Провадження № 11-кп/821/336/22 Справа № 699/334/21 Категорія: ч.1 ст. 190 КК УкраїниГоловуючий у І інстанції ОСОБА_1 Доповідач в апеляційній інстанції ОСОБА_2
30 червня 2022 року колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Черкаського апеляційного суду в складі:
головуючого судді ОСОБА_2
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4
секретаря судового засіданняОСОБА_5
за участі:
прокурора в режимі відеконференції з Корсунь-Шевченківським районним судом Черкаської області ОСОБА_6 ,
обвинуваченої ОСОБА_7 ,
захисника в режимі
відеконференції з
Корсунь-Шевченківським
районним судом Черкаської
області ОСОБА_8 ,
представника потерпілого ОСОБА_2 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Черкаси матеріали кримінального провадження № 42020251140000033 за апеляційною скаргою прокурора Корсунь-Шевченківського відділу Смілянської окружної прокуратури ОСОБА_9 на вирок Корсунь-Шевченківського районного суду Черкаської області від 26 квітня 2022 року, яким
ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянку України, уродженку с. Широкий Луг Тячівського району Закарпатської області, зареєстровану та проживаючу за адресою: АДРЕСА_1 , непрацюючу, здійснюючу постійний догляд за особою з інвалідністю І групи, маючу на утриманні 1 неповнолітню дитину, раніше не судиму,
визнано невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 190 КК України, та виправдано у зв'язку з відсутністю в її діях складу інкримінованого кримінального правопорушення.
В задоволенні клопотання прокурора про звільнення обвинуваченої ОСОБА_10 від кримінальної відповідальності на підставі ст. 48 КК України, відмовлено.
Кримінальне провадження № 42020251140000033 за обвинуваченням ОСОБА_10 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 190 КК України закрито на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України.
Органом досудового розслідування ОСОБА_10 обвинувачувалася в тому, що вона 09.11.2017 у денний час доби, точний час досудовим розслідуванням не встановлено, звернулася до Управління соціального захисту населення Корсунь-Шевченківської районної державної адміністрації, правонаступником якого є Управління соціального захисту населення Черкаської районної державної адміністрації Черкаської області (далі також УСЗН), з заявою про призначення та виплату матеріальної допомоги малозабезпеченим сім'ям на підставі постанови Кабінету Міністрів України № 250 від 24.02.2003. На підставі вказаної заяви ОСОБА_10 призначено відповідну допомогу. Разом з тим, 09.11.2017 при заповненні декларації про доходи та майновий стан осіб, які звернулися за призначенням усіх видів соціальної допомоги, затвердженої наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 22.07.2003№ 204 (далі також декларація), ОСОБА_10 не вказала, що на ім'я її чоловіка ОСОБА_11 оформлено два транспортних засоби.
У зв'язку з приховуванням відомостей про наявність у чоловіка ОСОБА_12 двох транспортних засобів, за період з 01.11.2017 дo 30.11.2019 Управлінням соціального захисту населення Корсунь-Шевченківської РДА на користь ОСОБА_10 надміру виплачено матеріальну допомогу малозабезпеченим сім'ям у розмірі 83447,40 грн., чим обвинувачена спричинила матеріальні збитки державі у вищевказаному розмірі.
Дії ОСОБА_10 органом досудового розслідування кваліфіковано за ч. 1 ст. 190 КК України, як заволодіння чужим майном шляхом обману (шахрайство).
Судом першої інстанції, виходячи з загальних засад кримінального судочинства виправдано ОСОБА_10 у вчиненні кримінального проступку, передбаченого ч. 1 ст. 190 КК України, у зв'язку з відсутністю в діях ОСОБА_10 складу інкримінованого кримінального правопорушення, оскільки відсутні об'єктивні дані, які б вказували на те, що обвинувачена на момент вчинення поставленого їй у вину діяння мала умисел на заволодіння державними коштами шляхом обману.
