Стаття 761 ЦК України визначає суб'єктний склад осіб, які можуть виступати наймодавцями в договорі майнового найму (оренди). Це власники майна, особи, які мають майнові права, а також особи, уповноважені на укладення договору майнового найму в силу повноважень, заснованих, зокрема на законі, довіреності, установчих документах.
Частина 2 ст. 761 ЦК України допускає випадки, коли наймодавцем може бути не власник майна, а інша особа. Така особа має бути уповноважена на укладення договорів найму. Відповідні повноваження не власнику можуть бути надані а) законом, б) самим власником.
Якщо повноваження здавати майно в найм не випливає із закону, наймодавець повинен мати спеціальне уповноваження власника здавати його майно в оренду. Такі повноваження особи, яка не є власником речі, здавати її в найм можуть бути закріплені, наприклад, договором управління майном або договором простого товариства.
Дана правова позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів палати Касаційного господарського суду від 16.05.2018 р. у справі № 908/1809/17.
Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Частинами 1, 2 ст. 319 ЦК України унормовано, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Як вказувалося судом вище, позивач просить суд зобов'язати відповідача повернути йому орендоване майно - гідромасажні ванни AQUADELECIA у кількості 2-ох штук, орендовані за договором від 01.01.2017 р. № 011.
Разом з тим, колегія суддів зазначає, що в матеріалах справи відсутні будь-які належні та допустимі докази в підтвердження виникнення у позивача права на вказані ванни AQUADELECIA, зокрема, правочини, накладні (видаткові, податкові), ТТН, сертифікати якості, технічні паспорти, платіжні доручення, тощо).
Позивач не довів суду, що він, на момент укладення договору оренди від 01.01.2017 р. № 011, був власником спірного майна, у нього були майнові права на вказане майно, або ж він є особою, якій належало право на укладання такого договору, що свідчить про те, що позивач не є суб'єктом, який може виступати наймодавцем в договорі оренди від 01.01.2017 р. № 011.
Стаття 4 ГПК України визначає, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
В силу положень статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу у разі їх порушення, невизнання чи оспорювання.
Право на звернення до суду належить особі, яка має матеріально-правову зацікавленість у справі. Однак, наявність права на пред'явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а лише однією з необхідних умов реалізації, встановленого вищевказаними нормами, права.
Вирішуючи переданий на розгляд господарського суду спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов. Відсутність права на позов у матеріальному розумінні тягне за собою ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
З огляду на те, що у позивача не було законних підстав для укладення договору оренди від 01.01.2017 р. № 011 та, відповідно, для розпорядження спірним майном, а право власності (чи інші майнові права) на спірне майно ним не набувалися, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Окрім того, суд не приймає до уваги доводи відповідача про те, що не ґрунтується на положеннях чинного законодавства висновок суду першої інстанції, що майно в оренду передавати може лише його власник, оскільки фактично підставою заявлених вимог позивач визначив невиконання відповідачем встановленого ст. 785 ЦК України обов'язку негайно повернути наймодавцеві орендовану річ, а тому звертаючись до суду у зв'язку з порушенням свого права на майно, позивач зобов'язаний довести належними та допустимими доказами свої права на це майно, в свою чергу ст. 761 ЦК України визначає суб'єктний склад осіб, які можуть виступати наймодавцями в договорі майнового найму (оренди).
В свою чергу, посилання представника позивача на те, що документи, які підтверджують право власності позивача на спірні ванни AQUADELECIA не зберіглися у нього, суд не приймає до уваги, оскільки підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку (ст. 42 ГК України).
Підприємництво здійснюється на основі, зокрема, самостійного залучення фінансових ресурсів, комерційного розрахунку та власного комерційного ризику (ст. 44 ГК України).
Таким чином, у разі здійснення підприємницької діяльності особа має усвідомлювати, що така діяльність здійснюється нею на власний ризик, особа має здійснювати власний комерційний розрахунок щодо наслідків здійснення відповідних дій, самостійно розраховувати ризики настання несприятливих наслідків в результаті тих чи інших її дій та самостійно приймати рішення про вчинення (чи утриматись від) таких дій.
За таких обставин, суд вважає, що позивач мав би усвідомлювати всі ризики, які виникнуть у нього у зв'язку із втратою документів, які підтверджують право власності позивача на спірні ванни та їх наслідки.
