14 липня 2022 рокуЛьвівСправа № 300/3649/21 пров. № А/857/6177/22
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючий-суддя Довга О.І.,
суддя Глушко І.В.,
суддя Запотічний І.І.
розглянувши у порядку письмового провадження в м. Львові апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 28 лютого 2022 року (головуючий суддя Боршовський Т.І., м.Івано-Франківськ) у справі №300/3649/21 за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області та Державної судової адміністрації України про зобов'язання до вчинення дій, -
21.07.2021 позивач звернувся в суд першої інстанції з адміністративним позовом до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області з вимогою зобов'язати ТУ ДСА в Івано-Франківській області виплатити йому нараховану суддівську винагороду судді Городенківського районного суду Івано-Франківської області в розмірі 106219,26 грн. на підставі пункту 4.3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 № 10-р/2020, ухваленого у справі № 1-14/2020(230/20), як правового акта, який підлягає застосуванню, за період з 18 квітня 2020 по 27 серпня 2020, з відрахуванням відповідних сум податків і зборів.
Позов обґрунтовує тим, що працює суддею Городенківського районного суду Івано-Франківської області. За період з 18 квітня 2020 по 27 серпня 2020 йому виплачена суддівська винагорода, розмір якої не відповідає розміру установленому Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року № 1402-VIII. Вказав, що закон України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» № 553-ІХ від 13.04.2020 не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки ним не внесено змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» який є спеціальним законом. ТУ ДСА в Івано-Франківській області при обмеженні розміру суддівської винагороди позивача діяло всупереч статей 19, 130 Конституції України, оскільки виплачувало її у меншому розмірі, ніж це визначено спеціальним законом (30 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб). Рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020 № 10-р/2020, ухваленим у справі № 1-14/2020(230/20), визнано такими, що не відповідають Конституції України положення частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» зі змінами, якими розмір суддівської винагороди було обмежено 10 розмірами мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020. В пункті 4.3 мотивувальної частини рішення Конституційний Суд України вказав, що втрачені у зв'язку з цим обмеженням кошти необхідно компенсувати відповідними виплатами. Позивач вказує на те, що звернувся з цим позовом, з огляду на пункт 4.3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 № 10-р/2020, з метою захисту свого права на отримання суддівської винагороди у встановленому законом розмірі.
Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 28 лютого 2022 року адміністративним позов задоволено частково. Визнано протиправними дії Територіального управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області щодо нарахування та виплати судді Городенківського районного суду Івано-Франківської області ОСОБА_1 суддівської винагороди за період з 18 квітня 2020 року до 28 серпня 2020 року у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. Стягнуто за рахунок бюджетної програми КПКВ 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів», розпорядником якої є Державна судова адміністрація України, на користь судді Городенківського районного суду Івано-Франківської області ОСОБА_1 недоплачену за період з 18 квітня 2020 року до 28 серпня 2020 року суддівську винагороду в розмірі 106219 (сто шість тисяч двісті дев'ятнадцять) гривень 26 копійок, з утриманням при виплаті з цієї суми передбачених законом податків та обов'язкових платежів. У задоволенні решти позовних вимог - відмовлено.
Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, покликаючись на порушенням норм матеріального права зазначив, що суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у встановленому Бюджетним кодексом України порядку. Відповідно до статті 22 Бюджетного кодексу України для здійснення програм та заходів, що реалізуються за рахунок коштів бюджету, бюджетні асигнування надаються розпорядникам бюджетних коштів; за обсягом наданих прав розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних та розпорядників коштів нижчого рівня. Відповідно до статей 148, 151 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» організаційне та фінансове забезпечення діяльності органів судової влади здійснює Державна судова адміністрація України, яка здійснює функції головного розпорядника коштів Державного бюджету України щодо фінансового забезпечення діяльності місцевих загальних судів. ТУ ДСА в Івано-Франківській області є розпорядником коштів нижчого рівня та здійснює нарахування працівникам апарату суду та суддям виплат, передбачених чинними нормативними актами, в межах коштів, затверджених кошторисом видатків на відповідний рік. 18.04.2020 набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про державний бюджет України на 2020 рік» № 553-ІХ від 13.04.2020, відповідно до якого нарахована заробітна плата, грошове забезпечення працівників, суддівська винагорода суддів обмежується максимальним розміром 47230 грн. на місяць. ТУ ДСА в Івано-Франківській області як розпорядник коштів нижчого рівня не мало правових підстав для виплати суддівської винагороди без застосування обмежень, встановлених Законом України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону № 553-ІХ). Рішення Конституційного Суду України від 28.08.2020 № 10-р/2020 не поширюється на правовідносини, що виникли до дня його ухвалення та не є підставою для задоволення позовних вимог за період з 18.04.2020 по 28.02.2020. Просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позову.
