ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59
05 липня 2022 року Справа №918/21/22
Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії:
Головуючий суддя Мельник О.В.
суддя Гудак А.В.
суддя Олексюк Г.Є.
при секретарі судового засідання Стафійчук К.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу фермерського господарства "Агротех-Р" на рішення господарського суду Рівненської області від 11.04.2022 у справі №918/21/22 (суддя Качур А.М.)
за позовом фермерського господарства "Агротех-Р"
до фермерського господарства "Еко Агро Полісся"
про визнання права власності на майно
за участю представників:
позивача - Михайлова В.О.,
відповідача - не з'явився,
Рішенням господарського суду Рівненської області від 11.04.2022 у справі №918/21/22 у задоволенні позову фермерського господарства "Агротех-Р" до фермерського господарства "Еко Агро Полісся" про визнання права власності на майно відмовлено. Судові витрати покладено на позивача.
В обґрунтування свого рішення, посилаючись на ст.55 Конституції України, ст.15 ЦК України, суд першої інстанції, вказує, що обов'язковою умовою надання судом правового захисту є наявність відповідного порушення відповідачем прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Натомість суд дійшов висновку, що позивач у відповідності до статті 392 ЦК України, не обґрунтував належними та допустимими доказами позовні вимоги щодо невизнання або оспорення відповідачем існуючого права власності позивача на майно станом на час звернення з даним позовом. З огляду на що суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову.
Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду Рівненської області від 11.04.2022 та ухвалити нове, яким позов фермерського господарства "Агротех-Р" задовольнити в повному обсязі. Також просить суд стягнути з відповідача судові витрати.
Апелянт, зокрема, вказує, що відповідач, у розумінні ст.392 ЦК України, не визнає цивільного права позивача на майно, яке полягає не лише в пасивному запереченні наявності в особи суб'єктивного цивільного права, що створює невпевненість у правовому статусі носія суб'єктивного права, а й у активному запереченні права власності шляхом звернення до юрисдикційних органів (звернення до Колегії з розгляду скарг у сфері державної реєстрації Міністерства юстиції України зі скаргою про скасування державної реєстрації права власності на будівлю ангара, адмінбудинок та будівлю для охорони), а також до самого позивача із заявами та вимогами щодо повернення вищевказаного майна.
Також зазначає, що відповідач - ФГ "Еко Агро Полісся" з 21.07.2020 року за рішенням засновника перебуває в стані припинення, що може також вплинути на реалізацію позивачем своїх суб'єктивних прав щодо об'єктів нерухомого майна.
Враховуючи доведеність в законності набуття права власності позивачем на спірні об'єкти нерухомого майна, пасивне і активне оспорення відповідачем права власності позивача, скаржник вважає, що ним вірно обраний спосіб захисту права, а також, що у позивача є наявними усі передбачені ст. 392 Цивільного кодексу України умови, котрі є необхідними для набуття права власності на спірне майно, а відтак вимоги позивача є обґрунтованими та такими, що підлягають до задоволення.
Крім того, апелянт звертає увагу на необґрунтованість посилання суду першої інстанції на ту обставину, що позивач прагне до отримання судового рішення, за яким буде встановлено його право власності на майно.
Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, у якому підтверджує, що фермерське господарство ФГ "Еко Агро Полісся" оспорювало та не визнавало право власності на майно, яке було передано як майновий внесок в статутний капітал ФГ "Агротех-Р", тому просить апеляційний суд вирішити цей спір про належність майна, оскільки суд першої інстанції формально вважає, що спір між позивачем та відповідачем щодо цього майна є відсутнім. Вказує, що ФГ "Еко Агро Полісся" не зверталося до суду з окремим позовом про скасування державної реєстрації права власності на спірні об'єкти нерухомого майна, проте це пов'язано виключно з тим, що відповідач перебуває з 21.07.2020 року за рішенням засновника в стані припинення та не здійснює господарської діяльності, а відтак кошти для проведення судових процедур у відповідача відсутні.
Також відповідач просив розгляд апеляційної скарги проводити за відсутності представника ФГ "Еко Агро Полісся".
Відповідно до ч.1 ст.202 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.
Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки (частина третя статті 202 Господарського процесуального кодексу України).
Враховуючи те, що судом вчинено всі необхідні дії для належного повідомлення всіх учасників провадження у справі про день, час та місце розгляду справи, колегія суддів вважає за можливе розглянути справу в даному судовому засіданні за наявними у справі матеріалами, відповідності до вимог статті 269 ГПК України.
Відповідно до ч. 1, 4 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.
Переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду дійшла наступного висновку.
Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, рішенням засновника ФГ "Еко Агро Полісся" Кравчука О.П. №3 від 19.08.2019 року вирішено передати майновий вклад до статутного капіталу ФГ "Агротех-Р" від ФГ "Еко Агро Полісся" у вигляді об'єктів нерухомого майна, які на момент передачі знаходяться на праві приватної власності за ФГ "Еко Агро Полісся", а саме будівлю ангара літера В-1 загальною площею 1416, 1 кв.м, адмінбудинок літера А-1 загальною площею 50,3 кв.м, будівлю для охорони літера Б-1 загальною площею 14,7 кв.м, які знаходяться за адресою: 35024, с.Підлужне, вул.Варшавська, 7, Костопільського району, Рівненської області (а.с.15).
Відповідно до протоколу загальних зборів засновників ФГ "Агротех-Р" №5 від 19.08.2019 року, прийнято майновий вклад до статутного капіталу ФГ "Агротех-Р" від ФГ "Еко Агро Полісся" у вигляді об'єктів нерухомого майна: будівля ангара літера В-1 загальною площею 1416, 1 кв.м, адмінбудинок літера А-1 загальною площею 50,3 кв.м, будівля для охорони літера Б-1 загальною площею 14,7 кв.м, які знаходяться за адресою: 35024, с.Підлужне, вул. Варшавська, 7, Костопільського району, Рівненської області (а.с.13).
Згідно з актом приймання-передачі майна від 19.08.2019 року ФГ "Агротех-Р" та ФГ "Еко Агро Полісся", відповідач передав, а позивач отримав майновий вклад до статутного капіталу у вигляді об'єктів нерухомого майна: будівля ангара літера В-1 загальною площею 1416, 1 кв.м, адмінбудинок літера А-1 загальною площею 50,3 кв.м, будівля для охорони літера Б-1 загальною площею 14,7 кв.м, які знаходяться за адресою: 35024, с.Підлужне, вул.Варшавська, 7, Костопільського району, Рівненської області (а.с.14).
У відповідності до витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності станом на 22.08.2019 року №178385541 (а.с.10), №178380598 (а.с.11), №178395137 (а.с.12) ФГ "Агротех-Р" є власником будівель та споруд, а саме: будівлі ангара літера В-1 загальною площею 1416, 1 кв.м (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1880104556234); адмінбудинку літера А-1 загальною площею 50,3 кв.м (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна -1880085056234); будівлі для охорони літера Б-1 загальною площею 14,7 кв.м (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 1880097656234), які знаходяться за адресою: 35024, с.Підлужне, вул.Варшавська, 7, Костопільського району, Рівненської області.
Підставою виникнення права власності вказано: протокол загальних зборів засновників ФГ "Агротех-Р", серія та номер: 5, виданий 19.08.2019 року, видавник: ФГ "Агротех-Р"; акт приймання-передачі майна, серія та номер: б/н, виданий 19.08.2019 року, видавник: ФГ "Агротех-Р" та ФГ "Еко Агро Полісся".
Предметом розгляду у даній справі є позовні вимоги про визнання права власності за ФГ "Агротех-Р" будівлі ангару загальною площею 1416, 1 кв.м, будівлі адмінбудинку загальною площею 50,3 кв.м, будівлі для охорони загальною площею 14,7 кв.м, які знаходяться за адресою: 35024, с.Підлужне, вул.Варшавська, 7, Костопільського району, Рівненської області.
