30 червня 2022 року
м. Київ
Справа № 320/12137/20
Провадження № 11-54апп22
Велика Палата Верховного Суду у складі:
судді-доповідача Золотнікова О. С.,
суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор'євої І. В., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Ткачука О. С., Штелик С. П.
розглянула матеріали касаційної скарги Головного управління ДПС у Київській області (далі - ГУ ДПС у Київській області) на рішення Київського окружного адміністративного суду від 01 червня 2021 року та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2021 року у справі № 320/12137/20 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «РГК» (далі - ТОВ «РГК») до ГУ ДПС у Київській області, третя особа - Головне управління Державної казначейської служби України у Київській області (далі - ГУ ДКС України у Київській області), про стягнення коштів і моральної шкоди та
У листопаді 2020 року ТОВ «РГК» звернулося до суду з позовом до ГУ ДПС у Київській області, у якому просило стягнути з Державного бюджету України через ГУ ДКС України у Київській області на свою користь: пеню в розмірі 4 939 747,76 грн, нараховану на суму бюджетної заборгованості за період з 21 квітня 2014 року по 04 квітня 2018 року; пеню в розмірі 903 111,78 грн, нараховану на суму бюджетної заборгованості за період з 05 квітня 2019 року по 25 грудня 2019 року; збитки у розмірі 7 151 915,51 грн; інфляційні втрати у розмірі 14 317 514,54 грн за період з 01 травня 2014 року по 25 грудня 2019 року; 3 відсотки річних у розмірі 1 858 076,87 грн за період з 01 травня 2014 року по 25 грудня 2019 року; моральну шкоду у розмірі 10 000 000 грн, всього на суму 39 170 366,46 грн, у зв'язку з протиправною бездіяльністю Головного управління ДФС у Київській області щодо неподання до ГУ ДКС України у Київській області висновку із зазначенням суми податку на додану вартість в розмірі 10 952 811 грн, заявленої згідно з декларацією з податку на додану вартість (далі - декларація; ПДВ відповідно) за лютий 2014 року (вх. № 9015879312 від 19 березня 2014 року), як такої, що є неузгодженою та підлягає відшкодуванню з бюджету на користь ТОВ «РГК».
На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що за результатом розгляду справи № 320/1844/19 рішенням Київського окружного адміністративного суду від 19 червня 2019 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 25 вересня 2019 року, встановлено факт протиправної бездіяльності щодо неподання Головним управлінням ДФС у Київській області, правонаступником якого є ГУ ДПС у Київській області, висновку із зазначенням суми ПДВ в розмірі 10 952 811 грн, заявленої згідно з декларацією за лютий 2014 року (вх. № 9015879312 від 19 березня 2014 року), як такої, що є неузгодженою та підлягає відшкодуванню з бюджету на користь ТОВ «РГК». Судом зобов'язано податковий орган подати відповідний висновок та присуджено до стягнення з Державного бюджету України через ГУ ДКС України у Київській області на користь ТОВ «РГК» заборгованість бюджету з відшкодування ПДВ за спірний період та пеню, нараховану на суму такої заборгованості, за період з 05 квітня 2018 року по 04 квітня 2019 року.
Київський окружний адміністративний суд ухвалою від 01 червня 2021 року закрив провадження у справі в частині позовних вимог про стягнення збитків у розмірі 7 151 915,51 грн та моральної шкоди у розмірі 10 000 000 грн на підставі пункту 4 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 01 червня 2021 року, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 19 жовтня 2021 року, позов задоволено частково: стягнуто з Державного бюджету України на користь ТОВ «РГК» пеню на рівні 120 відсотків облікової ставки Національного банку України за порушення строків бюджетного відшкодування за лютий 2014 року за період з 30 квітня 2014 року по 04 квітня 2018 року у розмірі 4 912 380,75 грн та за період з 05 квітня 2019 року по 23 грудня 2019 року у розмірі 899 690,90 грн; стягнуто з Державного бюджету України на користь ТОВ «РГК» інфляційні втрати за період з 01 травня 2014 року по 23 грудня 2019 року у розмірі 14 317 514,54 грн; стягнуто з Державного бюджету України на користь ТОВ «РГК» 3 відсотки річних за період з 01 травня 2014 року по 22 грудня 2019 року у розмірі 1 856 276,41 грн. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що в судовому порядку за результатом розгляду справи № 320/1844/19 установлено, що довідкою Білоцерківської об'єднаної державної податкової інспекції Головного управління ДФС у Київській області від 15 квітня 2014 року було підтверджено заявлену ТОВ «РГК» до відшкодування суму ПДВ на рахунок платника у банку у розмірі 10 952 811 грн згідно з декларацією за лютий 2014 року (вх. № 9015879312 від 19 березня 2014 року). Тому п'ятиденний строк на складання та подачу висновку про бюджетне відшкодування суми ПДВ у розмірі 10 952 811 грн згідно з декларацією за лютий 2014 року спливає 22 квітня 2014 року (з урахуванням святкового дня (Великдень) - 20 квітня 2014 року та наступного за святковим днем вихідного дня - 21 квітня 2014 року). Відтак суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що право на нарахування пені у позивача за сумою ПДВ, що підлягає відшкодуванню згідно з декларацією за лютий 2014 року, виникло з 30 квітня 2014 року (з урахуванням 5-ти операційних днів після закінчення строку отримання висновку про бюджетне відшкодування), а кінцевою датою нарахування пені є 23 грудня 2019 року (день фактичного перерахування бюджетної заборгованості). Наведене слугувало підставою для часткового задоволення позовних вимог ТОВ «РГК» про стягнення із Державного бюджету України пені на рівні 120 відсотків облікової ставки Національного банку України за порушення строків бюджетного відшкодування за лютий 2014 року за період з 30 квітня 2014 року по 04 квітня 2018 року (попередній день перед днем нарахування ТОВ «РГК» суми пені при розгляді справи № 320/1844/19, тобто 1436 днів) у розмірі 4 912 380,75 грн та з 05 квітня 2019 року (наступний день після дня нарахування ТОВ «РГК» суми пені при розгляді справи № 320/1844/19) по 23 грудня 2019 року (263 дні) у розмірі 899 690,90 грн.
Суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про застосування до спірних правовідносин в частині стягнення інфляційних втрат у розмірі 14 317 514,54 грн за період з 01 травня 2014 року по 25 грудня 2019 року та 3 відсотків річних у розмірі 1 858 076,87 грн за період з 01 травня 2014 року по 25 грудня 2019 року положень статті 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), що передбачають цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов'язання. Такі висновки судів обох інстанцій обґрунтовані правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19 щодо віднесення такого спору до юрисдикції адміністративних судів.
Задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення на користь ТОВ «РГК» інфляційних втрат, суд першої інстанції виходив з відповідності проведеного нарахування положенням Закону України від 03 липня 1991 року № 1282-XII «Про індексацію грошових доходів населення» та Порядку проведення індексації грошових доходів населення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 року № 1078. Ураховуючи такі розрахунки, судами обох інстанцій констатовано, що позивач заявив до стягнення інфляційні втрати в сумі 14 317 514,54 грн, розмір яких є меншим розрахованого судом. Виходячи з принципу диспозитивності, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, задовольнив позовні вимоги про стягнення з відповідача інфляційних втрат за період з 01 травня 2014 року по 23 грудня 2019 року у заявленому позивачем розмірі.
Частково задовольняючи позовні вимоги щодо стягнення 3 відсотків річних, суди попередніх інстанцій урахували правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 13 червня 2018 року у справі № 922/1008/16, щодо неправомірного стягнення 3 відсотків річних за день, коли гроші сплачено (стягнуто), тому дійшли висновку, що на користь ТОВ «РГК» підлягають стягненню 3 відсотки річних з простроченої суми основного боргу за період з 01 травня 2014 року по 22 грудня 2019 року (день, що передує дню фактичного перерахування бюджетної заборгованості) у сумі 1 856 276,41 грн.
Шостий апеляційний адміністративний суд ухвалою від 19 жовтня 2021 року відмовив у задоволенні клопотання ГУ ДПС у Київській області про закриття провадження в справі з підстав порушення правил підсудності.
Суд апеляційної інстанції виходив з того, що у пункті 8 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) закріплена спеціальна юридична норма, якою окреслено юрисдикцію господарських судів, та виокремлено непідвідомчість господарським судам спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до ПК України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених ПК України. Аналогічні норми було закріплено й у статті 10 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-ХІІ «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», після втрати чинності яким підвідомчість спорів за участю боржника врегульовує Кодекс України з процедур банкрутства (далі - КУзПБ).
За результатом аналізу змісту положень статті 7 КУзПБ апеляційний суд дійшов висновку, що майнові вимоги у судовому спорі мають бути безпосередньо пов'язані зі здійсненням провадження в такій справі.
Визначаючись щодо юрисдикційної належності спору, суд апеляційної інстанції вказав на те, що спеціальною нормою для визначення юрисдикції в цій справі має бути саме пункт 8 частини першої статті 20 ГПК України, відповідно до якого до господарської юрисдикції не відносяться спори про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов'язань, визначених відповідно до ПК України.
Виходячи з того, що приписи процесуального закону мають превалюючу дію при розв'язанні колізій щодо обрання належної судової юрисдикції, суд апеляційної інстанції зробив висновок, що спори у межах справи про банкрутство, де однією із сторін є податковий орган, за характером і змістом відносин пов'язані з визначенням та сплатою (стягненням) грошових зобов'язань відповідно до ПК України. Оскільки такі позовні вимоги стосуються, насамперед, перевірки законності дій суб'єкта владних повноважень, апеляційний суд дійшов висновку, що позовні вимоги у межах цього спору підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Відхиляючи доводи ГУ ДПС у Київській області щодо підвідомчості справ цієї категорії господарським судам з посиланням на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 21 вересня 2021 року у справі № 905/2030/19, суд апеляційної інстанції зауважив, що предметом спору у зазначеній справі є податкове повідомлення-рішення. Натомість предметом спору, який розглядається, є стягнення з Державного бюджету України на користь ТОВ «РГК» пені, нарахованої на суму бюджетної заборгованості, збитків, інфляційних втрат, 3 відсотків річних у зв'язку з протиправною бездіяльністю податкового органу щодо неподання до органу казначейської служби висновку із зазначенням суми ПДВ, заявленої згідно з декларацією за лютий 2014 року, як такої, що є неузгодженою та підлягає відшкодуванню з бюджету на користь ТОВ «РГК».
Не погодившись із указаними рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, ГУ ДПС у Київській області подало до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, у якій вказало, що суди першої та апеляційної інстанцій насамперед порушили правила юрисдикційної належності цього спору та ухвалили оскаржувані рішення без урахування правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 21 вересня 2021 року у справі № 905/2030/19, оскільки відносно позивача відкрито провадження у справі про банкрутство, а постановою Господарського суду Київської області від 05 липня 2016 року у справі № 911/3456/15 ТОВ «РГК» визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру. Відповідач просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити в задоволенні позову ТОВ «РГК».
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 18 серпня 2021 року відкрив касаційне провадження за вказаною касаційною скаргою, а ухвалою від 19 травня 2022 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду на підставі частини четвертої статті 346 КАС України.
Відповідно до частини четвертої статті 346 КАС України суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів, палати або об'єднаної палати, передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія (палата, об'єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Великої Палати.
Згідно із частинами першою та четвертою статті 347 КАС України питання про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду вирішується судом за власною ініціативою або за клопотанням учасника справи.
Про передачу справи на розгляд палати, об'єднаної палати або Великої Палати Верховного Суду суд постановляє ухвалу з викладенням мотивів необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у рішенні, визначеному в частинах першій - четвертій статті 346 цього Кодексу, або з обґрунтуванням підстав, визначених у частинах п'ятій або шостій статті 346 цього Кодексу.
Постановляючи ухвалу про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зазначив таке.
Згідно з частиною першою статті 125 Конституції України судоустрій в Україні будується, зокрема, за принципом спеціалізації і визначається законом.
Метою запровадження цього засадничого принципу є більш глибокий і фаховий розгляд найбільш складних справ суддями, що мають відповідний досвід.
Спеціалізація є основним критерієм розподілу юрисдикцій і, власне, причиною створення судів різних юрисдикцій, нівелювання юрисдикційних критеріїв (у тому числі їх «змішування» в залежності від обставин конкретної справи, майнового стану особи, мети чи стадії її звернення до суду) призведе до розгляду однакових за своєю юридичною природою спорів різними судами, нової хвилі плутанини у визначенні належного суду, що, зрештою, призведе до порушення принципів верховенства права і правової визначеності, та є прямим порушенням означеної норми Конституції України.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.
Головним критерієм розмежування господарської та адміністративної судових юрисдикцій має бути предмет спору та зміст спірних правовідносин.
При вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Відповідно до частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1 - 4 цієї частини, та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Положеннями статей 2, 4 та 19 КАС України визначено завдання та основні засади адміністративного судочинства, зміст публічно-правового спору та справи, на які поширюється юрисдикція адміністративних судів.
Публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому сторони правовідносин виступають одна щодо іншої не як рівноправні та в якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції та може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин відповідну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.
Необхідною ознакою суб'єкта владних повноважень є здійснення ним публічно-владних управлінських функцій. Ці функції суб'єкт має виконувати саме в тих правовідносинах, у яких виник спір.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин. Тобто, якщо спір виник у сфері публічно-правових відносин, це виключає розгляд справи в порядку господарського судочинства.
До компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є: наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих Цивільним і Господарським кодексами України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.
ГПК України визначає юрисдикцію та повноваження господарських судів, встановлює порядок здійснення судочинства у господарських судах (стаття 1 ГПК України).
Відповідно до статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
У пункті 8 частини першої статті 20 ГПК України закріплена спеціальна юридична норма, відповідно до якої до справ, що належать до юрисдикції господарських судів, входять справи про банкрутство та справи у спорах з майновими вимогами до боржника, стосовно якого відкрито провадження у справі про банкрутство, зокрема, справи у спорах про визнання недійсними будь-яких правочинів (договорів), укладених боржником; стягнення заробітної плати; поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника, за винятком спорів про визначення та сплату (стягнення) грошових зобов'язань (податкового боргу), визначених відповідно до ПК України, а також спорів про визнання недійсними правочинів за позовом контролюючого органу на виконання його повноважень, визначених ПК України.
За обставинами у цій справі, ухвалою Господарського суду Київської області від 02 жовтня 2015 року порушено провадження у справі № 911/3456/15 про банкрутство ТОВ «РГК», ухвалою Господарського суду Київської області від 17 квітня 2018 року у справі № 911/3456/15 затверджено реєстр вимог кредиторів ТОВ «РГК», а постановою Господарського суду Київської області від 05 липня 2016 року у справі № 911/3456/15 ТОВ «РГК» визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру.
Банкрутством як різновидом процедур, що здійснюються в межах спеціалізації господарського судочинства, є судова процедура, яка регламентує правовідносини, що виникають внаслідок нездатності боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів через процедури санації чи ліквідації, які визначені спеціальним КУзПБ, введеним у дію з 21 жовтня 2019 року. Цей Кодекс встановлює умови та порядок відновлення платоспроможності боржника - юридичної особи або визнання його банкрутом з метою задоволення вимог кредиторів, а також відновлення платоспроможності фізичної особи, передбачаючи ряд процесуальних норм, які регулюють порядок здійснення судочинства у цих процедурах (відкриття провадження у справі про банкрутство, види судових рішень у банкрутстві та порядок їх оскарження тощо).
Відповідно до статті 1 КУзПБ боржник - юридична особа або фізична особа, у тому числі фізична особа - підприємець, неспроможна виконати свої грошові зобов'язання, строк виконання яких настав; банкрутство - визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність за допомогою процедури санації та реструктуризації і погасити встановлені у порядку, визначеному цим Кодексом, грошові вимоги кредиторів інакше, ніж через застосування ліквідаційної процедури.
Особливістю провадження у справі про банкрутство є те, що врегулювання правовідносин неплатоспроможності боржника вимагає поєднання в одній процедурі як цивільних, так і адміністративних правовідносин щодо його майна (майнових прав) з метою якнайповнішого задоволення у ній вимог кредиторів - приватних осіб та контролюючих органів з грошовими вимогами до боржника у черговості, визначеній КУзПБ.
Відповідно до частин першої - третьої статті 7 КУзПБ спори, стороною в яких є боржник, розглядаються господарським судом за правилами, передбаченими ГПК України, з урахуванням особливостей, визначених цією статтею.
Господарський суд, у провадженні якого перебуває справа про банкрутство, в межах цієї справи вирішує всі майнові спори, стороною в яких є боржник; спори з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; спори про визнання недійсними результатів аукціону; спори про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; спори про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; спори про стягнення заробітної плати; спори про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; спори щодо інших вимог до боржника. Склад учасників розгляду спору визначається відповідно до ГПК України. Господарський суд розглядає спори, стороною в яких є боржник, за правилами, визначеними ГПК України. За результатами розгляду спору суд ухвалює рішення. У разі якщо відповідачем у такому спорі є суб'єкт владних повноважень, суд керується принципом офіційного з'ясування всіх обставин у справі та вживає визначених законом заходів, необхідних для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів, з власної ініціативи.
Матеріали справи, в якій стороною є боржник, щодо майнових спорів з вимогами до боржника та його майна, провадження в якій відкрито до відкриття провадження у справі про банкрутство, надсилаються до господарського суду, в провадженні якого перебуває справа про банкрутство, який розглядає спір по суті в межах цієї справи.
Аналіз змісту зазначених положень КУзПБ дає підстави сформулювати правило, що майнові вимоги мають бути безпосередньо пов'язані зі здійсненням провадження в такій справі, зокрема, стосуватися визнання недійсними правочинів, вчинених керуючим санацією (ліквідатором) або визнання права власності на майно боржника, оскарження результатів аукціону з продажу майна боржника тощо.
До критеріїв визначення чи підлягає розгляду у межах справи про банкрутство спір, стороною в якій є боржник, відносяться також такі умови, за яких вирішення спору: стосується питання щодо формування активів боржника (майно, майнові права); впливає на суб'єктний склад сторін та учасників у справі про банкрутство, їхні права, інтереси та (або) обов'язки.
Водночас регламентація процесуальних відносин нормами матеріального права без об'єктивної необхідності створює перешкоди для належної реалізації принципу правової визначеності, що несе об'єктивні ризики при правозастосуванні.
Правила визначення юрисдикції має насамперед визначати процесуальний кодекс, а не кодекс з консолідованими нормами матеріального права.
Водночас у пункті 8 частини першої статті 20 ГПК України йдеться про звернення до суду з «майновими вимогами до боржника», а у статті 7 КУзПБ - про «всі майнові спори, стороною в яких є боржник».
Стверджуючи про непідсудність спору в цій справі адміністративному суду, скаржник посилається на висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 21 вересня 2021 року у справі № 905/2030/19.
За обставинами у справі № 905/2030/19 спір виник у зв'язку з оскарженням позивачем у червні 2020 року податкового повідомлення-рішення від 14 лютого 2020 року № 0004090504. Позовні вимоги заявлено після відкриття ухвалою Господарського суду Донецької області від 18 листопада 2019 року відносно позивача провадження у справі № 905/2030/19 про банкрутство Приватного акціонерного товариства «Геркулес» (далі - ПрАТ «Геркулес»).
У постанові від 21 вересня 2021 року у справі № 905/2030/19 Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що вирішення цього спору може залежати, серед іншого, від того, на підставі яких господарських операцій (до моменту порушення справи про банкрутство чи після порушення справи про банкрутство) прийнято оспорюване рішення податкового органу, оскільки відповідно до статті 41 КУзПБ на зобов'язання щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), строк виконання яких настав до дня введення мораторію, поширюється зупинення виконання боржником зобов'язань, а вимоги щодо сплати таких податків і зборів (обов'язкових платежів) є конкурсними і підлягають задоволенню лише в порядку і в черговості, визначених КУзПБ, а не шляхом надіслання податкового повідомлення-рішення.
Відповідно до абзацу третього частини восьмої статті 45 КУзПБ до визнання боржника банкрутом спори боржника з кредиторами, які мають поточні вимоги до боржника, вирішуються у межах справи про банкрутство шляхом їх розгляду у позовному провадженні господарським судом.
У справі № 905/2030/19 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що з прийняттям КУзПБ законодавець відніс до юрисдикції господарського суду у справі про банкрутство як розгляд спорів боржника з конкурсними кредиторами, так і розгляд його спорів з поточними кредиторами (частина друга статті 7, абзац третій частини восьмої статті 45 КУзПБ), на відміну від попереднього регулювання Законом України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» та процесуальними кодексами.
З огляду на обставини здійснення щодо позивача - платника податків провадження у справі про банкрутство Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21 вересня 2021 року у справі № 905/2030/19 дійшла висновку, що підвідомчість цього спору, який виник після 21 жовтня 2019 року, слід визначати із застосуванням положень статті 7 КУзПБ як закону, що прийнятий пізніше, та якими розгляд такого спору віднесено до юрисдикції господарського суду, який здійснює провадження у справі № 905/2030/19 про банкрутство ПрАТ «Геркулес».
При цьому, роблячи такі висновки, Велика Палата Верховного Суду зауважила, що визначаючи юрисдикційність спорів з майновими вимогами боржника та до боржника, щодо якого здійснюється процедура банкрутства, Велика Палата Верховного Суду уже неодноразово зазначала про необхідність розгляду спорів між боржником та іншими суб'єктами (як органами, наділеними владними повноваженнями, так і суб'єктами приватно-правових відносин) щодо майна боржника в межах процедури банкрутства. Такі висновки викладено в постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року у справі № 904/1693/19, від 15 січня 2020 року у справі № 607/6254/15-ц, від 18 лютого 2020 року у справі № 918/335/17, від 15 травня 2019 року у справі № 289/2217/17, від 12 червня 2019 року у справі № 289/233/18, від 19 червня 2019 року у справі № 289/718/18, від 19 червня 2019 року у справі № 289/718/18, від 19 червня 2019 року у справі № 289/2210/17, а також у постановах Верховного Суду від 30 січня 2020 року у справі № 921/557/15-г/10, від 06 лютого 2020 року у справі № 910/1116/18, від 12 січня 2021 року у справі № 334/5073/19. Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що визначення юрисдикційності усіх майнових спорів господарському суду, який порушив справу про банкрутство, має на меті як усунення правової невизначеності, так і захист прав кредитора, який може, за умови своєчасного звернення у справу про банкрутство, реалізувати свої права та отримати задоволення своїх вимог. КУзПБ та ГПК України є нормативними актами рівної юридичної сили - процесуальними законами, які мають визначену законодавцем сферу правового регулювання. Отже, у випадку колізії норм між статтею 7 КУзПБ та статтею 20 ГПК України повинні застосовуватися ті процесуальні норми, які прийняті пізніше.
Разом з тим у постанові від 07 квітня 2020 року у справі № 910/4590/19 Велика Палата Верховного Суду вказала, що пеня на рівні 120 відсотків облікової ставки НБУ, що нараховується на суму заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ відповідно до пункту 200.23 статті 200 ПК України, як і стягнення інфляційних і процентів річних, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, є способом компенсації майнових втрат кредитора, а не способом відшкодування шкоди. У цій справі Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що спір щодо вимоги про стягнення з бюджету інфляційних та річних процентів, нарахованих на прострочену суму заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ, належить розглядати за правилами адміністративного судочинства незалежно від того, чи поєднана така вимога з однією з вимог, зазначених у пунктах 1-4 частини першої статті 5 КАС України, чи поєднана вона з вимогою про стягнення заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ та чи розглянуті такі вимоги в іншій справі.
В аспекті викладеного слід також ураховувати, що вимоги щодо стягнення платником податку (кредитором) після визнання його банкрутом, щодо якого триває ліквідаційна процедура, пені на суму бюджетної заборгованості з ПДВ згідно з пунктом 200.23 статті 200 ПК України, а також вимоги про сплату інфляційних та річних процентів, зокрема й у межах справи про банкрутство, за характером і змістом відносин пов'язані саме з наявністю заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ, що унормовано цим Кодексом. Відповідні позовні вимоги стосуються насамперед перевірки законності дій суб'єкта владних повноважень, а при вирішенні спору про стягнення з бюджету пені, інфляційних та річних процентів перед судом обов'язково постане питання щодо суми заборгованості з ПДВ, строк сплати такої заборгованості та тривалість прострочення, тобто питання, спір щодо яких підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.
У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Феррадзіні проти Італії» вказано, що «податкові питання і досі становлять частину основного пакету прерогатив державних органів. При цьому відносини між платником податків та податковим органом і далі мають переважно публічний характер… податкові спори виходять за межі сфери цивільних прав та обов'язків, незважаючи на матеріальні наслідки, які вони обов'язково створюють для платника податків».
Отже податкове правопорушення у зв'язку з простроченням податковим органом відшкодування платнику податку бюджетної заборгованості по ПДВ напряму не пов'язане зі справою про банкрутство. Фактично спірні правовідносини у цій справі виникли у межах публічно-правового спору у сфері бюджетного відшкодування ПДВ, тобто заборгованості держави щодо відшкодування платнику переплати з ПДВ, переведеного у площину процедурного врегулювання, встановлену законодавством. Тому автоматичне віднесення до господарської юрисдикції таких спорів не узгоджується з принципом правової визначеності.
У справі «Звежинський проти Польщі» (заява № 34049/96) ЄСПЛ підкреслив, що розглядаючи питання, які мають загальний інтерес, органи державної влади повинні діяти конкретно і дуже послідовно (рішення у справі «Беєлер проти Італії»). Крім того, як охоронець громадського порядку держава має моральне зобов'язання бути взірцевою, вона повинна стежити за тим, щоб такими були й державні органи, що захищають публічний порядок (пункт 73).
У рішенні у справі «Рисовський проти України» (заява № 29979/04) ЄСПЛ указав на те, що принцип «належного урядування», зокрема, передбачає, що на державні органи покладений обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах. Державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не можуть мати можливість уникати виконання своїх обов'язків (пункт 70).
На державні органи покладений обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (рішення у справах «Лелас проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, пункт 74; «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, пункт 37) і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (рішення у справах «Онер'їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), пункт 128; «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), пункт 119).
Принцип «належного урядування» передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи мають діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202/96, пункт 120; «Онер'їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), заява № 48939/99, пункт 128; «Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, пункт 72; «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, пункт 51).
Ураховуючи предмет позову та суб'єктний склад сторін, зміст відносин, спір щодо стягнення на користь платника податку пені на суму заборгованості бюджету з відшкодування ПДВ, 3 відсотків річних та інфляційних нарахувань, на думку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду, є публічно-правовим та підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства.
Оскільки Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2021 року в справі № 905/2030/19, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про наявність правових підстав для прийняття цієї справи до розгляду.
З огляду на те, що характер спірних правовідносин не вимагає участі сторін у судовому засіданні, незважаючи на клопотання сторін про розгляд справи за участю їх представників, Велика Палата Верховного Суду призначає розгляд справи в порядку письмового провадження за наявними в ній матеріалами без виклику учасників справи.
При цьому Велика Палата Верховного Суду враховує практику ЄСПЛ з питань гарантій публічного характеру провадження в судових органах у контексті пункту 1 статті 6 Конвенції, яка свідчить про те, що публічний розгляд справи може бути виправданим не в кожному випадку (рішення ЄСПЛ від 08 грудня 1983 року у справі «Аксен проти Німеччини» (Axen v. Germany), заява № 8273/78; рішення ЄСПЛ від 25 квітня 2002 року у справі «Варела Ассаліно проти Португалії» (Varela Assalino v. Portugal), заява № 64336/01). Так, у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. Заявник (в одній із зазначених справ) не надав переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання. Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи.
Велика Палата Верховного Суду створила учасникам справи належні умови для ознайомлення з рухом справи № 320/12137/20шляхом надсилання копій процесуальних документів. Крім того, кожен з учасників справи може користуватися своїми процесуальними правами та обов'язками, визначеними статтею 44 КАС України.
Бажання сторін у справі викласти під час публічних слухань свої аргументи, висловлені ними в письмових та додаткових поясненнях, не зумовлюють необхідності призначення справи до розгляду з викликом її учасників.
Водночас Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне поінформувати учасників справи про її розгляд шляхом надіслання копій цієї ухвали.
Ураховуючи викладене та керуючись статтями 340, 345 - 347 КАС України, Велика Палата Верховного Суду
1. Прийняти до розгляду справу № 320/12137/20за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «РГК» до Головного управління ДПС у Київській області, третя особа - Головне управління Державної казначейської служби України у Київській області, про стягнення коштів і моральної шкоди.
2. Відмовити в задоволенні клопотань Головного управління ДПС у Київській області та Товариства з обмеженою відповідальністю «РГК» про розгляд справи за участю їх представників.
3. Призначити справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику її учасників на 28 липня 2022 року в приміщенні Верховного Суду за адресою: м. Київ, вул. Пилипа Орлика, 8.
4. Надіслати учасникам справи № 320/12137/20копію цієї ухвали до відома.
Ухвала набирає законної сили з моменту підписання та оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач О. С. Золотніков
Судді: В. В. Британчук Г. Р. Крет
Ю. Л. Власов Л. М. Лобойко
І. В. Григор'єва К. М. Пільков
М. І. Гриців О. Б. Прокопенко
Д. А. Гудима В. М. Сімоненко
Ж. М. Єленіна І. В. Ткач
І. В. Желєзний О. С. Ткачук
Л. Й. Катеринчук С. П. Штелик