Не погоджуючись з вироком суду, прокурор у кримінальному провадженні ОСОБА_9 подав апеляційну скаргу в якій, вважаючи його незаконним, просив скасувати через невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження, неповноту судового розгляду, істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_10 визнати винуватою та засудити за ч. 1 ст. 190 КК України до покарання у виді штрафу в розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 850 грн., на підставі ч. 1 ст. 49, ч. 5 ст. 74 КК України звільнити ОСОБА_10 від відбування призначеного покарання у зв'язку із закінченням строків давності.
В обґрунтування своїх вимог посилається на те, що суд першої інстанції побудував виправдувальний вирок на показаннях обвинуваченої ОСОБА_10 , не взявши до уваги показання свідка ОСОБА_13 та неповно їх відобразив у вироку, а також не врахував докази, які могли істотно вплинути на його висновки.
Вважає, що Управління соціального захисту населення Корсунь-Шевченківської РДА належно виконало свої обов'язки, оскільки після встановлення обставини, що впливає на призначення допомоги, ОСОБА_10 відмовлено у наданні допомоги.
В порушення вимог ст.ст. 85,86,94,370 КПК України суд не надав будь-якої оцінки письмовим доказам наданим стороною обвинувачення, а саме завіреній копії особової справи ОСОБА_10 , заведеної в Управлінні соціального захисту населення Корсунь-Шевченківської РДА та долученої до матеріалів кримінального провадження.
Судом необґрунтовано визнано недопустимими доказами - належним чином завірені копії документів з особової справи ОСОБА_10 , які були приєднані слідчим до матеріалів кримінального провадження на запит у порядку ст. 93 КПК України.
Також не надано оцінки доказам обвинувачення в частині подання 09.11.2017 декларації про доходи та майновий стан ОСОБА_10 до Управління соціального захисту населення , що стало підставою для призначення та виплати матеріальної допомоги малозабезпеченим сім'ям.
Судом помилково ототожнено поняття транспортний засіб (механізм) та механічний транспортний засіб і порівняно причіп з велосипедом, який не підлягає державній реєстрації, хоча згідно п. 1.10 ПДР України причіп це транспортний засіб.
Залишення без оцінки доказів у справі свідчить про намагання суду уникнути у вироці посилань на докази, які ставлять під сумнів невинуватість ОСОБА_10 , тобто про упередженість суду при оцінці доказів обвинувачення , оскільки ними встановлено неправомірність дій обвинуваченої, спрямованих на отримання шляхом обману грошової допомоги, яка підлягає виплаті з бюджету.
Також судом не враховано, що прокурором було подано клопотання про звільнення ОСОБА_10 від кримінальної відповідальності на підставі ст. 48 КК України у зв'язку зі зміною обстановки та проти задоволення вказаного клопотання сторона захисту не заперечувала, однак судом, в порушення вимог ч. 4 ст. 286 КПК України, вказане клопотання не було розглянуто.
На вказану апеляційну скаргу обвинуваченою ОСОБА_10 та її захисником ОСОБА_8 подано заперечення.
Заслухавши доповідь судді, думку прокурора ОСОБА_6 , яка підтримала апеляційну скаргу прокурора, просила її задовольнити, а вирок суду скасувати та ухвалити новий вирок, яким ОСОБА_10 визнати винуватою та засудити за вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 190 КК України; думку представника потерпілого ОСОБА_2 , який підтримав позицію прокурора в апеляційному суді; думки обвинуваченої ОСОБА_10 та її захисника ОСОБА_8 , які заперечили проти задоволення апеляційної скарги прокурора, просили вирок суду першої інстанції залишити без змін, дослідивши матеріали кримінального провадження та перевіривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга прокурора не підлягає до задоволення, виходячи з наступних підстав.
Статтею ст. 62 Конституції України гарантується, що обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
Згідно ст. 17 КПК України, особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у порядку, передбаченому КПК України, і встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні кримінального правопорушення і має бути виправданим, якщо сторона обвинувачення не доведе винуватість особи поза розумним сумнівом.
