Дата документу 06.07.2022 Справа № 335/6035/21
Єдиний унікальний №335/6035/21 Головуючий у 1 інстанції Калюжна В.В.
Провадження № 22-ц/807/370/22 Суддя-доповідач Онищенко Е.А.
06 липня 2022 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:
головуючого Онищенка Е.А.
суддів: Кухаря С.В.,
Бєлки В.Ю.
за участю секретаря судового засідання Бєлової А.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 04 жовтня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства „Облводоканал” Запорізької міської ради про розірвання трудового договору, зобов'язання видати наказ про звільнення, внесення запису про звільнення до трудової книжки та повернення трудової книжки, стягнення заборгованості по заробітній платі та компенсації за невикористану відпустку, вихідної допомоги при звільненні, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки, моральної шкоди,-
У червні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до КП „Облводоканал” Запорізької міської ради про розірвання трудового договору, зобов'язання видати наказ про звільнення, внесення запису про звільнення до трудової книжки та повернення трудової книжки, стягнення заборгованості по заробітній платі та компенсації за невикористану відпустку, вихідної допомоги при звільненні, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки, моральної шкоди.
В обґрунтування позову зазначено, що він перебуває у трудових відносинах з відповідачем з 26.04.2010 року та займає посаду електромонтера з ремонту та обслуговування електроустаткування 5 розряду Аварійно-диспетчерської служби Таврійського експлуатаційного цеху водопостачання та водовідведення.
У зв'язку із систематичним порушенням законодавства України про працю з боку відповідача, яке полягало у несвоєчасній виплаті заробітної плати, позивачем 24.05.2021 року було подано письмову заяву про його звільнення з 26.05.2021 року, за власним бажанням, на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України, у прийнятті якої позивачу було відмовлено та запропоновано спрямувати заяву до головного офісу, натомість виплачено частину заборгованості по заробітній платі за період березень-квітень 2021 року у сумі 16 668,56 гривень. У зв'язку із відмовою у прийнятті заяви про звільнення та погроз з боку роботодавця, позивачем було направлено відповідну письмову заяву на адресу КП „Облводоканал” ЗОР поштовим зв'язком і одночасно на адресу Запорізької обласної ради з клопотанням про сприяння його звільнення.
28.05.2021 року позивач отримав письмове повідомлення про реєстрацію поданої ним заяви, однак йому не було видано наказу про звільнення і трудової книжки, а також не виплачено заборгованості по заробітній платі. Проте, позивачу повідомлено про відмову у його звільненні на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України, у зв'язку із відсутністю порушень його прав з боку роботодавця.
Крім того, позивач зазначає, що ГУ Держпраці у Запорізькій області було встановлено факт порушення відповідачем законодавства про працю, про що за результатами перевірки було складено відповідний акт.
Посилаючись на те, що відповідачем не усунуто порушення його права на працю, позивач ОСОБА_1 просив суд:
- припинити його трудові відносини з відповідачем КП „Облводоканал” ЗОР, шляхом розірвання трудового договору, на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України;
- зобов'язати відповідача видати наказ про його звільнення із займаної посади, внести запис про звільнення до трудової книжки та повернути позивачу трудову книжку;
- стягнути з відповідача на його користь заборгованість по заробітній платі у розмірі 8 068,68 гривень, компенсацію за невикористану відпустку у розмірі 4 025,20 гривень, вихідну допомогу при звільненні у розмірі тримісячного середнього заробітку у сумі 26 195,40 гривень; середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 4 074,84 гривень, середній заробіток за час затримки видачі трудової книжки у розмірі 4 074,84 гривень, а також моральну шкоду у розмірі 30 000 гривень. Судові витрати, понесені ним по сплаті судового збору, позивач просить стягнути з відповідача на його користь.
28 вересня 2021 року позивачем подано письмову заяву про збільшення позовних вимог, за змістом якої позивачем обраховано середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 27.05.2021 року по 28.09.2021 року у розмірі 50 062,32 гривень та середній заробіток за час затримки видачі трудової книжки за період з 27.05.2021 року по 28.09.2021 року у розмірі 50 062,32 гривень. Зазначені суми позивач просив стягнути з відповідача, в іншій частині позовні вимоги залишив без змін.
Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 04 жовтня 2021 року позов залишено без задоволення.
Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким його позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.
КП „Облводоканал” Запорізької міської ради надало суд відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, рішення суду першої інстанції у цій справі залишити без змін.
Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишення без задоволення з огляду на наступне.
Статтею 375 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Статтею 263 ЦПК України передбачено, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Ухвалене судом першої інстанції рішення відповідає зазначеним вище нормам процесуального права.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги є необґрунтованими та недоведеними.
Встановлено, що ОСОБА_1 перебуває у трудових відносинах з відповідачем.
З 11 грудня 2019 року ОСОБА_1 займає посаду електромонтера з ремонту та обслуговування електроустаткування 5 розряду Аварійно-диспетчерської служби Таврійського експлуатаційного цеху водопостачання та водовідведення КП „Облводоканал” ЗОР (а.с. 72).
24 травня 2021 року ОСОБА_1 подав письмову заяву на ім'я Генерального директора КП „Облводоканал” ЗОР про звільнення з 26.05.2021 року, на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України, та виплату вихідної допомоги, згідно зі ст. 44 КЗпП України, у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку, у зв'язку із порушенням роботодавцем законодавства про працю, яка обґрунтована наявністю заборгованості по заробітній платі понад три місяці (а.с. 16).
Відповідно до повідомлення КП „Облводоканал” ЗОР від 25.05.2021 року вих. № 12/1148, ОСОБА_1 повідомлено, що формулювання причин звільнення є неправильними та не відповідає фактичним обставинам. Підстави для звільнення у працедавця за ч. 3 ст. 38 КЗпП України відсутні. Порушення чинного законодавства про працю України та умов колективного договору, а саме: невиконання обов'язків щодо виплати заробітної плати не встановлено (а.с. 43).
Положеннями статті 233 КЗпП України визначено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
За приписами ч. 3 ст. 38 КЗпП України, працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
Відповідно до статті 38 КЗпП України, розірвання трудового договору з ініціативи працівника і його правові підстави залежать від причин, що спонукають працівника до розірвання цього договору, їх працівник визначає самостійно. У разі якщо зазначені працівником причини звільнення - порушення роботодавцем трудового законодавства не підтверджуються або роботодавцем не визнаються, останній не має права самостійно змінювати правову підставу розірвання трудового договору. При незгоді роботодавця звільнити працівника з підстав, передбачених ч. 3 ст. 38 КЗпП України, він може відмовити в розірванні трудового договору, але не має права розірвати цей договір на інших підставах, які працівником не вказувалися.
Таким чином, обов'язковою умовою для звільнення за власним бажанням згідно з частиною третьою статті 38 КЗпП України є порушення власником трудового законодавства або умов трудового договору. При цьому для визначення правової підстави розірвання трудового договору значення має сам факт порушення законодавства про працю, що спонукало працівника до розірвання трудового договору з власної ініціативи, а не поважність чи неповажність причин такого порушення та істотність порушення трудових прав працівника.
Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 22 квітня 2020 року у справі № 199/8766/18 та від 13 березня 2019 року у справі №754/1936/16-ц.
Судом першої інстанції вірно встановлено, що відмова відповідача у звільненні ОСОБА_1 від 25.05.2021 року обґрунтована відсутністю підстав для звільнення позивача за ч. 3 ст. 38 КЗпП України, та не встановленням порушення чинного законодавства про працю України та умов колективного договору, а саме: невиконання обов'язків щодо виплати заробітної плати.
Колегія суддів вважає вірним та обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що позивачем в порушення приписів статей 76, 81, 89 ЦПК України не надано об'єктивних даних, які б підтверджували факт порушення роботодавцем законодавства про працю відносно позивача, встановленого у порядку, визначеному Законом.
Судом першої інстанції зроблено вірний висновок щодо необ'єктивного посилання позивача на акти Держпраці від 24.02.2021 року та від 28.04.2021 року, як на докази такого порушення, з яких встановлено виявлення заборгованості по заробітній платі за періоди грудень 2020 року, січень - березень 2021 року, яка повністю погашена до ініціювання позивачем питання про звільнення.
Позивачем ні в суді першої, ні в суді апеляційної інстанції не спростовано, що виявлені порушення на підставі актів Держпраці від 24.02.2021 року та від 28.04.2021 року, було усунуто роботодавцем у визначені за їх змістом строки, тоді як сам позивач наводить обставини, які свідчать, що заборгованість по заробітній платі за період грудень 2020 року - березень 2021 року погашена у квітні 2021 року, про що подав суду у якості доказів відповідні розрахункові лиски (а.с. 40-42).
З матеріалів справи вбачається, що 04.06.2021 року КП „Облводоканал” ЗОР повністю погашено заборгованість по заробітній платі перед найманим працівником ОСОБА_1 , та станом на 15.07.2021 року підприємство повністю розрахувалося перед працівником та не має заборгованості з виплати заробітної плати, що підтверджується відповідною довідкою (а.с. 75).
В апеляційній скарзі скаржник посилається на Акт Держпарці від 22.06.2021 року № ЗП 4200/1152/АВ. Проте, вказаний доказ не був долучений позивачем до матеріалів справи при розгляді справи в суді першої інстанції. В апеляційній скарзі скаржником також не порушується питання про доручення до матеріал справи вищевказаного доказу. А тому колегією суддів вказаний доказ не приймається, відповідно оцінка йому не надається.
Враховуючи вищевикладені обставини, колегія суддів дійшла висновку про недоведеність позивачем неправомірної відмови відповідача у звільненні ОСОБА_1 на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України.
Таким чином судом першої інстанції зроблено вірний висновок про необґрунтованість позовних вимоги про розірвання трудового договору за вказаною нормою Закону.
В апеляційній скарзі скаржник посилається на те, що суд не мав приймати як належний доказ того, що позивач перебував на лікарняному, службову записку начальника Таврійського ЕЦВВ.
Проте, в ході розгляду справи в суді прешої інстанції вказана обставина не заперечувалася сторонами.
Колегією суддів відхиляються доводи позивача про те, що дія ст. 40 КЗпП України не розповсюджується на випадки звільнення з ініціативи самого працівника, оскільки підстав для такого звільнення в ході судового розгляду не встановлено. На переконання суду, положення ст. 40 КЗпП України позивачем трактується не вірно.
Встановлено, що після отримання Позивачем відповіді про відсутність підстав про звільнення на підставі п. 3 ст. 38 КЗпП України, інших заяв про звільнення подано не було, обґрунтованих даних про наявність підстав для звільнення, визначених п. 5 ч. 1 ст. 40 КЗпП України, позивачем не наведено.
Встановлено, що позивачем фактично оскаржується відмова у його звільненні на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України.
Згідно ч. ст. 47 КЗпП України, власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачем в порядку ст. 81 ЦПК України, не було надано суду належних і допустимих доказів на підтвердження заявлених позовних вимог про розірвання трудового договору з визначених підстав, а також не було обґрунтовано наявності, передбачених ст. 82 ЦПК України обставин, які б зумовлювали звільнення від доказування наявності наведених ним обставин.
Судом першої інстанції вірно встановлено недоведеність факту порушень з боку роботодавця та наявності підстав для звільнення на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України, який обмежений у самостійній зміні правової підстави розірвання трудового договору за відсутності відповідної заяви працівника.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів дійшла висновку про те, що вимоги позивача про припинення трудових відносин позивача з відповідачем КП „Облводоканал” ЗОР, шляхом розірвання трудового договору, на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України, а також зобов'язання відповідача видати наказ про його звільнення із займаної посади, внести запис про звільнення до трудової книжки, повернути позивачу трудову книжку та стягнення заборгованості по заробітній платі у розмірі 8 068,68 грн. є необґрунтованими, а відповідно задоволенню не підлягають.
Вирішуючи позовну вимогу про стягнення компенсації за невикористану відпустку, у зв'язку із звільненням, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність підстав для звільнення позивача на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України, в межах заявлених вимог, оскільки позивачем не порушується питання про звільнення з інших підстав, визначених Законом, та дійшов висновку про її необґрунтованість та відмову у її задоволенні.
З урахуванням приписів статті 44 КЗпП України, судом першої інстанції вірно встановлено, що нарахування тримісячної вихідної допомоги позивачу за встановлених судом обставин відсутності підстав для його звільнення на підставі ч. 3 ст. 38 КЗпП України, є безпідставним, у зв'язку з чим, позовна вимога про стягнення вихідної допомоги при звільненні у розмірі тримісячного середнього заробітку є необґрунтованою та не підлягає задоволенню.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 27.05.2021 року по 28.09.2021 року у розмірі 50 062,32 грн. та середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки за період з 27.05.2021 року по 28.09.2021 року у розмірі 50 062,32 грн., суд першої інстанції з урахуванням приписів статей 116, 117 КЗпП України, встановив, що обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку. Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
З огляду на те, що в ході розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанції не підтверджено обставин порушення права позивача на оплату праці за відсутності доказів про наявність розміру заборгованості по заробітній платі, тоді як позивач залишається найманим працівником КП „Облводоканал” ЗОР, суд першої інстанції вірно встановив, що позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за вказаний період часу необґрунтованими і такими, що не підлягають задоволенню.
Положеннями статей 117, 235 КЗпП України передбачена відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час одного й того ж прогулу працівника задля компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування. За порушення трудових прав працівника при одному звільненні неможливе одночасне застосування стягнення середнього заробітку як за статтею 117 КЗпП України, так і за статтею 235 КЗпП України, тобто подвійне стягнення середнього заробітку, оскільки це буде неспівмірно з правами працюючого працівника, який отримує одну заробітну плату.
Вирішуючи позовну вимогу про стягнення середнього заробітку за час затримки видачі трудової книжки, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для її стягнення, оскільки позивачем не доведено обставин, які таке стягнення зумовлюють, тому в цій частині позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, щодо стягнення моральної шкоди, суд першої інстанції з урахуванням приписів статей 23, 1167 ЦК України та статті 81 ЦПК України вірно встановив, що позивачем не надано достовірних доказів заподіяння йому моральної шкоди а також розрахунку, з якого він виходив, визначаючи розмір шкоди. В обґрунтування вимог про стягнення моральної шкоди, позивачем не надано жодних доказів, що б свідчили про заподіяння позивачу моральної шкоди діями відповідача, а також матеріали справи не містять будь-яких рішень щодо визнання дій відповідача незаконними та протиправними, виходячи із тих обставин, які позивачем визначено як чинник впливу на його моральні страждання.
З огляду на наведене колегія приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України, дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Доводи скарги не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник.
Докази та обставини, ні які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права.
Таким чином колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається.
Керуючись ст. ст. 374, 375, 381-384 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 04 жовтня 2021 року у цій справі залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.
Повний текст судового рішення складено 12 липня 2022 року.
Головуючий
Судді: