06 липня 2022 року
м. Київ
cправа № 903/841/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Сухового В. Г. - головуючого, Багай Н. О., Берднік І. С.,
за участю секретаря судового засідання - Денисевича А. Ю.,
за участю представників:
Офісу Генерального прокурора - Гамор Н. В.,
Міністерства освіти і науки України - не з'явився,
Регіонального відділення Фонду державного майна України
по Закарпатській, Львівській, Волинській областях - не з'явився,
Фізичної особи-підприємця Лисака Олега Олександровича - особисто,
Державного вищого навчального закладу "Нововолинський
електромеханічний коледж" - не з'явився,
розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника керівника Волинської обласної прокуратури
на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 30.03.2022 та
рішення Господарського суду Волинської області від 25.01.2022
у справі № 903/841/21
за позовом заступника керівника Володимир-Волинської окружної прокуратури в інтересах держави в особі уповноваженого органу здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах Міністерства освіти і науки України
до: 1) Регіонального відділення Фонду державного майна України по Закарпатській, Львівській, Волинській областях; 2) Фізичної особи-підприємця Лисака Олега Олександровича,
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Державний вищий навчальний заклад Нововолинський електромеханічний коледж,
про визнання недійсним договору, зобов'язання звільнити та повернути майно,
1. У жовтні 2021 року заступник керівника Володимир-Волинської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України (далі - Міністерство, Позивач) звернувся до Господарського суду Волинської області з позовом до Регіонального відділення Фонду державного майна України по Закарпатській, Львівській, Волинській областях (далі - Регіональне відділення, відповідач-1), Фізичної особи-підприємця Лисака Олега Олександровича (далі - ФОП Лисак О.О.), в якому просить:
- визнати недійсним Договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 924 від 02.07.2015 (далі - Договір оренди), укладений між РВ Фонду державного майна України по Волинській області та ФОП Лисак О.О.;
- зобов'язати ФОП Лисака О.О. звільнити та повернути балансоутримувачу - Державному вищому навчальному закладу "Нововолинський електромеханічний коледж" (далі - ДВНЗ "Нововолинський електромеханічний коледж") приміщення площею 33,8 кв. м, яке розташоване за адресою: Волинська область, м. Нововолинськ, вул. Шахтарська, 16.
2. Позов обґрунтовано тим, що за оспорюваним договором в оренду передано майно закладу освіти для проведення діяльності, яка непов'язана з освітнім процесом, що є порушенням вимог чинного на час укладення законодавства про освіту, тому в силу положень статей 203, 215 Цивільного кодексу України такий договір підлягає визнанню недійсним, а майно - поверненню навчальному закладу.
3. Рішенням Господарського суду Волинської області від 25.01.2022, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 30.03.2022, у задоволенні позову відмовлено, у зв'язку з пропуском строку позовної давності.
4. Судові рішення мотивовано тим, що Договір оренди суперечить вимогам частин першої, п'ятої статті 63 Закону України "Про освіту" від 23.05.1991 № 1060- XII (у редакції, чинній на момент укладення правочину), оскільки орендоване приміщення було передано в оренду для проведення господарської діяльності, не пов'язаної з навчально-виховним процесом та освітньою діяльністю, проте, пропущення позовної давності, про застосування якої заявлено Відповідачем-2, є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.
5. Заступник керівника Волинської обласної прокуратури (далі - скаржник, Прокурор) подав до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 30.03.2022 та рішення Господарського суду Волинської області від 25.01.2022, і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.
6. Підставою касаційного оскарження Прокурор зазначає пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, зокрема, статей 257, 261 Цивільного кодексу України, вказує на те, що у подібних правовідносинах відсутній висновок Верховного Суду у питанні застосування строків позовної давності при триваючих порушеннях законодавства щодо оренди майна, яке належить до державної власності, зокрема майна закладів освіти, а також вказує на порушення норм процесуального права, зокрема, статей 73 - 77, 80, 86, 236, 284 ГПК України, оскільки судами належним чином не з'ясовано і не перевірено усіх обставин справи у їх сукупності, керуючись законом.
