Справа № 132/2328/21
Провадження № 2/132/473/22
Іменем України
30.06.2022р. Калинівський районний суд Вінницької області у складі: головуючого - судді СЄЛІНА Є.В., при секретарі судового засідання - ГОРДІЄНКО А.М., за участі: представника позивача ОСОБА_1 - адвоката СИДОРОВА П.В., представника відповідача ТОВ «Лан-Агро» - адвоката МЕЛЬНИКА Ю.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду міста Калинівка Вінницької області у порядку загального позовного провадження цивільну справу № 132/2328/21 за позовом ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Сидоров Петро Віталійович, до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лан-Агро» про витребування майна з чужого незаконного володіння,
15.07.2021р. до Калинівського районного суду Вінницької області звернувся ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Сидоров П.В., із вказаним цивільним позовом, в якому просить зобов'язати ТОВ «Лан-Агро» повернути йому земельну ділянку з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 1,7538га., кадастровий номер 0521686300:06:000:0199, яка розташована в межах території Пиківської сільської ради Калинівського району Вінницької області, та відшкодувати судові витрати. В обґрунтування цих вимог зазначив, що є власником земельної ділянки з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 1,7538га., кадастровий номер 0521686300:06:000:0199, яка розташована в межах території Пиківської сільської ради Калинівського району Вінницької області, відповідно до Державного акта на право власності на земельну ділянку серії ВН № 022522, виданого 01.09.2004р. на підставі розпорядження Калинівської районної державної адміністрації Вінницької області від 05.03.2004р. №64, та зареєстрованого в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 235, та 22.03.2019р. вирішив передати земельну ділянку ОСОБА_2 , про що уклав відповідний договір оренди земельної ділянки. Проте, з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, йому стало відомо про наявність укладеного 29.07.2016р. між ним та ТОВ «Лан-Агро» письмового договору оренди № 216 належної йому земельної ділянки. Вважаючи вказаний договір недійсним, оскільки його не укладав та не підписував, він звернувся до суду із відповідним позовом, який рішенням Калинівського районного суду Вінницької області від 01.07.2020р. було задоволено, визнано недійсним договір оренди № 216 від 29.07.2016р. та скасоване рішення про його державну реєстрацію. Не погоджуючись із цим рішенням, ТОВ «Лан-Агро» подало на нього апеляційну скаргу, яку постановою Вінницького апеляційного суду від 29.09.2020р. у справі № 132/1713/19 задоволено частково, скасоване рішення Калинівського районного суду Вінницької області від 01.07.2020р., у задоволення позову ОСОБА_1 відмовлено з підстав обрання останнім неналежного способу захисту порушеного права. Як встановлено апеляційним судом за наслідками розгляду вказаної справи, спірний договір оренди землі ОСОБА_1 не підписував та відповідно істотних умов його не погоджував, а відтак прийшов до висновку, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено) не підлягає визнанню недійсним, що узгоджується із правовим висновком Великої палати Верховного Суду у справі № 145/2047/16-ц від 16.06.2020р. Апеляційний суд звернув увагу, що у цьому випадку, ефективним способом захисту права, яке ОСОБА_1 як власник земельної ділянки, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення такої ділянки.
Заочним рішенням Калинівського районного суду Вінницької області від 01.02.2022р. позов ОСОБА_1 до ТОВ «Лан-Агро» про витребування майна з чужого незаконного володіння був задоволений. Зобов'язано ТОВ «Лан-Агро» повернути земельну ділянку з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 1,7538га., кадастровий номер 0521686300:06:000:0199, яка розташована на території Пиківської сільської ради Калинівського району Вінницької області, її власнику ОСОБА_1 . Стягнуто з ТОВ «Лан-Агро» на користь ОСОБА_1 документально підтверджені витрати по сплаті судового збору при зверненні до суду із вказаним позовом в розмірі 908,00грн., та витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката в розмірі 3000,00грн., а всього 3908,00грн.
Ухвалою Калинівського районного суду Вінницької області від 02.06.2022р., дане заочне рішення від 01.02.2022р. скасоване, а справу призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження.
Ухвалами Калинівського районного суду Вінницької області від 22.06.2022р., 30.06.2022р., представнику відповідача ТОВ «Лан-Агро» - адвоката Мельника Ю.М. відмовлено у призначенні судово-почеркознавчої (повторної) експертизи.
