вул. Набережна, 26-А, м. Рівне, 33013, тел. (0362) 62 03 12, код ЄДРПОУ: 03500111,
e-mail: inbox@rv.arbitr.gov.ua, вебсайт: https://rv.arbitr.gov.ua
"08" липня 2022 р. м. Рівне Справа № 918/302/21
Господарський суд Рівненської області у складі судді О.Андрійчук, за участю секретаря судового засідання С.Коваль, розглянувши за правилами загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні матеріали справи
за позовом Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця"
до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "Волинь-шифер"
про встановлення земельного сервітуту,
за участю представників учасників справи:
від позивача: О.Яковчук, дов. № Ц/3-55/319-21 від 29.12.2021,
від відповідача: Х. Романюк, ордер АТ № 1023378 від 09.05.2022,
У квітні 2021 року Акціонерне товариство "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" (позивач) звернулося до Господарського суду Рівненської області з позовом до ТОВ "Волинь-шифер" (відповідач), у якому, з урахуванням заяви про зміну предмета позову, просило встановити земельний сервітут стосовно земельної ділянки площею 0,5750 га, кадастровий номер 5622610100:00:003:0034, цільове призначення - землі транспорту, правовий режим - на праві постійного користування земельною ділянкою, що знаходиться на території Здолбунівської міської ради Здолбунівського району Рівненської області (згідно з технічною документацією), строком на 5 років, оплата сервітуту - 19 707,78 грн в місяць з ПДВ, для експлуатації, обслуговування, ремонту, реконструкції під'їзної колії ТОВ "Волинь-шифер" з моменту набрання рішенням суду законної сили.
Стислий виклад позиції позивача та заперечень відповідача, судові рішення, ухвалені у справі.
Згідно з позовною заявою, Державне територіально-галузеве об'єднання "Львівська залізниця" (ДП ТГО "Львівська залізниця") є постійним користувачем земельної ділянки площею 12,1169 га, яка розташована на території Здолбунівської міської ради Здолбунівського району Рівненської області, кадастровий номер 56 226 101 00:00:003:0034, що підтверджується Державним актом на право постійного користування серії ЯЯ № 272684. Між ДП ТГО "Львівська залізниця" (сторона-1) та ТОВ "Волинь-шифер" (сторона-2) укладено договір № Л/ПЧ-7/002 про встановлення земельного сервітуту від 06.12.2012 (договір), за умовами якого земельний сервітут встановлюється стосовно земельної ділянки площею 0,5750 га, кадастровий номер 5622610100:00:003:0034, цільове призначення - землі транспорту, правовий режим - на праві постійного користування земельною ділянкою, яка розташована на території Здолбунівської міської ради Здолбунівського району Рівненської області, згідно з технічною документацією із землеустрою щодо надання земельної ділянки (згідно з договором про встановлення земельного сервітуту) в сервітутне (обмежене) користування ТОВ "Волинь-шифер" на території Здолбунівської міської ради, яка є невід'ємною частиною цього договору (додаток № 2). Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права, 15.11.2013 здійснено державну реєстрацію, підстава виникнення іншого речового права - договір про встановлення земельного сервітуту від 06.12.2012. Додатковою угодою від 19.04.2017 сторони погодили, що цей договір діє з 19.04.2017 по 19.04.2018 включно. У зв'язку із закінченням строку дії договору приватним нотаріусом за зверненням позивача здійснено реєстраційну дію припинення земельного сервітуту згідно з договором № Л/ПЧ-7/002 від 06.12.2012. Оскільки правовідносини за договором про встановлення земельного сервітуту № Л/ПЧ-7/002 від 06.12.2012 припинилися, а під'їзні колії відповідача знаходяться у смузі відведення залізниці без укладеного договору, й, відповідно, без здійснення оплати, 10.03.2021 позивач із супровідним листом направив останньому три проєкти договору про встановлення земельного сервітуту на земельну ділянку площею 0,5750 га.
Листом від 30.03.2021 № 30/03 відповідач повідомив позивача про незгоду із ціною договору та вказав, що вважає договір таким, що не припинив свою дію.
Ураховуючи викладене, позивач звернувся до суду з позовом (з урахуванням заяви про зміну предмета позову) про встановлення земельного сервітуту стосовно земельної ділянки площею 0,5750 га, кадастровий номер: 5622610100:00:003:0034, цільове призначення - землі транспорту, правовий режим - на праві постійного користування земельною ділянкою, що знаходиться на території Здолбунівської міської ради Здолбунівського району Рівненської області (згідно з технічною документацією), строком на п'ять років, оплата сервітуту - 19 707,78 грн в місяць з ПДВ, для експлуатації, обслуговування, ремонту, реконструкції під'їзної залізничної колії ТОВ "Волинь-шифер" за рішенням суду.
У матеріально-правове обґрунтування заявлених позовних вимог позивач посилається на ст. 404 ЦК України та ст. 193 ГК України.
14.05.2021 від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, де він заперечує проти доводів та вимог позовної заяви у повному обсязі, посилаючись на те, що позивач зазначив здійснення реєстрації про припинення 14.11.2020 договору, проте, на думку відповідача, додатковою угодою від 21.05.2018 до договору сервітуту сторони фактично продовжили дію договору на невизначений строк, підтвердивши при цьому свої зобов'язання за ним. Отже, відповідач зазначає, що станом на дату звернення позивача до нотаріуса та вчинення приватним нотаріусом реєстраційних дій - договір про встановлення земельного сервітуту був чинним. Також вказує про те, що відповідач не відмовляв позивачу в укладенні договору, проте вказав на обставини, які перешкоджають вирішенню питання про укладення нового договору, а саме: відсутність обґрунтування плати за встановлення сервітуту; наявність скарги на рішення приватного нотаріуса щодо державної реєстрації припинення права користування земельною ділянкою; відсутність можливості експлуатувати залізничну колію, яка знаходиться на земельній ділянці. Відповідач стверджує, що зважаючи на чинність договору сервітуту № Л/ПЧ-7/002 від 31.01.2014 та чинність додаткових угод, укладених до цього договору, відсутність відмови товариства на укладення нового договору та, враховуючи наявність скарги на дії приватного нотаріуса щодо державної реєстрації припинення договору сервітуту, - звернення позивача до суду із вимогами про встановлення нового сервітуту є передчасним. Крім того, на думку відповідача, право вимоги про встановлення сервітуту належить особі, яка має намір користуватись чужою земельною ділянкою, до власника (постійного користувача) такої ділянки, щодо якої встановлюється земельний сервітут, тобто особою, яка має право вимагати встановлення сервітуту в цьому випадку, є лише відповідач. Відтак і застосування такого способу захисту, як встановлення земельного сервітуту щодо земельної ділянки та визнання договору сервітуту укладеним, може бути використаний лише для захисту прав особи, заінтересованої в користуванні чужою земельною ділянкою для власних потреб, а не землекористувача такої ділянки, яким є позивач. Отже, позивач обрав неналежний спосіб захисту своїх прав, так як право вимоги встановлення земельного сервітуту у цьому випадку належить ТОВ “Волинь-Шифер”, а позивач, як постійний користувач земельної ділянки, не використав всі передбачені законом способи захисту права такого користування.
25.05.2021 від позивача надійшла відповідь на відзив, у якій останній не погоджується із доводами, викладеним у відзиві на позовну заяву, вказуючи, що порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом. Позивач зазначає, що відповідач неодноразово звертався до позивача з листами про продовження договірних відносин за договором № Л/ПЧ-7/002, а також просив встановити плату за земельний сервітут таку ж, яка передбачена вказаним договором. Відповідачу було надіслано проєкти договорів та повідомлено, що укладання договорів про встановлення земельних сервітутів зі сторонніми землекористувачами на землях залізничного транспорту регламентується Порядком укладання договорів про встановлення земельних сервітутів, однак відповідач проєкти договорів не підписав. Крім того, позивач зазначає, що порушення права позивача полягає у неодноразовій відмові відповідача від укладення договору особистого земельного сервітуту, такими своїми діями відповідач позбавляє позивача правової визначеності (встановлення чітких прав та обов'язків сторін), і враховуючи юридичну нерозривну взаємопов'язаність позивача та відповідача (адже колії відповідача розташована на земельній ділянці, яка перебуває на праві постійного користування у позивача), користування відповідачем належним йому майном (колією), відмова відповідача визначити взаємні права та обов'язки шляхом укладення договору особистого земельного сервітуту - і є порушенням прав та охоронюваних законом інтересів позивача.
31.05.2021 від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив, відповідно до яких останній стверджує, що позивачем не доведено належними доказами факти розірвання чинного договору сервітуту та відмови відповідача від укладення нового договору сервітуту, так само як і не наведено економічного обґрунтування пропонованої позивачем плати за встановлення нового договору сервітуту.
11.06.2021 від позивача надійшли додаткові пояснення у справі, в яких зазначено про те, що умови договору не містять пунктів щодо автоматичної та безстрокової пролонгації договору сервітуту, відповідачем не доведено незаконності дій позивача та державного реєстратора, не надано доказів які стверджували б про продовження договірних відносин, відтак позивач вважає, що відповідач ухиляється від укладення договору та внесення належної оплати за земельну ділянку. Крім того, позивач вказує, що сторони не досягли згоди щодо укладання договору земельного сервітуту, тому позивач і звернувся до суду для встановлення такого сервітуту за рішенням суду.
14.06.2021 від відповідача надійшли письмові пояснення з врахуванням заяви про зміну предмету позову, відповідно до яких у позивача відсутнє будь - яке порушене право, оскільки відповідно до норм діючого законодавства, судовому захисту підлягає лише порушене право особи, що жодним чином не доведене позивачем у справі.
Рішенням Господарського суду Рівненської області від 07.07.2021 у справі № 918/302/21 у задоволенні позову відмовлено.
Рішення суду обґрунтоване тим, що з урахуванням положень ст. 4 ГПК України та ст. 15 ЦК України правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме належних їй прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Згідно з положеннями, визначеними главою 32 ЦК України, право вимоги про встановлення сервітуту належить особі, яка має намір користуватися чужою земельною ділянкою, до власника (постійного користувача) земельної ділянки, щодо якої встановлюється земельний сервітут. У цьому випадку до суду звернувся власник земельної ділянки (особа, якій земельна ділянка належить на праві постійного користування) з позовом про встановлення земельного сервітуту для відповідача у справі, при цьому останній заперечує проти встановлення такого сервітуту. Тобто позивачем фактично заявлено позов в інтересах іншої особи, права та інтереси якої останній не уповноважений захищати.
Додатковим рішенням Господарського суду Рівненської області від 16.07.2021 у справі № 918/302/21 задоволено заяву ТОВ "Волинь-шифер" про вирішення питання щодо розподілу судових витрат, стягнуто з позивача на користь відповідача 56 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 01.11.2021 рішення Господарського суду Рівненської області від 07.07.2021 залишене без змін; додаткове рішення Господарського суду Рівненської області від 16.07.2021 у справі № 918/302/21 змінено, викладено його п. 1, п. 2 резолютивної частини в редакції: "1. Заяву ТОВ "Волинь-шифер" про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат у справі - задовольнити частково. Стягнути з Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" на користь ТОВ "Волинь - шифер" 30 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу"; у решті додаткове рішення Господарського суду Рівненської області від 16.07.2021 залишено без змін.
Апеляційна інстанція погодилася з висновками місцевого господарського суду про відсутність правових підстав для задоволення позову, оскільки положеннями ЦК України та ЗК України унормовано, що право вимоги про встановлення сервітуту належить особі, яка має намір користуватися чужою земельною ділянкою, до власника (постійного користувача) такої земельної ділянки. У свою чергу, такого права для власника (володільця) земельної ділянки, щодо якої встановлюється земельний сервітут, не передбачено.
Додатковою постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 15.11.2021 задоволено заяву ТОВ "Волинь - шифер" про вирішення питання щодо розподілу судових витрат, стягнуто з позивача на користь відповідача 6 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.
18.01.2022 постановою Верховного Суду у складі колегії Касаційного господарського суду касаційні скарги Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Волинь-шифер" задоволено частково. Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 01.11.2021, додаткову постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 15.11.2021, рішення Господарського суду Рівненської області від 07.07.2021 та додаткове рішення Господарського суду Рівненської області від 16.07.2021 у справі № 918/302/21 скасовано. Справу № 918/302/21 направлено на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.