7. Інші учасники справи відзиви на касаційну скаргу не надали, що у відповідності до частини третьої статті 295 ГПК України не перешкоджає перегляду оскаржуваних судових рішень у даній справі у касаційному порядку.
8. Верховний Суд, дослідивши доводи та аргументи, наведені Прокурором у касаційній скарзі, дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за поданою касаційною скаргою на підставі пункту 4 частини першої статті 296 ГПК України з огляду на таке.
9. Як встановлено судами попередніх інстанцій, 02.07.2015 між Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Волинській області (Орендодавець) та ФОП Лисаком О. О. (Орендар) укладено Договір оренди за умовами пункту 1.1 якого Орендарю передано у строкове платне користування державне окреме індивідуально визначене майно: частину приміщення корпусу № 1 і № 2, площею 33,8 кв. м, що знаходиться за адресою: Волинська обл., м. Нововолинськ, вул. Шахтарська, 16 та обліковується на балансі ДВНЗ "Нововолинський електромеханічний коледж" (код за ЄДРПОУ 04656909) (далі - Балансоутримувач).
10. Відповідно до пунктів 1.2 - 1.3 Договору оренди, майно передається в оренду з метою використання Орендарем для розміщення офісного приміщення.
11. Договір оренди укладено строком на 2 роки 364 дні та діє з 03.07.2015 по 01.07.2018 (пункт 10.1 вказаного Договору).
12. Зазначене орендоване майно передано Орендодавцю, що підтверджується актом приймання-передачі від 03.07.2015.
13. В подальшому вказаний Договір оренди неодноразово продовжувався на підставі Додаткової угоди № 2 від 02.07.2018 до 30.06.2021, та на підставі Додаткової угоди № 3 від 01.07.2021 - строком на 5 років з дати набрання чинності цим Договором.
14. За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності № 268698832, власником будівель ДВНЗ "Нововолинський електромеханічний коледж", зокрема, приміщення за адресою: Волинська область, м. Нововолинськ, вул. Шахтарська, 16, є держава.
15. Відповідно до витягу з Реєстру суб'єктів освітньої діяльності ДВНЗ "Нововолинський електромеханічний коледж" належить до сфери управління Міністерства освіти і науки України, форма власності - державна.
16. Згідно зі Статутом ДВНЗ "Нововолинський електромеханічний коледж", прийнятим загальними зборами колективу 24.06.2008 та затвердженим Міністерством освіти та науки України 14.07.2008, коледж є бюджетною установою, заснований на держаній формі власності, основним видом діяльності якого є забезпечення умов для отримання особою вищої освіти, підготовка фахівців для держави, підпорядкований Міністерству освіти і науки України.
17. Прокурор, звертаючись з позовом про визнання Договору оренди недійсним та зобов'язання звільнити і повернути орендоване майно балансоутримувачу, вказав на те, що оспорюваний правочин суперечить вимогам Закону України "Про освіту", оскільки об'єкти освіти і науки, що фінансуються з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов'язані з навчальним та науковим процесом, не підлягають приватизації, перепрофілюванню або використанню не за призначенням, зокрема, не підлягають здачі в оренду юридичним особам для використання, що не пов'язана з навчально-виховним процесом, тобто встановлено законодавчу заборону їх використання з іншою метою.
18. Заперечуючи проти позову, Відповідач-2 подав до суду першої інстанції клопотання про застосування строків позовної давності.
19. Суд апеляційної інстанції, залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, виходив з того, що системний аналіз положень частин першої, п'ятої статті 63 Закону України "Про освіту" від 23.05.1991 №1060-ХІІ (у редакції, чинній на момент укладення оспорюваного правочину), частини другої статті 4, частини другої статті 5 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.1992 № 2269-ХІІ (у редакції, чинній на момент укладення оспорюваного правочину), підпункту 2 пункту 8 Постанови Кабінету Міністрів України від 27.08.2010 № 796 "Про затвердження переліку платних послуг, які можуть надаватися навчальними закладами, іншими установами та закладами системи освіти, що належать до державної і комунальної форми власності" (у редакції, чинній на момент укладання оспорюваного правочину), пункту 3.19 Державних санітарних правил і норм влаштування, утримання загальноосвітніх навчальних закладів та організації навчально-виховного процесу ДСанПіН 5.5.2.008-01, затверджених постановою Головного державного санітарного лікаря України від 14.08.2001 № 63 (у редакції, чинній на момент укладання оспорюваного правочину) дає підстави для висновку, що надання в оренду об'єктів освіти і науки (приміщень, споруд, обладнання), що тимчасово не задіяні, дозволяється лише для їх використання, пов'язаного з освітнім процесом відповідного навчального закладу, за умови, коли це не погіршує соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі.
20. Враховуючи те, що всупереч законодавчій забороні приміщення закладу освіти передано в оренду ФОП Лисак О. О. з метою використання для проведення діяльності з виробництва будівельних виробів (пластмас), виробництва меблів для офісів і підприємств торгівлі тощо, тобто, для діяльності, не пов'язаної з освітнім процесом ДВНЗ "Нововолинський електромеханічний коледж", тому в силу приписів частини першої статті 203, частини першої статті 215, частини першої статті 216 Цивільного кодексу України є підстави для визнання Договору оренди недійсним, із застосуванням правових наслідків недійсності правочину шляхом зобов'язання Орендаря повернути спірне приміщення балансоутримувачу в порядку і на умовах, які встановлені законом.
21. Водночас, при вирішенні порушеного за клопотанням Відповідача-2 питання застосування строків позовної давності суди виходили з того, що якщо у передбачених законом випадках, у разі порушення або загрози порушення інтересів держави з позовом до суду звертається прокурор від імені органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, позовну давність слід обчислювати з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. При цьому положення цивільного законодавства про строк позовної давності не наділяють прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої він звертається до суду.
22. До спірних відносин застосовується загальна позовна давність тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України), перебіг якої починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 Цивільного кодексу України).
23. Судами встановлено, що на Міністерство освіти і науки України як уповноважений орган управління державним майном, на захист прав якого звернувся прокурор з цим позовом, покладено обов'язок здійснення державного нагляду (контролю) за діяльністю закладів освіти, тому з моменту укладення оспорюваного правочину у Міністерства освіти і науки України існувала об'єктивна можливість знати про обставини його укладення та можливе порушення інтересів держави.
24. За таких обставин суди дійшли висновку, що трирічний строк позовної давності охоплюється періодом з 02.07.2015 до 02.07.2018, проте з позовом до суду в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України прокурор звернувся лише 11.10.2021, тобто, у даному випадку пропущено трирічний строк позовної давності за вимогами прокурора, що з урахуванням відсутності документального підтвердження поважності причин такого пропуску є підставою для відмови у позові.
25. Як вже зазначалось, касаційне провадження у даній справі відкрито відповідно до пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України, яка визначає, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
26. Прокурор у касаційній скарзі зазначає, що у подібних правовідносинах відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм матеріального права, а саме, положень статей 257, 261 Цивільного кодексу України, враховуючи те, що дії сторін оспорюваного правочину є триваючим правопорушенням, на які не поширюється строк позовної давності.
27. Враховуючи підставу касаційного оскарження, Суд зауважує, що положення пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України спрямовані на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.
28. При цьому умовами касаційного перегляду з указаних мотивів є: (1) відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права, яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин, (2) відсутність такого висновку саме у подібних правовідносинах.
29. Надаючи оцінку аргументам касаційної скарги щодо підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, Суд виходить з наступного.
30. Процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.
31. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи (постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)). Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов'язаних із правами й обов'язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб'єктів (видової належності сторін спору) й об'єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).
32. Задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов'язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин) Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 конкретизувала:
- висновок про те, що така подібність означає, зокрема, тотожність суб'єктного складу правовідносин, об'єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин);
- висновок про те, що під судовими рішеннями у подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, за змістом яких тотожними, аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.
33. Здійснена Великою Палатою Верховного Суду конкретизація полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
34. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17 зазначила, що суди під час вирішення подібних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.
35. У справі № 903/841/21, що переглядається, предметом позову є вимога прокурора заявлена в інтересах держави в особі Міністерства освіти і науки України про визнання недійсним Договору оренди від 02.07.2015 з підстав, недодержання в момент його вчинення вимог чинного законодавства про освіту, а також похідна вимога про зобов'язання звільнити та повернути орендоване майно.
36. Вирішуючи спори про визнання правочинів (договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (зазначена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17).
37. Отже, дії сторін оспорюваного правочину та відповідність його умов вимогам чинного законодавства оцінюються судом саме на момент укладення правочину.
38. Враховуючи предмет заявлених вимог, зміст правовідносин, що склались між сторонами спору та доводи касаційної скарги, спірним є питання застосування наслідків спливу строку позовної давності, про що було заявлено Відповідачем-2, до вимог прокурора у цій справі.
39. Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
40. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України), перебіг якої відповідно до частини першої статті 261 Цивільного кодексу України починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
41. При цьому встановлення початкового моменту перебігу позовної давності має важливе значення, оскільки від нього залежить і застосування судом матеріального права, і правила обчислення позовної давності, і захист порушеного права.
42. За змістом статей 256, 261 Цивільного кодексу України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).
43. При цьому і в разі пред'явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це, особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади (аналогічний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, від 30.05.2018 у справі № 359/2012/15-ц).
44. Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами "довідалася" та "могла довідатися" у статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
45. Отже, законодавцем у частині першій статті 261 Цивільного кодексу України установлена презумпція можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому позивач повинен довести відповідно до вимог статті 74 ГПК України факт неможливості довідатися про порушення свого цивільного права та факт необізнаності про таке порушення (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 17.09.2019 зі справи № 910/14469/18, від 19.05.2020 зі справи № 33/5009/8037/11, від 26.05.2021 зі справи № 520/5517/17, від 27.05.2021 зі справи № 914/1201/19).
46. Отже, для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об'єктивні (сам факт порушення права), так і суб'єктивні (особа довідалася або повинна була довідатись про це порушення) чинники. Це ж стосується й особи, яка його порушила.
47. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16 зазначено, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 Цивільного кодексу України), за змістом яких особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.
48. Відповідно до частин третьої, четвертої статті 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.
49. Позивач повинен довести і той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
50. З урахуванням наведених вище правових положень та на підставі дослідження поданих сторонами доказів, судами встановлено, що Міністерством освіти і науки України було погоджено Договір оренди, а отже саме з моменту укладення цього договору орган, уповноважений виконувати функції держави у спірних правовідносинах, знав про існування спірного Договору оренду, тобто з 02.07.2015, тому звернення Прокурора з даним позовом здійснено з пропуском строку позовної давності, що є підставою для відмови у позові.
51. Близький за змістом висновок щодо застосування положень статей 257, 261, 267 Цивільного кодексу України, викладений у постановах Верховного Суду від 11.03.2020 у справі № 753/6432/16-ц, від 22.05.2019 у справі № 363/2894/17-ц, від 30.07.2019 у справі № 916/1807/18, від 24.04.2019 у справі № 301/1916/16-ц, від 21.02.2018 у справі № 144/1290/15-ц, від 30.05.2018 у справі № 916/575/17, у яких викладено висновок щодо визначення та початку перебігу трирічного строку позовної давності за вимогами про визнання правочину недійсним.
52. Отже, Верховний Суд у наведених постановах виклав висновок щодо питання застосування норм статей 257, 261 Цивільного кодексу України у подібних правовідносинах.
