Справа № 204/690/22
Провадження № 2/204/1119/22 р.
КРАСНОГВАРДІЙСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД м. ДНІПРОПЕТРОВСЬКА
49006, м. Дніпро, проспект Пушкіна 77-б тел. (056) 371 27 02, inbox@kg.dp.court.gov.ua
04 липня 2022 року Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська в складі:
головуючої судді Самсонової В.В.
за участю секретаря Зайченко О.В.
за участі позивача ОСОБА_1
за участі представника відповідача ОСОБА_2 розглянувши у судовому засіданні в м. Дніпрі справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету позову: Всеукраїнська професійна спілка «Спілка залізничників України» про визнання незаконним і скасування наказу про відсторонення від роботи та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -
У лютому 2022 року позивач звернувся до суду з даною позовною заявою, в якій просив визнати незаконним та скасувати наказ від 10.01.2022 року №4/ОС про відсторонення від роботи ОСОБА_1 ; стягнути з Акціонерного товариства «Українська залізниця» на мою користь ОСОБА_1 середній заробіток за час незаконного відсторонення від роботи до дня ухвалення судом рішення. В обґрунтування позовних вимог вказали на те, що ОСОБА_1 перебуває в трудових правовідносинах з Акціонерним товариством «Українська залізниця», що підтверджується відповідним записом в його трудовій книжці. На даний час він працюю на посаді електромеханіка дільниці 1 групи по телеуправлінню та автоматиці ремонтно-ревізійної дільниці структурного підрозділу «Павлоградська дистанція електропостачання» регіональної філії «Придніпровська залізниця» AT «Укрзалізниця». 06 грудня 2021 року позивачу на підпис було надано папірець під назвою Лист-ознайомлення. Про те, що цей документ має силу офіційного документу і додатком до чого він є йому не повідомлялось. В даному документі було наведено посилання на постанови Кабінету Міністрів України від 09.12.2020 року № 1236 та від 04.03.2015 року № 83, а також накази Міністерства охорони здоров'я від 04.10.2021 року № 2153 та від 01.11.2021 року № 2393. Також, було наведено посилання на сторінку в інтернеті щодо списку пунктів щеплень та центрів масової інформації. Крім цього, в листі-ознайомленні було зазначено про необхідність отримання ним обов'язкового профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, а також зазначено, що його відмова або ухилення від щеплення може бути підставою для відсторонення від роботи з 09 грудня 2021 року. Ним було направлено в адресу керівництва обґрунтоване заперечення на отриманий лист-ознайомлення та заява про те, що його прийнято рішення тимчасово утриматись (позивач не відмовлявся і не ухилявся) від щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 до моменту опублікування в офіційних джерелах результатів, які містять в сукупності науково обґрунтовані докази, у тому числі дані адекватних та добре контрольованих досліджень, які дають змогу вважати, що вакцини або інші медичні імунобіологічні препарати можуть бути ефективними для профілактики коронавірусної хвороби та не несуть загрози життю та здоров'ю вакцинованих. Крім того в даній заяві ним було запропоновано забезпечити йому безкоштовне проходження ПЛР-тестування кожні 72 години або в разі відсутності відповідного фінансування на підприємстві по відшкодуванню ПЛР-тестування, він просив перевести його на дистанційний режим роботи чи оплатити йому час простою не з вини працівника, в тому числі на період оголошення карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, згідно з ч. 1 ст.113 КЗпП України (із змінами) та Колективного договору, про що видати відповідний наказ (розпорядження). Відповідачем (уповноваженим ним органом) були проігноровані його заява та заперечення. Наслідком таких дій/ бездіяльності відповідача стало те, що до його відома було доведено наказ від 10.01.2022 року № 4/ОС про відсторонення його з 11 січня 2022 року від роботи без збереження заробітної плати на час відсутності щеплення. Для фіксації злочину проти його трудових і конституційних прав ним було подано відповідну заяву в правоохоронні органи та до Президента України. Зауважую, що трудовим договором і посадовими інструкціями позивача не передбачено і не обумовлено зобов'язань щеплень від COVID-19 чи надання довідок чи інших підтверджуючих документів про щеплення. З огляду на зазначене, вважає, що захист його порушеного права на працю та усунення наслідків дискримінації по відношенню до нього можливий лише в судовому порядку. Вважає спірний наказ таким, що грубо порушує його конституційні та трудові права, а також суперечить чинному законодавству України. Відповідачем не доведено, що він за характером своєї роботи чи станом здоров'я становлю небезпеку поширення інфекції серед населення України.