В п.23 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про виконання судами України законодавства з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку» № 5 від 29.06.1990, зазначено про недопустимість обвинувального ухилу при вирішенні питання про винність чи невинність підсудного. Всі сумніви щодо доведеності обвинувачення, якщо їх неможливо усунути, повинні тлумачитись на користь підсудного. Коли зібрані по справі докази не підтверджують обвинувачення, і всі можливості збирання додаткових доказів вичерпані, суд зобов'язаний постановити виправдувальний вирок.
Відповідно до п.3 ч.1 ст. 373 КПК України виправдувальний вирок ухвалюється, якщо не буде доведено, що в діянні обвинуваченого є склад кримінального правопорушення.
Згідно з вимогами п.1 ч.3 ст. 374 КПК України у разі визнання особи виправданою, у мотивувальній частині вироку зазначається формулювання обвинувачення, яке пред'явлене особі і визнане судом недоведеним, а також підстави для виправдання обвинуваченого з зазначенням мотивів, з яких суд відкидає докази обвинувачення; мотиви ухвалення інших рішень щодо питань, які вирішуються судом при ухваленні вироку, та положення закону, яким керувався суд.
Колегія суддів вважає, що місцевий суд виконав всі вимоги закону, а тому відсутні будь-які правові підстави для скасування виправдувального вироку.
Так, оцінивши досліджені у кримінальному провадженні докази з точки зору їх належності, допустимості, достовірності і достатності, суд першої інстанції обґрунтовано ухвалив виправдувальний вирок, пославшись на п.3 ч.1 ст. 373 КПК України, так як дійшов правильного висновку, що прокурором не доведено, що в діянні обвинуваченої є склад кримінального правопорушення, а припущення та сумніви щодо доведеності вини обвинуваченої слід тлумачити на її користь.
Вказана позиція викладена і в п. 146 справи «Барбера, Мессегуэ и Джабардо проти Іспанії» від 06.12.1998, де Європейський Суд з прав людини зазначив, що принцип презумпції невинуватості вимагає, серед іншого, щоб, виконуючи свої обов'язки, судді не розпочинали розгляд справи з упередженої думки, що підсудний вчинив злочин, який йому ставиться в вину; обов'язок доказування лежить на обвинуваченні, і будь-який сумнів має тлумачитися на користь підсудного.
Суд може постановити обвинувальний вирок лише в тому випадку, коли винуватість обвинуваченої особи доведено поза розумним сумнівом. Тобто дотримуючись засади змагальності й виконуючи свій професійний обов'язок, передбачений ст. 92 КПК України, сторона обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна та безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред'явлено обвинувачення.
Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, суд першої інстанції зі свого боку забезпечив сторонам усі можливості для реалізації своїх прав у судовому засіданні в межах кримінального процесуального закону.
Ретельно перевіривши зібрані під час досудового розслідування та надані прокурором докази, на підставі яких ОСОБА_10 було пред'явлено обвинувачення, суд навів детальний аналіз усіх досліджених доказів і дав належну оцінку кожному з них та їх сукупності у взаємозв'язку.
При цьому суд установив, що надані прокурором докази, а також показання свідків у судовому засіданні ні кожен окремо, ні у своїй сукупності не доводять того, що в діянні ОСОБА_10 є склад кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 190 КК України, тобто вона вчинила заволодіння чужим майном шляхом обману (шахрайство).
Цей висновок суду ґрунтується на належних, допустимих, достовірних, а в сукупності - достатніх доказах, досліджених під час судового розгляду.
Судом першої інстанції надано належну оцінку доказам, наданим сторонами кримінального провадження. У судовому засіданні були допитані обвинувачена ОСОБА_10 , представник потерпілого ОСОБА_2 , свідок ОСОБА_13 , досліджені письмові докази.
