Постанова від 20.06.2022 по справі 910/6344/21

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"20" червня 2022 р. Справа№ 910/6344/21

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Гаврилюка О.М.

суддів: Владимиренко С.В.

Зубець Л.П.

за участю секретаря судового засідання: Дерій В.В.

за участю представників сторін згідно із протоколом судового засідання

від позивача: Марцин Ігор Васильович (адвокат);

від відповідача: Хуторний Дмитро Володимирович (адвокат);

розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ПКФ Україна"

на рішення Господарського суду міста Києва від 03.11.2021

у справі № 910/6344/21 (суддя Трофименко Т.Ю.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "МТБ Юкрейн"

до Товариства з обмеженою відповідальністю "ПКФ Україна"

про стягнення 250 043,06 грн

За результатами розгляду апеляційної скарги Північний апеляційний господарський суд

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст рішення місцевого господарського суду

До Господарського суду міста Києва надійшов позов Товариства з обмеженою відповідальністю "МТБ Юкрейн" до Товариства з обмеженою відповідальністю "ПКФ Україна" про стягнення 250 043,06 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем зобов'язань за договором № 9/Б про надання послуг з бухгалтерського обліку від 14.02.2018.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 03.11.2021 позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю "ПКФ Україна" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "МТБ Юкрейн" збитки у розмірі 216 622,00 грн, 3% річних у розмірі 4 799,10 грн, інфляційні у розмірі 16 679,90 грн, штраф у розмірі 1 000,00 грн та судовий збір у розмірі 3 586,52 грн. В іншій частині позову відмовлено.

Рішення мотивоване тим, що з урахуванням сутності принципу змагальності, оцінивши подані докази у їх сукупності, суд зазначає, що позивачем доведено перед судом більш вірогідними доказами, аніж спростовано відповідачем, факт протиправної поведінки відповідача, яка виявилась у неналежному виконанні своїх зобов'язань за договором № 9/Б, безпосереднім наслідком чого стало завдання позивачеві збитків у сумі 216 622,00 грн. Оскільки у цьому випадку судом встановлено наявність неодмінних елементів складу цивільного правопорушення, необхідних для застосування відповідальності у вигляді стягнення збитків, позовні вимоги у цій частині підлягають задоволенню. Претензію відповідач отримав 17.06.2020, що підтверджується ним самим у запиті про надання документів до претензії № 295 віл 23.06.2020. Отже, з огляду на приписи ст.ст. 530, 625 ЦК України, з урахуванням встановленої обставини щодо надсилання вказаної вимоги про сплату коштів, яка не була виконана відповідачем, і відповідно, внаслідок чого у відповідача виник обов'язок сплатити кошти, виконання якого прострочено в розумінні ст. 530 ЦК України з 18.07.2020, оскільки визначений позивачем самостійно у претензії 30-денний строк закінчився 17.07.2020. Отже, з відповідача на користь позивача слід стягнути 3% річних за період прострочення з 18.07.2020 по 13.04.2021 у розмірі 4 799,10 грн та інфляційні за період прострочення з 18.07.2020 по 31.03.2021 у розмірі 16 679,90 грн. При цьому, суд зазначає, що при здійсненні розрахунку інфляційних суд позбавлений можливості самостійно виходити за межі заявлених позовних вимог, з огляду на приписи ч. 2 ст. 237 Господарського процесуального кодексу України. Правові підстави для стягнення пені за прострочення відповідачем сплати збитків у даному випадку відсутні, у зв'язку з чим у задоволенні позовних вимог про стягнення пені суд відмовляє. Стосовно вимог про стягнення штрафу у розмірі 1000,00 грн, суд зазначає, що його нарахування та розмір відповідають нормам закону та п. 6.6.1 договору № 9/Б, оскільки судом встановлено факт неналежного виконання умов договору щодо надання послуг.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів

Не погоджуючись із прийнятим рішенням, Товариство з обмеженою відповідальністю "ПКФ Україна" звернулось до Північного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просить рішення Господарського суду міста Києва від 03.11.2021 у справі № 910/6344/21 скасувати повністю та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

Підстави апеляційної скарги обґрунтовуються наступними доводами.

Скаржник не погоджується із висновками позивача, оскільки вони не відповідають умовам договору № 9/Б, предметом якого виступало надання позивачу послуг з ведення бухгалтерського та кадрового обліку, складання та подання в податкову інспекцію податкової звітності, складання та подання органам статистики фінансової звітності, супроводження документальних перевірок, що проводяться органами Державної фіскальної служби.

Також скаржник зазначає про те, що:

- укладеним між сторонами договором № 9/Б не передбачено надання послуг консультаційного характеру в т.ч. будь-які повідомлення позивача щодо вимог чинного законодавства України до яких, зокрема, відноситься повідомлення позивача про нормативні вимоги щодо працевлаштування осіб з інвалідністю;

- згідно із ч. 3 ст. 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні", обов'язок виділення та створення робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у межах нормативу покладено на позивача. Протягом дії договору № 9/Б позивач про створення відповідних робочих місць та необхідність оформлення штатного розпису з врахуванням таких змін відповідача не повідомляв, у зв'язку із чим, посилання позивача на незабезпечення відповідачем належного оформлення у штатному розписі позивача вакантної посади для працевлаштування особи з інвалідністю не відповідає дійсності та є безпідставним;

- згідно із п. 4 ч. 3 Закону України "Про зайнятість населення", роботодавці зобов'язані своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії). Відповідно до п. 3, 5 Порядку подання форми звітності № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)", затвердженого Наказом Міністерства соціальної політики України від 31.05.2013 № 316, форма № 3-ПН заповнюється роботодавцями та подається до базового центру зайнятості незалежно від місцезнаходження роботодавця за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через три робочі дні з дати відкриття вакансії. Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником. Згідно із п. 1.1.3 та п. 1.1.4 договору № 9/Б відповідач прийняв на себе зобов'язання щодо складання та подання податкової та фінансової звітності в податкову інспекцію та органам статистики. Зобов'язання з подання інформації за формою № 3-ПН до базового центру зайнятості відповідачем не приймалось. За таких умов, посилання позивача на неподання звіту за формою № 3-ПН до центру зайнятості із зазначенням вакантної посади для особи з інвалідністю, як на порушення умов договору № 9/Б не відповідає дійсності;

- як встановлено п. 2 Порядку подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 31.01.2007 № 70, звіт про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю роботодавці подають (надсилають рекомендованим листом) щороку до 1 березня відділенням Фонду соціального захисту інвалідів. Відповідно до п.п. 1.1.4-1.1.5 договору № 59/Б про надання послуг з бухгалтерського обліку від 01.9.2019, відповідач зобов'язався надати послуги з складання і подання фінансової, податкової та звітності про нарахування та сплату внесків з пенсійного та соціального страхування до податкової інспекції, органів статистики і фондів державного обов'язкового пенсійного та соціального страхування. Оскільки предметом договору № 59/Б не передбачено надання відповідачем послуг із складання та подання звітності про зайнятість та працевлаштування інвалідів до Фонду соціального захисту інвалідів, то і посилання позивача на нібито подання відповідачем звіту за 2019р. із виправленнями не підтверджується доказами та не відповідає умовам укладеного між сторонами договору;

- відповідач надавав послуги передбачені умовами договорів № 9/Б та № 59/Б своєчасно, якісно та в повному обсязі, про що свідчать підписані сторонами акти прийому-передачі наданих послуг за березень-листопад 2019р. В актах прийому-передачі наданих послуг зазначено, що відповідач надав, а позивач отримав послуги з ведення бухгалтерського обліку за відповідний місяць 2019р., а сторони претензій одна до одної не мають. Отже, з огляду на те, що збитки виникли не в наслідок надання відповідачем послуг визначених договорами № 9/Б та № 59/Б, а у зв'язку з недотриманням позивачем норм чинного законодавства України, підстави для відшкодування збитків у відповідача відсутні.

Скаржник вказує на те, то враховуючи застосування законодавцем поняття облік, кадровий облік можна визначити як систему збирання, оброблення та зберігання інформації щодо трудової діяльності працівників підприємства, який полягає в веденні особових справ, журналів обліку особових справ, алфавітних карток до особових справ (за потреби) та трудових книжок. За будь-яких умов, поняття "облік" не охоплює поняття консультацій в т.ч. будь-яких повідомлень позивача щодо вимог чинного законодавства України щодо його здійснення та прийняття управлінських рішень щодо діяльності підприємства (в т.ч. щодо кадрових питань). Отже, за результатами тлумачення правочину між сторонами, можна дійти висновку про те, що зобов'язання відповідача щодо надання послуг з кадрового обліку не передбачає надання послуг з консультування щодо трудового права та права соціального захисту інвалідів.

Скаржник зазначає про те, що під час укладення договору не вважав для себе за необхідне передбачити можливість надання інших послуг консультаційного характеру щодо трудового законодавства та інших нормативно-правових актів яким мають відповідати надані послуги.

Скаржник, посилаючись на постанови Верховного Суду від 22.11.2016 у справі № 910/5735/16 та від 20.03.2018 у справі № 910/8794/16, вказує на те, усталена судова практика виходить з того, що якщо послуги не носять регулярного характеру і їх вид, обсяг, характер та порядок надання не визначено в договорі, такі послуги можуть надаватись виключно за завданням замовника, натомість, не встановлено фактів звернення позивача до відповідача з завданням щодо надання консультаційних послуг щодо роз'яснення вимог законодавства, зокрема трудового, оформлення у штатному розписі позивача вакантну посаду для особи з інвалідністю та подання до базового центру зайнятості форми звітності № 3-ПН. Зазначене свідчить про неповноту встановлення обставин, які мають значення для справи.

На думку скаржника, судом першої інстанції не встановлено та не підтверджено належними та допустимими доказами протиправна діяльність відповідача, причинний зв'язок між протиправною поведінкою відповідача та завданими збитками, вина відповідача у порушенні договірних зобов'язань за укладеними договорами.

Також, на думку скаржника, судом першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення від 03.11.2021, у якості доказів помилково прийняті до уваги паперові копії електронних документів, які не відповідають вимогам Закону України "Про електронний цифровий підпис" та не місять кваліфікованого електронного підпису (електронного цифрового підпису).

Узагальнені доводи відзиву на апеляційну скаргу

Заперечуючи проти доводів апеляційної скарги, позивач у відзиві на апеляційну скаргу вказує на те, що на підприємстві позивача немає працівників, які б забезпечували ведення бухгалтерської та кадрової роботи, зокрема, які здійснювали б підготовку необхідної первинної, кадрової та іншої документації, ведення обліку, підготовку і подання до відповідних контролюючих органів звітності та інших документів, тощо, у зв'язку з чим, позивачем було укладено з відповідачем договір № 9/Б, в рамках якого виконання цих функцій покладено на відповідача.

В березні 2019р. у зв'язку із запланованим створенням нових вакансій і прийомом на роботу нових працівників, позивач звернувся до відповідача з проханням підготувати проекти необхідних документів, а саме: штатних розписів, наказів про затвердження штатних розписів, наказів про прийняття на роботу тощо, а також підготувати необхідні повідомлення для відповідних державних органів, однак, відповідач вчасно не повідомив позивача про те, що у зв'язку з прийомом на роботу нових працівників і збільшенням їх кількості до 9 осіб, виникла необхідність створення вакансії для особи з інвалідністю, та не підготувало необхідні повідомлення державним органам (зокрема, вищезгадане повідомлення, що мало бути подане до базового центру зайнятості).

На думку позивача, відповідачем було порушено умови договору про надання послуг, а саме: незабезпечено належне та повне ведення кадрового обліку позивача, зокрема: несвоєчасно повідомлено позивача про нормативні вимоги щодо працевлаштування особи з інвалідністю; несвоєчасно оформлено у штатному розписі позивача вакантну посаду для працевлаштування особи з інвалідністю; не подано звіт за формою № 3-НП до центру зайнятості із зазначенням вакантної посади для особи з інвалідністю, внаслідок чого позивачу було завдано збитки в розмірі 216 622,00 грн.

Також, на думку позивача, в апеляційній скарзі представник відповідача, посилаючись на Академічний тлумачний словник української мови, намагається звузити поняття "кадровий облік" та переконати суд в тому, що його обов'язки за укладеними договорами обмежувалися "засвідченням, встановленням наявності, з'ясуванням кількості" та реєстрацією людей", однак, таке намагання відповідача звузити обсяг його обов'язків є безпідставним, крім того, термін "облік" слід розуміти зокрема, як "систему реєстрації процесів якої-небудь діяльності в її кількісному і якісному виявах з метою спрямування, контролю та ін.", тобто, виходячи з наведеного визначення, термін "облік" охоплює діяльність щодо реєстрації певних об'єктів, явищ, процесів з конкретною метою, а у випадку укладення договору про здійснення кадрового обліку, метою такого обліку є дотримання вимог законодавства у цій сфері.

Позивач не заперечує, що відповідач повідомив позивача про нормативні вимоги щодо працевлаштування особи з інвалідністю, забезпечив оформлення у штатному розписі позивача вакантної посади для працевлаштування особи з інвалідністю, подав звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2019р. за формою № 10-ПІ, однак, описані дії відповідач виконав після закінчення встановлених Законом термінів їх виконання, наслідком чого і стало виникнення обов'язку позивача сплатити штрафну санкцію і, відповідно, завдання позивачу збитків.

Позивач зазначає про те, що для уникнення застосування штрафу позивач повинен був працевлаштувати особу з інвалідністю не "раніше, ніж у листопаді 2019р.", а раніше, ніж в липні 2019р., проте, відповідач повідомив позивача про необхідність працевлаштування особи з інвалідністю в другій половині року, а саме: 12.07.2019, у зв'язку із чим, незалежно від оперативності прийняття позивачем управлінських рішень, на той час виконання вимоги Закону щодо працевлаштування особи з інвалідністю та уникнення застосування штрафу вже було об'єктивно неможливим.

На думку позивача, всі умови відповідальності у вигляді відшкодування збитків у даному випадку наявні, а саме: протиправна поведінка відповідача полягає в неналежному (несвоєчасному) виконанні умов договору, факт завдання збитків підтверджено належними доказами, зокрема, первинними (платіжними) документами щодо сплати позивачем штрафу, завдання позивачу збитків стало безпосереднім наслідком неналежного (несвоєчасного) виконання відповідачем умов договору та неналежне (несвоєчасне) виконання умов договору стало результатом винної поведінки відповідача, адже жодних перешкод для належного виконання відповідачем своїх договірних зобов'язань не існувало.

Позивач вважає, що твердження відповідача про неналежність поданих позивачем доказів прямо суперечить нормам процесуального права.

Дії суду апеляційної інстанції щодо розгляду апеляційної скарги по суті

Відповідно до витягу із протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу № 910/6344/21 передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючий суддя - Гаврилюк О.М., судді: Владимиренко С.В., Коротун О.М.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 22.12.2021 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "ПКФ Україна" на рішення Господарського суду міста Києва від 03.11.2021 у справі № 910/6344/21. Призначено справу № 910/6344/21 до розгляду у судовому засіданні 10.02.2022.

Судове засідання у справі № 910/6344/21, призначене на 10.02.2022, не відбулось, у зв'язку із тимчасовою непрацездатністю головуючого судді Гаврилюка О.М.

З 18.02.2022 головуючий суддя Гаврилюк О.М. приступив до роботи, а відтак ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 23.02.2022 розгляд справи № 910/6344/21 за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "ПКФ Україна" на рішення Господарського суду міста Києва від 03.11.2021 призначено на 31.03.2022.

Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" №64/2022 від 24 лютого 2022 року, затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України.

Указом Президента України "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні" № 133/2022 від 14 березня 2022 року частково змінено статтю 1 Указу Президента України від 24 лютого 2022 року №64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 26 березня 2022 року строком на 30 діб, у зв'язку з триваючою широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти України.

У зв'язку із викладеним, судове засідання у справі № 910/6344/21, призначене на 31.03.2022, не відбулось.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 23.05.2022 призначено до розгляду справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "ПКФ Україна" на рішення Господарського суду міста Києва від 03.11.2021 на 20.06.2022.

Розпорядженням керівника апарату Північного апеляційного господарського суду від 20.06.2022, у зв'язку з перебуванням судді Коротун О.М., яка не є головуючим суддею (суддею-доповідачем) у відпустці, призначено повторний автоматизований розподіл справи.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20.06.2022 справи №910/6344/21 справу передано визначеному автоматизованою системою складу суду: Гаврилюк О.М. - головуючий суддя, судді Владимиренко С.В., Зубець Л.П.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 20.06.2022 прийнято справу № 910/6344/21 за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "ПКФ Україна" на рішення Господарського суду міста Києва від 03.11.2021 до провадження у складі колегії суддів: головуючий суддя - Гаврилюк О.М., судді Владимиренко С.В., Зубець Л.П.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.

Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку розумності строку розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.

Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід уважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.

Європейський суд щодо тлумачення положення "розумний строк" в рішенні у справі "Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства" роз'яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.

Враховуючи викладене, перебування суддів у відпустках, тимчасову непрацездатністю судді Гаврилюка О.М., введення воєнного стану в Україні, з метою повного, всебічного та об'єктивного розгляду справи, з огляду на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, справа № 910/6344/21 розглядалась протягом розумного строку.

Позиції учасників справи

Представник позивача у судовому засіданні 20.06.2022 заперечив проти доводів апеляційної скарги, просив рішення Господарського суду міста Києва від 06.12.2021 у справі № 910/6344/21 залишити без змін, вимоги апеляційної скарги без задоволення.

Представник відповідача у судовому засіданні 20.06.2022 підтримав доводи апеляційної скарги, просив рішення Господарського суду міста Києва від 06.12.2021 у справі № 910/6344/21 скасувати повністю та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції

14.02.2018 між позивачем та Товариством з обмеженою відповідальністю "Міжнародна аудиторська група", правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю "ПКФ Україна" - відповідачем, укладено договір про надання послуг з бухгалтерського обліку № 9/Б (надалі - договір № 9/Б), за умовами п. 1.1 якого відповідач, за договором виконавець, зобов'язується за завданням позивача, за договором замовника, надати, а позивач зобов'язується оплатити наступний комплекс послуг:

1.1.1. Ведення бухгалтерського обліку;

1.1.2. Ведення кадрового обліку позивача;

1.1.3. Складання і подання в податкову інспекцію податкової звітності позивача;

1.1.4. Складання і подання органам статистики фінансової звітності позивача;

1.1.5. Супроводження документальних перевірок, що проводяться у позивача органами Державної фіскальної служби.

Відповідно до п. 1.2 договору № 9/Б, подання звітності здійснюється відповідачем у відповідні державні органи, в електронному вигляді.

Згідно з п. 1.3 договору № 9/Б, відповідач, за дорученням позивача, при наданні сканкопій рахунків готує платіжні та касові документи (каса, система Клієнт-Банк).

У п. 2.1 договору № 9-Б встановлено, що позивач має право:

2.1.1. Отримати якісні послуги, зазначені у розділі 1 договору, у порядку та у строки, обумовлені у договорі.

2.1.2. Одержувати від відповідача інформацію про вимоги законодавства щодо ведення бухгалтерського обліку та складання звітності за видом діяльності позивача, у тому числі про вимоги до складання та оформлення первинних документів про господарські операції позивача.

2.1.3. Відмовитися від підписання акту прийому--передачі наданих послуг у випадку, якщо надані послуги не відповідають умовам договору, письмово обґрунтувавши свої заперечення протягом п'яти календарних днів після отримання акту прийому-передачі наданих послуг на підпис.

2.1.4. Розірвати договір в односторонньому порядку, з дотриманням вимог пункту 10.4 договору, та з оплатою пропорційно наданих послуг, на дату розірвання договору.

Згідно з п. 2.2 договору № 9/Б позивач зобов'язаний, зокрема, прийняти послуги, надані належним чином (п.п. 2.2.1); вчасно й у повному обсязі здійснювати оплату послуг відповідача (п.п. 2.2.5); підписати акт прийому-передачі послуг протягом 5 (п'яти) днів з дня його отримання від відповідача (п.п. 2.2.6).

Відповідач має право, згідно з п. 3.1 договору № 9/Б, на підставі чинного законодавства, існуючих норм і стандартів, умов договору, фахових знань і досвіду самостійно визначати форми і методи роботи (п.п. 3.1.1); відмовитися від надання послуг, які не вказані у п. 1.1 розділу 1 договору, повідомивши про відмову позивача протягом 1 (одного) робочого дня, що настає за днем отримання заявки, що містить таку вимогу, у спосіб аналогічний отриманню такої заявки, або прийняти її до виконання, попередньо письмово погодивши з позивачем форму надання послуги, ціну послуги та строки її надання. Погодження можу бути здійснене шляхом обміну електронними листами між відповідачем та позивачем (п.п. 3.1.4).

Відповідно до п. 3.2 відповідач зобов'язаний, зокрема, надавати якісні та своєчасні послуги, наведені у п.1.1 розділу 1 договору, на засадах, передбачених Законами України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність", "Про аудиторську діяльність", професійними стандартами та Кодексом професійної етики аудитора (п.п. 3.2.1); надавати позивачу на його запит інформацію про вимоги законодавства щодо ведення бухгалтерського обліку та складання звітності за видом діяльності позивача, у тому числі про вимоги до складання та оформлення первинних документів про господарські операції позивача. (п.п. 3.2.2); протягом одного робочого дня після завершення надання послуг за звітний період передавати позивачу акт прийому-передачі наданих послуг за звітний період (п.п. 3.2.3); за наявності доведеної вини, нести відповідальність в разі надання послуг, які не відповідають умовам договору, та призвели до настання реальних збитків позивача в порядку, передбаченому чинним законодавством України. При цьому відповідач не несе відповідальності у разі, коли такі збитки виникли у зв'язку із змінами в законодавстві, офіційному тлумаченні або практиці застосування нормативних актів, що сталися після надання послуг, а також у випадках, коли позивач не вжив заходів щодо усунення існуючих ризиків, які могли привести до настання таких збитків, і про існування яких відповідач попередив позивача письмово.

