14 липня 2022 року
м. Київ
справа № 620/3095/20
адміністративне провадження № К/9901/4615/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Данилевич Н.А.,
суддів: Мацедонської В.Е., Радишевської О.Р.,
розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 січня 2021 року (колегія суддів: Карпушова О.В., Губська Л.В., Епель О.В.) у справі №620/3095/20
за позовом ОСОБА_1
до Військової частини НОМЕР_1
про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії,
І. ІСТОРІЯ СПРАВИ
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом, у якому просить:
визнати протиправним дії військової частини НОМЕР_1 щодо несвоєчасної виплати грошової компенсації за невикористані дні щорічної додаткової відпустки;
зобов'язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити середній заробіток за 354 дні затримки повного розрахунку при звільненні шляхом множення середньоденного розміру грошового забезпечення за останні два місяці служби на кількість днів затримки виплати грошової компенсації за невикористані дні щорічної додаткової відпустки.
Свої позовні вимоги мотивує тим, що станом на день прийняття наказу про виключення зі списків особового складу відповідач не провів з ним усіх розрахунків. Зазначив, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпПУ.
Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 09 жовтня 2020 року позовні вимоги задоволено.
Визнано протиправними дії військової частини НОМЕР_1 щодо несвоєчасної виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані дні щорічної додаткової відпустки.
Зобов'язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за 354 дні затримки повного розрахунку при звільненні.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що на час прийняття наказу про виключення позивача зі списків особового складу, відповідачем не було проведено з позивачем усіх необхідних розрахунків. Остаточний розрахунок проведено 24.06.2020, а тому суд дійшов висновку, що сума середнього заробітку за час затримки розрахунку з позивачем підлягає відшкодуванню по день проведення фактичного розрахунку. Враховуючи, що позивач був виключений зі списків особового складу з 05.07.2019, на думку суду, з 06.07.2019 по день фактичного розрахунку (24.06.2020) відповідач повинен самостійно нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за весь час затримки розрахунку (по 23.06.2020).
Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції
Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 січня 2021 року апеляційну скаргу Військової частини НОМЕР_1 на рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 09 жовтня 2020 року задоволено.
Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 09 жовтня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправними дій та зобов'язання вчинити певні дії було скасовано.
Прийнято нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити дії відмовлено.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд вказав, що передбачений ч.1 ст.117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних працівникові сум у строки, зазначені в ст.116 КЗпП України, при цьому визначальною є така обставина, як невиплата належних працівникові на час звільнення сум саме з вини власника або уповноваженого ним органу. Водночас, за позицією суду, стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати. Отже, зобов'язання нарахувати та виплатити позивачу компенсацію за невикористану додаткову відпустку в судовому порядку не тягне за собою обов'язку про нарахування і виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та відзиву (заперечень)
12 лютого 2021 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_1 на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 січня 2021 року, в якій позивач просить скасувати оскаржуване судове рішення і залишити в силі рішення суду першої інстанції.
На обґрунтування поданої касаційної скарги скаржник вказує на наявність виняткових обставин, передбачених пунктом 2 частини п'ятої статті 328 КАС України. Посилається на те, що справа стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки висновки суду апеляційної інстанції не узгоджуються із практикою Верховного Суду, викладеною у постановах від 20.09.2018 в справі №810/1549/17, від 17.10.2018 у справі №805/2948/17-а, від 08.11.2018 в справі №821/1333/16, від 18.04.2019 у справі №806/889/17, від 31.10.2019 в справі №825/598/17, від 31.03.2020 у справі №808/2122/18, а також має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу. Зазначає, що в цих справах Суд вказав, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у визначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтями 117 КЗпП України, тобто виплати працівнику суми середнього заробітку за час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку.
Ухвалою Верховного Суду від 23 лютого 2021 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі.
Підставою для відкриття провадження є посилання скаржника на пунктом 2 частини п'ятої статті 328 КАС України, пункт 1 частини четвертої статті 328 КАС України.
Ухвалою Суду від 13 липня 2022 року вказану адміністративну справу призначено до розгляду.
II. ФАКТИЧНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1.
Наказом командира в/ч НОМЕР_1 від 05.07.2019 № 167 звільнений з військової служби та виключений зі списків особового складу з 05.07.2019.
Рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 23.03.2020 у справі №620/734/20, яке набрало законної сили 25.09.2020 , адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії задоволено повністю.
Визнано протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2015 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 05.07.2019.
Зобов'язано Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2015 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 05.07.2019.
Відповідно до зазначеного рішення Чернігівського окружного адміністративного суду 24.06.2020 позивачу виплачена грошова компенсація за невикористані календарні дні щорічної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, у сумі 41 209,35 грн, що підтверджується банківською випискою АТ КБ "Приватбанк" про зарахування коштів на картковий рахунок ОСОБА_1 від 24.06.2020.