Позивач скористався своїм правом, та подав відзив на апеляційну скаргу. З підстав, наведених у відзиві просить в задоволені скарги відмовити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Враховуючи те, що рішення суду першої інстанції не оскаржується в частині відмови в задоволенні позову, відтак, у відповідності до статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає оскаржуване рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
У відповідності до частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС), суд апеляційної інстанції вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження, так як апеляційну скаргу подано на рішення суду першої інстанції, що ухвалене в порядку письмового провадження (без повідомлення сторін) за наявними у справі матеріалами.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення з огляду на наступні підстави.
Судом встановлені наступні обставини.
ОСОБА_1 з 13.09.2009 проходить публічну службу на посаді судді. З 18.03.2011 позивач перебував на посаді судді Городенківського районного суду Івано-Франківської області, що підтверджується копіями наказів по суду № 40 від 18.03.2011, № 02-06/69 від 10.09.2018, трудової книжки НОМЕР_1 . З 17.08.2020 ОСОБА_1 приступив до виконання обов'язків голови Городенківського районного суду Івано-Франківської області, що підтверджується наказом по суду від 17.08.2020 № 02-60/80.
В період з січня по березень 2020 року позивач отримував суддівську винагороду у визначеному Законом України «Про судоустрій і статус суддів» розмірі (посадовий оклад у розмірі 30 прожиткового мінімуму для працездатних осіб та надбавку за вислугу років у розмірі 30% від посадового оклад, що підтверджується довідкою ТУ ДСА в Івано-Франківській області від 08.07.2021 № 286 та архівною відомістю № 272 з січня по грудень 2020.
В період з 18.04.2020 до 28.08.2020 ТУ ДСА в Івано-Франківській області, на підставі статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» (у редакції Закону № 553-ІХ), здійснювало нарахування та виплату суддівської винагороди ОСОБА_1 із застосуванням обмеження максимального розміру виплати сумою 47230 грн. на місяць.
Відповідно до наданої ТУ ДСА в Івано-Франківській області архівної відомості № 272 з січня по грудень 2020 при нарахуванні суддівської винагороди ОСОБА_1 в період з 18.04.2020 до 28.08.2020 її розмір (до вирахування податків та зборів) зменшено на загальну суму 106219,26 грн. (в квітні 2020 на 13327,33 грн., в травні 2020 на 23774,95 грн., в червні 2020 на 22586,20 грн., в липні 2020 на 27194,08 грн., в серпні 2020 на 19426,70 грн.).
Приймаючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач, як суб'єкт владних повноважень, не довів ті обставини, на яких ґрунтуються його заперечення.
Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком з огляду на наступне.
Статтею 8 Конституції України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Згідно із положеннями частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Гарантії незалежності суддів зумовлені конституційно визначеною виключною функцією судів здійснювати правосуддя (ч.1 ст.124 Конституції України).
Відповідно до ст.130 Конституції України, держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя. Розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій.
Наведені положення Конституції України, юридичні позиції Конституційного Суду України дають підстави стверджувати, що законодавець не може свавільно встановлювати або змінювати розмір винагороди судді, використовуючи свої повноваження як інструмент впливу на судову владу через інші законодавчі акти.
Згідно ч.1 ст.135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02.06.2016 №1402-VIII (Закон №1402-VIII), суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Частиною 2 ст.135 Закону №1402-VIII визначено, що суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Відповідно до ч.3 ст.135 Закону №1402-VIII, базовий розмір посадового окладу судді становить, зокрема: 1) судді місцевого суду - 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року; 2) судді апеляційного суду, вищого спеціалізованого суду - 50 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Частиною 9 ст. 135 Закону №1402-VIII встановлено, що обсяги видатків на забезпечення виплати суддівської винагороди здійснюються за окремим кодом економічної класифікації видатків.
З 18.04.2020 набрав чинності Закон №553-IX від 13.04.2020 «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», згідно з пунктом 10 розділу І якого Закон №294-IX від 14.11.2019 «Про Державний бюджет України на 2020 рік» доповнено, зокрема, статтею 29 такого змісту (в редакції, яка діяла до ухвалення Рішення Конституційного Суду України №10-р/2020 від 28.08.2020): «Установити, що у квітні 2020 року та на період до завершення місяця, в якому відміняється карантин, установлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, заробітна плата, грошове забезпечення працівників, службових і посадових осіб бюджетних установ (включаючи органи державної влади та інші державні органи, органи місцевого самоврядування) нараховуються у розмірі, що не перевищує 10 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року. При цьому у зазначеному максимальному розмірі не враховуються суми допомоги по тимчасовій непрацездатності, допомоги для оздоровлення, матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань та оплата щорічної відпустки.
Зазначене обмеження не застосовується при нарахуванні заробітної плати, грошового забезпечення особам із числа осіб, зазначених у частині першій цієї статті, які безпосередньо задіяні у заходах, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та які беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, у тому числі в операції Об'єднаних сил (ООС). Перелік відповідних посад встановлюється Кабінетом Міністрів України (ч.2 ст.29 Закону).
Обмеження, встановлене у частині першій цієї статті, застосовується також при нарахуванні заробітної плати, суддівської винагороди, грошового забезпечення відповідно народним депутатам України, суддям, суддям Конституційного Суду України, членам Вищої ради правосуддя, членам Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, прокурорам, працівникам, службовим і посадовим особам Національного банку України, а також іншим службовим і посадовим особам, працівникам, оплата праці яких регулюється спеціальними законами (крім осіб, встановлених у переліку, затвердженому Кабінетом Міністрів України відповідно до ч.2 цієї статті (ч.3 ст.29 Закону).
З аналізу наведених правових норм колегія суддів дійшла висновку, що Закон №553-IX від 13.04.2020 «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», як і Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» не є законами про судоустрій у розумінні ст.130 Конституції України. Наведеними чи іншими законами не вносилися зміни до Закону №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (стосовно розміру суддівської винагороди). З цих підстав Закон України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» не може встановлювати розміру винагороди судді. Розбіжність між нормами (різних) законів щодо регулювання одних правовідносин (розміру суддівської винагороди), яка виникла у зв'язку з набранням чинності Законом №553-ІХ, має вирішуватися на користь Закону №1402-VIII.
Для спірних правовідносин спеціальними є норми статті 135 Закону №1402-VIII, які попри те, що в часі цей закон прийнятий раніше, мають пріоритет стосовно пізніших положень Закону №294-ІХ (у редакції Закону №553-ІХ).
Закон №294-ІХ (у редакції Закону №553-ІХ) має іншу сферу регулювання. Вимоги щодо його змісту містяться в ч.2 ст.95 Конституції України та деталізовані у Бюджетному кодексі України. Цей закон (про державний бюджет) не повинен містити інакшого чи додаткового правового регулювання правовідносин, що охоплюються предметом регулювання інших законів України, особливо тієї сфери суспільних відносин, для яких діють спеціальні (виняткові) норми. Конституція України не надає закону про Державний бюджет України вищої юридичної сили стосовно інших законів.
Такі висновки суду узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, що наведена у постанові від 03.03.2021 №340/1916/20.