Суд апеляційної інстанції також вказує, що з огляду на зміст заявлених позовних вимог та обставин, які входять до предмета доказування у межах вирішення спору, позовні вимоги грунтуються саме на договорі оренди № 011 від 01.01.2017 р. та акті прийому-передачі майна від 01.01.2017 р., складеному до даного договору.
В свою чергу, судом встановлено те, що у позивача відсутні оригінали договору оренди № 011 від 01.01.2017 р. та акту прийому-передачі майна від 01.01.2017 р. до даного договору. До позовної заяви позивачем було долучено не засвідчені належним чином копії договору оренди обладнання від 01.01.2017 р. № 011 та акту прийому-передачі майна від 01.01.2017 р. до даного договору.
Статтею 91 ГПК України визначено, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством.
З огляду на викладене, колегія суддів зазначає, що оскільки в матеріалах справи відсутні належним чином засвідчені письмові докази - договір оренди обладнання від 01.01.2017 р. № 011 та акт прийому-передачі майна від 01.01.2017 р. до даного договору, що суперечить ст. ст. 73, 74, 91 ГПК України та унеможливлює встановлення фактичних обставин справи на підставі недопустимих доказів.
Також колегія суддів звертає увагу на те, що в матеріали справи відсутні будь-які докази внесення відповідачем орендної плати за договором від 01.01.2017 р. № 011, до матеріалів справи не додано жодного документу, який би свідчив про виконання сторонами умов вказаного договору.
Щодо посилання позивача на досудове розслідування у кримінальному провадженні №12020030100000180 від 12.03.2020 р. за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 191 КК України, в рамках якого відповідач листом від 10.08.2020 р. фактично визнав наявність у нього гідротерапевтичного обладнання (належних позивачу ванн), яке не відображене в бухгалтерському обліку відповідача, то суд вважає їх необґрунтованими, оскільки в силу приписів ч. 6 ст. 75 ГПК України, лише вирок суду в кримінальному провадженні, ухвала про закриття кримінального провадження і звільнення особи від кримінальної відповідальності або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення, які набрали законної сили, є обов'язковими для господарського суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, стосовно якої ухвалений вирок, ухвала або постанова суду, лише в питанні, чи мали місце ді ції (бездіяльність) та чи вчинені вони цією особою.
Апеляційний господарський суд також вказує, що відповідно до ст. 73 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно з ч. ч. 1, 3 ст. 74 зазначеного Кодексу кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, зі збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.
17.10.2019 р. набув чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" від 20.09.2019 № 132-IX, яким було, зокрема внесено зміни до Господарського процесуального кодексу України і змінено назву статті 79 ГПК України з "Достатність доказів" на "Вірогідність доказів" та викладено її у новій редакції, фактично впровадивши в господарський процес стандарт доказування "вірогідності доказів".
У рішенні Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі "Brualla Gomez de La Torre v. Spain" від 19.12.1997 р. наголошено про загальновизнаний принцип негайного впливу процесуальних змін на позови, що розглядаються.
Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Згідно зі ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
У розумінні положень наведеної норми на суд покладено обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.
Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі №910/18036/17, від 23.10.2019 у справі №917/1307/18, від 18.11.2019 у справі №902/761/18, від 04.12.2019 у справі №917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження №14-400цс19).
Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".
Відповідно до ст. 89 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів. Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів, що запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.
З'ясування відповідних обставин має здійснюватися із застосуванням критеріїв оцінки доказів передбачених статтею 86 ГПК України щодо відсутності у жодного доказу заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо, а також вірогідності і взаємного зв'язку доказів у їх сукупності.
У пунктах 1 - 3 частини 1 статті 237 ГПК України передбачено, що при ухваленні рішення суд вирішує, зокрема питання чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин.
Принцип "процесуальної рівності сторін" передбачає, що у випадку спору, який стосується приватних інтересів, кожна зі сторін повинна мати розумну можливість представити свою справу, включаючи докази, в умовах, які не ставлять цю сторону в істотно більш несприятливе становище стосовно протилежної сторони (рішення ЄСПЛ від 27.10.1993 у справі "DOMBO BEHEERB.V. v. THE NETHERLANDS").
Таким чином, звертаючись із даним позовом до суду, Денисюк М.В. первісно мав довести суду факт порушення його власних майнових прав та інтересів та надати на підтвердження таких тверджень відповідні докази. Однак, позивач не довів суду того, що він, на момент укладення договору оренди від 01.01.2017 р. № 011, або на час подання відповідного позову є власником спірного майна чи у нього були або є майнові права на вказане майно.
