Справа № 303/4566/20
Іменем України
27 червня 2022 року м. Ужгород
Закарпатський апеляційний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді-доповідача: Мацунича М.В.
суддів: Готри Т.Ю., Кондора Р.Ю.
з участю секретаря судового засідання: Терпай С.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 10 березня 2021 року, ухвалене головуючим суддею Монич В.О., за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» про визнання недійсним кредитного договору
встановив:
У серпні 2020 року ОСОБА_1 , в інтересах якого адвокат Ракущинець А.А., звернувся до суду з позовом до АТ КБ «ПриватБанк» про визнання недійсним кредитного договору.
Позовні вимоги мотивує тим, що в провадженні Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області перебуває справа за позовом АТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення кредитної заборгованості за нібито підписаним ним кредитним договором №MKL1GK00000343 від 21.06.2006. Однак вказаний кредитний договір ним не підписувався, а тому не має жодних зобов'язань перед банком.
З урахуванням вказаного, просив суд визнати кредитний договір №MKL1GK00000343 від 21.06.2006 недійсним з моменту його укладення.
Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 10 березня 2021 року позов задоволено.
Визнано недійсним з моменту укладення кредитний договір №MKL1GK00000343 від 21 червня 2006 року. Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь держави судові витрати у розмірі 840,80 грн.
В апеляційній скарзі АТ КБ «Приват Банк» просить скасувати рішення суду та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 . Вказує, що AT КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 21.06.2006 уклали кредитний договір №MKL1GK00000343 на строк до 21.06.2021. Відповідно до п.1.1. кредитного договору Банк зобов'язався надати Позивачу кредит у вигляді не поновлюваної кредитної лінії в розмірі 41 000,00 долар США, з яких 35 000,00 доларів США на купівлю житла та 6 000,00 доларів США на сплату страхових платежів, зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 21% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 3,00% від суми виданого кредиту в момент надання кредиту. А позивач зобов'язався повернути кредит та сплатити відсотки за користування кредитними коштами в строки та в порядку, встановлених кредитним договором. Свої зобов'язання за кредитним договором AT КБ «ПриватБанк» виконав у повному обсязі, надавши Позивачу кредит у розмірі, передбаченому умовами кредитного договору. На момент укладення вказаного договору обидві сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасників було вільним та відповідало їхній внутрішній волі, що підтверджено власноручними підписами та печатками сторін, правочин був спрямований на отримання кредиту та у його погашенні згідно умов даного договору.
ОСОБА_1 погодився на умови надання кредиту як такі, що його влаштовували. Кредитний договір укладено в письмовій формі та підписано сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності при їх укладенні, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі. Позивач на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо умов спірного договору та в подальшому виконував його умови. Перед укладанням кредитного договору №MKL1GK00000343 від 21.06.2006 року ОСОБА_1 надав Банку документи для укладення кредитного договору, а саме: заповнену заяву на отримання кредиту, ксерокопії паспорта та РНОКПП, довідку про заробітну плату, витяг з реєстру прав власності на нерухоме майно, яке передано в іпотеку та інші документи для укладення оспорюваного договору. Відповідно до виписки по рахунку та розрахунку заборгованості з 2006 року по 2015 рік позивач вносив щомісячні платежі по кредиту, тобто ним прийнято всі умови по кредитному договору.
Щодо висновку експерта Закарпатського науково-дослідного експетно- криміналістичного центру МВС України було надано суду висновок експерта від 25.01.2021 за №4/468 згідно якого не можливо точно встановити, чи підписував ОСОБА_1 вказаний кредитний договір. При цьому зобов'язання за Кредитним договором виконувалися. Таким чином, в наявності є настання наслідків, встановлених положеннями ч. 2 ст. 638, ч. 2 ст. 642 ЦК України, тобто фактичне прийняття пропозиції до укладання договору є дією (сплата позичальником періодичних платежів), що відповідно до узагальнень судової практики розгляду цивільних справ, які виникають з кредитних правовідносин (2009-2010 pp.) Верховного суду України від 07.10.2010 року є підставою визнання чинності укладеного договору.
