06 липня 2022 року м. Житомир справа № 240/5389/20
категорія 106030000
Житомирський окружний адміністративний суд у складі:
судді Романченка Є.Ю.,
розглянувши у письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Адміністрації Державної прикордонної служби України про визнання протиправною бездіяльності, стягнення середнього заробітку за затримку повного розрахунку,
встановив:
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, в якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність Донецько-Луганського регіонального управління Державної прикордонної служби України щодо невиплати всіх сум належних у день звільнення (невиплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, у сумі - 14712,55 гривень);
- стягнути з Донецько-Луганського регіонального управління Державної прикордонної служби України на його користь середній заробіток за затримку повного розрахунку при звільненні (невиплати грошової компенсації за календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, у сумі 14712,55 гривень) за період з 20.07.2019 по 13.03.2020 в сумі 150774,66 гривень.
Свої позовні вимоги обґрунтовує тим, що станом на день звільнення, відповідач не провів з ним повного розрахунку, оскільки компенсацію невикористаних днів відпустки як учаснику бойових дій в сумі 14712,55 грн йому було виплачено лише 13 березня 2020 року, шляхом зарахування вказаної суми коштів на картковий рахунок. Вважаючи такі дії протиправними, позивач звернувся до суду з даним позовом за захистом своїх порушених соціальних прав.
Ухвалою суду вказану позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження в адміністративній справі та вирішено розглядати справу за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та виклику учасників справи (у письмовому провадженні).
Ухвалою суду було зупинено провадження у справі до встановлення правонаступника ліквідованого Донецько-Луганського регіонального управління Державної прикордонної служби України (військова частина НОМЕР_2).
Ухвалою суду провадження в адміністративній справі поновлено та замінено відповідача у справі - Донецько-Луганське регіональне управління Державної прикордонної служби України на його правонаступника - Адміністрацію Державної прикордонної служби України.
Адміністрацією Державної прикордонної служби України направлено до суду відзив на позов, у якому відповідач просить в задоволенні позову відмовити повністю. Заперечуючи проти позову відповідач вказав, що вимоги позивача щодо виплати середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні, що передбачено ст. 117 Кодексу Законів про працю України, є безпідставними, оскільки позивач перебував на військовій службі, а не у трудових відносинах. Стверджував, що на військовослужбовців, які проходять військову службу у Збройних Силах України положення загального законодавства у сфері трудових правовідносин, у тому числі Кодексу законів про працю України, не поширюються.
Дослідивши матеріали справи у їх сукупності, оцінивши наведені сторонами доводи, суд дійшов наступного висновку.
Встановлено та не заперечується сторонами, що при звільненні з військової служби 19.07.2019 року позивач не отримав грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій.
Вказана компенсація за невикористані дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій була виплачена позивачу 13 березня 2020 року, шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок останнього, про що свідчить виписка по рахунку.
Позивач вважає, що в даному випадку мав місце факт порушення відповідачем прав та інтересів в частині несвоєчасного отримання належних до виплати грошових сум при звільненні, а тому звернувся до суду з вказаним позовом.
Вирішуючи спір по суті, суд зазначає, що питання відповідальності за затримання розрахунку при звільненні осіб рядового і начальницького складу (зокрема, затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення) не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення, що ставить таких осіб у вкрай невигідне становище, оскільки фактично позбавляє їх гарантій на фінансове забезпечення соціально-побутових потреб та створює умови для неналежного виконання роботодавцем своїх обов'язків. У той же час такі питання врегульовані Кодексом законів про працю України.
Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 7 травня 2002 року №8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов'язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу Законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.
Таким чином, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Аналогічний правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду України від 06.11.2013 у справі № 21-352а13 та постанові Верховного Суду України від 17.02.2015 у справі №21-8а15.
Крім того, така правова позиція була підтримана у подальшому Верховним Судом, зокрема, у постановах від 20.09.2018 у справі №810/1549/17, від 17.10.2018 у справі № 805/2948/17-а, від 08.11.2018 у справі №821/1333/16, від 18.04.2019 у справі № 806/889/17.
За наведених обставин, суд приходить до висновку про необхідність застосування до спірних правовідносин приписів Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України).
Зважаючи на викладене, суд відхиляє твердження відповідача, викладені у відзиві на позов, як на підставу відмови позивачу у нарахуванні на виплаті середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку належних сум, про те, що положення Кодексу законів про працю України не поширюються на військовослужбовців та прирівняних до них осіб (рядовий і начальницький склад органів внутрішніх справ тощо).
Слід зауважити, що не поширення норм Кодексу законів про працю України на військовослужбовців, які проходять військову службу, стосується саме порядку та умов визначення норм оплати праці (грошового забезпечення) та порядку вирішення спорів щодо оплати праці. Питання ж відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців, зокрема затримку виплати як грошового забезпечення, так і затримку виплати коштів за період вимушеного прогулу на виконання рішення суду, одноразової грошової допомоги при звільненні, компенсації за невикористану відпустку, компенсації за невикористане речове майно, які не є складовими заробітної плати (грошового забезпечення), не врегульовані положеннями спеціального законодавства, що регулює порядок, умови, склад, розміри виплати грошового забезпечення.
Відповідно до ч. 1 ст. 116 КЗпП України, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Згідно із ч. 1 ст. 117 КЗпП України, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору (ч. 2 ст. 117 КЗпП України).
Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов'язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у ст. 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
Отже, непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Також суд зазначає, що у рішенні Конституційного Суду України від 22.02.2012 № 4-рп/2012 в справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв'язку з положеннями статей 117, 237-1 цього кодексу, установлено, що за статтею 47 КЗпП України роботодавець зобов'язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Окрім цього, у вказаному рішенні Конституційний Суд України дійшов висновку, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Судом установлено, що в день звільнення позивача з військової служби - 19 липня 2019 року, належна останньому сума грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій йому не виплачувалася. Остаточний розрахунок з позивачем було проведено 13 березня 2020 року.
За таких обставин, суд приходить до висновку, що право позивача на отримання середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні підлягає захисту за період з 20 липня 2019 року (наступного дня після звільнення позивача) до дня повної виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій, тобто до 12 березня 2020 року (включно).
Отже, відповідачем допущено протиправну бездіяльність, що полягає у не нарахуванні та не виплаті позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а не щодо невиплати всіх сум належних йому у день звільнення.
Порядок обчислення середньої заробітної плати затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 (далі - Порядок №100).
Згідно з абзацом першим пункту 2 Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв'язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки провадиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.
Абзацом третім пункту 2 Порядку №100 передбачено, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Відповідно до абзацу першого пункту 8 Порядку №100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Середньоденний розмір грошового забезпечення позивача становить 636,18 грн ( грошове забезпечнення за травень 2019 року у розмірі 20637,50 грн + грошове забезпечнення за червень 2019 року у розмірі 18169,50 грн / на 61 день).
Також судом встановлено, що кількість днів затримки розрахунку із 20 липня 2019 року по 13 березня 2020 року становить 237 днів. Середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні становить: 150774,66 грн (636,18 грн х 237 днів).
Суд зауважує, що суму виплаченої позивачу грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій в розмірі 35827,13 грн з сумою розрахованої компенсації за несвоєчасний розрахунок в розмірі 142468,01 грн не можна вважати співмірними.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (див. пункт 71 постанови від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц).
Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (див. висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16).
Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати, визначені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, наступні фактори:
- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;
- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;
- ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;
- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Отже, враховуючи, що середній заробіток за час затримки виплати індексації грошового забезпечення та компенсації за невикористані дні додаткової відпустки при звільненні, становить 150774,66 грн, яка виникла за 237 днів за період з 20.07.2019 по 13.03.2020 і є в рази більшою ніж неотримана сума грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, суд прийшов до висновку про застосування до даних правовідносин принципу співмірності.
Так, істотність частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 14712,55 грн/150774,66 грн (сума грошової компенсації за не невикористані дні додаткової відпустки /середній заробіток за весь час затримки розрахунку) = 0,09758. Сума, яка підлягає відшкодуванню становить: 636,18 грн (середня заробітна плата позивача за один день) х 0,09758 (істотність частки) х 237 (робочих днів затримки розрахунку) = 14712,59 гривень.
Отже, з врахуванням принципу справедливості та співмірності, суд прийшов до висновку, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути виплачений позивачу у розмірі 14712,59 грн з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника.
Аналогічна правова позиція щодо застосування принципу співмірності до подібних правовідносин викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року по справі № 806/345/16, від 18 липня 2018 року у справі № 825/325/16, від 04.04.2018 у справі № 524/1714/16-а, у постанові Верховного Суду України від 24.10.2011 у справі № 6-39цс11 та постанові Верховного Суду від 10.05.2019 у справі № 815/714/16.
Частиною першою та другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
За змістом статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до пункту 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27.09.2001, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані. Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
З огляду на викладене та встановлені обставини, суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_1 є частково обґрунтованими.
Враховуючи відсутність судових витрат у даній адміністративній справі, питання про їх розподіл судом не вирішується.
Керуючись статтями 72, 77, 139, 143, 243-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
вирішив:
Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_1 ) до Адміністрації Державної прикордонної служби України (АДРЕСА_2, код ЄДРПОУ: НОМЕР_3) про визнання протиправною бездіяльності, стягнення середнього заробітку за затримку повного розрахунку - задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність Адміністрації Державної прикордонної служби України, яка полягає у ненарахуванні та невиплаті ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 20 липня 2019 року по 13 березня 2020 рік.
Стягнути з Адміністрації Державної прикордонної служби України на користь ОСОБА_1 середній заробіток (середнє грошове забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні, а саме за період з 20 липня 2019 року по 13 березня 2020 рік в сумі 14712,59 грн.
У задоволенні решти позову - відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Рішення суду може бути оскаржене до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, з урахуванням приписів пп. 15.5 п. 15 Розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Є.Ю. Романченко