29 червня 2022 року
м. Київ
cправа № 907/272/20
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Берднік І.С. - головуючого, Багай Н.О., Сухового В.Г.,
секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,
за участю представників:
Офісу Генерального прокурора - не з'явився,
Фонду державного майна України - Матіюка Д.В.,
Виконавчого комітету Соймівської сільської ради
Міжгірського району Закарпатської області - не з'явився,
Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів
профспілок України «Укрпрофоздоровниця» - Лужбіної Н.Б.,
Дочірнього підприємства «Санаторій Верховина» Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України
«Укрпрофоздоровниця» - Лужбіної Н.Б.,
Федерації професійних спілок України - Багатченка Ю.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Заступника керівника Львівської обласної прокуратури
на постанову Західного апеляційного господарського суду від 17.01.2022 (у складі колегії суддів: Зварич О.В. (головуючий), Гриців В.М., Якімець Г.Г.)
та рішення Господарського суду Закарпатської області від 12.05.2021 (суддя Ушак І.Г.)
у справі № 907/272/20
за позовом Хустської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Фонду державного майна України
до Виконавчого комітету Соймівської сільської ради Міжгірського району Закарпатської області, Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця»,
за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця»: Дочірнього підприємства «Санаторій Верховина» Закритого акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця», Федерації професійних спілок України,
про визнання недійсними рішень, скасування свідоцтв про право власності та запису про державну реєстрацію прав, визнання права власності,
У квітні 2020 року Керівник Хустської місцевої прокуратури (далі - прокурор) звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Фонду державного майна України до Виконавчого комітету Соймівської сільської ради Міжгірського району Закарпатської області (далі - виконком Соймівської сільської ради), Приватного акціонерного товариства лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця» (далі - ПрАТ «Укрпрофоздоровниця»), у якому просив:
- визнати недійсним рішення виконкому Соймівської сільської ради від 02.04.2000 № 34 «Про оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна» та скасувати свідоцтво про право власності на жилі та нежилі будівлі і споруди від 11.04.2000 № 1;
- визнати недійсним рішення виконкому Соймівської сільської ради від 14.07.2006 № 3 «Про оформлення права власності» та скасувати свідоцтво про право власності на жилі та нежилі будівлі від 15.02.2007 № 8, видане Закритому акціонерному товариству лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця»;
- скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про державну реєстрацію прав № 17850895, на підставі якого за Закритим акціонерним товариством лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця» зареєстровано право приватної власності на комплекс будівель санаторію «Верховина», що знаходиться у с. Сойми, б/н, Міжгірського р-ну Закарпатської обл.;
- визнати за державою в особі Фонду державного майна України право власності на комплекс будівель санаторію «Верховина» вартістю 4 321 900,00 грн, що знаходиться у с. Сойми, б/н, Міжгірського р-ну Закарпатської обл.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що за результатами перевірки дотримання законності при розпорядженні та використанні об'єктів нерухомості державної власності прокуратурою виявлено факт незаконної видачі на підставі оспорюваних рішень Закритому акціонерному товариству лікувально-оздоровчих закладів профспілок України «Укрпрофоздоровниця» (далі - ЗАТ «Укрпрофоздоровниця»; найменування змінено на ПрАТ «Укрпрофоздоровниця») свідоцтв про право власності на нерухоме майно санаторію «Верховина».
Посилаючись на те, що відчуження державного майна - об'єктів нерухомого майна санаторію «Верховина» - відбулося поза волею власника, без згоди Фонду державного майна України, прокурор просив задовольнити позов.
Відповідачі, заперечуючи проти позову, заявили про застосування позовної давності.
Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 16.12.2020 до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні ПрАТ «Укрпрофоздоровниця» залучено Дочірнє підприємство «Санаторій Верховина» ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» (далі - ДП «Санаторій Верховина») та Федерацію професійних спілок України.
Рішенням Господарського суду Закарпатської області від 12.05.2021, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 17.01.2022, у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у лютому 2022 року Заступник керівника Львівської обласної прокуратури подав касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадку, передбаченого пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати постановлені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 03.05.2022 відкрито касаційне провадження у справі № 907/272/20 за касаційною скаргою Заступника керівника Львівської обласної прокуратури з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 08.06.2022.
ПрАТ «Укрпрофоздоровниця» та ДП «Санаторій Верховина» у відзивах на касаційну скаргу зазначили про правильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просили залишити оскаржені судові рішення без змін, а касаційну скаргу без задоволення.
Фонд державного майна України у поясненнях щодо касаційної скарги підтримав доводи, викладені у касаційній скарзі прокурор, просив касаційну скаргу задовольнити, судові рішення у справі скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 08.06.2022 оголошено перерву в судовому засіданні у справі № 907/272/20 до 29.06.2022.
Офіс Генерального прокурора, виконком Соймівської сільської ради у судове засідання своїх представників не направили.
Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.
Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК.
Так, за змістом частини 1, пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.
Ураховуючи положення статті 202 ГПК, наявність відомостей про направлення зазначеним учасникам справи ухвал з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, висновки Європейського суду з прав людини у справі «В'ячеслав Корчагін проти Росії», також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов'язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов'язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційних скарг по суті за відсутності зазначених представників.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд виходить із такого.
При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що згідно з рішенням виконкому Соймівської сільської ради від 02.04.2000 № 34 «Про оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна» вирішено оформити право власності на жилі будинки, нежилі будівлі та споруди, які належать Колективному підприємству «Укрпрофоздоровниця», Об'єднанню санаторно-курортних закладів профспілок «Закрпаткурорт», Санаторію «Верховина» на праві колективної власності; свідоцтво про право власності на ці будівлі зареєструвати в Міжгірському підприємстві технічної інвентаризації.
Відповідно до рішення виконкому Соймівської сільської ради від 14.07.2006 № 3 «Про оформлення права власності» вирішено оформити право власності на жилі та нежилі будівлі на ЗАТ «Укрпрофоздоровниця»; свідоцтво про право власності зареєструвати в Міжгірському підприємстві технічної інвентаризації.
У преамбулі цих рішень виконкому Соймівської сільської ради зазначено, що їх прийнято на підставі зібраних матеріалів, відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», підзаконних нормативних актів щодо порядку державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна.
На підставі зазначених рішень від 02.04.2000 № 34 та від 14.07.2006 № 3 Соймівська сільська рада видала свідоцтва від 11.04.2000 та від 15.02.2007, якими засвідчено право власності ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» на комплекс будівель Санаторію «Верховина», розташованого в с. Сойми Міжгірського р-ну Закарпатської обл.
15.02.2007 на підставі цих свідоцтв про право власності проведено державну реєстрацію права приватної власності ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» на нерухоме майно - комплекс будівель і споруд санаторію, розташованого в с. Сойми Міжгірського р-ну Закарпатської обл., що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно за № 157408192.
Предметом позову у справі, яка розглядається, є вимога, заявлена прокурором в інтересах держави в особі Фонду державного майна України до виконкому Соймівської сільської ради, ПрАТ «Укрпрофоздоровниця», про визнання недійсним рішення виконкому Соймівської сільської ради від 02.04.2000 № 34 «Про оформлення права власності на об'єкти нерухомого майна» та скасування свідоцтва про право власності на жилі та нежилі будівлі і споруди від 11.04.2000 № 1; визнання недійсним рішення виконкому Соймівської сільської ради від 14.07.2006 № 3 «Про оформлення права власності» та скасування свідоцтва про право власності на жилі та нежилі будівлі від 15.02.2007 № 8, видане ЗАТ «Укрпрофоздоровниця»; скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про державну реєстрацію прав № 17850895, на підставі якого за ЗАТ «Укрпрофоздоровниця» зареєстровано право приватної власності на комплекс будівель санаторію «Верховина», що знаходиться у с. Сойми, б/н, Міжгірського р-ну Закарпатської обл.; визнання за державою в особі Фонду державного майна України права власності на комплекс будівель санаторію «Верховина» вартістю 4 321 900,00 грн, що знаходиться у с. Сойми, б/н, Міжгірського р-ну Закарпатської обл. Позов обґрунтовано обставинами незаконного вибуття об'єктів нерухомого майна санаторію «Верховина» з власності держави.
Відповідачі проти позову заперечили та заявили про застосування позовної давності.
Суди попередніх інстанцій, вирішуючи питання щодо правового статусу спірного майна, виходили із того, що спірні об'єкти нерухомості були майном громадської організації колишнього Союзу РСР та перебували у віданні Української республіканської Ради професійних спілок, правонаступником якої після розпаду Союзу РСР стала Рада Федерації незалежних професійних спілок України, а у подальшому - Федерація професійних спілок України.
Так, 23.04.1960 на виконання постанови Ради Міністрів Союзу РСР від 10.03.1960 № 335 «Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку» Радою Міністрів Української РСР прийнято постанову № 606 «Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров'я УРСР», за змістом якої зобов'язано Міністерство охорони здоров'я УРСР передати до 01.05.1960 Українській республіканській Раді профспілок усі діючі госпрозрахункові санаторії і будинки відпочинку згідно з додатками №№ 1, 2; також постановлено, що передача у відання профспілкових органів курортних установ, санаторіїв, будинків відпочинку та інших підприємств і організацій здійснюється безоплатно з усім обладнанням, транспортом, допоміжними підприємствами і підсобними господарствами, спорудами, жилими будинками, земельними ділянками та ін.
Пансіонат «Сойми», який у подальшому перейменовано у Санаторій «Верховина» (с. Сойми Міжгірського р-ну Закарпатської обл.), було включено до переліку об'єктів, що передаються Українській республіканській Раді профспілок (правонаступником якої згодом стала Рада Федерації незалежних професійних спілок України, а у подальшому - Федерація професійних спілок України).
Згідно з постановою Верховної Ради Української РСР від 29.11.1990 № 506-ХІІ «Про захист суверенних прав власності Української РСР» на території республіки введено мораторій на будь-які зміни форми власності та власника державного майна до введення у дію Закону Української РСР про роздержавлення майна.
Відповідно до Указу Президії Верховної Ради України від 30.08.1991 № 1452-XII «Про передачу підприємств, установ та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України, у власність держави» та Закону України від 10.09.1991 № 1540-ХІІ «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, розташовані на території України» майно та фінансові ресурси підприємств, установ, організацій та інших об'єктів союзного підпорядкування, розташованих на території України, є державною власністю України.
Згідно з Постановою Верховної Ради України від 10.04.1992 № 2268-ХІІ «Про майнові комплекси та фінансові ресурси громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташовані на території України» майно та фінансові ресурси розташованих на території України підприємств, установ та об'єктів, що перебували у віданні центральних органів цих організацій, до визначення правонаступників загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, тимчасово передані Фонду державного майна України.
За змістом Постанови Верховної Ради України від 04.02.1994 № 3943-ХІІ «Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР» тимчасово, до законодавчого визначення суб'єктів права власності майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташованого на території України, зазначене майно є загальнодержавною власністю.
Як установлено судами, спірне майно, яке перебувало у віданні Української республіканської Ради профспілок та в подальшому було передано до статутного фонду АТ «Укрпрофоздоровниця», є державною власністю, повноваження щодо управління яким здійснює Фонд державного майна України.
Ураховуючи наведене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про те, що спірний об'єкт (комплекс будівель і споруд санаторію) мав статус державної (загальнодержавної) власності, тому здійснення будь-яких дій щодо зміни власника цього майна є неправомірним, у зв'язку із чим оспорювані рішення відповідача щодо спірного майна, а також подальша реєстрація права власності, не відповідають закону, визначеній компетенції та прийнято з порушенням прав держави в особі позивача як органу, уповноваженого на здійснення відповідних функцій щодо розпорядження майном, що є державною власністю.
Разом із тим суд першої інстанції, з висновками якого погодився і суд апеляційної інстанції, відмовив у задоволенні позову і мотивував таке рішення спливом позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі.