Не погодившись з позовними вимогами, представником відповідача ОСОБА_2 подано відзив на позовну заяву відповідно до якого вона просила відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі, з огляну на наступне. Частина 1 ст. 46 Кодексу законів про працю України передбачає, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством. До таких випадків, зокрема, відноситься відмова або ухилення від профілактичних щеплень проти COVID-19. Так, за приписами ст.5 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення» громадяни, зокрема, зобов'язанні проходити обов'язкові медичні огляди та робити щеплення у передбачених законодавством випадках. Частина 2 ст.12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» передбачає, що працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов'язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я. Керуючись наведеною нормою, Міністерством охорони здоров'я України розроблено та затверджено наказом від 04.10.2021 року № 2153 Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням. В подальшому наказом Міністерства охорони здоров'я України від 01.11.2021 року № 2393 внесені зміни до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням, затвердженого наказом від 04.10.2021 року № 2153, а саме до цього Переліку включені працівники підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83. Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 04.03.2015 року № 83 акціонерне товариство «Українська залізниця» входить до Переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави. З огляду на викладене вбачається, що дія наказу Міністерства охорони здоров'я України від 04.10.2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням» (із змінами внесеними наказом Міністерства охорони здоров'я України від 01.11.2021 року № 2393) розповсюджується на працівників акціонерного товариства «Українська залізниця» та всіх підпорядкованих йому підрозділів. З викладеного вбачається, що видаючи наказ від 10.01.2022 № 4/ОС про відсторонення від роботи позивача відповідач діяв в межах та у спосіб визначений законодавством України. Окремо, відповідач звертає увагу на те, що дія наказу Міністерства охорони здоров'я України від 04.10.2021 року № 2153 призупинена відповідно до Наказу Міністерства охорони здоров'я України від 25.02.2022 року № 380, у зв'язку з чим відповідно до наказу від 01.03.2022 року № 20/1/ОC ОСОБА_3 допущена до роботи з 01.03.2022 року. З метою повного, всебічного та об'єктивного розгляду цієї справи відповідач вважає за необхідне зазначити про те, що відповідно до наказу від 25.02.2022 року № 72/Н для працівників підрозділів регіональної філії «Придніпровська залізниця» AT «Укрзалізниця» з 24.02.2022 року введено режим простою у зв'язку з введенням воєнного стану в Україні відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 року № 64/2022. Таким чином, відповідно до ч.1 ст.113 Кодексу законів про працю України з 01.03.2022 року оплата праці позивача здійснюється у розмірі не менше 2/3 його тарифної ставки (окладу). Окремо, варто звернути увагу, що за результатами розгляду аналогічної справи наявна судова практика. Так, рішенням Івано-Франківського міського суду від 13.12.2021 року у справі № 344/18565/21 працівникові було відмовлено у задоволенні аналогічних позовних вимог. Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 16.02.2022 рішення Івано- Франківського міського суду від 13.12.2021 залишено без змін.
В судовому засіданні ОСОБА_1 підтримав свої позовні вимоги та просив їх задовольнити, посилаючись на обставини, викладені в позовній заяві.
В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_2 просила відмовити в задоволенні позовних вимог, посилаючи на обставини, викладені у відзиві.
Вислухавши сторони, вивчивши матеріали справи, суд вважає, що у задоволенні позовних вимог слід відмовити, по наступним підставам.
У судовому засіданні встановлено, що позивач ОСОБА_1 працює у АТ «Українська залізниця» в особі РФ «Придніпровська залізниця» структурного підрозділу «Павлоградська дистанція електропостачання» на посаді електромеханіка дільниці 1 групи по телеуправлінню та автоматиці ремонтно-ревізійної дільниці, що підтверджується копією трудової книжки наявної в матеріалах справи (а.с. 13-14).
Відповідно до листа-ознайомлення (додаток) (а.с.16), відповідачем було повідомлено позивача про необхідність отримання ним обов'язкового профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 та попереджено, що його відмова або ухилення від обов'язкового проведення профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 може бути підставою для відсторонення його від роботи з 09 грудня 2021 року. Крім того роз'яснено про необхідність пред'явлення не пізніше 08 грудня 2021 року безпосередньому керівнику, документу, який підтверджує вакцинацію від COVID-19 або висновку лікаря щодо наявності протипоказань до проведення профілактичних щеплень проти COVID-19, що не заперечується позивачем.
Позивач 10 січня 2022 року надав начальнику Павлоградської дистанції електропостачання ОСОБА_4 письмове заперечення на лист-ознайомлення, в якому зазначив мотиви своєї відмови від щеплення, зокрема вказав на те що: щеплення проти COVID-19 відсутнє в переліку обов'язкових щеплень визначених ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб»; що відсторонення від роботи порушує його законне право на працю, що гарантоване Конституцією України. Крім того зауважив, що п.41-6 Постанови КМУ №1236 від 09 грудня 2020 року не підлягає застосуванню, оскільки не відповідає Конституції України. Тому, в своєму запереченні позивач наголошував на тому, що обмеження його права на працю є недопустимим та вимагав припинення порушення його законних прав (а.с. 17).
Крім того, позивачем було направлено заяву начальнику Павлоградської дистанції електропостачання ОСОБА_4 відповідно до якої ним було прийнято рішення про тимчасове утримання від щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 до моменту опублікування в офіційних джерелах результатів, які містять в сукупності науково обґрунтовані докази, у тому числі дані адекватних та добре контрольованих досліджень, які дають змогу вважати, що вакцини або інші медичні імунобіологічні препарати можуть бути ефективними для профілактики коронавірусної хвороби та не несуть загрози життю та здоров'ю вакцинованих. Крім того в даній заяві ним було запропоновано забезпечити йому безкоштовне проходження ПЛР-тестування кожні 72 години або в разі відсутності відповідного фінансування на підприємстві по відшкодуванню ПЛР-тестування, він просив перевести його на дистанційний режим роботи чи оплатити йому час простою не з вини працівника, в тому числі на період оголошення карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України, згідно з ч. 1 ст.113 КЗпП України (із змінами) та Колективного договору, про що видати відповідний наказ (розпорядження) (а.с. 18).
Відповідно до копії наказу начальника Павлоградської дистанції електропостачання від 10 січня 2022 року № 04/ОС, виданого на підставі статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06 квітня 2000 року №1645-ІІІ, наказу МОЗ «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням» від 4 жовтня 2021 року № 2153, пункту 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 № 1236 та листа-ознайомлення про обов'язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 від 24.11.2021 року. З наказом позивач був ознайомлен 11 січня 2022 року, про що свідчить його підпис. Із вказаним наказом він був не згоден. (а.с. 15).
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 1 статті 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Відповідно до статті 4 КЗпП України законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Частиною 1 статті 46 КЗпП України передбачено, що відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння; відмови або ухилення від обов'язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.
Конституційний Суд України у своєму рішенні від 09 липня 1998 року № 12-рп/09 дійшов висновку про те, що термін «законодавство», що вживається у частині третій статті 21 Кодексу законів про працю України, треба розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.
Відповідно до преамбули Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» кожна людина має природне невід'ємне і непорушне право на охорону здоров'я. Суспільство і держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров'я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв'язання екологічних проблем, вдосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя. Основи законодавства України про охорону здоров'я визначають правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров'я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій сфері з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров'я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.
Законодавство України про охорону здоров'я базується на Конституції України і складається з цих Основ та інших прийнятих відповідно до них актів законодавства, що регулюють суспільні відносини у сфері охорони здоров'я (стаття 1 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я»).