Аналізуючи встановлені обставини справи та надаючи їм оцінку в процесі апеляційного перегляду колегія суддів враховує наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 316 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Суб'єктами права власності, відповідно до ст. 318 ЦК України, є Український народ та інші учасники цивільних відносин.
Відповідно до ч.3 ст.11 ЦК України цивільні права та обов'язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.
У силу приписів ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Право власності є найбільш фундаментальним речовим правом, яке створює основну юридичну передумову для нормального функціонування цивільного обороту, тому закон спеціально регулює як підстави набуття права власності, так і підстави його припинення.
Право власності, як і будь-яке інше суб'єктивне право, виникає при наявності певних юридичних фактів та конкретних обставин, з якими закон пов'язує виникнення права власності на конкретне майно у певних осіб.
Оскільки набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на окремі об'єкти, у вирішенні спорів про право власності установленню підлягає з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 цього Кодексу.
Аналогічна правова позиція міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18.
Крім того, колегія суддів звертає увагу, що державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає (правова позиція викладена Верховним Судом у складі Касаційного господарського суду у постанові від 24.01.2020 року у справі №910/10987/18).
Позов про визнання права власності є речово-правовим, вимоги якого звернені до суду, що повинен підтвердити наявність у позивача права власності на спірне майно. Об'єктом цього позову є усунення невизначеності відносин права власності позивача щодо індивідуально визначеного майна. Підставою ж позову є обставини, що підтверджують наявність у позивача права власності чи іншого речового права на майно.
Відтак, до предмету доказування за позовом про визнання права власності, зокрема, входить встановлення цивільно-правових підстав набуття позивачем права власності на спірне майно, з огляду на що, колегія суддів враховує наступне.
У відповідності до ч.2 ст.1 Закону України "Про фермерське господарство" (далі - Закон) фермерське господарство може бути створене одним громадянином України або кількома громадянами України, які є родичами або членами сім'ї, відповідно до закону.
Згідно з ч.1 ст.3 Закону, членами фермерського господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 14-річного віку, інші члени сім'ї, родичі, які об'єдналися для спільного ведення фермерського господарства, визнають і дотримуються положень установчого документа фермерського господарства. Членами фермерського господарства не можуть бути особи, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом).
Таким чином, Закон України "Про фермерське господарство" не відносить до суб'єктів фермерського господарства інших фермерських господарств.
Відповідно до ст.19 Закону, до складу майна фермерського господарства (складеного капіталу) можуть входити: будівлі, споруди, облаштування, матеріальні цінності, цінні папери, продукція, вироблена господарством в результаті господарської діяльності, одержані доходи, інше майно, набуте на підставах, що не заборонені законом, право користування землею, водою та іншими природними ресурсами, будівлями, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права (в тому числі на інтелектуальну власність), грошові кошти, які передаються членами фермерського господарства до його складеного капіталу.
Фермерське господарство як цілісний майновий комплекс включає майно, передане до складеного капіталу, не розподілений прибуток, майнові та інші зобов'язання (ч.1 ст.22 Закону).
Оскільки правовий статус фермерських господарств у законодавстві чітко не визначений, то у з'ясуванні наявності в нього ознак корпоративного підприємства суд виходить зі змісту статті 63 ГК України, якою корпоративне підприємство визначається як родове поняття, а видами корпоративних підприємств є кооперативні підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на приватній власності двох або більше осіб.
Враховуючи наведене, створене шляхом об'єднання трудової участі членів сім'ї з метою отримання прибутку та зареєстроване як юридична особа фермерське господарство, в якому наявний статутний (складений) капітал поділений на частки, відповідає визначеним ч.5 ст.63 Господарського кодексу України ознакам корпоративного підприємства.
Наявність статутного (складеного) капіталу фермерського господарства дає певний обсяг корпоративних прав особі, частка якої визначається у статутному фонді (висновки, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.10.2018 та від 10.09.2019 у справі №923/875/17).
З огляду на вказане, у членів фермерського господарства, які передали до статутного (складеного) капіталу майно, виникають корпоративні права, пов'язані з наявністю їх частки у статутному (складеному) капіталі господарства.
Будь-який правочин за наслідками якого суб'єкт, який не є учасником товариства, робить внесок до статутного капіталу товариства, є двостороннім правочином, оскільки передаючи внесок до статутного капіталу такий суб'єкт набуває корпоративних прав у статутному капіталі товариства, а саме товариство набуває права власності на об'єкт внеску в його статутний капітал.
Внесення ж до статутного капіталу внеску без мети отримання в ньому частки може свідчити про удаваність правочину згідно ст.235 ЦК України як підставу його недійсності, адже в такому разі сторони могли укласти договір дарування та пройти процедуру нотаріального посвідчення такого договору у відповідності до ч.2 ст.719 ЦК України.
У такому разі, оцінюючи фактичні відносини, які виникли у сторін, та аналізуючи матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що набуття права власності позивачем на майно відбувалось за правилами договору дарування, який в силу ч.1 ст.220 ЦК України, є нікчемним та не породжує будь-яких правових наслідків, адже сторонами не було додержано обов'язкової вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору щодо відчуження об'єктів нерухомого майна.
Отже, колегія суддів вважає, що у позивача не виникало право власності на вказане майно у визначений законодавством спосіб, а тому він не має права звертатися з даним позовом до відповідача та захищати право власності на спірне майно, оскільки не є його власником. Не змінює такий висновок суду і факт державної реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, адже відповідно до ч.3 ст.10, ч.2 ст.22 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та п.12 постанови КМУ від 25.12.2015 №1127 "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", при вчиненні реєстраційних дій державний реєстратор здійснює формальну перевірку, поданих для реєстрації документів згідно визначеним зазначеними нормами переліком, та не наділений правом здійснювати аналіз законності підстав виникнення права власності.
Окрім того, апеляційний суд критично оцінює доводи позивача про те, що в даному випадку має місце невизнання та оспорення ФГ "Еко Агро Полісся" права власності ФГ "Агротех-Р" на майно та вважає за необхідне вказати наступне.
Конституційне право на судовий захист передбачає як невід'ємну частину такого захисту можливість поновлення порушених прав і свобод громадян, правомірність вимог яких встановлена в належній судовій процедурі і формалізована в судовому рішенні, і конкретні гарантії, які дозволяли б реалізовувати його в повному об'ємі і забезпечувати ефективне поновлення в правах за допомогою правосуддя, яке відповідає вимогам справедливості, що узгоджується також із ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основних свобод.
Частиною 2 ст. 4 ГПК України встановлено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (ч.1 ст.15 ЦК України).
За змістом ч.1 ст.16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.
Обов'язковою умовою надання судом правового захисту є наявність відповідного порушення відповідачем прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Під час розгляду будь-якого спору судам необхідно встановлювати на захист яких прав подано позов та ким і яким чином вони порушені.
Пунктом 1 частини 2 статті 16 ЦК України визначено, що одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є визнання права.
Спеціальні норми книги третьої "Право власності та інші речові права" ЦК України серед способів захисту речових прав виокремлюють, зокрема, визнання права власності (стаття 392).
Згідно зі ст.392 ЦК України, власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Із аналізу вказаної статті, зокрема, вбачається, що передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку, зокрема у визначений спосіб, є наявність підтвердженого належними доказами права власності особи щодо майна, право власності на яке оспорюється або не визнається іншою особою, а також підтверджене належними доказами порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно.
Тобто нормою ст.392 ЦК України, крім підтвердження належними доказами права власності особи щодо майна, встановлена ще одна обов'язкова умова, за наявності якої власник майна може пред'явити позов про визнання за ним права власності, зокрема, це не визнання права його власності особою, яка вказана відповідачем.
Позивачем у позові про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв'язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб. Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається у належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майно, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.
Отже, сторонами у справі є особи, правовий спір яких вирішується в суді, що мають юридичну заінтересованість у результаті справи, мають комплекс процесуальних прав і обов'язків, необхідних для захисту прав, свобод та інтересів.
З огляду на що, позов про визнання права власності подається у випадках, коли належне певній особі майно або набуття цією особою права на майно не визнається, оспорюється іншою особою або у разі відсутності у неї документів (у зв'язку з втратою), що засвідчують належність їй такого права.
Крім того, апеляційний суд звертає увагу, що вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України слід враховувати, що за змістом вказаної статті судове рішення не породжує право власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його (зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 02.05.2018 у справі №914/904/17, в пункті 14 постанови Верховного Суду від 22.05.2018 у справі №923/1283/16, в пункті 6.1 постанови Верховного Суду від 05.03.2019 у справі №917/377/17).
Таким чином, за змістом ст. 4 ГПК України та ст. 392 ЦК України, потреба у визнанні права власності виникає тоді, коли наявність суб'єктивного права власника підлягає сумніву, не визнається іншими особами або оспорюється ними.
Як вірно встановлено судом першої інстанції, матеріали справи не містять доказів щодо вчинення ФГ "Еко Агро Полісся" будь-яких дій, що вказували б на оспорювання або невизнання нею права власності позивача на майно, а саме: будівлю ангара, адмінбудинок, будівлю для охорони, які знаходяться за адресою: 35024, с.Підлужне, вул.Варшавська, 7, Костопільського району, Рівненської області.
Заявою вих.№1 від 01.03.2022 року (а.с.30) відповідач підтвердив передачу ФГ "Еко Агро Полісся" позивачу об'єктів нерухомого майна (будівлі ангара, адмінбудинку, будівлі для охорони). Також вказав, що відзиву на позовну заяву подавати не буде та просить розгляд справи проводити без участі свого представника. Вказане свідчить про пасивну процесуальну поведінку відповідача та підтверджує відсутність оспорювання або невизнання права власності позивача на майно.
Також, аналізуючи позовну заяву та виходячи з наявних матеріалів справи, вбачається, що сам же позивач не вказує та не обґрунтовує яким чином відповідач, станом на час подання даного позову, порушує, не визнає або оспорює його право власності.
Враховуючи викладене, беручи до уваги, що у позивача не виникало право власності на спірне майно у визначений законодавством спосіб, а також відсутність оспорювання або невизнання права власності позивача на майно відповідачем, колегія суддів погоджується з висновком господарського суду щодо відсутності підстав для звернення позивача за захистом права власності в судовому порядку відповідно до статей 16, 392 ЦК України, з огляду на що позовні вимоги про визнання за позивачем права власності на предмет спору задоволенню не підлягають.
Щодо відзиву на апеляційну скаргу, подану ФГ "Еко Агро Полісся", апеляційний суд вважає за необхідне вказати таке.
У відзиві вих.№2 від 24.06.2022 року (а.с.75), поданому до суду апеляційної інстанції, відповідач вказує, що ФГ "Еко Агро Полісся" оспорювало та не визнавало право власності на майно, яке було передано як майновий внесок в статутний капітал ФГ "Агротех-Р".
У підтвердження вказаного долучає до відзиву скаргу на реєстраційні дії, проведені державним реєстратором вих.№4 від 20.01.2020 року (а.с.76), вимогу про повернення майна вих.№3 від 25.09.2021 року (а.с.77), а також лист-відповідь ФГ "Агротех-Р" вих.№25/21 від 22.10.2021 року (а.с.78).
Статтею 269 ГПК України, якою встановлено межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції, зокрема, в частині 3 вказаної статті передбачено, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Відповідно до висновків викладених Верховним Судом у постановах від 06.02.2019 р. у справі №916/3130/17 та від 18.06.2020 р. у справі №909/965/16, від 26.02.2019 р. у справі №913/632/17 єдиним винятковим випадком, коли можливим є прийняття судом, у тому числі апеляційної інстанції, доказів з порушенням встановленого строку, це наявність об'єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії з причин, що не залежали від нього, тягар доведення яких покладений на учасника справи.
Однак, колегією суддів встановлено, що відповідач на виконання вимог ч.4 ст.80, п. 6 ч.2 ст.258, ч.3 ст.269 ГПК України не обґрунтував наявності виняткового випадку неподання зазначених доказів у встановлений строк, як і не доводив неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Крім того, апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції. При цьому суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі №756/1529/15-ц.
Допущення прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів (нових) матиме наслідком порушення вищенаведених норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже системність та послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів (постанова Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 27.06.2022 у справі №906/707/18).
Таким чином, враховуючи викладене, апеляційний суд вважає, що відповідач не дотримався чітко встановленого процесуальним законодавством порядку подання додаткових доказів в суді апеляційної інстанції, а саме не здійснив обґрунтування наявності виняткового випадку неподання зазначених доказів до суду першої інстанції у встановлений строк, як і не довів неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього, а отже не вчинив відповідної процесуальної дії, що, як наслідок, виключає вчинення судом апеляційної інстанції процесуальних дій щодо долучення та надання оцінки таким доказам.
Крім того, колегія суддів враховує наступне.
За змістом ч.3 ст.13 ГПК України, ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Приписами ч.2 ст. 42 ГПК України унормовано, що учасники справи зобов'язані, зокрема: сприяти своєчасному, всебічному, повному та об'єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.
У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою (ч.2 ст.74 ГПК України).
За ч.2, 4 ст.80 ГПК України, зокрема, позивач повинен подати докази разом з поданням позовної заяви. Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об'єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу.
Отже, за змістом вказаних норм всі докази, які підтверджують заявлені вимоги, мають бути подані позивачем одночасно з позовною заявою, а неможливість подання доказів у цей строк повинна бути письмово доведена позивачем до суду та належним чином обґрунтована.
З огляду на викладене, всупереч наведеним нормам щодо доказування у межах здійснення судочинства у господарських судах, скаржник у підтвердження заявлених вимог не надав суду першої інстанції належних і допустимих доказів звернення відповідача до позивача із заявами і вимогами щодо повернення майна (зокрема, вимогу про повернення майна вих.№3 від 25.09.2021 року та лист-відповідь ФГ "Агротех-Р" вих.№25/21 від 22.10.2021 року), хоча за умови існування дійсного спору між сторонами щодо права власності на майно такі документи повинні би бути в обох сторін. Крім того, позивач із клопотаннями про витребування у відповідача вказаних документів до суду також не звертався.
Отже, зазначені в апеляційній скарзі доводи не знайшли свого підтвердження під час перегляду оскаржуваного рішення судом апеляційної інстанції, у свою чергу апелянт не подав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження власних доводів, які могли б бути прийняті та досліджені судом апеляційної інстанції в розумінні ст.ст. 73, 76-79, 86 ГПК України.
Враховуючи викладені вище апеляційним судом мотиви прийняття рішення, беручи до уваги те, що помилкове незастосування судом першої інстанції ст.719 ЦК України, яка визначає форму договору дарування, а також положень ст.220, 235 ЦК України щодо правових наслідків удаваного правочину та недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору, у даному випадку не призвело до неправильного вирішення спору у цій справі та до прийняття незаконного судового рішення, а також зважаючи на те, що підстави апеляційного оскарження не отримали підтвердження, колегія суддів не вбачає підстав для зміни оскарженого у справі рішення та задоволення апеляційної скарги.
Апеляційний господарський суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи в апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).
Оскільки відсутні підстави для скасування рішення суду першої інстанції, судовий збір за подачу апеляційної скарги покладається на скаржника згідно ст.129 ГПК України.
Керуючись ст. 269, 270, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північно-західний апеляційний господарський суд
Рішення господарського суду Рівненської області від 11.04.2022 у справі № 918/21/22 залишити без змін, апеляційну скаргу фермерського господарства "Агротех-Р" - без задоволення.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.ст. 286-291 Господарського процесуального кодексу України.
Повний текст постанови складений "13" липня 2022 р.
Головуючий суддя Мельник О.В.
Суддя Гудак А.В.
Суддя Олексюк Г.Є.