Як встановлено у п. 4.1 договору № 9/Б, позивач надає відповідачу копії первинних та інших документів щодо власної фінансово-господарської діяльності, необхідних для надання послуг за договором, в міру їх виникнення або створення протягом місяця, але не пізніше перших 3 (трьох) робочих днів місяця наступного за звітним місяцем.

За приписами пунктів 5.1, 5.2 договору № 9/Б, вартість послуг, що визначені у п. 1.1 договору, становить гривневий еквівалент 250,00 (двісті п'ятдесят) Євро, крім того ПДВ 50,00 (П'ятдесят) Євро, всього 300,00 (триста) Євро за кожен календарний місяць.

Позивач зобов'язується здійснювати оплату послуг, відповідно до п. 5.1 договору, протягом 15 (П'ятнадцяти) календарних днів після отримання ним рахунку-фактури та акту наданих послуг за звітний місяць.

Відповідно до пунктів 6.1-6.4 договору № 9/Б, у випадку порушення зобов'язання, що виникає з цього договору (надалі іменується "порушення договору"), Сторона несе відповідальність, визначену цим договором та (або) чинним в Україні законодавством.

Порушенням договору є його невиконання або неналежне виконання, тобто виконання з порушенням умов, визначених змістом цього договору.

Сторона не несе відповідальності за порушення договору, якщо воно сталося не з її вини (умислу чи необережності).

Сторона вважається невинуватою і не несе відповідальності за порушення договору, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання договору.

У п. 6.6.1 договору № 9/Б встановлено, що у випадку надання послуг неналежної якості, невідповідності послуг вимогам цього договору та чинному законодавству України, відповідач сплачує позивачу штраф у розмірі 1 000,00 (Одна тисяча) гривень, за кожен такий випадок, та зобов'язується власними силами, та за власні кошти, у погоджені з позивачем найкоротші строки, належно виконати покладені на нього зобов'язання.

У п. 6.6.1 договору № 9/Б визначено що за наявності доведеної вини, в разі надання послуг, які не відповідають умовам договору, та призвели до настання реальних збитків позивача відповідач несе відповідальність у сумі завданих збитків за умови дотримання умов пп. 3.2.6 договору.

Договір набирає чинності з моменту його підписання позивачем та відповідачем і діє до кінця 2018 року. Якщо за 30 календарних днів до кінця строку дії договору, Сторони не уклали додаткову угоду про розірвання договору, дія договору продовжується на один календарний рік на тих самих умовах. (п. 10.1 договору № 9/Б)

В подальшому, 01.09.2019 між позивачем та відповідачем укладено договір про надання послуг з бухгалтерського обліку № 59/Б (надалі також - договір № 59/Б), за умовами п. 1.1 якого відповідач зобов'язується за завданням позивача надати, а позивач зобов'язується оплачувати послуги з: ведення на підставі документів, отриманих від позивача, бухгалтерського обліку його діяльності; ведення кадрового обліку та збереження трудових книжок позивача; складання і подання до податкової інспекції податкової звітності позивача; складання і подання органам статистики фінансової звітності позивача; складання і подання до фондів державного обов'язкового пенсійного та соціального страхування звітності про нарахування та сплату відповідних внесків позивача; відповідач за дорученням позивача, при наданні сканкопій рахунків, готує платіжні та касові документи (каса, система Клієнт-Банк); супроводження документальних та інших перевірок, що проводяться у позивача: територіальними органами Державної Податкової Служби України, Пенсійного фонду України, Фонду соціального страхування України; юридичної та консультаційної підтримки.

Звертаючись до суду з цим позовом, позивач зазначає, що в межах договору № 9/Б в березні 2019 року, у зв'язку із запланованим створенням нових вакансій і прийомом на роботу нових працівників, позивач звернувся до ТОВ "Міжнародна аудиторська група" з проханням підготувати проекти необхідних документів, а саме: штатних розписів, наказів про затвердження штатних розписів, наказів про прийняття на роботу тощо, а також підготувати необхідні повідомлення для відповідних державних органів.

Впродовж березня 2019 року між позивачем і ТОВ "Міжнародна аудиторська група", правонаступником якого є відповідач, велося електронне листування з цього питання, та ТОВ Міжнародна аудиторська група" підготувало необхідні накази і штатний розпис.

Середньооблікова кількість штатних працівників позивача в період з 01.01.2019 до 31.04.2019 складала 5 осіб, а після прийому на роботу нових працівників, в період 01.04.2019 до 30.12.2019 - 9 осіб.

Отже, на думку позивача, на виконання договору № 9/Б відповідач повинен був повідомити позивача про необхідність створення на підприємстві вакансії для особи з інвалідністю та підготувати всі необхідні для цього документи, а також забезпечити подання необхідних повідомлень до базового центру зайнятості не пізніше 1 квітня 2019 року (тобто, одночасно з підготовкою спеціалістами відповідача Штатного розпису та Наказу від 01.04.2019 № 17 Ш-2019 про його затвердження, якими кількість штатних одиниць на підприємстві позивача збільшувалася до 9 осіб).

Однак, ТОВ "Міжнародна аудиторська група" (правонаступником якого є відповідач) своєчасно не повідомило позивача про те, що у зв'язку з прийомом на роботу нових працівників і збільшенням їх кількості до 9 осіб, виникла необхідність створення вакансії для особи з інвалідністю, та не підготувало необхідні повідомлення державним органам (зокрема, згадане повідомлення, що мало бути подане до базового центру зайнятості).

За твердженнями позивача, відповідачем було порушено умови договору про надання послуг, а саме: не забезпечено належне та повне ведення кадрового обліку позивача, зокрема:

- вчасно не повідомлено позивача про нормативні вимоги щодо працевлаштування особи з інвалідністю;

- не забезпечено належне оформлення у штатному розписі позивача вакантної посади для працевлаштування особи з інвалідністю;

- не подано звіт за формою № 3-НП до центру зайнятості із зазначенням вакантної посади для особи з інвалідністю;

- подано Звіт за 2019 рік із виправленням, без попереднього повідомлення керівника позивача про внесення змін у цей Звіт.

З огляду на викладене, внаслідок неналежного виконання відповідачем договору про надання послуг позивачу було завдано збитки в розмірі 216 622,00 грн, що являють собою суму адміністративно-господарської санкції, сплаченої позивачем до Державного бюджету в порядку ст. 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте нею.

У зв'язку з невиконанням відповідачем грошового зобов'язання з відшкодування позивачу збитків, останній також нарахував та заявив до стягнення інфляційні у розмірі 16 679,90 грн, 3% річних у розмірі 5 207,49 грн та пеню у розмірі 10 533,67 грн.

Крім того, у зв'язку з допущенням відповідачем порушення умов договору № 9/Б позивач заявив про стягнення з відповідача штрафу у розмірі 1 000,00 грн на підставі п. 6.6.1 цього договору.

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог, відповідач зазначає, що договором № 9/Б не передбачено надання послуг консультаційного характеру щодо законодавства України до яких, зокрема, відноситься повідомлення позивачу про нормативні вимоги щодо працевлаштування осіб з інвалідністю. Отже, посилання позивача на не подання звіту за формою № 3-ПН до центра зайнятості із зазначенням вакантної посади для особи з інвалідністю, як на порушення умов договору №9/Б, не відповідає дійсності.

Крім того, предметом договору №59/Б не передбачено надання відповідачем послуг з складання та подання звітності про зайнятість та працевлаштування інвалідів до Фонду соціального захисту інвалідів то і посилання позивача на нібито подання відповідачем Звіту за 2019 рік із виправленнями не підтверджується доказами та не відповідає умовам укладеного між сторонами договору, а з огляду на те, що збитки виникли не в наслідок надання відповідачем послуг визначених договорами №9/Б та №59/Б, а у зв'язку з недотриманням позивачем норм чинного законодавства України, підстави для відшкодування збитків у відповідача відсутні. Враховуючи те, що надані відповідачем в період з березня 2019 по вересень 2019 послуги за договором № 9/Б були прийняти позивачем за Актами прийому-передачі наданих послуг без зауважень, а тому підстави для застосування заявленого позивачем до стягнення штрафу відсутні.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши їх за своїм внутрішнім переконанням, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про часткове задоволення позову, з огляду на наступне.

Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови

Відповідно до вимог ч.ч. 1, 2, 4, 5 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України (надалі - ГПК України) суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Суд, беручи до уваги межі перегляду справи в апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного судового рішення, дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду не підлягає зміні чи скасуванню, виходячи з наступних підстав.

Частиною 1 ст. 173 ГК України встановлено, що господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.

Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ч. 1 ст. 174 ГК України).

Положеннями ч. 1 ст. 262 ЦК України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

За змістом ст. 628 ЦК України встановлено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

За приписами ст.ст. 6, 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

При цьому договір, як встановлено ст. 629 ЦК України, є обов'язковим для виконання сторонами.

Згідно з ч. 1 ст. 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Як свідчать матеріали справи, позивач заявив вимоги про стягнення з відповідача збитків у зв'язку із неналежним виконанням відповідачем зобов'язань за укладеним між сторонами договором № 9/Б про надання послуг з бухгалтерського обліку від 14.02.2018, що виявилося у незабезпеченні належного та повного кадрового обліку позивача, у розмірі суми сплаченої позивачем адміністративно-господарської санкції до Державного бюджету в порядку ст. 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні".

Вказаний договір № 9/Б за своєю правовою природою є договором про надання послуг, який в свою чергу, врегульовано Главою 63 ЦК України.

Зокрема, стаття 901 ЦК України передбачає, що за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання.

Відповідно до статті 902 ЦК України виконавець повинен надати послугу особисто. У випадках, встановлених договором, виконавець має право покласти виконання договору про надання послуг на іншу особу, залишаючись відповідальним в повному обсязі перед замовником за порушення договору.

Згідно з ч. 1 ст. 906 ЦК України, збитки, завдані замовнику невиконанням або неналежним виконанням договору про надання послуг за плату, підлягають відшкодуванню виконавцем, у разі наявності його вини, у повному обсязі, якщо інше не встановлено договором. Виконавець, який порушив договір про надання послуг за плату при здійсненні ним підприємницької діяльності, відповідає за це порушення, якщо не доведе, що належне виконання виявилося неможливим внаслідок непереборної сили, якщо інше не встановлено договором або законом.

За умовами договору № 9/Б, до обов'язків відповідача належить, зокрема, ведення кадрового обліку позивача.

У вказаному договорі сторонами не наведено визначення поняття "ведення кадрового обліку" та не деталізовано переліку послуг (дій, робіт), які підпадають під це визначення, у зв'язку з чим в контексті наведеного спірним питанням у даній справі між сторонами стала наявність/відсутність у відповідача обов'язку з повідомлення позивача про нормативні вимоги щодо працевлаштування особи з інвалідністю та оформлення у штатному розписі позивача вакантної посади для працевлаштування особи з інвалідністю, подання відповідної звітності до центру зайнятості із зазначенням вакантної посади для особи з інвалідністю.

Крім того, в чинному законодавстві також не наведено визначення поняття "кадровий облік" та "ведення кадрового обліку".

За змістом частини 1 ст. 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 цього Кодексу.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 213 ЦК України зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами). На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину.

Правила тлумачення змісту правочину визначено частиною 3 цієї норми, яка передбачає, що при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з'ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

За змістом частини 4 статті 213 ЦК України, якщо за правилами, встановленими частиною 3 цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

Стосовно тлумачення поняття "ведення кадрового обліку", викладеного у змісті договору № 9/Б, суд погоджується з тлумаченням позивача за правилами, встановленими у ч. 4 ст. 213 ЦК України (третій рівень тлумачення), виходячи з мети правочину та подальшої поведінки сторін, звичаїв ділового обороту, що вміщене в підпункті 1.1.2 договору № 9/Б положення, відповідно до якого "відповідач зобов'язується за завданням позивача надати, а позивач зобов'язується оплатити наступний комплекс послуг ... ведення кадрового обліку позивача", слід розуміти як зобов'язання відповідача забезпечити дотримання всіх вимог законодавства у цій сфері, в тому числі, вимог щодо працевлаштування осіб з інвалідністю.

За переконанням суду, внаслідок укладення вказаного договору відповідач взяв на себе зобов'язання щодо належного надання позивачу послуг, пов'язаних з кадровим обліком на підприємстві позивача, зокрема, зобов'язання щодо підготовки всіх необхідних документів, пов'язаних х працевлаштуванням, в тому числі, документів щодо працевлаштування осіб з інвалідністю, що також відповідно передбачає і своєчасне інформування позивача про вимоги законодавства у сфері трудових відносин.

Колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується із висновком господарського суду першої інстанції про те, що позивач, в рамках виконання цього положення договору, повинен був, зокрема, повідомити позивача про відповідні вимоги законодавства, належно оформити у штатному розписі позивача вакантну посаду для особи з інвалідністю, подати до відповідних державних органів необхідні звітні та інші документи тощо, а з огляду на відсутність на підприємстві позивача відповідного працівника (спеціаліста по роботі з персоналом, інспектора з кадрів тощо), укладення договору було спрямовано якраз на передання відповідачу як особі, яка професійно займається кадровою роботою, з-поміж іншого, функцій з ведення кадрового обліку на підприємстві позивача, тобто, фактично замінено відсутнього працівника з ведення кадрової роботи на відповідача (так званий віддалений відділ кадрів), тобто, укладаючи вказаний договір, позивач саме і розраховував на уникнення ризикових ситуацій, таких як спірна, спровокованої незнанням самим позивачем нюансів кадрової роботи, отже, в межах виконання своїх зобов'язань з ведення кадрового обліку за договором № 9Б, відповідач мав вчасно проінформувати відповідача про вимоги законодавства щодо створення робочого місця для працевлаштування особи з інвалідністю з 01.04.2019, оформити у штатному розписі позивача вакантну посаду для особи інвалідністю, забезпечити надання інформації про попит на вакансії державній службі зайнятості та належним чином оформленого звіту до Фонду соціального захисту інвалідів.

Відповідно до ч.ч. 1, 9 ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" (надалі - Закон № 875-ХІІ, Закон), для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських об'єднань осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, в яких за основним місцем роботи працює 8 і більше осіб, реєструються у відповідних відділеннях Фонду соціального захисту інвалідів за своїм місцезнаходженням і щороку подають цим відділенням звіт про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю.

Згідно з ч. 3 ст. 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні", підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідності до ст. 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю.

Статтею 238 ГК України передбачено, що за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб'єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.

Види адміністративно-господарських санкцій, умови та порядок їх застосування визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами. Адміністративно-господарські санкції можуть бути встановлені виключно законами.

Серед переліку адміністративно-господарських санкцій, встановленого у ч. 1 ст. 239 ГК України вказано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та у порядку, встановленому законом, можуть застосовувати до суб'єктів господарювання, зокрема,адміністративно-господарський штраф, а також і інші адміністративно-господарські санкції, встановлені цим Кодексом та іншими законами.

Таким чином, законом передбачена відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій для підприємств, які не забезпечили середньооблікову чисельність працюючих інвалідів відповідно до установленого нормативу.

При цьому відповідно до ст. 218 ГК України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб'єкт господарювання за порушення господарського зобов'язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов'язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.

Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

За змістом ст. 18-1 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" пошук підходящої роботи для інваліда здійснює державна служба зайнятості.

Таким чином, обов'язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатись пошуком інвалідів для працевлаштування.

Відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 50 Закону України "Про зайнятість населення" роботодавці зобов'язані, зокрема, своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії).

Отже, своєчасно та в повному обсязі надавши інформацію про попит на вакансії підприємство, фактично, вживає усіх залежних від нього передбачених законом заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто, заходів для недопущення господарського правопорушення.

Згідно із Порядком подання форми звітності № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)", затвердженого Наказом Міністерства соціальної політики України від 31 травня 2013 року № 316 форма № 3-ПН заповнюється роботодавцями та подається до базового центру зайнятості незалежно від місцезнаходження роботодавця. Актуальність зазначених у формі № 3-ПН вакансій уточнюється базовим центром зайнятості не рідше ніж двічі на місяць під час особистої зустрічі з роботодавцем, у телефонному режимі або через засоби електронного зв'язку. Форма № 3-ПН подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через три робочі дні з дати відкриття вакансії. Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником. Роботодавець визначає вид звітності первинна або уточнювальна. Первинна звітність подається з метою інформування про наявність попиту на робочу силу (вакансії). Уточнювальна звітність подається в разі необхідності на заміну первинної та містить уточнення характеристик вакансії: умов праці, розміру заробітної плати, вимог до претендента тощо. При цьому не можуть бути змінені дані щодо кількості вакансій та назви професії (посади).

Матеріалами справи підтверджується та відповідачем не заперечується, що незважаючи на збільшення на підприємстві позивача кількості працівників до 9 з 01.04.2019 (наказ від 01.04.2019 № 17Ш-2019), до базового центру зайнятості не було подано форму звітності № 3-ПН та не виконано нормативу для працевлаштування осіб з інвалідністю, що стало підставою для сплати адміністративно-господарської санкції позивачем до бюджету у розмірі 216 622,00 грн, що підтверджується платіжним дорученням № 462 від 22.04.2020.

Згідно зі ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема відшкодування збитків.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 614 ЦК України, особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом.

Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання.

Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов'язання.

Відповідно до ст. 623 ЦК України, боржник, який порушив зобов'язання, має відшкодувати кредиторові завдані цим збитки.

Розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання, доказується кредитором.

Збитки визначаються з урахуванням ринкових цін, що існували на день добровільного задоволення боржником вимоги кредитора у місці, де зобов'язання має бути виконане, а якщо вимога не була задоволена добровільно, - у день пред'явлення позову, якщо інше не встановлено договором або законом. Суд може задовольнити вимогу про відшкодування збитків, беручи до уваги ринкові ціни, що існували на день ухвалення рішення.

При визначенні неодержаних доходів (упущеної вигоди) враховуються заходи, вжиті кредитором щодо їх одержання.

Пунктом 2 ст. 22 ЦК України встановлено, що збитками визначаються втрати, яких особа зазнала у зв'язку із знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права, а також доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене.

Підставою для відшкодування збитків є склад правопорушення, який включає наступні фактори:

- наявність реальних збитків;

- вина заподіювача збитків;

- причинний зв'язок між діями або бездіяльністю винної особи та збитками.

Збитки - це витрати, зроблені управленою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною у відповідності до ст. 224 ГК України.

Відповідно до приписів статті 224 ГК України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Проте, позивачу потрібно довести суду факт заподіяння йому збитків, розмір зазначених збитків та докази невиконання зобов'язань та причинно-наслідковий зв'язок між невиконанням зобов'язань та заподіяними збитками.

При визначенні розміру збитків, заподіяних порушенням господарських договорів, береться до уваги вид (склад) збитків та наслідки порушення договірних зобов'язань для підприємства. Тоді як відповідачу потрібно довести відсутність його вини у спричиненні збитків позивачу.

Для застосування такої міри відповідальності як відшкодування збитків необхідною є наявність усіх чотирьох загальних умов відповідальності, а саме: протиправна поведінка; збитки; причинний зв'язок між протиправною поведінкою та завданими збитками; вина.

Протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.

Під шкодою розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров'я тощо).

Причинний зв'язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов'язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об'єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди.

Відсутність хоча б одного із вище перелічених елементів, утворюючих склад цивільного правопорушення, звільняє боржника від відповідальності за порушення у сфері господарської діяльності, оскільки його поведінка не може бути кваліфікована як правопорушення.

Тобто, саме на позивача покладається обов'язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювача збитків та причинний зв'язок такої поведінки із заподіяними збитками. При цьому, важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення причинного зв'язку між протиправною поведінкою заподіювача та збитками потерпілої сторони. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які завдано особі, - наслідком такої протиправної поведінки.

Відшкодуванню підлягають збитки, що стали безпосереднім, і що особливо важливо, невідворотним наслідком порушення боржником зобов'язання чи завдання шкоди. Такі збитки є прямими. Збитки, настання яких можливо було уникнути, які не мають прямого причинно-наслідкового зв'язку є опосередкованими та не підлягають відшкодуванню.

Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У ч. 3 ст. 2 ГПК України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.

Відповідно до ч.ч. 3, 4 ст. 13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, це й принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.

Одночасно цей принцип не передбачає обов'язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Реалізація принципу змагальності сторін в процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у ст. 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Стандарт доказування "вірогідність доказів" підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.

Відповідно до ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Відповідно до приписів ст. 91 ГПК України письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Учасники справи мають право подавати письмові докази в електронних копіях, посвідчених електронним цифровим підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до закону. Електронна копія письмового доказу не вважається електронним доказом. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством. Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який заходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення.

Згідно з ч. 1 ст. 96 ГПК України електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, яка містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо). Такі дані можуть зберігатися, зокрема на портативних пристроях (картах пам'яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет). Електронні докази подаються в оригіналі або в електронній копії, засвідченій електронним цифровим підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України "Про електронний цифровий підпис". Законом може бути передбачено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу (ч. 2 ст. 96 ГПК України).

Учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених в порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом (ч. 3 ст. 96 ГПК України).

Учасник справи, який подає копію електронного доказу, повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу електронного доказу (частина четверта статті 96 ГПК України).

Якщо подано копію (паперову копію) електронного доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал електронного доказу. Якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги (ч. 5 ст. 96 ГПК України).

Враховуючи описані вимоги процесуального законодавства та здійснивши аналіз положень законодавства, зокрема, статей 73, 77, 91, 96 ГПК України, Верховний Суд у постанові від 29.01.2021 у справі № 922/51/20 дійшов висновку, що учасник справи на обґрунтування своїх вимог і заперечень має право подати суду електронний доказ в таких формах: 1) оригінал; 2) електронна копія, засвідчена електронним цифровим підписом; 3) паперова копія, посвідчена в порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом, однак є однією з форм, у якій учасник справи має право подати електронний доказ (частина третя статті 96 ГПК України), який, в свою чергу, є засобом встановлення даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (пункт 1 частини другої статті 73 ГПК України). Таким чином подання електронного доказу в паперовій копії саме по собі не робить такий доказ недопустимим. Суд може не взяти до уваги копію (паперову копію) електронного доказу, у випадку якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу.

Враховуючи викладене, з огляду на відсутність у відповідача сумнівів у відповідності поданих копій (паперових копій) електронного листування оригіналу, дослідивши, колегія суддів погоджується із висновком господарського суду про те, що надані докази приймаються та є такими, що підтверджують наведені у позові обставини, та які підлягають оцінці у сукупності з іншими доказами у справі, тобто, позивачем доведено перед судом більш вірогідними доказами, аніж спростовано відповідачем, факт протиправної поведінки відповідача, яка виявилась у неналежному виконанні своїх зобов'язань за договором № 9/Б, безпосереднім наслідком чого стало завдання позивачеві збитків у сумі 216 622,00 грн.

При цьому, невиконання позивачем п. 4 ст. 96 ГПК України не має неодмінним наслідком неприйняття таких доказів за відсутності сумнівів відповідності поданих копій (паперових копій) оригіналу, у зв'язку з чим відповідна заява відповідача про неналежність доказів безпідставна.

Також колегія суддів погоджується із висновком господарського суду першої інстанції про те, що вимога позивача про залишення вказаної заяви відповідача без розгляду є безпідставною та необгрунтованою.

Оскільки у цьому випадку є наявними неодмінні елементи складу цивільного правопорушення, необхідних для застосування відповідальності у вигляді стягнення збитків, позовні вимоги у цій частині підлягають задоволенню.

Щодо вимоги позивача про стягнення з відповідача інфляційних втрат у розмірі 16 679,90 грн, 3% річних у розмірі 5 207,49 грн та пені у розмірі 10 533,67 грн, у зв'язку із простроченням відповідачем сплати збитків, колегія суддів апеляційного господарського суду зазначає наступне.

Статтею 625 ЦК України встановлено відповідальність за порушення грошового зобов'язання, частиною 2 якої передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певних дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

За змістом ст. 509, 524, 533, 534, 625 ЦК України грошовим є зобов'язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов'язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов'язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов'язок боржника з такої сплати.

Відповідно до ст. 224 ГК України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються: вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства; додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків внаслідок порушення зобов'язання другою стороною; неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною; матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом (ч. 1 ст. 225 ГК України).

Отже, збитки, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, на користь особи, права або законні інтереси якої порушено, є грошовим зобов'язанням.

Стаття 625 розміщена у розділі І "Загальні положення про зобов'язання" книги 5 ЦК і визначає загальні правила відповідальності за порушення грошового зобов'язання. Приписи розділу І книги 5 ЦК поширюють свою дію на всі види грошових зобов'язань, у тому числі як на договірні зобов'язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК), так і на недоговірні зобов'язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 цього Кодексу).

Таким чином у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов'язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов'язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов'язань.

Зазначені висновки щодо застосування ст. 625 ЦК України до грошових зобов'язань, незалежно від підстав їх виникнення, наведено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16.05.2018 у справі № 686/21962/15-ц, від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц, від 23.10.2019 у справі № 723/304/16-ц. Аналогічні за змістом висновки щодо застосування ст. 625 ЦК України містяться, зокрема і у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 910/10156/17, від 22.09.2020 у справі № 918/631/19.

За встановлених у справі обставин відповідач має невиконане грошове зобов'язання перед позивачем, що підтверджується обставинами, встановленими у цьому рішенні суду. Отже, заявлені позивачем вимоги про стягнення інфляційних втрат і 3 %, нарахованих відповідно до ст. 625 ЦК України на суму боргу за прострочення виконання відповідачем зобов'язання з відшкодування збитків, є обґрунтованими і такими, що відповідають вимогам чинного законодавства.

Аналогічної позиції дотримується Верховний Суд у постанові від 25.03.2021 у справі № 925/446/20.

Позивачем заявлено до стягнення інфляційні у розмірі 16 679,90 грн за період прострочення з липня 2020 року по березень 2021 року та 3% річних у розмірі 5 207,49 грн за період прострочення з 25.06.2021 по 13.04.2021.

Відповідно до ч. 1 ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

За змістом ст. 530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

З матеріалів справи вбачається, що 16.06.2021 позивач направив відповідачу претензію № 1/2020 про відшкодування збитків у зв'язку з істотним порушенням умов договору від 27.04.2020, у якій просив протягом 30 календарних днів з моменту її отримання відшкодувати збитки у розмірі 216 624,00 грн (опис вкладення у цінний лист, фіскальний чек та накладна Укрпошти від 16.06.2020).

Вказану претензію відповідачем отримано 17.06.2020, що підтверджується ним самим у запиті про надання документів до претензії № 295 віл 23.06.2020.

Отже, з огляду на приписи ст.ст. 530, 625 ЦК України, з урахуванням встановленої обставини щодо надсилання вказаної вимоги про сплату коштів, яка не була виконана відповідачем, і відповідно, внаслідок чого у відповідача виник обов'язок сплатити кошти, виконання якого прострочено в розумінні ст. 530 ЦК України з 18.07.2020, оскільки визначений позивачем самостійно у претензії 30-денний строк закінчився 17.07.2020.

Здійснивши перерахунок, з урахуванням правильного періоду нарахування та відсутності можливості виходити за межі позовних вимог, колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується із висновком господарського суду першої інстанції про те, що з відповідача на користь позивача слід стягнути 3% річних за період прострочення з 18.07.2020 по 13.04.2021 у розмірі 4 799,10 грн та інфляційні за період прострочення з 18.07.2020 по 31.03.2021 у розмірі 16 679,90 грн.

Щодо вимог про стягнення пені у розмірі 10 533,67 грн за період прострочення з 25.06.2020 по 13.04.2021, колегія суддів апеляційного господарського суду зазначає наступне.

Згідно з положеннями ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Відповідно до ч. 1 ст. 230 ГК України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання.

Згідно із ст. 231 ГК України, законом щодо окремих видів зобов'язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.

У разі якщо порушено господарське зобов'язання, в якому хоча б одна сторона є суб'єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов'язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов'язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах: за порушення умов зобов'язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг); за порушення строків виконання зобов'язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

Законом може бути визначений розмір штрафних санкцій також за інші порушення окремих видів господарських зобов'язань, зазначених у частині другій цієї статті.

У разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

У разі недосягнення згоди між сторонами щодо встановлення та розміру штрафних санкцій за порушення зобов'язання спір може бути вирішений в судовому порядку за заявою заінтересованої сторони відповідно до вимог цього Кодексу.

Штрафні санкції за порушення грошових зобов'язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Розмір штрафних санкцій, що застосовуються у внутрішньогосподарських відносинах за порушення зобов'язань, визначається відповідним суб'єктом господарювання - господарською організацією.

Отже, чинне законодавство поділяє неустойку на законну і договірну. Необхідною умовою виникнення права на неустойку є визначення у законі чи у договорі управненої та зобов'язаної сторони, виду правопорушення, за вчинення якого неустойка стягується і конкретний її розмір.

У тому випадку, коли правочин не містить в собі умов щодо розміру та бази нарахування пені, або містить умову про те, що пеня нараховується відповідно до чинного законодавства, сума пені може бути стягнута лише в разі, якщо обов'язок та умови її сплати визначено певним законодавчим актом. Такої правової позиції дотримується Велика Палата Верховного Суду у постанові від 10.12.2019 у справі № 904/4156/18.

Однак, ані умовами договору № 9/Б, ані спеціальним законодавчим актом, не встановлено умови про нарахування пені та її розміру за порушення виконання грошового зобов'язання зі сплати збитків.

Закон України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" також не встановлює конкретного розміру (відсотку) пені, а лише обмежує її визначення сторонами у договорі подвійною обліковою ставкою Національного банку України, крім того, ч. 6 ст. 231 ГК України також не встановлює розмір штрафної санкції за порушення грошового зобов'язання, а визначає певний спосіб її формування (у відсотковому відношенні, розмір відсотків визначається через облікову ставку Національного банку України).

Отже, вказані норми закону не можуть бути застосовані у даному випадку як законна підстава для визначення розміру стягуваної пені.

Таким чином, колегія суддів апеляційного господарського суду погоджується із висновком господарського суду першої інстанції про відсутність правових підстав для стягнення пені за прострочення відповідачем сплати збитків, у зв'язку з чим у задоволенні позовних вимог про стягнення пені правомірно відмовлено господарським судом першої інстанції.

Враховуючи доведення факту неналежного виконання умов договору щодо надання послуг, умови п. 6.6.1 договору № 9/Б позовні вимоги щодо стягнення з відповідача на користь позивача штрафу у розмірі 1 000,00 грн, є такими, що є обгрунтованими, доведеними та такими, що підлягають задоволенню.

На переконання колегії суддів апеляційного господарського суду, вирішуючи спір по суті заявлених позовних вимог, суд першої інстанції повно та всебічно дослідив обставини справи, дав їм належну правову оцінку, дійшов правильних висновків щодо прав та обов'язків сторін, які ґрунтуються на належних та допустимих доказах.

З огляду на вказане вище, колегія суддів погоджується із висновком господарського суду першої інстанції, що позовні вимоги про стягнення збитків у розмірі 216 622,00 грн, 3% річних у розмірі 4 799,10 грн, інфляційних втрат у розмірі 16 679,90 грн, штрафу у розмірі 1 000,00 грн, є такими, що підтверджені матеріалами справи та підлягають задоволенню, у зв'язку із чим, колегія суддів апеляційного господарського суду вважає рішення Господарського суду міста Києва від 03.11.2021 у справі № 910/6344/21, законним та таким, що підлягає залишенню без змін.

Колегія суддів апеляційного господарського суду не погоджується із доводами апеляційної скарги, враховуючи викладене та наступне.

Враховуючи положення п. 3.2.6 договору № 9/Б, в матеріалах справи відсутні докази, а відповідачем не доведено того, що збитки виникли у зв'язку із змінами у законодавстві, офіційного тлумачення або практиці застосування нормативних актів, що сталися після надання послуг, та того, що позивачем не вжито заходів щодо усунення існуючих ризиків, які могли призвести до настання таких збитків, і про існування яких відповідач, своєчасно, попередив позивача письмово.

Колегія суддів апеляційного господарського суду вважає за необхідне зазначити, що згідно із листом Міністерства праці та соціальної політики України від 27.06.2007 № 162/06/187-07 "Щодо штатного розпису" штатний розпис - це документ, що встановлює для даного підприємства, установи, організації структуру, штати та посадові оклади працівників. У штатному розпису містяться назви посад, чисельність персоналу і оклади по кожній посаді. Прийняття, затвердження керівником підприємства штатного розпису проводиться шляхом видання спеціального локального нормативного акта (наказу), що визначатиме кількість працівників кожної професії з розподілом штатних одиниць за структурними підрозділами підприємства.

Розроблення штатного розпису має здійснюватися на основі внутрішніх організаційно-нормативних документів (чинна структура і чисельність, положення з оплати праці) та з урахуванням вимог нормативно-правових актів.

Скаржник в апеляційній скарзі не заперечує того, що позивач звернувся до відповідача з проханням підготувати проекти необхідних документів, а саме: штатних розписів, наказів про затвердження штатних розписів, наказів про прийняття на роботу тощо, повідомлення для відповідних державних органів.

Тобто, твердження скаржника про те, що договором № 9/Б не передбачено надання послуг консультаційного характеру в т.ч. будь-які повідомлення позивача щодо вимог чинного законодавства України до яких, зокрема, відноситься повідомлення позивача про нормативні вимоги щодо працевлаштування осіб з інвалідністю, є безпідставними, оскільки при наданні послуг відповідач повинен був керуватись вимогами нормативно-правових актів.

Посилання скаржника на постанову Верховного Суду від 20.03.2018 у справі № 910/8794/16 є безпідставним, оскільки обставини справи № 910/6344/21 є відмінними від обставин справи № 910/8794/16, в якій аналізувалась ситуація, коли послуги не носили регулярного характеру і не були замовлені клієнтом, натомість у справі № 910/6344/21 відповідач надавав позивачу комплекс послуг на регулярній основі, а позивач замовив надання послуг, які в подальшому були надані відповідачем несвоєчасно.

З приводу решти доводів скаржника, викладених в його скарзі, колегія суддів звертає увагу, що такі аргументи враховані апеляційним судом, при цьому зазначає, що оскаржене рішення є вмотивованим, місцевим судом зазначено з достатньою ясністю підстави, на яких ґрунтуються його висновки, що відповідає практиці Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Хаджинастасиу проти Греції", "Кузнєцов та інші проти Російської Федерації").

Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги

Колегія суддів зазначає, що враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та беручи до уваги ратифікацію Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів № 2,4,7,11 до Конвенції та прийняття Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV (3477-15) "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Суду у справі Трофимчук проти України № 4241/03 від 28.10.2010 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод сторін.

Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 129 Конституції України та частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (частини 1 статті 86 Господарського процесуального кодексу України).

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статті 76 Господарського процесуального кодексу України).

Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, що їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї (частини 8 статті 80 Господарського процесуального кодексу України).

Таким чином, скаржником не надано до суду належних і допустимих доказів на підтвердження тих обставин, на які він посилається в апеляційній скарзі. Доводи апеляційної скарги ґрунтуються на припущеннях та зводяться до намагань здійснити переоцінку обставин справи, вірно встановлених судом першої інстанції.

Отже, підсумовуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про те, що оскаржуване рішення прийняте відповідно до вимог процесуального та матеріального права, підстав для його скасування або зміни не вбачається.

Таким чином, апеляційна скарга Товариства з обмеженою відповідальністю "ПКФ Україна" на рішення Господарського суду міста Києва від 03.11.2021 у справі № 910/6344/21 задоволенню не підлягає. Рішення Господарського суду міста Києва від 03.11.2021 у справі № 910/6344/21 слід залишити без змін.

З урахуванням відмови в задоволенні апеляційної скарги, судовий збір за розгляд справи в суді апеляційної інстанції покладається на скаржника в порядку статті 129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись ст.ст. 124, 129-1 Конституції України, ст.ст. 8, 11, 74, 129, 240, 267-270, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ПКФ Україна" на рішення Господарського суду міста Києва від 03.11.2021 у справі № 910/6344/21 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 03.11.2021 у справі № 910/6344/21 залишити без змін.

3. Судовий збір за розгляд апеляційної скарги покласти на скаржника.

4. Справу № 910/6344/21 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у випадках, передбачених ст. 287-291 Господарського процесуального кодексу України, з урахуванням приписів п. 2 ч. 3 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено та підписано 30.06.2022.

Головуючий суддя О.М. Гаврилюк

Судді С.В. Владимиренко

Л.П. Зубець