Відповідно до статті 5 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» державні, громадські або інші органи, підприємства, установи, організації, посадові особи та громадяни зобов'язані забезпечити пріоритетність охорони здоров'я у власній діяльності, не завдавати шкоди здоров'ю населення і окремих осіб, у межах своєї компетенції надавати допомогу хворим, особам з інвалідністю та потерпілим від нещасних випадків, сприяти працівникам органів і закладів охорони здоров'я в їх діяльності, а також виконувати інші обов'язки, передбачені законодавством про охорону здоров'я.
Згідно із пунктами б, г статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я» громадяни України зобов'язані: у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов'язки, передбачені законодавством про охорону здоров'я.
Профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов'язковими і включаються до календаря щеплень. Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов'язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов'язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я (частини 1, 2 статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб»).
Відповідно до пункту 8 Положення про Міністерство охорони здоров'я України (далі - МОЗ), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року, МОЗ у межах повноважень, передбачених законом, на основі і на виконання Конституції та законів України, актів Президента України і постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, актів Кабінету Міністрів України, видає накази, організовує та контролює їх виконання.
Накази МОЗ, які відповідно до закону є регуляторними актами, розробляються, розглядаються, приймаються та оприлюднюються з урахуванням вимог Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності».
Нормативно-правові акти МОЗ підлягають державній реєстрації в установленому законодавством порядку.
Накази МОЗ, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов'язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами.
При цьому судом встановлено, що наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153). Цей перелік доповнено наказом МОЗ № 2393 від 01 листопада 2021 року.
Відповідно до Переліку № 2153 з доповненнями обов'язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, підлягають працівники: 1.Центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; 2.Місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; 3.Закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності; 4.Підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади; 5.Установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів; 6. Підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83.
В примітці до Переліку № 2153 зазначено, що обов'язкове профілактичне щеплення проводиться в разі відсутності у працівника абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров'я України від 16 вересня 2011 року № 595.
Постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 (з подальшими змінами і доповненнями станом на дату прийняття оспорюваного наказу) встановлено, що з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі - COVID-19), з 19 грудня 2020 року до 31 грудня 2021 року на території України діє карантин, продовживши дію карантину.
Пунктом 41-6 указаної постанови визначено керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій забезпечити: 1) контроль за проведенням обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов'язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов'язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров'я від 04 жовтня 2021 року № 2153 (далі перелік); 2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов'язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов'язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров'я; 3) взяття до відома, що: на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»; відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов'язковим доведенням його до відома особам, які відстороняються; строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.
Відсторонення працівника від роботи - один із передбачених законодавством випадків призупинення трудових правовідносин, яке полягає в тимчасовому увільненні працівника від обов'язку виконувати роботу за укладеним трудовим договором і тимчасовому увільненні роботодавця від обов'язку забезпечувати працівника роботою або створювати умови для її виконання.
Тимчасове увільнення працівника від виконання його трудових обов'язків в порядку відсторонення від роботи на умовах та з підстав, встановлених законодавством, по суті не є дисциплінарним стягненням, а є особливим запобіжним заходом, який застосовується у виняткових випадках і має на меті запобігання негативним наслідкам.
Оскільки під час відсторонення працівник тимчасово увільняється від виконання своїх трудових обов'язків та не може виконувати роботу, то за загальним правилом такому працівникові заробітна плата в період відсторонення не виплачується, якщо інше не встановлено законодавством.
Чинним законодавством не передбачено обов'язку роботодавця щодо збереження за працівником заробітної плати на період його відсторонення від роботи у зв'язку з відмовою або ухиленням від проведення обов'язкових профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19.
Відповідач видавши оспорюваний наказ застосував відсторонення позивача від роботи, оскільки це прямо передбачено законодавством, та відповідно до вимог п. 41-6 постанови КМУ № 1236
Бездіяльність роботодавця з відсторонення працівників може мати негативні наслідки для нього, оскільки за статтею 44-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення Порушення правил щодо карантину людей, яка визначає, що порушення правил щодо карантину людей, санітарно-гігієнічних, санітарно-протиепідемічних правил і норм, передбачених Законом України Про захист населення від інфекційних хвороб, іншими актами законодавства, а також рішень органів місцевого самоврядування з питань боротьби з інфекційними хворобами, він може бути притягнений до адміністративної відповідальності.