У постанові Верховного Суду зазначено, що господарські суди попередніх інстанцій, погодившись з доводами відповідача про неможливість пред'явлення такого позову "Укрзалізницею", не дослідили інші обставини, які є необхідними для встановлення сервітуту за рішенням суду, що є умовою для правильного вирішення спору, а відтак підставою для передачі справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
16.05.2022 від відповідача надійшли письмові пояснення з урахуванням постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.01.2022 , в яких, зокрема, зазначено таке. Відповідач стверджує, що відсутні необхідні умови, визначені ст. 401 ЦК України, для встановлення земельного сервітуту за рішенням суду, зокрема позивач взагалі не зазначив, у задоволенні яких потреб виникає необхідність та не надано суду жодних доказів того, що такі потреби повинні бути задоволені саме шляхом встановлення земельного сервітуту на користь відповідача. Окрім того, на думку відповідача, за своєю суттю позовні вимоги позивача спрямовані на зобов'язання відповідача користуватися земельною ділянкою позивача та вносити за це плату, розмір якої останній визначив на власний розсуд. У свою чергу, примушування будь-якої особи до реалізації нею своїх цивільних прав суперечить як основоположним засадам цивільного законодавства, так і принципам господарського судочинства, а, отже, є протиправним. Щодо правової невизначеності у правовідносинах сторін, то саме позивач своєю непослідовною поведінкою (спочатку припинення договору, потім ініціювання укладення нового, і, врешті, звернення до суду з позовною заявою) позбавив себе та відповідача правової визначеності, яка існувала завдяки врегулюванню правовідносин договором № Л/ПЧ-7/002. Також відповідач зазначає, що позивач, вважаючи договір припиненим з 19.04.2018, протягом більше ніж двох років не лише не заявляв про необхідність повернути земельну ділянку у попередній стан, але й продовжував приймати плату за користування сервітутом, а відтак діяв суперечливо та недобросовісно. Відповідач вказує, що позбавлений можливості здійснювати використання під'їзної залізничної колії, про що позивач обізнаний, однак намагається зобов'язати відповідача користуватися сервітутом за плату, розмір якої не містить жодного обґрунтування. При цьому власнику земельної ділянки, щодо якої встановлюється сервітут, гарантується виключно відшкодування витрат, пов'язаних із встановленням сервітуту, а не збагачення за рахунок сервітуарія тощо. Зважаючи на викладене, відповідач просить суд у задоволенні позову відмовити.
30.05.2022 від позивача надійшли додаткові пояснення щодо технічного стану під'їзної колії відповідача та станційної колії позивача, щодо розірвання договору про надання послуг з технічного обслуговування пристроїв сигналізації, централізації і блокування стрілки та договору про обслуговування під'їзної колії з саме ініціативи відповідача. Стосовно розміру плати за встановлення земельного сервітуту, то, як зазначає позивач, відповідач не запропонував свою ціну договору та не надіслав протокол розбіжностей тощо.
07.06.2022 від відповідача надійшли заперечення на письмові пояснення позивача, відповідно до яких відповідач уважає, що позивач діяв недобросовісно, оскільки знав, що ділянка колії Рівненського парку бала та є технічно непридатною для експлуатації, а відтак досягти кінцевої мети договорів (подачі вагонів) неможливо, а, отже, і мети встановлення сервітуту. Щодо плати за встановлення земельного сервітуту, то останні ведуться з 2019 року, заразом позивачем не наведеного належного обґрунтування обраного розміру плати за користування земельним сервітутом тощо.
Процесуальні рішення, заяви і клопотання сторін, результати їх розгляду.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями від 14.04.2022 справу № 918/302/21 передано на розгляд судді О.Андрійчук.
Ухвалою суду від 18.04.2022 справу № 918/302/21 прийнято до свого провадження суддею О. Андрійчук, підготовче засідання призначене на 16.05.2022, запропоновано учасникам справи надати суду у строк до 16.05.2022 письмові пояснення з урахуванням постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.01.2022 у цій справі.
Ухвалою суду від 16.05.2022 підготовче засідання відкладено на 08.06.2022.
16.05.2022 на адресу суду від представника відповідача надійшло клопотання про проведення судового засідання у цій справі, призначеного на 16.05.2022, в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, у задоволені якого відмовлено ухвалою суду від 16.05.2022.
Ухвалою суду від 08.06.2022 закрито підготовче провадження у справі № 918/302/21, призначено справу до судового розгляду по суті на 08.07.2022.
29.06.2022 на електронну адресу суду від представника відповідача надійшло клопотання про проведення судового засідання у цій справі, призначеного на 08.07.2022, в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду, яке задоволене ухвалою суду від 04.07.2022.
Інших заяв і клопотань від сторін не надходило.
Дослідивши матеріали справи у їх сукупності та взаємозв'язку, оцінивши надані докази, заслухавши пояснення присутніх представників сторін, суд установив таке.
Фактичні обставини справи та зміст спірних правовідносин.
Як свідчать матеріали справи, Державне територіально-галузеве об'єднання "Львівська залізниця" (ДП ТГО "Львівська залізниця") є постійним користувачем земельної ділянки площею 12,1169 га, яка розташована на території Здолбунівської міської ради Здолбунівського району Рівненської області. Кадастровий номер земельної ділянки 56 226 101 00:00:003:0034. Зазначене підтверджується Державним актом на право постійного користування серії ЯЯ N 272684.
06.12.2012 між ДП ТГО "Львівська залізниця" (сторона-1) та ТОВ "Волинь-шифер" (сторона-2) укладено договір N Л/ПЧ-7/002 про встановлення земельного сервітуту, за умовами якого земельний сервітут встановлюється стосовно земельної ділянки площею 0,5750 га, кадастровий номер: 5622610100:00:003:0034, цільове призначення - землі транспорту, правовий режим - на праві постійного користування земельною ділянкою, яка розташована на території Здолбунівської міської ради Здолбунівського району Рівненської області, згідно з технічною документацією із землеустрою щодо надання земельної ділянки (згідно з договором про встановлення земельного сервітуту) в сервітутне (обмежене) користування ТОВ "Волинь-шифер" на території Здолбунівської міської ради, яка є невід'ємною частиною цього договору (додаток № 2).
Відповідно до п. 2.1 та п. 2.2 договору за цим договором сторона-1 надає стороні-2, право земельного сервітуту на земельну ділянку згідно з п. 1.1 та 2.2 цього договору на постійній основі. Сторони цим погодилися, що обсяг сервітутних прав сторони-2 включає право на: реконструкцію, проїзд, експлуатацію, обслуговування, ремонт під'їзної залізничної колії ТОВ "Волинь-Шифер", а також право входу і виходу в будь-який час, по, вздовж, упоперек та над землями під сервітутом.
У п. 3.1 договору сторони домовилися, що сторона-2 платить стороні-1 плату за користування сервітутом у грошовій формі в розмірі 758,25 грн в місяць, у тому числі ПДВ - 126,38 грн щомісячно відповідно розрахунку плати за земельний сервітут (додаток № 1).