Так обвинувачена ОСОБА_10 , в суді першої інстанції вину в пред'явленому обвинуваченні не визнала, стверджувала, що діяла в межах чинного законодавства та відповідно до отриманих від працівників УСЗН консультацій та пояснила, що її родина з 2009 року постійно отримувала державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям. Кожні шість місяців вона зверталася до органу соціального захисту з заявою та надавала новий пакет документів для продовження отримання соціальної допомоги. Станом на 09.11.2017 на утриманні її сім'ї перебувало двоє неповнолітніх дітей та двоє осіб похилого віку, які є інвалідами І групи та потребують постійного, стороннього догляду. Вона в черговий раз звернулася до УСЗН з заявою про призначення їй державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім'ям. На той час за чоловіком на праві власності, крім автомобіля був зареєстрований причіп, який був придбаний влітку 2017 року. Під час звернення до УСЗН спеціалісти установи надавали їй консультативну допомогу з питань правильного заповнення бланків та подання необхідних документів. Їй ніхто не надавав роз'яснення з приводу того, що причіп є транспортним засобом та відомості щодо нього необхідно включати до декларації. Бланк декларації, який вона заповнювала, містить таблицю з графами, які передбачають внесення відомостей щодо наявного у членів сім'ї автомобіля. При цьому графа до якої необхідно було внести відомості про причіп відсутня. Оскільки причіп не є автомобілем, тому вона не знала, що його необхідно вносити до декларації. Після листопада 2017 року, вона кожні 6 місяців поновлювала документи на отримання соціальної допомоги, однак жодних зауважень з боку працівників УСЗН щодо неправильності чи неповноти зазначених відомостей в декларації не висловлювали. Лише у січні 2020 року їй повідомили, що на її користь здійснено переплату в сумі близька 85000 грн. та просили повернути вказані кошти.
З показань допитаної в суді першої інстанції свідка ОСОБА_13 вбачається, що як вона, так і інші працівника УСЗН, які надавали консультації обвинуваченій ОСОБА_10 з питання заповнення декларації про доходи, протягом 2017-2019 років не були обізнані з вимогою щодо необхідності включення до відповідно розділу декларації інформації про наявність причепа у власності членів сім'ї отримувача державної соціальної допомоги. Про необхідність зазначення причепа, як транспортного засобу, в декларації працівники УСЗН дізналися лише в січні 2020 року, після триманих відповідних роз'яснень від працівників Міністерства соціальної політики України.
Покази представника потерпілого ОСОБА_2 , судом першої інстанції не взято до уваги як доказ сторони обвинувачення на підтвердження винуватості ОСОБА_10 , оскільки він не обізнаний з обставинами вчинення обвинуваченою інкримінованого їй кримінального правопорушення.
Також судом першої інстанції були досліджені письмові докази, надані прокурором, а саме : копії матеріалів особової справи ОСОБА_10 щодо надання їй державної соціальної допомоги як малозабезпеченій сім'ї Управлінням соціального захисту населення Корсунь-Шевченківської районної державної адміністрації.
Оцінюючи вказаний доказ відповідно до ст. 86 КПК України щодо його допустимості, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що копії матеріалів особової справи ОСОБА_10 , отримані слідчим в порядку ст. 93 КПК України від начальника УСЗН, є недопустимими доказами, оскільки отримані з порушенням встановленого КПК України порядку. Копії матеріалів особової справи містять персональні дані ОСОБА_10 та згідно п. 8 ч. 1 ст. 162 КПК України, відносяться до документів, які містять охоронювану законом таємницю і доступ до таких даних може бути наданий лише слідчим суддею за наслідками розгляду відповідного клопотання слідчого чи прокурора під час досудового розслідування, однак такого рішення слідчого судді матеріали кримінального провадження не містять.