Доводи позивача про застосування до нього дискримінації за ознакою стану здоров'я також є безпідставними.
Так, відповідно до ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Вільний вибір та вільну згоду громадянина на працю можна визначити як свободу від примусу до праці, можливість самому розпоряджатись своїми здібностями до праці та самостійно приймати рішення відмовитись від певної роботи у разі, якщо умови роботи його не влаштовують. Законодавством України не встановлено обов'язок роботодавця чи держави забезпечити громадянина роботою з такими умовами, які він вимагає.
Згідно ч.2 ст. 2 КЗпП України, працівники мають право на здорові і безпечні умови праці. За змістом ст.153 КЗпП України, на всіх підприємствах, в установах, організаціях створюються безпечні і нешкідливі умови праці. Забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган, крім випадків укладення між працівником та власником або уповноваженим ним органом трудового договору про дистанційну роботу.
Зважаючи на це, завданням держави та роботодавця є забезпечення дотримання оптимального балансу між реалізацією права людини на працю та інтересами інших людей. У справі, яка розглядається, індивідуальне право (інтерес) відмовитися від щеплення працівником, протиставляється загальному праву (інтересу) суспільства, іншим членам трудового колективу, які провели у встановленому державою порядку щеплення. Внаслідок встановлення такого балансу досягається мета - загальне благо у формі права на безпеку та охорону здоров'я, що гарантовано статтями 3, 27 та 49 Конституції України. Держава, встановивши відсторонення працівників підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об'єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, від виконання обов'язків, які не мають профілактичного щеплення, реалізує свій обов'язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров'я таких працівників, з метою стабільності економіки та безпеки держави в інтересах суспільства в цілому.
У рішення від 15 березня 2012 року у справі Соломахін проти України (заява № 24429/03) ЄСПЛ сформулював правовий висновок, що обов'язкове щеплення як примусовий медичний захід є втручанням у гарантоване пунктом 1 статті 8 Конвенції право на повагу до приватного життя особи, що включає фізичну та психологічну недоторканність особи. Порушення фізичної недоторканності заявника можна вважати виправданим для дотримання цілей охорони здоров'я населення та необхідності контролювати поширення інфекційного захворювання.
Для визначення законності таких втручань ЄСПЛ вказує на те, що аби визначити, що це втручання потягнуло за собою порушення ст. 8 Конвенції, суд повинен (має) обґрунтувати доцільність та виправданість таких дій відповідно до другого абзацу цієї статті тобто встановити, чи є втручання виправданим відповідно до закону і чи має воно на меті законні цілі, і чи були вони виправданими в демократичному суспільстві.
Досліджуючи питання наявності закону Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) в ухваленому 08.04.2021 року рішенні у справі Вавржичка та інші проти Чеської Республіки (заява № 47621/13) у рішенні, яке суд вважає необхідним застосувати і при даних правовідносинах, наголошує наступне (п. 266):
Суд вказує, що оспорюване втручання мало би опиратися на певну законодавчу базу внутрішнього законодавства, при чому ці закони повинні бути як адекватно доступними, так і сформульованими з достатньою точністю, аби дозволити тим, до кого вони застосовуються, регулювати свою поведінку і, при необхідності, з відповідними порадами передбачити до ступеня, який є розумним за даних обставин, наслідки, які можуть спричинити за собою дані дії (див., наприклад, Дубська і Крейзова проти Чеської Республіки [GC], №№28859/11і 28473/12, § 167, 15 листопада 2016р., з додатковим посиланням). ЄСПЛ встановив, що втручання у приватне життя у вигляді обов'язку зробити щеплення ґрунтується на законі, а тому у цьому немає порушень. В Україні таким законом є Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб». Розглядаючи питання, чи є мета, за для якої був встановлений обов'язок робити щеплення, законною, ЄСПЛ навів наступні аргументи (п. 272): Що стосується мети, яку переслідує обов'язкове вакцинування, як стверджує Уряд і визнано національними судами, ціллю відповідного законодавства є захист від хвороб, які можуть становити серйозну загрозу для здоров'я населення. Це стосується як тих, хто отримує відповідні щеплення, так і тих, хто не може бути вакцинованим, і, таким чином, знаходиться в групі осіб високого ризику інфікування, покладаючись на досягнення високого рівня вакцинації в суспільстві в цілому для захисту від розглянутих заразних хвороб. Ця мета відповідає цілям захисту здоров'я і захисту прав інших осіб, визнаним статтею 8.
А у відповідь на питання необхідності в демократичному суспільстві обов'язкової вакцинації суд наводить такі доводи (п.285): Хоча система обов'язкових вакцинацій не єдина і не найпоширеніша модель, прийнята європейськими державами, Суд повторює, що в питаннях політики в галузі охорони здоров'я національні влади найкраще можуть оцінити пріоритети, використання ресурсів і соціальних потреб. Усі ці аспекти є актуальними в даному контексті, і вони підпадають під широку свободу розсуду, яку Суд повинен надати державі-відповідачу. В контексті охорони здоров'я найкращим інтересам суспільства служить забезпечення найвищого досяжного рівня здоров'я. Коли справа доходить до імунізації, мета повинна полягати в тому, щоб кожна людина була захищена від серйозних захворювань. У переважній більшості випадків це досягається за рахунок обов'язкових щеплень. Ті, кому таке лікування не може бути призначено, побічно захищені від інфекційних захворювань, поки в їх оточенні підтримується необхідний рівень вакцинації, тобто їх захист забезпечується колективним імунітетом.
Таким чином, якщо вважати, що політика добровільної вакцинації недостатня для досягнення і підтримки колективного імунітету або колективний імунітет незалежний від природи захворювання (наприклад правця), національні влади можуть розумно ввести політику обов'язкової вакцинації для досягнення відповідного рівня захисту від серйозних захворювань.
З цих підстав суд визнав, що рішення застосувати обов'язкову вакцинацію має вагомі причини.
Стосовно наслідків, які чітко передбачені в основному законодавстві, недотримання загальних правових обов'язків, спрямованих на охорону, зокрема здоров'я людей, то суд зауважує, що вони по суті захисні, а не каральні за своїм характером.
Стосовно доводів позивача про сумнівність ефективності вакцини, то ЄСПЛ посилається на загальний консенсус щодо життєвої важливості такого заходу та засобу захисту населення від хвороб, які можуть мати серйозні наслідки для здоров'я людини та які в разі серйозних спалахів можуть викликати проблеми в суспільстві. Зважаючи на те що частота ускладнень є досить незначною, однак безсумнівно, їх виникнення є досить загрозливим для здоров'я людини, органи Конвенції підкреслили важливість прийняття необхідних запобіжних заходів перед вакцинацією… Очевидно, це стосується перевірки в кожному окремому випадку можливих протипоказань. Це також відноситься до моніторингу безпеки застосовуваних вакцин. У кожному з цих аспектів Суд не вбачає підстав ставити під сумнів адекватність національної системи вакцинації. Вакцинація проводиться медичними працівниками тільки при відсутності протипоказань, які попередньо перевіряються відповідно до звичайного протоколу, відповідні медичні працівники зобов'язані повідомляти про будь-які підозри на серйозні або несподівані побічні ефекти. Відповідно, безпека використовуваних вакцин знаходиться під постійним контролем компетентних органів.
Суд визнає, що відсторонення позивача від роботи означало втрату заробітної плати і як наслідок позбавлення засобів існування. Однак це було прямим наслідком його рішення свідомо обрати саме цей шлях для себе особисто, відмовитися від виконання юридичного обов'язку, метою якого є захист здоров'я.
У постанові від 17 квітня 2019 року у справі № 682/1692/17 Верховний Суд дійшов висновку, що вимога про обов'язкову вакцинацію населення проти особливо небезпечних хвороб з огляду на потребу охорони громадського здоров'я, а також здоров'я заінтересованих осіб є виправданою. Тобто в цьому питанні принцип важливості суспільних інтересів превалює над особистими правами, однак лише тоді, коли таке втручання має об'єктивні підстави, тобто є виправданим.
Верховний Суд у постанові від 10 березня 2021 року у справі № 331/5291/19 зазначив що інтереси однієї особи не можуть домінувати над інтересами держави в питанні безпеки життя і здоров'я її громадян. Держава, встановивши правило про те, що без щеплень дитина не може бути допущена до занять, не тільки реалізує свій обов'язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров'я всіх учнів та працівників школи або дитячого садка, а й захищає таким чином власне дитину, яка не отримала профілактичних щеплень. З огляду на суспільні інтереси тимчасове відсторонення дитини від занять (до проведення щеплення, отримання позитивного висновку лікарсько-консультативної комісії) не призвело до порушення конституційного права на освіту, яку вона може отримати в інших формах. Держава, встановивши відсторонення педагогічних працівників від виконання обов'язків, які не мають профілактичного щеплення, реалізує свій обов'язок щодо забезпечення безпеки життя і здоров'я всіх учасників освітнього процесу, в тому числі й самих дітей.
Отже, право позивача на працю було тимчасово обмежено з огляду на суспільні інтереси, оскільки позивач відмовився від обов'язкового щеплення.
Відповідно до абз.6 ч.1 ст. 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», підприємства, установи і організації зобов'язані усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, з виплатою у встановленому порядку допомоги з соціального страхування, а також осіб, які ухиляються від обов'язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров'я.
Проте, порядок усунення від роботи працівників за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служб, встановлений абз. 6 ч.1 ст. 7 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» не пов'язаний з порядком, визначеним ст. 46 КЗпП України, п. 41-6 Постанови КМУ від 09.12.2020 року № 1236 та діє як окремий нормативно-правовий акт, який врегульовує відсторонення від роботи у інших випадках.
Крім того, відповідно до ст. 286 ЦК України, фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров'я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні. Забороняється вимагати та подавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування фізичної особи. Аналогічні за змістом вимоги містяться у ст. 39-1 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров'я». Інформація про факт щеплення особи не міститься у переліку відомостей, які віднесені вищевказаними нормами до медичної таємниці.
Отже, посилання позивача на незаконність оскаржуваного наказу, на ст.ст.19, 32 Конституції України, ст. 286 ЦК, ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», суд вважає надуманими і безпідставними, оскільки право на працю оскаржуваним наказом не порушене, тому що за позивачем збережене місце роботи та обмежене право позивача на здійснення трудової діяльності через невиконання вимог законодавства про проведення обов'язкових щеплень на період карантину, пов'язаного з COVID-19 для певних категорій працівників, до яких, згідно Переліку відноситься позивач.
В матеріалах справи відсутні докази того, що ОСОБА_1 має такий стан здоров'я, що є перешкодою для вакцинування.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України судові витрати покладаються на позивача.
На підставі вищевикладеного, керуючись ст. ст. 3, 15, 16, 258, 525, 526, 527, 530, 549, 598, 599, 612, 625, 629, 651, 1049, 1050, 1054 ЦК України, ст. ст. 12, 13, 76-82, 89, 128, 141, 223, 229, 247, 258-259, 263-265, 273, 280-284, 352, 354-355 ЦПК України, суд,-
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету позову: Всеукраїнська професійна спілка «Спілка залізничників України» про визнання незаконним і скасування наказу про відсторонення від роботи та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - відмовити.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відповідно до п. 4 ч. 5 ст. 265 ЦПК України, суд вважає необхідним зазначити у резолютивній частині рішення наступні дані:
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ;
Акціонерне товариство «Українська залізниця», ідентифікаційний код в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України 40075815, місцезнаходження: 03150, м. Київ, вул. Єджи Гедройця, буд. 5;
Всеукраїнська професійна спілка «Спілка залізничників України», ідентифікаційний код в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України 42891869, 03049, м. Київ, вул. Уманська, 5, оф. 108.
Суддя В.В. Самсонова