Аналіз наведеного дає підстави для висновку, що єдиним нормативно-правовим актом, яким визначається розмір суддівської винагороди, є закон про судоустрій. Цей закон є спеціальним щодо встановлення (визначення) розміру суддівської винагороди. У разі колізії між загальним і спеціальним нормативно-правовими актами, застосовувати слід спеціальний, якщо він не скасований виданим пізніше в часі загальним актом.
Зміни до Закону №1402-VIII у частині, що регламентує розмір суддівської винагороди у період з 18.04.2020 по 28.08.2020 не вносилися, тож законних підстав для обмеження її виплати не було.
Відтак, обмеження виплати у цей період суддівської винагороди розміром, що не перевищує десять розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на 1 січня 2020 року, на підставі статті 29 Закону №294-ІХ було незаконним.
Матеріалами справи підтверджується, що позивач з 18.04.2020 року по 27.08.2020 року отримав суддівську винагороду в обмеженому розмірі згідно зі статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік».
У зв'язку з цим колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції щодо протиправності дій відповідача по обмеженню розміру суддівської винагороди позивача та стягнення недоплаченої йому суддівської винагороди в сумі 106219,26 грн. (за вирахуванням податків та зборів) за рахунок бюджетної програми КПКВ 0501150 «Виконання рішень судів на користь суддів та працівників апаратів судів», розпорядником якої є ДСА України.
Статтею 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» видатки Державного бюджету не визначались, а також відповідно до Додатку №3 до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» загальні видатки на забезпечення здійснення правосуддя (код 0501020) Законом №553 були збільшені, а в частині фонду оплати праці залишились незмінними.
Крім цього, апеляційний суд враховує, що рішенням Конституційного Суду України від 28.08.2020 №10-/2020 у справі №1-14/2020 (230/20) визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення: - частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 14 листопада 2019 року №294-ІХ зі змінами; - абзацу дев'ятого пункту 2 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону України "Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» від 13 квітня 2020 року №553-ІХ.
Зазначені обставини, виключають необхідність звернення відповідно до ч.4 ст.7 КАС України до Верховного Суду з клопотанням про внесення до Конституційного Суду України подання щодо неконституційності ст.29 Закону України «Про державний бюджет України на 2020 рік».
Водночас, колегія суддів зазначає, що оскільки, як зазначалось вище, відповідачем положення статті 29 Закону України «Про державний бюджет України на 2020 рік» щодо обмеження суддівської винагороди протиправно застосовані всупереч імперативним приписам ч.2 ст.130 Конституції України, то визнання цієї статті неконституційною правового значення для вирішення спору не має, а тому безпідставними є і доводи апелянта, що тільки з 28.08.2020 зазначена стаття втратила чинність, а до цієї дати її застосування відповідачем було правомірним.
При цьому апеляційний суд вважає за можливе застосувати позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема, у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01 від 6 вересня 2005 року, пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00 від 18 липня 2006 року, пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04 від 10 лютого 2010 року, пункт 58), відповідно до якої принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» серія A. 303-A від 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Одночасно суд апеляційної інстанції зважає на положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32 - 41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Враховуючи вищевикладене, апеляційний суд приходить до висновку, що суд першої інстанції, зробивши системний аналіз положень чинного законодавства України та доказів, зібраних у справі, дійшов вірного висновку про часткове задоволення позову, а тому апеляційну скаргу слід відхилити.
Згідно з ст. 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Зазначене положення поширюється на доказування правомірності оскаржуваного рішення (дії чи бездіяльності). Окрім доказування правових підстав для рішення (тобто правомірності), суб'єкт владних повноважень повинен доказувати фактичну підставу, тобто наявність фактів, з якими закон пов'язує можливість прийняття рішення, вчинення дії чи утримання від неї.
В розумінні ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним, обґрунтованим та відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд, -
апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Івано-Франківській області залишити без задоволення, а рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 28 лютого 2022 року у справі № 300/3649/21 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п'ятої статті 328 КАС України.
Головуючий суддя О. І. Довга
судді І. В. Глушко
І. І. Запотічний