Такий висновок суду першої інстанції колегія суддів вважає правильним, оскільки він ґрунтується на вимогах Закону, а доводи прокурора, викладені в апеляційній скарзі, про необґрунтоване визнання копій документів особової справи ОСОБА_10 недопустимими доказами, безпідставними.
За результатами апеляційного розгляду колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що матеріали кримінального провадження на мають жодних об'єктивних даних, які б указували на те, що обвинувачена ОСОБА_10 на момент вчинення поставленого їй у провину діяння мала умисел на заволодіння державними коштами шляхом обману, тобто вчинила кримінальне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 190 КК України.
Приймаючи рішення суд першої інстанції послався на постанову Об'єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 16.11.2020 у справі № 159/3357/18 та постанову Верховного Суду від 16.03.2021 у справі №556/839/17, які є ревалентними у даному кримінальному провадженні.
Для правильного правозастосування ст. 190 КК України належить з'ясувати, чи є у діянні особи, котра отримала соціальну допомогу внаслідок подання недостовірних відомостей про доходи та майновий стан, склад кримінального правопорушення (шахрайства).
Статтею 190 КК України визначено, що шахрайством є заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою. Обман як злочинний спосіб може полягати у повідомленні потерпілому неправдивих відомостей (активний обман) та/або приховуванні певних обставин, якщо в особи є обов'язок повідомити про них (пасивний обман). Обман при шахрайстві застосовується винною особою з метою викликати у потерпілого впевненість у вигідності чи обов'язковості передачі їй майна або права на нього. Тому умовою визнання обману ознакою об'єктивної сторони шахрайства є використання його для заволодіння майном чи придбання права на майно. З суб'єктивної ж сторони шахрайство характеризується прямим умислом і корисливим мотивом.
Відсутність хоча б одного зі складових елементів шахрайства, у тому числі об'єктивної чи суб'єктивної сторони, означає, що дії особи, поведінка якої оцінюється, можуть перебувати в іншій, ніж кримінальна, юридичній площині й свідчити про наявність цивільного спору.
Неповідомлення (незазначення) відомостей про наявність двох транспортних засобів, як спосіб отримання соціальних виплат (допомоги), є одним із різновидів обману, що характеризується документальною (письмовою) формою та проявляється через пасивну поведінку особи, котра не повідомляє обов'язкової за законом інформації.
Водночас слід враховувати чи мала обвинувачена ОСОБА_10 право на соціальну допомогу на іншій, ніж зазначена у її заяві, підставі, оскільки від цього залежить правильність застосування закону України про кримінальну відповідальність.
З показів обвинуваченої ОСОБА_10 та свідка ОСОБА_13 судом першої інстанції встановлено, що обвинувачена протягом 2017-2019 років неодноразово зверталася до органів соціального захисту за оформленням соціальної допомоги малозабезпеченим сім'ям. При цьому в поданих деклараціях та заявах, на підставі яких було прийнято рішення про призначення вказаного виду допомоги, обвинувачена не зазначала відомостей про перебування у власності її чоловіка причепу, який є транспортним засобом, та наявність якого, за висновками органу досудового розслідування, унеможливлювала призначення соціальної допомоги на користь ОСОБА_10 .
У контексті отримання соціальної допомоги для встановлення шахрайства (ст. 190 КК України) стороні обвинувачення недостатньо довести, що під час звернення за соціальною допомогою особа повідомила відповідному органу недостовірні відомості. Необхідно довести, що їх недостовірність стала безпосередньою причиною призначення особі такої допомоги.
Факт наявності причепа у володінні сім'ї та відсутності в Декларації повідомлення про цей транспортний засіб ніким не оспорюється, тому потребує з'ясування те, чи могла його наявність у володінні сім'ї обвинуваченої позначитися на її праві отримати відповідну соціальну допомогу.
Судом першої інстанції встановлено, що обвинувачена та її чоловік (кожен окремо) здійснювали догляд за особами з інвалідністю І групи, які потребували постійної сторонньої допомоги. Єдиним джерелом доходу сім'ї обвинуваченої була соціальна допомога за здійснення вказаного догляду у розмірі по 37,00 грн. кожному (обвинуваченій та її чоловікові). З 2009 року родина ОСОБА_10 отримує державну соціальну допомог малозабезпеченим сім'ям, тобто спеціалістам УСЗН було відомо, що у складі сім'ї обвинуваченої є особи з інвалідністю, з врахуванням того, що документи на отримання допомоги поновлюються кожні 6 місяців.
Частиною 2 ст. 7 Закону України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям» та абзацами 7, 8 п. 10 Порядку призначення і виплати державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім'ям, передбачено, що незалежно від наявності двох і більше транспортних засобів державна соціальна допомога може бути призначена органом соціального захисту населення на підставі рішень районних, районних у мм. Києві та Севастополі держадміністрацій та виконавчих комітетів міських і районних у містах (у разі їх створення) рад або утворених ними комісій у разі, коли у складі сім'ї є інвалід.
Отже, наявність у користуванні сім'ї двох транспортних засобів (автомобіля і причепа) у даному випадку не була перешкодою для призначення на користь ОСОБА_10 державної соціальної допомоги.
Зважаючи на факт наявності у ОСОБА_10 підстави для призначення соціальної допомоги, який не спростовано стороною обвинувачення, убачається, що під час звернення до органу соціального захисту населення обвинуваченою не було додержано лише порядку оформлення документів, проте саме собою наведене порушення не може розцінюватися як шахрайство.
У контексті викладеного, ураховуючи, що у діяннях ОСОБА_10 не міститься всіх елементів (ознак) складу злочину шахрайства, її обвинувачення за ч. 1 ст. 190 є безпідставним.
Разом з тим, відповідно до абзацу четвертого ч. 1 ст. 7 Закону України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім'ям» та п. 10 Порядку призначення і виплати державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім'ям, затвердженого постановою КМУ від 24.02.2003 № 250, в редакції, що діяла на час вчинення інкримінованого ОСОБА_10 кримінального правопорушення, державна соціальна допомога не призначається у випадках, коли у власності чи володінні малозабезпеченої сім'ї є більше одного автомобіля, транспортного засобу (механізму).
Судом першої інстанції встановлено, що у власності чоловіка ОСОБА_10 перебуває автомобіль Сітроєн Берлінго, 2007 року випуску, відомості про який вона постійно вносила до декларації. Влітку 2017 року її чоловік придбав причіп та здійснив його державну реєстрацію у встановленому законодавством порядку.
Для з'ясування питання чи являється причіп автомобілем чи транспортним засобом (механізмом), в розумінні підстави для призначення соціальної допомоги чи у її відмові, судом першої інстанції було проаналізовано норми чинного законодавства: ст. 1 Закону України «Про автомобільний транспорт», п. 1.10 Правил дорожнього руху України.
Суд першої інстанції дійшов висновку, що чинне законодавство відносить причіп до транспортних засобів, разом з тим поняття «транспортний засіб (механізм)» не має законодавчого визначення, ототожнити дане поняття з терміном «механічний транспортний засіб» шляхом аналізу чинного законодавства не виявляється за можливе. При цьому причіп є транспортним засобом, тому відомості про нього мали б бути включені до декларації про майновий стан і доходи, незалежно від того, чи впливала б ця інформація на призначення державної соціальної допомоги. Не внесення ОСОБА_10 до декларації відомостей про причіп, судом першої інстанції оцінено, як подання недостовірних відомостей, з чим погоджується колегія суддів.
Разом з тим оскільки в обвинуваченої ОСОБА_10 наявні підстави для призначення соціальної допомоги, які не спростовано стороною обвинувачення, то під час звернення до органу соціального захисту населення обвинуваченою не було додержано лише порядку оформлення документів, що само собою не може розцінюватися як шахрайство.
Колегія суддів звертає увагу на те, що постановою КМУ від 22.07.2020 № 632 «Деякі питання виплати державної соціальної допомоги», Порядок призначення і виплати державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім'ям, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 24 лютого 2003 р. № 250, викладено в новій редакції, зокрема в пункті 10 Порядку визначено, що державна соціальна допомога не призначається, якщо: у власності малозабезпеченої сім'ї є більше ніж один автомобіль, транспортний засіб, що підлягає державній реєстрації, з дати випуску якого минуло менше ніж 15 років (крім мопеда і причепа). Тобто таким чином законодавець врегулював поняття «транспортний засіб (механізм)» та відношення до даного поняття «причепа».
За таких обставин висновок суду першої інстанції про те, що твердження обвинувачення про наявність у ОСОБА_10 умислу на заволодіння державними коштами шляхом обману, не доведено поза розумним сумнівом, є правильним. Суд згідно зі ст. 94 КПК України повно та всебічно дослідив усі докази, дав їм оцінку з точки зору належності, допустимості, достовірності, а їх сукупність - з точки зору достатності та взаємозв'язку, і дійшов правильного висновку про необхідність виправдання ОСОБА_10 у зв'язку з відсутністю у її діях складу кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 190 КК України.
Посилання прокурора на те, що судом першої інстанції не надано оцінки показам свідка ОСОБА_13 та неповно відображено їх у вироку є безпідставними, оскільки як вбачається зі змісту вироку, судом першої інстанції відповідно до вимог ст. 94 КПК України, надано оцінку показам свідка ОСОБА_13 , які суд безпосередньо сприймав під час судового розгляду. Крім того суд не зобов'язаний повністю відображати у вироку надані свідком покази в ході судового розгляду.
В апеляційній скарзі прокурор посилається на те, що судом першої інстанції не було враховано, що прокурором подано клопотання про закриття кримінального провадження на підставі ст. 48 КК України, з яким погодилася сторона захисту та в порушення вимог ч. 4 ст. 286 КПК України судом не розглянуто.
З матеріалів кримінального провадження вбачається, що дійсно, перед судовими дебатами прокурор заявив клопотання про звільнення ОСОБА_10 від кримінальної відповідальності на підставі ст. 48 КК України, у зв'язку зі зміною обстановки. Захисник та обвинувачена ОСОБА_10 були ознайомлені з даним клопотанням та остання власноручно зазначила, що не заперечує проти звільнення від кримінальної відповідальності, наслідки закриття справи їй зрозумілі. Однак в судових дебатах та останньому слові обвинувачена змінила свою позицію та заперечила проти закриття кримінального провадження щодо неї з нереабілітуючих підстав, оскільки не визнавала своєї вини, аналогічну позицію висловив і захисник в судових дебатах та просив виправдати ОСОБА_10 . Крім того судом першої інстанції зазначене клопотання прокурора було розглянуто та прийнято рішення про відмову в його задоволенні про що зазначено у вироку суду першої інстанції, тому в діях суду відсутні порушення ч. 4 ст. 286 КПК України.
Доводи прокурора про те, що виправдувальний вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_10 побудовано без належного аналізу доказів обвинувачення, які наявні в матеріалах справи, є необґрунтованими, оскільки судом першої інстанції були належним чином досліджені в повному обсязі докази, надані стороною обвинувачення, яким дана відповідна правова оцінка в їх сукупності, з якою погоджується і колегія суддів апеляційного суду.
За результатами апеляційного розгляду, колегією суддів не встановлено порушень вимог ст.ст. 7,9, 22, 23, 85, 86, 94, 370, 374 КПК України, як про це зазначає прокурор в своїй апеляційній скарзі, оскільки вирок суду є законним, обґрунтованим та вмотивованим.
Не наведено достатніх доказів для підтвердження обвинувачення і в апеляційній скарзі прокурора. В ній зазначені лише докази, які вже були предметом дослідження суду першої інстанції, але вказані докази не є об'єктивними доказами винуватості ОСОБА_10 у вчиненні кримінального правопорушення, в якому вона обвинувачувалася, і на їх підставі неможливо постановити обвинувальний вирок щодо ОСОБА_10 про який просить прокурор в апеляційній скарзі.
За клопотанням учасників судового провадження відповідно до вимог ч.3 ст. 404 КПК України суд апеляційної інстанції зобов'язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.
Так, прокурор в апеляційній скарзі та під час апеляційного розгляду просив повторно дослідити докази у кримінальному провадженні, надані суду під час судового розгляду кримінального провадження, матеріали, які характеризують обвинувачену та допитати свідка ОСОБА_13 , представника потерпілого ОСОБА_2 , при цьому на запитання колегії суддів про підстави такого дослідження, пояснила, що вказані докази судом першої інстанції досліджені повністю, а доцільність проведення повторного дослідження доказів обумовлена необхідністю надання їм апеляційним судом іншої юридичної оцінки.
Передбачених законом підстав для задоволення клопотання прокурора про повторне дослідження доказів у даній справі колегією суддів не встановлено та відмовлено в його задоволенні, що узгоджується з правовою позицією, викладеною в постанові Верховного Суду від 30.05.2019 № 572/843/17 від 30.05.2019, згідно якої сам по собі факт непогодження з висновками суду першої інстанції не є підставою для повторного дослідження доказів.
Перевіривши доводи апеляційної скарги прокурора щодо наявності підстав для скасування виправдувального вироку щодо ОСОБА_10 у зв'язку з невідповідністю висновків суду першої інстанції фактичним обставинам кримінального провадження, колегія суддів знаходить їх безпідставними та такими, що не можуть слугувати підставами для скасування оскаржуваного судового рішення, з ухваленням нового вироку, з огляду на таке.
Відповідно до положень, передбачених ч.1 ст.411 КПК України, судове рішення вважається таким, що не відповідає фактичним обставинам кримінального провадження, якщо: висновки суду не підтверджуються доказами, дослідженими під час судового розгляду; суд не взяв до уваги докази, які могли істотно вплинути на його висновки; за наявності суперечливих доказів, які мають істотне значення для висновків суду, у судовому рішенні не зазначено, чому суд взяв до уваги одні докази і відкинув інші; висновки суду, викладені у судовому рішенні, містять істотні суперечності.
Разом з тим, в апеляційній скарзі прокурора не зазначено передбачених наведеною вище статтею підстав, які б дозволили дійти висновку про те, що оскаржуване судове рішення, а саме виправдувальний вирок суду щодо ОСОБА_10 , не відповідає фактичним обставинам кримінального провадження.
Враховуючи вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку про відсутність правових підстав, передбачених ст.ст.409, 411, 420 КПК України, для скасування оскаржуваного судового рішення, зокрема через невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження, та ухвалення нового вироку через скасування необґрунтованого виправдувального вироку суду першої інстанції.
Істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, які б слугували підставою для скасування вироку суду, колегією суддів не встановлено.
З огляду на викладене, дотримуючись принципу презумпції невинуватості та забезпечення доведеності вини, встановленого ст. 17 КПК України, колегія суддів не знаходить підстав, визначених КПК України, для скасування виправдувального вироку суду першої інстанції і ухвалення обвинувального вироку, а тому апеляційну скаргу прокурора залишає без задоволення, а вирок суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст. 404, 405, 407, 418, 419 КПК України, колегія суддів ,-
Вирок Корсунь-Шевченківського районного суду Черкаської області від 26 квітня 2022 року щодо ОСОБА_10 - залишити без змін, апеляційну скаргу прокурора Корсунь-Шевченківського відділу Смілянської окружної прокуратури ОСОБА_9 - без задоволення.
Ухвала суду апеляційної інстанції набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку протягом трьох місяців з дня проголошення.
Головуючий
Судді