У поданій касаційній скарзі Заступник керівника Львівської обласної прокуратури послався, зокрема на неправильне застосування судами попередніх інстанцій при вирішенні спору норм матеріального права, а саме статей 256, 257, 261,3126, 321, 328, 332, 388, 392 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), порушенням норм процесуального права (статей 73, 74, 236, 238 ГПК) та неврахування висновків Верховного Суду з питань застосування позовної давності при вирішенні спорів у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 17.06.2020 у справі № 916/1689/17, від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 31.10.2018 у справі № 367/6105/16-ц, від 07.11.2018 у справі № 575/476/16-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, від 05.12.2018 у справі № 522/2202/15-ц, № 522/2201/15-ц, № 522/2110/15-ц, від 07.08.2019 у справі № 2004/1979/12, від 18.12.2019 у справі № 522/1029/18, від 16.06.2020 у справі № 372/266/15-ц.
Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Верховний Суд, переглянувши судові рішення у межах, передбачених статтею 300 ГПК, виходить із такого.
Як установлено судами попередніх інстанцій у справі, яка розглядається, прокурором подано позов із зазначеними вище вимогами 30.04.2020.
Відповідачі до винесення судового рішення заявили про застосування позовної давності.
У статті 15 ЦК закріплено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Частиною 2 статті 2 ЦК передбачено, що одним з учасників цивільних відносин є держава Україна, яка згідно зі статтями 167, 170 ЦК набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.
Відповідно до статті 4 ГПК юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частина 2). До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (частина 3).
У визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача (частини 3, 5 статті 53 ГПК).
Строк, у межах якого пред'являється позов як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу) ЦК визначено як позовну давність (стаття 256 ЦК).
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК), перебіг якої, відповідно до частини 1 статті 261 ЦК починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Отже, як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах зазначеної особи іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється однаково - з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Аналіз наведених норм права дає підстави для висновку, що прокурор здійснює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду, на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу строку позовної давності поширюється і на звернення прокурора до суду із позовом про захист інтересів держави, у цій справі - в особі Фонду державного майна України.
Аналогічний за змістом правовий висновок викладено, зокрема в постановах Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16, від 30.05.2018 у справі № 359/2012/15-ц, Верховного Суду від 07.02.2018 у справі № 32/5009/5385/11.
У пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами №№ 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20.09.2011 за заявою № 14902/04 у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).
Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», наведених у статті 261 ЦК, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.
Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК, про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.
Судом апеляційної інстанції установлено, що відповідно до Постанови Верховної Ради України від 01.11.1996 № 461/96-ВР «Про проект Постанови Верховної Ради України про тлумачення Постанови Верховної Ради України «Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР» Фонду державного майна України доручено провести інвентаризацію майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР станом на 24.08.1991 і подати Верховній Раді України перелік суб'єктів, у володінні яких знаходиться це майно.
На виконання цієї постанови Фондом державного майна України у 1996 році складено Перелік лікувально-оздоровчих організацій, установ і підприємств, які станом на 24.08.1991 перебували у віданні Федерації незалежних профспілок України, до якого було включено Санаторій «Верховина» (с. Сойми).
Про ці обставини зазначено Фондом державного майна України у листі від 30.11.2018 № 10-24-24554, наявного у матеріалах справи.
Разом із тим судом першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, правомірно відхилено посилання прокурора на те, що Фонд державного майна України про порушення прав держави дізнався з моменту отримання запиту прокуратури від 20.11.2018 № 05/1-634вих-18, та обґрунтовано зауважено, що обов'язок позивача як особи, уповноваженої здійснювати функції держави у відповідних правовідносинах, знати про стан майнових прав щодо об'єктів державної власності презюмується, і за встановлених у справі обставин у Фонду була об'єктивна можливість довідатися або могти довідатися про порушення прав держави щодо санаторних комплексів, зокрема і спірного майна, які перебували у віданні Федерації незалежних профспілок України, що також слідує з Угоди про взаємодію Фонду державного майна України та Федерації професійних спілок України від 04.07.2006 № 299, відповідно до якої було передбачено здійснення спільних заходів для проведення інвентаризації об'єктів Федерації професійних спілок України, і при виявленні об'єктів, які на 100 % є державною власністю, внести відповідні відомості про них до Єдиного реєстру об'єктів державної власності.
Незважаючи на викладене та всупереч своєму обов'язку з управління державним майном, станом на час подання прокурором позову Фонд державного майна України не вжив заходів, спрямованих на повернення спірного майна державі.