Разом з тим, судом приймається до уваги те, що відповідач, заперечуючи проти позовних вимог, звертає увагу суду на те, що 14.11.2012 р. в Казімєж-Дольному на виконання рішення про надання гранту, прийнятого спільним Моніторинговим Комітетом програми транскордонного Співробітництва Польща - Білорусь - Україна 2007-2013 укладено договір № ІРВU.01.02.00-78-484/11-00 між Міністерством Регіонального Розвитку Польщі та Волинською обласною радою (за умовами угоди - "бенефіціар") про надання гранту для впровадження проекту - створення водолікувального комплексу в селі Грем'яче (2-поверхового об'єкту на території КП) і проведення облаштування медично-лікувальним устаткуванням (а. с. 36-38).
Відповідно до п. 1.4. договору, бенефіціар приймає грант і зобов'язується впровадити проект під свою відповідальність.
Пунктом 7.1. додатку до договору II "Загальні положення, що стосуються грантових договорів, які фінансуються з коштів Європейського Союзу в межах зовнішньої діяльності" (є невід'ємною частиною договору) встановлено, що право власності, право інтелектуальної і промислової власності на результати проекту, звіти і інші документи, що з ним пов'язані, належать бенефіціару.
Пунктом 10 додатку до договору II "Загальні положення, що стосуються грантових договорів, які фінансуються з коштів Європейського Союзу в межах зовнішньої діяльності" визначено, що договір і платежі, що з ним пов'язані ні в якому разі не можуть бути передані на користь третьої сторони без попереднього письмового дозволу контрастуючого органу (грантодавець).
Додатком XI "Стандартний шаблон для передачі права власності на активи" до Грантової угоди зовнішньої діяльності Європейського Союзу укладеного між Міністерством Регіонального Розвитку Польщі та Волинською обласною радою визначено форму передачі власності на активи отримані в результаті впровадження проекту.
Тобто, із аналізу даних положень договору про надання гранту для впровадження проекту вбачається, що власником приміщення водолікувального комплексу в селі Грем'яче (2-поверхового об'єкту на території відповідача) із медично-лікувальним устаткуванням є засновник КП "Санаторій матері і дитини "Пролісок" - Волинська обласна рада.
Колегія суддів приймає до уваги доводи відповідача, що у 2016 році реалізація проекту була завершена, водолікувальний корпус на території КП "Санаторій матері і дитини "Пролісок" споруджено та поставлено на позабалансовий рахунок санаторію. Передача результатів проекту від бенефіціара до відповідача відбулася лише в грудні 2021 р. Медично-лікувальне устаткування, що громада області в особі КП "Санаторій матері і дитини "Пролісок" отримала, як результат грантового проекту № ІРВU.01.02.00-78-484/11-00, виробництва фірми "ВТL" та "Aquadelicia".
В свою чергу, технічна документація, сертифікати якості, гарантійні талони, документи, що підтверджують оплату, накладні знаходяться наразі у власності Грем'яченського старостинського округу, староста якого з незрозумілих причин не повертає їх власнику результатів грантового проекту № ІРВU.01.02.00-78-484/11-00.
Також в силу ст. 5 грантового проекту № ІРВU.01.02.00-78-484/11-00, бенефеціар повинен застосовувати всі необхідні заходу для оголошення факту фінансування проекту (в інформації, яка надається кінцевим споживачам, у звітах, у ЗМІ, проставляючи логотип ЄЄ).
Із пояснень відповідача, що не заперечувалося позивачем при розгляді справи в суді першої та апеляційної інстанцій було встановлено, що на ваннах "Aquadelicia", які знаходяться в КП "Санаторій матері і дитини "Пролісок" проставлений логотип грантового договору, як і на решті обладнання.
При цьому згідно п. 3.2.23.17 п. 3.2.23. "Закупівля обладнання для водолікувального комплексу" Додатку № 1 до запиту на платіж № 5 партнера 2 (тобто запиту Грем'яченської сільської ради до Волинської обласної ради на проведення фінансування придбання по грантовому договору) визначено статтю бюджету - "багатофункціональний комплекс", вартість якого 1 930 000 грн.
Апарат Aquadelicia IX - це новітня модель сучасного гідромасажного обладнання, оснащена найбільш повним функціоналом для проведення сеансів терапії, заснованих на водному впливі. Ванни "Aquadelicia" - універсальні і практичні комплекси, що можуть використовуватися в оснащенні медичних, реабілітаційних та оздоровчих установ.