Крім того, кредитний договір укладений 2006 році, а позов до Банку Позивач подав лише у 2020 році. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Тобто з моменту підписання договору пройшло більше трьох років. Вказане судом першої інстанції не взято до уваги.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи, обговоривши підстави апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що така підлягає частковому задоволенню за наступних доводів.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини другої статті 16 ЦК України).
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (частини перша та друга статті 5 ЦПК України).
Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
Згідно з частинами першою, другою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.
В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.
Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов'язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред'явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).
Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов'язків.
Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.
Стаття 1055 ЦК України встановлює, що кредитний договір укладається у письмовій формі. Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним.
Згідно редакції частин 1, 2 статті 207 ЦК України, яка діяла на час укладення кредитного договору між сторонами (21.06.2006 р.), правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року у справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18) зроблено висновок, що «підпис є обов'язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами».
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18) зроблено висновок, що «недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».
Та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) вказано, що «визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину».
Згідно приписів ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
З доданого позивачем до позовної заяви кредитного договору №MKL1GK00000343 від 21.06.2006 вбачається, що такий був укладений між АТ КБ «Приватбанк» та ОСОБА_1 , який підписано.
Відповідно до п. 1.1. кредитного договору Банк зобов'язався надати Позивачу кредит у вигляді непоновлюваної кредитної лінії в розмірі 41 000,00 долар США, з яких 35 000,00 доларів США на купівлю житла та 6 000,00 доларів США на сплату страхових платежів, зі сплатою процентів за користування кредитом в розмірі 21% на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 3,00% від суми виданого кредиту у момент надання кредиту.
ОСОБА_1 заперечує факт підписання ним вказаного кредитного договору. Та як на підтвердження даної обставини посилається на висновок судово-почеркознавчої експертизи від 25.01.2021 р. за № 4/468 складений судовим експертом Закарпатського науково-дослідного експетно-криміналістичного центру МВС України Копча Н.В., з якого вбачається, що підпис у кредитному договорі від 21.06.2006 р. виконаний ймовірно не громадянином ОСОБА_1 , а іншою особою та підпис в квитанції №14 від 03.07.2006 виконаний ймовірно не громадянином ОСОБА_1 , а іншою особою (а.с.76-95).
Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Як зазначено у ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно приписів частин першої-третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Згідно статті 1 Закону України від 25 лютого 1994 року № 4038-XII «Про судову експертизу» судова експертиза - це дослідження на основі спеціальних знань у галузі науки, техніки, мистецтва, ремесла тощо об'єктів, явищ і процесів з метою надання висновку з питань, що є або будуть предметом судового розгляду.
За приписами частин першої, другої статті 102 ЦПК України висновок експерта - це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, поставлені експертові, складений у порядку, визначеному законодавством. Предметом висновку експерта може бути дослідження обставин, які входять до предмета доказування та встановлення яких потребує наявних у експерта спеціальних знань.
Статтею 110 ЦПК України передбачено, що висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні.
При перевірці й оцінці експертного висновку суд повинен з'ясувати достатність поданих експертові об'єктів дослідження; повноту відповідей на поставлені питання та їх відповідність іншим фактичним даним; узгодженість між дослідницькою частиною та підсумковим висновком експертизи; обґрунтованість експертного висновку та його узгодженість з іншими матеріалами справи.
За результатами проведеної почеркознавчої експертизи судовим експертом Закарпатського науково-дослідного експетно-криміналістичного центру МВС України Копча Н.В. було надано висновок від 25.01.2021 за №4/468, відповідно до якого встановлено, що підпис у кредитному договорі №MKL1GK00000343 від 21.06.2006 виконаний ймовірно не громадянином ОСОБА_1 , а іншою особою та підпис в квитанції №14 від 03.07.2006 виконаний ймовірно не громадянином ОСОБА_1 , а іншою особою (а.с.76-90). З дослідницької частини експертного висновку слідує, що встановлена сукупність обставин містить велику кількість розбіжних ознак, але їх стійкість обмежена та її неможливо відслідкувати у повній мірі, що пов'язано з простотою виконання досліджуваного підпису та обмеженим об'ємом графічного матеріалу, що не дає можливості виділити комплекс ознак, необхідний для вирішення питання і категоричній негативній формі, а тільки в імовірній формі. Виявлені збіжності в ході порівняльного дослідження на висновок експерта не впливають та відносяться до таких, які часто зустрічаються.