Оплата в розмірі 100 % вартості плати за користування земельним сервітутом здійснюється шляхом перерахування стороною-2 коштів на поточний рахунок сторони-1 на підставі акта виконаних робіт згідно з виставленим рахунком щомісячно до 15 числа місяця наступного за розрахунковим. Сторона-1 має право на зміну вартості користування сервітутом у разі зміни таких ціноутворюючих факторів, як: розмір податків і зборів, мінімальної зарплати, індексу інформації, про що інформує сторону-2 письмово (п. 3.2, 3.3 договору).
Згідно з п. 4.1 договору цей договір набирає чинності від дати державної реєстрації цього договору у територіальних органах Держземагенства за місцем знаходження земельної ділянки ("Дата набрання чинності") та діє на строк дії договору на експлуатацію під'їзної залізничної колії.
Відповідно до п. 8.1, 8.3 договору цей договір підлягає припиненню за умов і в порядку, передбачених ст. 102 ЗК України. Зміна умов договору, його дострокове розірвання можливі за взаємною згодою сторін. Зміна умов договору і дострокове розірвання оформляється додатковою угодою до цього договору і підлягає державній реєстрації. У разі недосягнення згоди щодо змін умов договору чи його розірвання, спір вирішується в судовому порядку. Сторони мають право внести зміни до цього договору в будь-який час за умови, що такі зміни буде вчинено у письмовій формі за підписами обох сторін.
Згідно з витягом від 31.01.2014 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права 15.11.2013 здійснено державну реєстрацію, підстава виникнення іншого речового права - договір про встановлення земельного сервітуту, виданий 06.12.2012.
Додатковою угодою від 19.04.2017 до договору про встановлення земельного сервітуту, від 31.01.2014 № Л/ПЧ-7/002, зареєстрованого в Реєстраційній службі Здолбунівського районного управління юстиції Рівненської області, а саме п. 2-п. 4 якої сторони погодили: "2. У тексті Договору повне найменування Державне територіально-об'єднання "Львівська залізниця" та скорочене найменування ДТГО "Львівська залізниця", замінити відповідно на повне найменування Публічне акціонерне товариство "Українська залізниця" та скорочене найменування ПАТ "Укрзалізниця". 3. Розділ Договору "Плата за користування сервітутом та порядок розрахунків" викласти у такій редакції: Сторони домовились, що Сторона-2 платить Стороні-1 плату за користування сервітутом згідно з щорічним протоколом договірної ціни". "Оплата в розмірі 100 % річної плати за користування земельним сервітутом, а саме в розмірі 4 195,73 грн, в тому числі ПДВ - 699,29 грн за місяць здійснюється шляхом перерахування Сервітуарієм коштів на поточний рахунок землекористувача до 15 числа місяця за розрахунковим після державної реєстрації. Плата за сервітут 100 % перераховується на розрахунковий рахунок Землекористувача. Одержувач коштів: підрозділ "Рівненська дистанція колії", регіональна філія "Львівська залізниця", ПАТ "Укрзалізниця", код одержувача 40081195 філія 087, банк одержувача РОУ АТ "ОЩАДБАНК" МФО 333368, р/р 26009311988007. 4. Пункт Договору "Набрання чинності договором, Строк дії договору" викласти у такій редакції: "Цей договір діє з 19.04.2017 по 19.04.2018 включно".
Відповідно до протоколу погодження договірної ціни від 19.04.2017 сторонами досягнуто погодження договірної ціни до договору на площу 0,5750 га. Договірна ціна становить 50 348,76 грн, у тому числі 20 % ПДВ 8 391,46 грн.
Отже, за умовами договору строк дії сервітуту закінчився 19.04.2018.
Заразом додатковою угодою від 21.05.2018 до договору сторони, на підставі п. 8.3 договору № Л/ПЧ-7/002 від 31.01.2014, уклали цю додаткову угоду про таке: " 2. Розділ Договору "Плата за користування сервітутом та порядок розрахунків" викласти у такій редакції: Плата за сервітут 100 % перераховується на поточний рахунок Землекористувача. Одержувач коштів Виробничий підрозділ "Рівненська дистанція колії", регіональна філія "Львівська залізниця", ПАТ "Укрзалізниця", код одержувача 40081195, банк одержувача ЛФ АТ "ОЩАДБАНК", МФО 325796, п/р 26003307472004. 3. Всі інші умови додаткової угоди до договору № Л/ПЧ-7/002 від 31.01.2014 залишаються без змін і сторони підтверджують по них свої зобов'язання. 4. Ця додаткова угода набирає чинності з дати державної реєстрації, а в частині розрахунків - з 01.04.2018".
Також, як установлено судом з матеріалів справи, у період з квітня 2018 року по вересень 2020 року між сторонами підписувалися акти наданих послуг до договору № Л/ПЧ-7/002 від 30.01.2014, а також акти звірки взаєморозрахунків за вказаний період.
У той же час відповідач листами № 01 від 15.01.2019 та № 5 від 18.04.2019 звертався до позивача з проханням про надання дозволу на укладення договору про встановлення земельного сервітуту строком на п'ять років та зі встановленням плати, що був установлений в розмірі, обумовленому в додатковій угоді від 19.04.2017 до договору № Л/ПЧ-7/002 від 30.01.2014.
Позивач листами ПК -7/1-51 від 08.04.2019 та № ЦКМ-13/1070 від 21.05.2019 повідомив про пролонгацію договірних відносин з відповідачем, направивши для погодження договір про встановлення земельного сервітуту, а також повідомив, що плата за користування земельним сервітутом регламентована Порядком укладення договір про встановлення земельних сервітутів та становить 12% від нормативної грошової оцінки землі.
Доказів укладення договору за результатами вказаної переписки судом не установлено.
За зверненням позивача приватним нотаріусом 14.11.2020 здійснено реєстраційну дію припинення земельного сервітуту згідно з договором № Л/ПЧ-7/002 від 06.12.2012.
Позивач вказує, що оскільки правовідносини за договором про встановлення земельного сервітуту від 31.01.2014 № Л/ПЧ-7/002 припинилися, а під'їзні колії відповідача знаходяться у смузі відведення залізниці без укладеного договору, й, відповідно, без здійснення оплати, 10.03.2021 позивач із супровідним листом направив три проєкти договору про встановлення земельного сервітуту на земельну ділянку площею 0,5750 га.