53. Посилання Прокурора щодо безпідставності застосування судами попередніх інстанцій строку позовної давності у спірних правовідносинах, оскільки за оспорюваним Договором оренди дії сторін є триваючим правопорушенням і у такому разі позовна давність не може поширюватись на вимоги про визнання правочину недійсним, Суд відхиляє з огляду на те, що предметом спору у цій справі є вимога про захист цивільних прав та інтерес (відновлення порушеного права) шляхом визнання недійсним Договору оренди та зобов'язання звільнити і повернути орендоване майно балансоутримувачу, а не усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання своїм майном за статтею 391 Цивільного кодексу України, коли право власності підлягає захисту від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння (негаторний позов).
54. При цьому заявлені у справі позовні вимоги обґрунтовано тим, що за оспорюваним Договором оренди передано в оренду майно освітнього закладу, в супереч законодавчій забороні (стаття 63 Закону України "Про освіту" від 23.06.1991 № 1060-ХІІ), для діяльності, що не пов'язана з освітнім процесом відповідного навчального закладу та призвела до погіршення соціально-побутових умов осіб, які навчаються або працюють у навчальному закладі, що свідчить про порушення при укладенні цього договору вимог закону, у зв'язку з чим прокурор просив визнати такий договір недійсним та зобов'язати Орендаря звільнити і повернути орендоване майно. Тобто правопорушення, на яке посилається Прокурор як на підставу позову, не можна вважати триваючим, оскільки воно пов'язане з моментом вибуття майна з володіння Позивача. (Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 08.05.2018 у справі № 908/1409/17).
55. Наведеним повністю спростовується твердження Прокурора про відсутність на теперішній час висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права, якими обґрунтовано доводи касаційної скарги, у подібних правовідносинах.
56. Відповідно до частини четвертої статті 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
57. З огляду на викладене, Суд дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення попередніх інстанцій у справі № 903/841/21, яка переглядається, за своїм змістом відповідають висновкам Верховного Суду у питанні застосування статей 257, 261 Цивільного кодексу України.
58. Відповідно до пункту 4 частин першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку).
59. З огляду на те, що Верховний Суд вже викладав свої висновки щодо застосування норм матеріального права, які зазначені Прокурором у касаційній скарзі та які регулюють спірні правовідносини, в інших справах з подібними правовідносинами, і Верховний Суд не вбачає підстав відступати від цих висновків, Верховний Суд вважає, що наведена Прокурором у касаційній скарзі підстава касаційного оскарження судових рішень у цій справі не знайшла свого підтвердження та є необґрунтованою, а касаційне провадження за касаційною скаргою заступника керівника Волинської обласної прокуратури на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 30.03.2022 та рішення Господарського суду Волинської області від 25.01.2022 у справі № 903/841/21 підлягає закриттю на підставі пункту 4 частини першої статті 296 ГПК України.
60. Відповідно до частин другої та третьої статті 314 ГПК України процедурні питання, пов'язані з рухом справи, клопотання та заяви учасників справи, питання про відкладення розгляду справи, оголошення перерви, зупинення провадження у справі, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються судом касаційної інстанції шляхом постановлення ухвал в порядку, визначеному цим Кодексом для постановлення ухвал суду першої інстанції.
61. У зв'язку з тим, що Верховний Суд дійшов висновку про закриття касаційного провадження відповідно до приписів статті 296 ГПК України, судові витрати за розгляд касаційної скарги покладаються на скаржника та поверненню відповідно до пункту 5 частини 1 статті 7 Закону України "Про судовий збір" не підлягають.
Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
1. Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою заступника керівника Волинської обласної прокуратури на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 30.03.2022 та рішення Господарського суду Волинської області від 25.01.2022 у справі № 903/841/21.
Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення і оскарженню не підлягає.
Головуючий Суховий В.Г.
Судді Багай Н. О.
Берднік І.С.