Та як передбачено ч. 6 ст. 81 ЦПК України, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленому статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.
Водночас, висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили (ст. 110 ЦПК України) і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу.
Даючи юридичну оцінку даному експертному висновку як одному з доказів у справі, колегія суддів посилається на те, що такий не містить ствердного в категоричній формі висновку, який би усував будь-які сумніви в достовірності такого доказу, а тільки зазначає про ймовірність неналежності такого підпису позивачу, тоді як доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Разом з цим, такий експертний висновок не узгоджується також з іншими матеріалами справи. Так, відповідачем надано суду докази того, що наміри та волевиявлення позивача було направлено на укладення між сторонами кредитного договору. Перед укладенням кредитного договору №MKL1GK00000343 від 21.06.2006 року, цьому передувало надання ОСОБА_2 відповідних документів банку, а саме: заповнену заяву на отримання кредиту; світлокопії паспорта громадянина України та РНОКПП; довідку про заробітну плату і витяг з реєстру прав власності на нерухоме майно яке передано в іпотеку та інші додаткові документи необхідні для укладення оспорюваного кредитного договору.
Доводів того, що ОСОБА_1 звертався у поліцію з приводу того, що зазначені його особисті документи були від нього викрадені або що такі були ним втрачені, що могло призвести до скоєння відносно нього шахрайських дій, матеріали справи не містять.
Тоді як банк зазначає ту обставину, що оспорюваний кредитний договір укладено в письмовій формі та підписано сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, і при цьому сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності при його укладенні, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі. Позивач на момент укладення такого договору не заявляв додаткових вимог щодо умов спірного договору та в подальшому більше восьми з половиною років виконував умови такого.
Зобов'язання за кредитним договором виконувалось з 21.06.2006 року по 20.01.2015 року, що доводиться випискою з рахунку ОСОБА_1 по вчиненим відповідним платежам з погашення кредиту. Такі погашення складались зі значних сум, які характеризуються декількома тисячами у місяць протягом всього цього періоду. Кредитні кошти банк видав позичальнику в сумі 41.000,00 дол. США з якої протягом зазначеного періоду вже погашено значну суму. Дана обставина доводиться також цивільною справою за № 303/5236/19 у якій за позовом Банку рішенням суду від 12.10.2020 р. вже стягнуто з ОСОБА_1 кредитні кошти тільки у сумі 22.152,17 дол. США.
За правилами ст. 204 ЦК України - правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
А звідси, колегія суддів зазначає у взаємозв'язку з іншими наявними доказами та обставинами у справі, що наявний експертний висновок про те, що підпис у кредитному договорі від 21.06.2006 року та квитанції № 14 від 03.07.2006 року виконані ймовірно не ОСОБА_1 , а іншою особою не може бути самостійним та достатнім доказом, який би превалював над іншими доказами. За цих обставин, колегія суддів не погоджується з тією обставиною, що ОСОБА_1 не підписував умови кредитного договору №MKL1GK00000343 від 21.06.2006 року, та що у зв'язку із цим такий правочин в силу вимог закону є нікчемним, оскільки на підтвердження такої обставини ним не надано достатніх достовірних доказів. А з клопотанням про призначення у справі повторної судово-почеркознавчої експертизи ОСОБА_1 не звертався, а ні у суді першої інстанції, а ні в апеляційній інстанції.