За змістом листа від 30.03.2021 № 30/03 відповідач повідомив позивача про незгоду із ціною договору та вказав, що вважає договір таким, що не припинив свою дію.
Ураховуючи викладене, позивач звернувся до суду з позовом (з урахуванням заяви про зміну предмета позову) про встановлення земельного сервітуту стосовно земельної ділянки площею 0,5750 га, кадастровий номер: 5622610100:00:003:0034, цільове призначення - землі транспорту, правовий режим - на праві постійного користування земельною ділянкою, що знаходиться на території Здолбунівської міської ради Здолбунівського району Рівненської області (згідно з технічною документацією), строком на п'ять років, оплата сервітуту - 19 707,78 грн в місяць з ПДВ, для експлуатації, обслуговування, ремонту, реконструкції під'їзної залізничної колії ТОВ "Волинь-шифер" за рішенням суду.
З урахуванням викладеного судом установлено, що між сторонами виникли спірні земельні правовідносини, пов'язані зі встановленням земельного сервітуту, регулювання яких ЦК України та ЗК України.
Норми права, що підлягають до застосування, та мотиви їх застосування, оцінка аргументів, наведених сторонами.
Відповідно до ч. 1-4 ст. 98 ЗК України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Строк дії земельного сервітуту, що встановлюється договором між особою, яка вимагає його встановлення, та землекористувачем, не може бути більшим за строк, на який така земельна ділянка передана у користування землекористувачу. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.
Сервітут є речовим правом на чуже майно, яке полягає в обмеженому користуванні чужим майном для задоволення потреб, які не можуть бути задоволені іншим шляхом (ст. 395 ЦК України).
Згідно зі ст. 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).
Частиною 1 ст. 99 ЗК України передбачено види земельних сервітутів, встановлення яких мають право вимагати власники або землекористувачі земельних ділянок чи інші заінтересовані особи.
За ч. 1, 2 ст. 100 ЗК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (землекористувачем) земельної ділянки. Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.
Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки або особою, яка використовує земельну ділянку на праві емфітевзису, суперфіцію. Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту (ч. 1-3 ст. 402 ЦК України).
Частинами 1-6 ст. 403 ЦК України встановлено, що сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку. Особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут не підлягає відчуженню. У разі встановлення земельного сервітуту для спорудження лінійного об'єкта енергетичної інфраструктури, іншого об'єкта законом або договором про встановлення земельного сервітуту може бути встановлена умова щодо переходу права земельного сервітуту до нового власника такого об'єкта при переході права власності на нього. Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном. Сервітут зберігає чинність у разі переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений.
Оскільки сервітут - це право обмеженого користування чужим майном (земельною ділянкою, іншими природними ресурсами, нерухомим майном), то потреба у його встановленні виникає у тих випадках, коли власник майна не може задовольнити свої потреби будь-яким іншим способом. Отже, підставою встановлення сервітуту є відсутність у будь-якої особи, у тому числі і у власника майна, можливості задовольнити свої потреби іншим способом, як встановлення права користування чужим майном - сервітуту.
Вирішуючи питання щодо наявності підстав для встановлення земельного сервітуту, суд уважає за необхідне зазначити таке.
Верховним Судом висловлювалася позиція про те, що обов'язковою умовою для встановлення сервітуту є вжиття особою (позивачем), яка вимагає такого встановлення, заходів щодо встановлення сервітуту в добровільному порядку (постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.09.2018 у справі № 918/370/17), а якщо особа до звернення до суду не вчиняла дій щодо встановлення сервітуту за домовленістю сторін (зокрема, не звернулася до іншої сторони з пропозицією про укладення договору про встановлення сервітуту), то у суду немає підстав для задоволення відповідних вимог у зв'язку з відсутністю у позивача права вимагати встановлення сервітуту за рішенням суду (постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.06.2019 у справі № 925/603/18).
Отже, положення наведеного законодавства передбачають можливість а не обов'язок встановлення земельного сервітуту, та вимагає такого встановлення заходів щодо встановлення сервітуту в добровільному порядку. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.
Судом установлено, що позивач до звернення до суду вживав заходів щодо встановлення земельного сервітуту у добровільному порядку, направивши 10.03.2021 відповідачу три проєкти договору про встановлення земельного сервітуту на земельну ділянку площею 0,5750 га, однак договір не був вчинений.
Окрім того, земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.
Державній реєстрації прав підлягають речові права на нерухоме майно, похідні від права власності, зокрема право користування (сервітут) (п. 2 ч. 1 ст. 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").
Згідно з ч. 6 ст. 21 Закону України "Про Державний земельний кадастр" відомості про межі частини земельної ділянки, на яку поширюється право суборенди, сервітуту, вносяться до Державного земельного кадастру на підставі затвердженої технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право суборенди, сервітуту, а також на підставі інших видів документації із землеустрою, за якою здійснюється формування земельної ділянки.
Судом із матеріалів справи установлено, що відповідачем на виконання вимог ч. 5 ст. 186 ЗК України, ст. 55-1 Закону України "Про землеустрій", ч. 6 ст. 21 Закону України "Про Державний земельний кадастр" замовлено технічну документацію із землеустрою щодо надання земельної ділянки (згідно з договором про встановлення земельного сервітуту) в сервітутне (обмежене) користування ТОВ «Волинь-Шифер» на території Здолбунівської міської ради Здолбунівського району Рівненської області.
Щодо суб'єктного складу сторін, то у переважній більшості випадків за встановленням сервітуту звертається особа, яка є відмінною від титульного власника (користувача) земельної ділянкою з пред'явленням відповідної вимоги до нього, що випливає з юридичної природи сервітуту.
Водночас аналіз норм ЗК України та ЦК України не дає підстав для висновку про те, що з такою позовною вимогою не може звернутися власник (користувач) земельної ділянки з метою врегулювання відносин між ним та особами, які фактично здійснюють користування земельною ділянкою на підставі закону або фактичних відносин, що склались. Так, відповідно до ст. 98 ЗК України визначається суб'єктний склад сервітутних відносин - власник або землекористувач земельної ділянки чи інша заінтересована особа. При цьому зазначення про те, що користування буде здійснюватися чужою земельною ділянкою (ділянками) визначає предмет правовідносин, а не виступає обмеженням щодо кола суб'єктів. Стаття 99 ЗК України, закріплюючи невичерпний перелік земельних сервітутів, також наголошує, що їх встановлення можуть вимагати власники або землекористувачі земельних ділянок чи інші заінтересовані особи. Разом з тим жодних вказівок на те, що з відповідною вимогою не можуть звертатись власники (користувачі) земельних ділянок, які будуть обтяжені сервітутом, в цій статті також не встановлено. За змістом ст. 100 ЗК України сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (землекористувачем) земельної ділянки. Верховний Суд у постанові від 15.12.2021 у справі № 918/303/21 зазначив, що стаття також не обмежує власника земельної ділянки, відносно якої планується встановити сервітут або фактично складаються сервітутні відносини, в можливості ініціювання як укладення договору, так і у випадках, встановлених законом або за домовленістю сторін, звернутись за вирішенням спору до суду. Подібних висновків можна дійти й з аналізу відповідних статей ЦК України. Так, главою 32 ЦК України визначено, що сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут) (ст. 401 ЦК України), сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки або особою, яка використовує земельну ділянку на праві емфітевзису, суперфіцію (ст. 402 ЦК України). Водночас зазначені норми також встановлюють коло осіб, між якими можуть виникнути сервітутні правовідносини та умови їх виникнення, без обмеження щодо того хто має право ініціювання встановлення сервітутів та звернення до суду у випадку виникнення спору з цього питання. Більше того, в ч. 3 ст. 402 ЦК України прямо передбачено, що у разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.
Також Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення процедури приєднання до електричних мереж" ЗК України доповнено ст. 124-1 "Порядок встановлення земельних сервітутів на землях державної, комунальної власності", зокрема: укладення договору про встановлення земельного сервітуту з органом виконавчої влади, органом місцевого самоврядування здійснюється на підставі рішення цього органу, у разі відмови в укладенні договору про встановлення земельного сервітуту щодо сформованої земельної ділянки державної, комунальної власності такий договір визнається укладеним за рішенням суду (ч. 2 ст. 124-1 ЗК України); у разі відмови особи відповідно до п. "а" ч. 1 цієї статті у прийнятті рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та/або укладення договору про встановлення земельного сервітуту, такий земельний сервітут встановлюється за рішенням суду за позовом особи, заінтересованої у встановленні земельного сервітуту (ч. 5 ст. 124-1 ЗК України).
Отже, власник (користувач) земельної ділянки має такі ж самі права на звернення до суду з позовом про встановлення земельного сервітуту, як і інша особа, яка має необхідність у використанні його земельної ділянки, за умови дотримання інших умов, передбачених законодавством, та конкретних обставин, які спонукали його до такого звернення. Потреба в заявлені такого позову саме власником (користувачем) земельної ділянки може бути викликана, зокрема, необхідністю врегулювання використання його земельної ділянки, яке фактично склалось між сторонами, забезпечення такого користування в найменш обтяжливий для нього спосіб, компенсації витрат та збитків тощо.
Окрім того, судом установлено, що аналіз норм чинного законодавства свідчить, що метою сервітуту є задоволення потреб власника, землекористувача земельної ділянки або іншої заінтересованої особи для ефективного використання земельної ділянки; умовою встановлення сервітуту є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб. У рішенні суду має бути чітко визначено обсяг прав особи, що звертається відносно обмеженого користування чужим майном.
Речове право у вигляді сервітуту дає змогу власникові повною мірою реалізувати надані йому правомочності щодо належного цій особі майна і забезпечити його ефективне використання, а також передбачає право на задоволення немайнових інтересів інших осіб, речове право яких на чужу річ не пов'язано зі здійсненням майнових прав.
Ураховуючи положення чинного законодавства, однією з основних ознак сервітуту, який має бути встановлено за рішенням суду, є неможливість задоволення інтересів особи у будь-який інший спосіб у ситуації, коли власник і потенційний сервітуарій не можуть досягти згоди щодо встановлення сервітуту або способу його здійснення, плати тощо. Умовою встановлення сервітуту у такий спосіб є те, що позивач має довести у суді, що нормальне функціонування його господарства чи задоволення його інтересів при використанні свого майна неможливе без встановлення сервітуту.
Судом із фактичних обставин справи установлено, що на земельній ділянці, належній позивачу на праві постійного користування, знаходиться під'їзна залізнична колія відповідача, влаштована для забезпечення сировиною та відвантаження готової продукції. Як стверджує відповідач, вказана колія не експлуатується у зв'язку з припиненням виробництва азбестоцементних листів, однак для підвищення інвестиційної привабливості підприємства відповідач провів консервацію залізничної колії та постійно здійснює роботи для утримання її в робочому стані. Окрім того, відповідач зазначає, що не має можливості експлуатувати колію, так як договір про її обслуговування, укладений з позивачем, розірваний.
Зважаючи на те, що судом установлено наявність майна відповідача на земельній ділянці позивача, яке відповідач не має наміру прибирати (демонтувати), відтак доводи останнього про те, що його намагаються зобов'язати користуватися частиною земельної ділянки позивача, суд визнає необґрунтованими, оскільки таке використання фактично здійснюється.
Щодо неможливості задоволення інтересів позивача без встановлення сервітуту, то така неможливість обумовлена потребою врегулювання використання земельної ділянки позивача, на якій знаходиться майно відповідача, визначення їхніх взаємних прав та обов'язків, а також вирішення питання щодо компенсації витрат позивача тощо.
Окремо суд, стосовно обраного позивачем способу захисту порушеного права, вважає за необхідне зазначити таке.
Відповідач вказує на невідповідність позовних вимог змісту порушеного права та положенням цивільного законодавства.
Суд не погоджується з такими твердженнями, у тому числі з огляду на фактичні обставини справи та правовідносини сторін, які існують між ними, починаючи з 2012 року. Так, згідно з матеріалами справи, сторони впродовж багатьох років самостійно, у добровільному порядку віднайшли оптимальний для себе спосіб врегулювання правовідносин щодо використання земельної ділянки позивача, на якій знаходиться колія відповідача. Таким способом був договір про встановлення земельного сервітуту зі строком дії до 19.04.2018.
Тобто встановлення земельного сервітуту визнавалося обома сторонами ефективним способом врегулювання взаємовідносин між ними, а тому доводи відповідача в цій частині суд відхиляє як необґрунтовані, оскільки вони йдуть в розріз його фактичним діям.
Щодо доводів відповідача про те, що договір про встановлення земельного сервітуту не припинив свою дію 19.04.2018, то судом установлено, що 21.05.2018 сторонами укладено додаткову угоду, в якій змінено реквізити для перерахування плати, а також погоджено, що всі інші умови додаткової угоди до договору № Л/ПЧ-7/002 від 31.01.2014 залишаються без змін і сторони підтверджують по них свої зобов'язання. Окрім того, у період з квітня 2018 року по вересень 2020 року між сторонами підписувалися акти наданих послуг до договору № Л/ПЧ-7/002 від 30.01.2014, а також акти звірки взаєморозрахунків за вказаний період.
Тобто у період з 20.04.2018 по 01.10.2020 між сторонами фактично продовжувалися правовідносини за договором про встановлення земельного сервітуту № Л/ПЧ-7/002 від 30.01.2014.
Згідно з ч. 2 ст. 98 ЗК України, ч. 2 ст. 403 ЦК України сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку. Строк дії земельного сервітуту, що встановлюється договором між особою, яка вимагає його встановлення, та землекористувачем, не може бути більшим за строк, на який така земельна ділянка передана у користування землекористувачу.
Отже, умова про строк дії сервітуту є істотною умовою договору та передбачає необхідність його погодження сторонами.
Так, судом установлено, що у п. 2.6. договору про встановлення земельного сервітуту № Л/ПЧ-7/002 від 30.01.2014 сторонами погоджено, що сервітут є оплатним та постійним. Водночас у п. 4.1. передбачено, що цей договір набирає чинності від дати державної реєстрації цього договору та діє на строк дії договору на експлуатацію під'іздної залізничної колії. Однак додатковою угодою від 19.04.2017 до договору внесено зміни, зокрема п. 4 договору викладено в такій редакції: цей договір діє з 19.04.2017 по 19.04.2018. Окрім того, сторони погодили, що інші умови, не порушені додатковою угодою, залишаються без змін (п. 6 додаткової угоди).
У силу вимог ч. 1 ст. 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.
Сервітут припиняється у разі спливу строку, на який було встановлено сервітут (п. 3 ч. 1 ст. 406 ЦК України). Аналогічна за змістом норма викладена у п. «г» ч. 1 ст. 102 ЗК України.
Відтак доводи відповідача про те, що у спірних правовідносинах діє безстроковий сервітут, оскільки після закінчення строку дії договору - 19.04.2018 - відповідач продовжив користуватися земельною ділянкою та вносити плату за користування сервітутом, а позивач не заперечив такого користування, а навпаки, виставляв відповідні акти, не змінює того факту, що сторони не укладали жодних угод, в яких би визначили, що сервітут діє безстроково.
Окрім того, відповідач, стверджуючи що договір про встановлення сервітуту не припинив свою дію, листами № 01 від 15.01.2019 та № 5 від 18.04.2019 звертався до позивача з проханням про надання дозволу на укладення договору про встановлення земельного сервітуту строком на п'ять років та зі встановленням плати, що був установлений в розмірі, обумовленому в додатковій угоді від 19.04.2017 до договору № Л/ПЧ-7/002 від 30.01.2014. Тобто відповідач, усвідомлюючи припинення договірних відносин, ініціював питання щодо укладення нового правочину.
За таких обставин судом установлено припинення земельного сервітуту згідно з договором № Л/ПЧ-7/002 від 31.01.2014 (у тому числі й фактичних правовідносин, оскільки акти не виставлялися і плата за користування сервітутом не сплачувалася, починаючи з жовтня 2020 року).
Стосовно розміру плати за земельний сервітут, то за ч. 4 ст. 101 ЗК України власник, землекористувач земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, має право вимагати від осіб, в інтересах яких встановлено земельний сервітут, плату за його встановлення, якщо інше не передбачено законом.
Згідно з ч. 3 ст. 403 ЦК України особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду.
У той же час жодним законодавчим актом не встановлено ні мінімального, ні максимального розміру плати за користування землею за договором сервітуту. Також законодавство не містить положень щодо залежності такої плати від нормативної грошової оцінки землі або інших кількісних показників. Тому сторони договору сервітуту визначають розмір та порядок визначення такої плати на свій розсуд.
Заразом єдиним законодавчим актом, який регулює плату за землю, є ПК України.
Так, за п. 14.1.72 ст. 14 ПК України земельний податок - обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів .
Відповідно до п. 274.1., 274.2. ст. 274 ПК України ставка податку за земельні ділянки, у тому числі право на які фізичні особи мають як власники земельних часток (паїв), нормативну грошову оцінку яких проведено, встановлюється у розмірі не більше 3 відсотків від їх нормативної грошової оцінки. Ставка податку встановлюється у розмірі не більше 12 відсотків від їх нормативної грошової оцінки за земельні ділянки, які перебувають у постійному користуванні суб'єктів господарювання (крім державної та комунальної форм власності).
Отже, позивач є платником земельного податку, розмір якого не може перевищувати 3% від нормативної грошової оцінки, оскільки є суб'єктом господарювання державної форми власності, а земельна ділянка належить йому на праві постійного користування.
Як установлено судом, нормативна грошова оцінка земельної ділянки площею 12,1169 га, кадастровий номер 56 226 101 00:00:003:0034, яка належить позивачу на праві постійного користування, становить 34 608 289,78 грн, а річний розмір земельного податку з неї - 1 038 248,69 грн (3%), про що свідчать витяг з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки та податкова декларація з плати за землю.
У той же час розмір плати на користування земельним сервітутом позивач установив відповідачу на максимально можливому рівні плати за користування земельною ділянкою - 12% від нормативної грошової оцінки. При цьому будь-якого обґрунтування такого рішення, окрім як посилання на Порядок укладення договір про встановлення земельних сервітутів, затвердженого наказом начальника регіональної філії «Львівська залізниця» № 584/од від 12.11.2018, не наведено.
Судом із фактичних обставин справи також установлено, що саме розмір плати за користування земельним сервітутом і викликав непогодження відповідачем проєкту договору, запропонованого позивачем, і, як наслідок, звернення останнього до суду з відповідним позовом.
Одним із принципів цивільного законодавства, закріплених у п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України, є справедливість, добросовісність та розумність. Цивільне законодавство не містить визначення згаданого принципу, віддаючи це на розсуд сторін зобов'язання. Тобто, укладаючи угоду, сторони повинні керуватись внутрішнім критерієм, добросовісністю по відношенню до контрагента (вчиняти дії таким чином, щоб при цьому не завдавалася шкода, унеможливити укладення зобов'язання на засадах обману, насильства, зловживання довірою, дотримуватись правової поведінки суб'єктів зобов'язання, вчиняти всі залежні від сторони зобов'язання дії щодо належного виконання зобов'язання та непорушення прав інших осіб) і дотримуватись зовнішніх критеріїв, справедливості та розумності, що виражається в рівному юридичному масштабі поведінки й у співмірності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. Тобто кожна сторона у виконанні цивільно-правових зобов'язань повинна дотримуватись такої процесуальної поведінки, яка б виключала необ'єктивні (упереджені, несправедливі) дії сторін зобов'язання стосовно одна одної.
Установлення позивачем максимального розміру плати за встановлення сервітут без належного для того обґрунтування, зважаючи, що відповідач позбавлений можливості обрати іншого контрагента через нерозривність колії від земельної ділянки, на якій вона знаходиться, визнається судом таким, що не грунтується на засадах справедливості, добросовісності та розумності.
Більше того, посилання позивача як на безумовну підставу для зміни розміру плати за встановлення сервітуту та неможливості її перегляду на Порядок укладення договір про встановлення земельних сервітутів, затвердженого наказом начальника регіональної філії «Львівська залізниця» № 584/од від 12.11.2018, який є внутрішнім документом позивача, а відтак не має жодної юридичної сили для відповідача у справі (та для суду), визнається судом як зловживання його правом , що прямо заборонено ст. 13 ЦК України.
За таких умов суд дійшов висновку про визначення розміру плати за встановлення сервітуту на рівні 3% від нормативної грошової оцінки землі, що становить 49 269,45 грн на рік або 4 105,79 грн на місяць (5 750 кв.м * 1 038 248,69 грн/121 169 кв.м), окрім того 821,16 грн ПДВ (4 105,79 грн * 20%), разом - 4 926,95 грн (або: 34 608 289,78 грн * 121 169 кв.м=285,62 грн/кв.м; 3%*285,62 грн=8,5686 грн; 5750*8,5686=49 269,45 грн за рік; 49 269,45 грн/12= 4 105,79 грн за місяць; 4 105,79 грн *20%=821,16 грн; разом з ПДВ - 4 926,95 грн).
З урахуванням викладеного, беручи до уваги необхідність врегулювання використання земельної ділянки позивача, забезпечення такого користування в найменш обтяжливий для нього спосіб, компенсації його витрат, зважаючи на неможливість відповідача задовольняти власні потреби без встановлення користування чужим майном, тобто без встановлення сервітута, а також на необхідність ефективно вирішити спір без породження в майбутньому нового, суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову.
Щодо інших аргументів, на які посилався позивач та яким не була дана оцінка, то Європейський суд з прав людини вказав, що п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Отже, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справах "Проніна проти України", «Серявін та інші проти України», "Ruiz Torija v. Spain" тощо).
Висновки суду за результатами вирішення спору.
За результатами з'ясування обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були дослідженні в судовому засіданні, і з наданням оцінки всім аргументам учасників справи у їх сукупності та взаємозв'язку, як це передбачено вимогами ст. 75-79, 86 ГПК України, суд дійшов висновку про порушення майнових прав позивача та про наявність підстав для часткового задоволення позову.
Розподіл судових витрат.
Згідно з ч. 1 ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
Разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи (ч. 1 ст. 124 ГПК України).
У позовній заяві позивачем зазначено попередній розрахунок судових витрат, що складаються із судового збору в розмірі 2 270,00 грн.
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України судовий збір покладається у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Однією із засад господарського судочинства є принцип пропорційності, закріплений у п. 6 ч. 3 ст. 2, ст. 15 ГПК України.
Пропорційність, яка застосовується судами у розподілі судового збору і визначається виключно через кількісний критерій заявлених немайнових вимог (з урахуванням приписів Закону України «Про судовий збір», відповідно до якого судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру, у разі коли в позовній заяві об'єднано дві і більше вимог немайнового характеру) не є тотожною пропорційності, яка у цьому випадку не пов'язується виключно з кількісним аспектом і визначається через співвідношення між поставленою метою позову в цілому (захист порушеного, невизнаного або оспорюваного права та законного інтересу), конкретними матеріально-правовими вимогами як способами її досягнення та отриманим результатом.
Зважаючи, що позов задоволено частково, беручи до уваги, що спір носить немайновий характер, беручи до уваги результат вирішення спору, суд дійшов висновку про покладення судового збору на обидві сторони порівну.
Керуючись ст. 73, 74, 76-79, 86, 123, 129, 233, 238, 240, 241 ГПК України, суд
Позов Акціонерного товариства "Українська залізниця" в особі регіональної філії "Львівська залізниця" про встановлення земельного сервітуту задовольнити частково.
Установити земельний сервітут стосовно земельної ділянки площею 0,5750 га, кадастровий номер 5622610100:00:003:0034, цільове призначення - землі транспорту, правовий режим - на праві постійного користування земельною ділянкою, що знаходиться на території Здолбунівської міської ради Здолбунівського району Рівненської області (згідно з технічною документацією), строком на 5 років, оплата сервітуту - 4 926,95 грн в місяць з ПДВ, для експлуатації, обслуговування, ремонту, реконструкції під'їзної колії Товариства з обмеженою відповідальністю "Волинь-шифер" з моменту набрання рішенням суду законної сили.
У решті позовних вимог відмовити.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Волинь-шифер" (вул. Шевченка,1, м.Здолбунів, Рівненська область, 35700, ідентифікаційний код 31729043) на користь Акціонерного товариства "Українська залізниця" (вул. Єжи Гедройця, 5, м. Київ, 03680, ідентифікаційний код 40075815) в особі регіональної філії "Львівська залізниця" " (вул. Гоголя,1, м. Львів, 79007, ідентифікаційний код 40081195) 1 135,00 грн судового збору.
Позивач: Акціонерне товариство "Українська залізниця" (вул. Єжи Гедройця, 5, м. Київ, 03680, ідентифікаційний код 40075815) в особі регіональної філії "Львівська залізниця" (вул. Гоголя,1, м. Львів, 79007, ідентифікаційний код 40081195).
Відповідач: Товариство з обмеженою відповідальністю "Волинь-шифер" (вул. Шевченка,1, м.Здолбунів, Рівненська область, 35700, ідентифікаційний код 31729043).
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ч. 1, 2 ст. 241 ГПК України).
Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (ч. 1 ст. 256 ГПК України).
Інформацію по справі, що розглядається, можна отримати на сторінці суду на офіційному вебпорталі судової влади України в мережі Інтернет за вебадресою: http://rv.arbitr.gov.ua/sud5019/.
Повне рішення складене та підписане 08.07.2022.
Суддя О. Андрійчук