Отже, рішення суду було виконано відповідачем добровільно до набрання судовим рішенням законної сили.
ІІІ. ДЖЕРЕЛА ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)
Згідно з ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Нормативно-правовим актом, який відповідно до Конституції України визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизну та регулює відносини у цій галузі є Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-ХІІ (далі - Закон № 2011-ХІІ).
Відповідно до абз. 3 п. 242 розділу ХІІ Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України № 1153/2008 від 10.12.2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.
Згідно зі статтею 1 Конвенції Про захист заробітної плати №95, ратифікованої Україною 30.06.1991, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчисленні в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
Статтею 12 Конвенції установлено, що коли минає термін трудового договору, остаточний розрахунок заробітної плати, належної працівнику, має бути проведено відповідно до національного законодавства, колективного договору чи рішення арбітражного органу, або - коли не має такого законодавства, угод чи рішення в розумний термін з урахуванням умов контракту.
Згідно з Рішенням Конституційного суду України від 07.05.2002 №8-рп/2002 при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, має застосувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Відповідно до ст.116 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.
За приписами ст.117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Вирішуючи питання про обґрунтованість поданої касаційної скарги, Верховний Суд виходить з такого.
Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (частина 1 статті 341 КАС України).
Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 4-7 частини третьої статті 353, абзацом другим частини першої статті 354 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частини 2, 3 статті 341 КАС України).
Колегія суддів зазначає, що підставою для відкриття касаційного провадження слугували посилання скаржника на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 20.09.2018 у справі №810/1549/17, від 17.10.2018 у справі №805/2948/17-а, від 08.11.2018 у справі №821/1333/16, від 18.04.2019 у справі №806/889/17, від 31.10.2019 у справі №825/598/17, від 31.03.2020 у справі №808/2122/18.
Колегія суддів звертає увагу на те, що висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 20.09.2018 у справі №810/1549/17, від 08.11.2018 у справі №821/1333/16, від 18.04.2019 у справі №806/889/17, від 31.10.2019 у справі №825/598/17, від 31.03.2020 у справі №808/2122/18, стосуються застосування статті 117 КЗпП України стосовно обов'язку підприємства, установи, організації виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку за відсутності спору про розмір належних звільненому працівникові сум. Так, згідно з фактичними обставинами у цих справах, виплата позивачам належних при звільненні сум була здійснена без їхнього звернення до суду, а в добровільному порядку, хоча й не своєчасно.
Водночас суд апеляційної інстанції у цій справі, беручи до уваги обставини виплати позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні щорічної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, у сумі 41209,35 грн саме на виконання рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 23.03.2020 у справі №620/734/20, відмовив в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 з посиланням на те, що стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини, що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати.
Таким чином, фактичні обставини у справах №810/1549/17, №821/1333/16, №806/889/17, №825/598/17 та №808/2122/18 є відмінними від фактичних обставин, установлених судами попередніх інстанцій при розгляді цієї адміністративної справи (№620/3095/20), у зв'язку з чим висновки Верховного Суду у цих справах не можуть бути застосовані при вирішенні цього спору.
Натомість, Суд вважає обґрунтованими посилання скаржника на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 17.10.2018 у справі №805/2948/17-а.
Так, розглядаючи адміністративну справу №805/2948/17-а суди установили, що судовими рішеннями у справі №805/1223/16-а, які набрали законної сили, встановлено, що позивач на день свого звільнення не працювала, проте ГТУЮ протиправно відмовило у виплаті належних їй при звільненні сум внаслідок нездійснення переміщення та перереєстрації до м. Краматорська Донецької області. Також цими судовими рішеннями встановлено, що звернення позивача на сервіс "Урядова гаряча лінія" є належним зверненням працівника із вимогою про розрахунок у розумінні статті 116 Кодексу законів про працю України. Верховний Суд, переглядаючи судові рішення судів попередніх інстанцій, визнав правильними висновки про обґрунтованість вимог позивача про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 26.04.2016, що є датою надходження звернення позивача до ГТУЮ, по 04.07.2017, що є датою, яка передувала даті фактичного розрахунку з позивачем.
Аналогічна правова позиція також викладена у постанові Верховного Суду від 21.04.2021 у справі №120/3857/19-а.
Крім того, Суд звертає увагу на правову позицію, висловлену Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, відповідно до якої під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).
Також у постанові Великої Палати Верховного Суду зазначено, що якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). У цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, тому числі й після прийняття судового рішення.
У справі, яка розглядається, позивач у зв'язку з порушенням відповідачем його права на отримання грошової компенсації за невикористані календарні дні щорічної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, що встановлено рішенням Чернігівського окружного адміністративного суду від 23.03.2020 у справі №620/734/20, просив стягнути на його користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 06.07.2019 по 23.06.2020.
При цьому відповідач провів фактичний розрахунок із позивачем щодо виплати суми компенсації поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП України.
Ураховуючи, що непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку, суд першої інстанції зробив правильний висновок що позивач має право на отримання такого відшкодування за затримку виплати спірної компенсації.
Суд апеляційної інстанції, приймаючи рішення у справі, послався на практику Європейського суду з прав людини (справа «Меньшакова проти України»), зазначив, що стаття 117 КЗпП України не розповсюджується на правовідносини що виникають у порядку виконання судового рішення про присудження виплати заробітної плати. Відповідно до правового висновку, викладеного Верховним Судом у постанові від 27 червня 2018 року у справі №810/1543/17, за наявності спірних правовідносин, які стосуються розміру належних звільненому працівникові сум, стягнення з відповідача середнього заробітку за час затримки розрахунку, в розумінні частини першої статті 117 КЗпП України, є безпідставним.
Проте Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року (справа №821/1083/17) та від 13 травня 2020 року (справа №810/451/17) дійшла висновку, що немає жодних підстав вважати, що Європейський суд з прав людини надав для застосування на національному рівні тлумачення приписів статті 117 КЗпП України всупереч практиці Верховного Суду України. Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Меньшакова проти України» не може розглядатися як підстава для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2015 року у справі №21-1765а15, відповідно до якого положення статей 116 та 117 КЗпП України поширюються на правовідносини, які виникли у зв'язку з прийняттям та виконанням судового рішення про виплату заборгованості із заробітної плати та відшкодування/компенсації.
Таким чином, висновок апеляційного суду щодо того, що положення статті 117 КЗпП України не поширюються на правовідносини, які виникають у зв'язку з прийняттям та виконанням судового рішення про виплату заборгованості, є помилковим.
Водночас, Суд зазначає, що відповідно до ч. 3 ст. 341 КАС України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 4-7 частини третьої статті 353, абзацом другим частини першої статті 354 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
Верховний Суд у постанові від 03 серпня 2021 року у справі №580/278/19 зазначив, що статтею 117 КЗпП України визначено відповідальність за затримку розрахунку при звільненні. Частиною першою цієї статті встановлено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Синтаксичний розбір текстуального змісту цієї норми дає підстави суду зробити висновки про те, що відповідальність у розмірі середнього заробітку застосовується лише в разі невиплати всіх належних працівникові сум (заробітної плати, компенсацій тощо). Такий правовий висновок прямо випливає із цієї норми. Аналіз такого правового врегулювання дає змогу суду зробити правовий висновок, який непрямо випливає з приписів частини першої статті 117 КЗпП України, про те, що в разі виплати частини (не всіх) належних звільненому працівникові сум зменшується відповідно розмір відповідальності. І цей розмір відповідальності повинен бути пропорційним розміру невиплачених сум з урахуванням того, що всі належні при звільненні суми становлять сто відсотків, стільки ж відсотків становить розмір середнього заробітку. Тобто залежно від розміру невиплачених належних звільненому працівникові сум прямо пропорційно належить виплатити розмір середнього заробітку, однак за весь час їх затримки по день фактичного розрахунку.
Велика Палата Верховного Суду також неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (Постанова від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц).
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (позиція Верховного Суду України, висловлена у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16).
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц): розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Наведена правова позиція також викладена у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19.
Отже, при прийнятті рішення у справі судом першої інстанції не враховано необхідності дотримання принципу співмірності та розумності заявлених позивачем вимог щодо стягнення на його користь середнього заробітку за час затримки з ним розрахунку при звільненні. Суди не з'ясували, яку частку від суми, що підлягала до виплати позивачу на час його звільнення, становила сума грошової компенсації за невикористані календарні дні щорічної додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, у сумі 41 209,35грн, з чим була пов'язана тривалість періоду затримки розрахунку при звільненні з моменту порушення права позивача і до моменту його звернення з вимогою про виплату належної йому суми.
Зважаючи на те, що допущені судом першої інстанції порушення не можуть бути усунуті судом касаційної інстанції, який процесуальним законом позбавлений можливості досліджувати докази і встановлювати обставини, рішення судів першої та апеляційної інстанцій підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду першої інстанції, якому слід вжити визначені законом заходи, необхідні для встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, надати оцінку всім аргументам учасників справи та прийняти обґрунтоване і законне судове рішення.
Пунктом 1 ч. 2 ст. 353 КАС України передбачено, що підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 328 цього Кодексу.
Ураховуючи вищенаведене, Суд вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій скасувати, а справу направити на новий розгляд до Чернігівського окружного адміністративного суду.
Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 351, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Чернігівського окружного адміністративного суду від 09 жовтня 2020 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 26 січня 2021 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до Чернігівського окружного адміністративного суду.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не оскаржується.
СуддіН.А. Данилевич В.Е. Мацедонська
О.Р. Радишевська