Тож, виходячи з внутрішніх переконань, що ґрунтуються на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, які ув'язуються з обставинами справи, колегія суддів надавши належну оцінку вищевказаному експертному висновку у сукупності з іншими доказами відповідно до статей 89, 110 ЦПК України, схиляється до висновку, що такий експертний висновок не узгоджується з іншими матеріалами справи, а тому не береться колегією суддів до уваги з підстав не беззаперечності такого доказу.
Щодо доводів ОСОБА_1 стосовно надання банком квитанцій про погашення кредитних коштів.
Доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність». Згідно з указаними положенням закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи.
Згідно пунктів 4.5., 5.6. і 7.3. Положення про організацію операційної діяльності в банках України /Затвердженого постановою Правління Національного банку України 18.06.2003 N 254 та Зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 8 липня 2003 р. за N 559/7880/ (чинного на момент укладення кредитного договору і по 20.01.2015 року момент припинення виконання зобов'язання), касовими документами оформляються операції з готівкою. Вони поділяються на прибуткові та видаткові. Касові документи оформляються відповідно до вимог, визначених нормативно-правовими актами Національного банку з організації касової роботи в банках України. Виписки з особових рахунків клієнтів є підтвердженням виконаних за день операцій і призначаються для видачі або відсилання клієнту. Первинні документи, регістри аналітичного та синтетичного обліку і фінансова звітність зберігаються протягом строку, установленого законодавством України.
Відповідно до вимог ст. 352 «г» підпункту 4.2. «Бухгалтерський облік та звітність» пункту 4 «Облік та Звітність» Переліку типових документів, що створюються під час діяльності державних органів та органів місцевого самоврядування, інших установ, підприємств та організацій, із зазначенням строків зберігання документів /Затвердженого наказом Міністерства юстиції України 12.04.2012 № 578/5 та Зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17 квітня 2012 р. за № 571/20884/ - Книги, журнали, картки обліку: касових документів (рахунків, касових ордерів, довіреностей, платіжних документів, накладнихтощо) - строк зберігання документів становить - три роки (Примітка: 2Документи, які містять інформацію про фінансові операції, що підлягають фінансовому моніторингу - 5 років).
У спірних правовідносинах ОСОБА_1 звернувся у суд з позовом 18.08.2020 року, тобто на момент звернення у суд в АТ КБ «Приватбанк» вже не могли перебувати на зберіганні первинні касові документи, а тому вимога представника позивача адвоката Ракущинень А.А. про надання таких первинних касових документів не може бути задоволена з об'єктивних підстав.
Таким чином, наявні в матеріалах справи надані банком виписки з особового рахунку ОСОБА_1 є належним та допустимим доказом в розумінні статей 77, 78 ЦПК України щодо підтвердженням виконаних за день операцій з погашення заборгованості за кредитним договором.
Оскільки ОСОБА_1 не довів підставність своїх позовних вимог, а звідси, вимога АТ КБ «Приватбанк» про застосування строку позовної давності не може бути колегією суддів застосована.
Враховуючи наведене, апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції не відповідає обставинам справи, що призвело до ухвалення такого з порушенням норм матеріального і процесуального права, а це є підставою для скасуванню такого з ухваленням нового судового рішення про відмову в позові. Позаяк апеляційним судом відмовлено у позові за недоведеністю, а не за спливом строку позовної давності то через це апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Відповідно до ст. 141 ЦПК України з позивача на користь відповідача підлягає стягненню судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 1.261,20 гривню.
Зважуючи на встановлене та керуючись приписами статей 367, 374, 376, 381, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд
постановив:
Апеляційну скаргу Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк», задовольнити частково.
Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 10 березня 2021 року, скасувати.
У задоволенні позову ОСОБА_1 до Акціонерного товариства комерційний банк «Приватбанк» про визнання недійсним кредитного договору, відмовити.
Стягнути з ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , адреса проживання: АДРЕСА_1 на користь Акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк», ЄДРПОУ 14360570, юридична адреса: 01001, м. Київ, вул. Грушевського, будівля 1Д, судові витрати у розмірі 1 261,20 гривню, судового збору.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови суду складено 07 липня 2022 року.
Суддя-доповідач:
Судді: