Ухвала
13 липня 2022 року
м. Київ
справа № 205/7890/20
провадження № 61-6284ск22
Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Ступак О. В., вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 червня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 , третя особа - Друга дніпровська державна нотаріальна контора, про визнання права власності на частину домоволодіння в порядку спадкування за законом,
У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 , третя особа - Друга дніпровська державна нотаріальна контора, про визнання права власності на частину домоволодіння в порядку спадкування за законом.
В обґрунтування позову зазначав, що за час перебування у шлюбі його батьків, батько ОСОБА_4 придбав 1/2 частину будинку АДРЕСА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його мати - ОСОБА_5 , спадкоємцями після смерті якої є він та його сестра ОСОБА_2
ІНФОРМАЦІЯ_2 помер їх батько - ОСОБА_4 , який залишив заповіт на онука, сина ОСОБА_2 - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .
Про наявність заповіту йому не було відомо, вважав, що після смерті матері всі документи оформлено належним чином та свідоцтво про право на його частину спадщини після смерті матері, а саме на частину належної їй 1/4 частки в домоволодінні, розташованому на АДРЕСА_1 , яке було спільною сумісною власністю батьків, зберігалося у сестри.
Оскільки, як з'ясувалось, вищезазначене майно не оформлювалось на них з сестрою, як на спадкоємців через те, що у нотаріуса не було правовстановлюючого документа, тому з метою захисту своїх майнових прав та інтересів, пов'язаних із реалізацією права на спадкування, він звернувся до суду з позовом, в якому просив визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 22 жовтня 2020 року, виданого ОСОБА_3 , державним нотаріусом Другої дніпропетровської державної нотаріальної контори Циганко Є. Л., зареєстрованого в реєстрі за № 2-860 в частині 1/2 спадкового майна, яке належало померлій ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 , а саме частини домоволодіння АДРЕСА_1 , та визнати право власності на 1/2 частину спадкового майна після смерті матері, а саме на частину домоволодіння АДРЕСА_1 .
Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 15 листопада 2021 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 22 жовтня 2020 року, виданого ОСОБА_3 , державним нотаріусом Другої дніпропетровської державної нотаріальної контори Циганко Є. Л., зареєстрованого в реєстрі за № 2-860 в частині 1/2 спадкового майна, яке належало померлій ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу від 03 жовтня 1986 року, посвідченого Другою дніпропетровською державною нотаріальною конторою, реєстровий номер 2-3954, а саме в частині 1/8 домоволодіння АДРЕСА_1 . Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину спадкового майна, яке належало померлій ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу від 03 жовтня 1986 року, посвідченого Другою дніпропетровською державною нотаріальною конторою, реєстровий номер 2-3954, а саме на 1/8 частину домоволодіння АДРЕСА_1 . Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивач є таким, що прийняв спадщину після смерті матері, однак свідоцтво про право на спадщину не отримав, що відповідно до чинного законодавства, не позбавляє останнього права на спадщину. Встановивши, що свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 22 жовтня 2020 року, видане Другою дніпровською державною нотаріальною конторою ОСОБА_3 на 1/2 частину житлового будинку з господарчими будівлями та спорудами, з якої частина належить позивачу, як спадкоємцю ОСОБА_5 за законом, суд дійшов висновку про наявність підстав для визнання вказаного свідоцтва недійсним у частині 1/2 спадкового майна, яке належало померлій ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 з подальшим визнанням за позивачем права власності на спірну частину вказаного майна.
Постановою Дніпровського апеляційного суду від 08 червня 2022 року апеляційну скаргу законного представника неповнолітнього ОСОБА_3 - ОСОБА_2 задоволено. Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 15 листопада 2021 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що за життя ОСОБА_5 не скористалася своїм правом на виділення частини у спільному майні подружжя, на день смерті не мала майнових прав на спірне домоволодіння і протягом 1994-2011 років не заявляла претензій до власника майна ОСОБА_4 , а тому відсутні підстави для набуття спадкоємцем права власності на спадкове майно.
08 липня 2022 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 червня 2022 року у вказаній справі.
Касаційна скарга не може бути прийнята до розгляду та підлягає поверненню із таких підстав.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Пунктом 5 частини другої статті 392 ЦПК України передбачено, що у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав).
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.
Отже, положеннями вказаної норми передбачено, що підставою касаційного оскарження є неврахування в оскаржуваному судовому рішенні висновку Верховного Суду про застосування норми права саме у подібних правовідносинах.
Особі, яка подала касаційну скаргу, необхідно звернути увагу, що у разі посилання у касаційній скарзі як на підставу, на якій подається касаційна скарга, на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, у касаційній скарзі потрібно зазначити, яку саме норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в указаних у касаційній скарзі постановах Верховного Суду, застосував суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.
У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини другої статті 389 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.
У випадку оскарження судових рішень з підстав невідповідності висновків суду постанові Верховного Суду, що не була врахована в оскаржуваному судовому рішенні (абзац 1 пункт 5 частини другої статті 392 ЦПК України) або у зв'язку з необхідністю відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеному у постанові Верховного Суду (абзац 2 пункт 5 частини другої статті 392 ЦПК України) у касаційній скарзі, крім відповідної постанови Верховного Суду, повинно бути зазначено відповідний пункт частини другої статті 389 ЦПК України та обґрунтування і мотивування такої підстави.
Зазначаючи у касаційній скарзі підставою касаційного оскарження судових рішень відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України), особі, яка подала касаційну скаргу, необхідно вказувати щодо питання застосування якої саме норми права у подібних правовідносинах відсутній висновок Верховного Суду.
У випадку оскарження судових рішень на підставі частини четвертої статті 389 ЦПК України з посиланням на частину першу статті 411 ЦПК України, у касаційній скарзі необхідно зазначити певний пункт частини першої статті 411 ЦПК України, який є обов'язковою підставою для скасування судового рішення з його обґрунтуванням та мотивуванням доводів.
У випадку оскарження судових рішень на підставі частини третьої статті 411 ЦПК України, у касаційній скарзі необхідно зазначити певний пункт частини третьої статті 411 ЦПК України, з обґрунтуванням наявності таких підстав.
У поданій касаційній скарзі заявник, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не наводить передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України підстав касаційного оскарження судових рішень.
Саме по собі посилання у касаційній скарзі на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права без зазначення та обґрунтування випадків (випадка), перелічених у пунктах 1, 2, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, не є виконанням вимог процесуального закону (пункт 5 частини другої статті 392 ЦПК України) щодо обов'язкового зазначення у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження.
У пункті 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України передбачено, що касаційна скарга не приймається до розгляду та повертається судом, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» від 23 жовтня 1996 року, Reports 1996-V, p. 1544, § 45; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» від 19 грудня 1997 року).
Враховуючи те, що заявник не виконав вимог процесуального закону при поданні касаційної скарги щодо наведення підстав касаційного оскарження судового рішення, така скарга підлягає поверненню заявнику.
Повернення скарги не перешкоджає повторному зверненню, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для її повернення.
Керуючись статями 389, 393 ЦПК України,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 08 червня 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_3 , третя особа - Друга дніпровська державна нотаріальна контора, про визнання права власності на частину домоволодіння в порядку спадкування за законом повернути заявнику.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Суддя О. В. Ступак