Таким чином, за встановлених у справі обставин, упродовж тривалого часу Фонд державного майна України був обізнаний з фактом вибуття майна з державної власності та мав право і можливість звернутися до суду за захистом порушеного права, але таким правом не скористався.
Разом із тим суд касаційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за змістом частини 5 статті 267 ЦК позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності.
Закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права у випадку подання позову з пропуском позовної давності, тому таке питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог. Питання щодо поважності цих причин, тобто наявності обставин, які з об'єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.
Водночас до висновку про поважність причин пропуску позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі. При цьому поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред'явлення позову неможливим або утрудненим. Встановлення обставин, які свідчать про поважність причин пропуску позовної давності, здійснюється судом за загальними правилами доказування, визначеними процесуальним законом. Якщо суд дійде висновку про те, що позовна давність пропущена з поважної причини, то у своєму рішенні наводить відповідні мотиви з посиланням на докази на підтвердження цих висновків.
Наведене узгоджується з правовими висновками, викладеними, зокрема, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.05.2020 у справі № 922/1467/19.
Натомість у справі, яка розглядається, судами попередніх інстанцій не встановлено будь-яких обставин, які б давали підстави визнати поважними причини пропущення позовної давності, а позивачем відповідно до статей 73, 74, 76, 77 ГПК таких обставин належними і допустимими доказами не доведено.
За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог у зв'язку зі спливом позовної давності, про застосування якої відповідно до статті 267 ЦК заявлено відповідачами у справі.
За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
При цьому, необхідно зазначити, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 зазначено, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об'єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов'язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об'єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб'єктним і об'єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб'єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов'язково мають бути тотожними, тобто однаковими. Відсутність такої подібності зумовлює закриття касаційного провадження.
Заступник керівника Львівської обласної прокуратури підставу касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, обґрунтував тим, що судами попередніх інстанцій при вирішенні спору застосовано норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах від 17.06.2020 у справі № 916/1689/17, від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц, від 31.10.2018 у справі № 367/6105/16-ц, від 07.11.2018 у справі № 575/476/16-ц, від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 28.11.2018 у справі № 504/2864/13-ц, від 05.12.2018 у справі № 522/2202/15-ц, № 522/2201/15-ц, № 522/2110/15-ц, від 07.08.2019 у справі № 2004/1979/12, від 18.12.2019 у справі № 522/1029/18, від 16.06.2020 у справі № 372/266/15-ц.
Ураховуючи встановлені судами попередніх інстанцій у справі, яка розглядається, обставин щодо пропуску позовної давності та не доведення позивачем обставин, які б давали підстави для визнання поважними причин пропущення позовної давності, суд касаційної інстанції вважає помилковим посилання скаржника на незастосування судом правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду у зазначених справах, на які прокурор посилався у касаційній скарзі, оскільки зазначені висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судом з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними.
Водночас з огляду на конкретні, встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи № 907/272/20, яка розглядається, відсутні підстави для висновку про застосування судами в оскаржуваних рішеннях норм права, без урахування висновків щодо застосування цих норм права, викладених у наведених скаржником постановах Верховного Суду.
Інші доводи касаційної скарги не обґрунтовані підставами касаційного оскарження, визначеними частиною 2 статті 287 ГПК, не спростовують наведених висновків та не впливають на них.
Аргументи, наведені у касаційній скарзі, не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржником норм матеріального права та зводяться до переоцінки встановлених судами попередніх інстанцій обставин.
Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції, за результатами розгляду касаційної скарги, має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
За змістом статті 309 ГПК суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.
Ураховуючи те, що доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права при прийнятті оскаржених судових рішень не знайшли свого підтвердження, суд касаційної інстанції дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції - без змін.
Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК покладається на скаржника.
Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
1. Касаційну скаргу Заступника керівника Львівської обласної прокуратури залишити без задоволення.
2. Постанову Західного апеляційного господарського суду від 17.01.2022 та рішення Господарського суду Закарпатської області від 12.05.2021 у справі № 907/272/20 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя І.С. Берднік
Судді: Н.О. Багай
В.Г. Суховий