Основні функції апарату "Aquadelicia": вихрова ванна високоефективна в лікуванні і профілактиці вегетативних порушень, дисфункціях систем крово - і лімфопостачання, захворювань опорно-рухової системи, а також володіє потужним зниженням больових відчуттів; перлинна ванна з бульбашковим масажем, надає розслабляючий ефект з мінімальним механічним впливом на тіло клієнта; киснева ванна; мінеральна і ароматична ванни (склад води для прийому водних процедур може збагачуватися рослинними настоями, ароматичними маслами або мінеральними добавками, грязями та водоростями); омолоджуюча ванна клеопатри; система повітряно-водного массажа; хромотерапія.
Також відповідна інформація про придбання ванн "Aquadelicia" з фото (тих самих ванн, які витребовує позивач) міститься в апробаційних матеріалах грантового договору №№ІРВU.01.02.00-78-484/11-00.
Окрім того, в матеріалах справи міститься прибуткова накладна на ТМЦ № 73 від 26.06.2017 р., в якій у п. 16 вказаний Багатофункціональний комплекс (пристрій циркулярного душу, ванна гідромасаж), в кількості 1 шт., до якого, як вказав відповідач, входять ванни "Aquadelicia", передані за програмою гранту.
Враховуючи викладене, колегія суддів констатує, що докази, надані відповідачем до матеріалів справи в підтвердження того, що спірні гідромасажні ванни, які просить позивач йому повернути були передані КП "Санаторій "Пролісок" за програмою гранту є більш вірогідними в розумінні ст. 79 ГПК України.
Також колегія суддів вважає за необхідне вказати про те, що судове рішення у справі №903/23/22, яка переглядається, суттєво відрізняється за обставинами справи № 903/437/21, встановленими судами, оскільки прийняте за іншими поданими сторонами та оціненими судами доказами (іншої фактично - доказової бази), що виключає подібність названих справ. За таких обставин, з огляду на фактичні обставини даної справи та фактично-доказову базу, подані сторонами та оцінені судами докази, у суду відсутні підстави вважати, що ці справи є подібними, враховуючи критерії подібності справ та встановлення істотно різних обставин справ.
Посилання скаржника, викладені ним в апеляційній скарзі, з огляду на встановлені судом вище обставини у даній справі, колегія суддів вважає такими, що не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, наведені доводи скаржника не спростовують висновків суду першої інстанції та зводяться до переоцінки доказів та встановлених судом обставин.
Суд апеляційної інстанції зазначає, що в рішенні ЄСПЛ "Кузнєцов та інші проти Росії" від 11.01.2007 р., аналізуючи право особи на справедливий розгляд її справи відповідно до статті 6 Конвенції, зазначено, що обов'язок національних судів щодо викладу мотивів своїх рішень полягає не тільки у зазначенні підстав, на яких такі рішення ґрунтуються, але й у демонстрації справедливого та однакового підходу до заслуховування сторін.
ЄСПЛ у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" зазначав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. ЄСПЛ зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення ЄСПЛ у справі "Трофимчук проти України").
З огляду на викладене, колегія суддів апеляційного суду вважає, що суд першої інстанції належно виконав свій обов'язок щодо мотивації прийнятого ним рішення у даній справі та дійшов правильного висновку про відсутність підстав для задоволення позову.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Статтею 276 ГПК України унормовано, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
За таких обставин, Північно-західний апеляційний господарський суд дійшов висновку, що рішення Господарського суду Волинської області від 15.03.2022 р. у справі № 903/23/22 необхідно залишити без змін, а апеляційну скаргу ОСОБА_1 - без задоволення.
Судові витрати за розгляд апеляційної скарги покладаються на апелянта згідно ст. ст. 129, 282 ГПК України.
Керуючись ст. ст. 129, 269, 270, 273, 275, 276, 281-284 ГПК України, суд
1. Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Волинської області від 15.03.2022 р. у справі № 903/23/22 - залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
2. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання повного судового рішення до Верховного Суду, відповідно до ст. ст. 287-291 ГПК України.
3. Справу повернути до Господарського суду Волинської області.
Повний текст постанови складено 18.07.2022
Головуючий суддя Олексюк Г.Є.
Суддя Гудак А.В.
Суддя Мельник О.В.