Ухвалою Калинівського районного суду Вінницької області від 30.06.2022р., представнику відповідача ТОВ «Лан-Агро» - адвоката Мельника Ю.М. відмовлено у задоволенні заяви про відвід судді.
Позивач ОСОБА_3 в судове засідання не з'явилися, про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений в передбаченому законом порядку, звернувся до суду із заявою, в якій просив розглянути справу за його відсутності.
Представник позивача ОСОБА_1 - адвокат СИДОРОВ П.В. в судовому засіданні просив позовні вимоги задовольнити з підстав, зазначених у позовній заяві.
Представник відповідача ТОВ «Лан-Агро» - адвокат МЕЛЬНИК Ю.М. в судовому засіданні заперечував проти задоволення позовних вимог з підстав, зазначених ним у заяві про перегляд заочного рішення.
Заслухавши вступне слово учасників судового провадження, з'ясувавши обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, дослідивши докази, якими вони обґрунтовуються, суд приходить до наступних висновків.
Судом встановлені наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.
За змістом статті 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.
Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки. Здійснення правочину законодавством може пов'язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб'єктів). У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб'єктів цивільного права.
Частиною третьою статті 203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.
Порушення вимог законодавства щодо волевиявлення учасника правочину є підставою для визнання його недійсним у силу припису частини першої статті 215 ЦК України, а також із застосуванням спеціальних правил про правочини, вчинені з дефектом волевиявлення - під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості, тяжкої обставини.
Згідно частин першої та другої статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
У частині першій статті 215 ЦК України та у статтях 229-233 ЦК України, йдеться про недійсність вчинених правочинів, тобто у випадках, коли існує зовнішній прояв волевиявлення учасника правочину, вчинений ним у належній формі (зокрема, шляхом вчинення підпису на паперовому носії), що, однак, не відповідає фактичній внутрішній волі цього учасника правочину.
У тому ж випадку, коли сторона не виявляла свою волю до вчинення правочину, до набуття обумовлених ним цивільних прав та обов'язків правочин є таким, що не вчинений, права та обов'язки за таким правочином особою не набуті, а правовідносини за ним - не виникли.
За частиною першою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Отже, підпис є невід'ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію.
Згідно із частиною першою статті 627 ЦК України і відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).
За частиною першою статті 14 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі укладається в письмовій формі, а за статтею 18 цього Закону договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації.
За частиною першою статті 15 Закону України «Про оренду землі» істотними умовами договору оренди землі є: об'єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об'єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об'єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.
Відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону (частина друга цієї ж статті).
У разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини.
Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.
Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим, у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.
За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) висловила позицію про те, що такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом.
Матеріалами цивільної справи встановлено, що позивач ОСОБА_1 є власником земельної ділянки з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 1,7538га., кадастровий номер 0521686300:06:000:0199, яка розташована в межах території Пиківської сільської ради Калинівського району Вінницької області, згідно Державного акта на право власності на земельну ділянку серії ВН № 022522, виданого 01.09.2004р. на підставі розпорядження Калинівської районної державної адміністрації Вінницької області від 05.03.2004р. № 64, та зареєстрованого в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі за № 235.
22.03.2019р. ОСОБА_1 з метою передачі в оренду належної йому земельної ділянки у простій письмовій формі уклав відповідний договір з ОСОБА_2 .
Проте, з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, ОСОБА_1 стало відомо про наявність укладеного 29.07.2016р. між ним та ТОВ «Лан-Агро» письмового договору оренди № 216 належної йому земельної ділянки.
Вважаючи вказаний договір недійсним, оскільки його він не укладав та його не підписував, ОСОБА_1 звернувся до суду із відповідним позовом, який рішенням Калинівського районного суду Вінницької області від 01.07.2020р. у справі № 132/1713/19 було задоволено, визнано недійсним договір оренди землі № 216 від 29.07.2016р. та скасоване рішення про його державну реєстрацію.
Не погоджуючись із цим судовим рішенням, ТОВ «Лан-Агро» подало на нього апеляційну скаргу, яку постановою Вінницького апеляційного суду від 29.09.2020р. у справі №132/1713/19 було задоволено частково, рішення Калинівського районного суду Вінницької області від 01.07.2020р. скасоване та постановлене нове рішення, яким у задоволення позову ОСОБА_1 відмовлено з підстав обрання останнім неналежного способу захисту порушеного права.
Як встановлено апеляційним судом за наслідками розгляду вказаної справи, спірний договір оренди землі ОСОБА_1 не підписував, що підтверджено висновком експерта № 243 від 30.09.2019р., та відповідно істотних умов його не погоджував, а відтак прийшов до висновку, що правочин, який не вчинено (договір, який не укладено) не підлягає визнанню недійсним, що узгоджується із правовим висновком Великої палати Верховного Суду у справі № 145/2047/16-ц від 16.06.2020р. Апеляційний суд звернув увагу, що у цьому випадку, ефективним способом захисту права, яке ОСОБА_1 як власник земельної ділянки, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення такої ділянки.
В силу вимог частини четвертої статті 82 ЦПК України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.
Частинами першою і четвертою статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Положення цього конституційного принципу кореспондуються із нормами статей 317, 319, 321 ЦК України, згідно яких власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до частини другої статті 386 ЦК України, власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
В силу частини першої статті 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.
Згідно зі статтею 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Право власності є абсолютним правом, яке включає право володіння, користування та розпорядження майном. Таке право є непорушним. Ніхто не може бути позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, передбачених законом.
Закон визначає право власника майна вимагати усунення будь-яких порушень свого права від інших осіб у спосіб, який власник вважає прийнятним. Одним із таких способів захисту порушеного права є вимога про усунення перешкод у здійсненні права користування майном. Таке право власника забезпечується за допомогою негаторного позову.
Право на звернення до суду гарантується чинним законодавством і може бути реалізоване, зокрема, коли особа вважає, що її право порушується, не визнається або оспорюється. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
З урахуванням вищевикладеного, суд находить, що спірна земельна ділянка знаходяться у фактичному користуванні відповідача без установлених законом підстав. Зайняття земельної ділянки фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов'язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож, у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельної ділянки, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майно, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення такої ділянки.
За таких обставин, позов є обґрунтованим та таким, що підлягає до задоволення.
Доводи відповідача ТОВ «Лан-Агро» - адвоката Мельника Ю.М. про недостовірність висновку експерта № 243 від 30.09.2019р., який на його переконання ґрунтується на недостовірних зразках підписів ОСОБА_1 , не підтверджені жодними належними та допустимими доказами, а тому суд до них відноситься критично, їх відхиляє та не враховує під час ухвалення цього рішення.
Відповідно до положень частини першої, пунктів 1, 4 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов'язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.
Згідно положень частин першої-четвертої статті 137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.
За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Відповідно до пунктів 1, 2 частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.
Таким чином, дослідивши матеріали справи, ураховуючи складність справи та обсяг виконаних адвокатом робіт, час, який був об'єктивно витрачений адвокатом на виконання цих робіт, та які знайшли своє документальне підтвердження, суд вважає, що стягненню з ТОВ «Лан-Агро» на користь ОСОБА_1 підлягають витрати на правничу допомогу у розмірі 3000,00грн.
Відповідно до частини шостої статті 137 ЦПК України, обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
Відповідачем не заявлялося клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, а відтак останнім не доведено неспівмірність витрат понесених позивачем на правничу допомогу тим критеріям, які визначені у ч.4 ст.137 ЦПК України.
Як вбачається з матеріалів цивільної справи, позивач при зверненні до суду сплатив судовий збір у розмірі 908,00грн., що підтверджується документально.
Згідно ч.ч. 1, 6 ст.141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Виходячи зі змісту вказаних положень закону, з відповідача на користь позивача повинні бути стягненні судові витрати у розмірі 908,00грн.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України», №63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Виходячи із викладеного, керуючись ст.ст.133, 141, 258-259, 263-265, 268, 273, 354 ЦПК України, суд, -
Позов ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Сидоров Петро Віталійович, до Товариства з обмеженою відповідальністю «Лан-Агро» про витребування майна з чужого незаконного володіння - задовольнити.
Зобов'язати Товариство з обмеженою відповідальністю «Лан-Агро» повернути земельну ділянку з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, площею 1,7538га., кадастровий номер 0521686300:06:000:0199, яка розташована на території Пиківської сільської ради Калинівського району Вінницької області, її власнику ОСОБА_1 .
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Лан-Агро» на користь ОСОБА_1 документально підтверджені витрати по сплаті судового збору при зверненні до суду із вказаним позовом в розмірі 908,00грн., та витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката в розмірі 3000,00грн., а всього 3908,00грн.
Рішення суду може бути оскаржене безпосередньо до Вінницького апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Суддя