23 червня 2022 року м. ПолтаваСправа № 440/12071/21
Полтавський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Костенко Г.В.,
за участю: секретаря судового засідання - Ніценко А.О.,
позивача - ОСОБА_1 ,
представника позивачки - Остапенко І.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної архітектурно-будівельної інспекції України, Державної інспекції архітектури та містобудування України про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,
ОСОБА_1 (надалі - ОСОБА_1 , позивачка) звернулася до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Державної архітектурно-будівельної інспекції України (надалі також - відповідач) про:
- визнання протиправним та скасування наказу Державної архітектурно-будівельної інспекції України від 02.09.2021 №414 "ОС" "Про звільнення ОСОБА_1 ";
- поновлення ОСОБА_1 на посаді головного інспектора будівельного нагляду відділу по роботі з дозвільними документами Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Полтавській області з 03.09.2021;
- стягнення з Державної архітектурно-будівельної інспекції України на користь ОСОБА_1 вимушений прогул з 03.09.2021 по день поновлення на роботі;
- стягнення з Державної архітектурно-будівельної інспекції України на користь ОСОБА_1 20000,00 грн моральної шкоди.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилається на те, що наказом Державної архітектурно-будівельної інспекції України від 03.09.2021 № 414 "ОС" її звільнено з посади головного інспектора будівельного нагляду відділу по роботі з дозвільними документами Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Полтавській області. Вказує, що при звільненні позивачки відповідачем допущено низку порушень, зокрема, оскаржуваний наказ прийнято у період перебування ОСОБА_1 у декретній відпустці; із вказаним наказом її не ознайомлено та не видано їй трудову книжку. Крім того, оскаржуваний наказ видано передчасно, оскільки Державна архітектурно-будівельна інспекція не ліквідована і підстав для припинення виконання нею повноважень немає. Так, у спірних правовідносинах має місце не ліквідація державного органу, а реорганізація одного державного органу в інший, з відповідними правовими наслідками, які, зокрема, включають зобов'язання держави по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи. Звідси вказує, що має право на поновлення на посаді та стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують звільненню. З урахуванням вищевикладеного просить задовольнити позовні вимоги.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 08.11.2021 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі. Вирішено розгляд адміністративної справи здійснювати за правилами загального позовного провадження.
Відповідач позов не визнав, у поданому відзиві посилається на те, що у зв'язку із реформуванням сфери містобудівної діяльності постановою Кабінету Міністрів України від 13.03.2020 №218 (далі - Постанова №218) "Про ліквідацію Державної архітектурно-будівельної інспекції та внесення змін до Постанов Кабінету Міністрів України" прийнято рішення про ліквідацію Державної архітектурно-будівельної інспекції України. При цьому, Постановою №218 правонаступник Державної архітектурно-будівельної інспекції України не визначений. Прийняття Кабінетом Міністрів України рішення про створення нових юридичних осіб публічного права - Державної сервісної служби містобудування України та Державної інспекції містобудування України не свідчить про обставини автоматичного переходу до них суб'єктивних прав та юридичних обов'язків Держархбудінспекції, а також, можливості їх реалізації, у тому числі шляхом переведення усіх працівників Держархбудінспкції до Державної сервісної служби містобудування України або Державної інспекції містобудування України. Крім того, слід звернути увагу, що постановою Кабінету Міністрів від 23.12.2020 № 1340 "Деякі питання функціонування органів архітектурно-будівельного контролю та нагляду" прийнято рішення Уряду ліквідувати Державну інспекцію містобудування та Державну сервісну службу містобудування. Також зауважує, що 02.02.2020 набрав чинності Закон України "Про знесення змін до Кодексу Законів про працю України" від 12.12.2019 № 378-ІХ, яким внесено зміни до Кодексу законів про працю України та викладено його у новій редакції. Так, нормами зазначеного Закону змінено порядок скорочення державних службовців. Зокрема, жодна норма чинного трудового законодавства не встановлює для суб'єкта владних повноважень, який ліквідується, обов'язку працевлаштування звільнених працівників. Зауважує, що позивач вчасно не повідомила Держархбудінспекцію про перебування на лікарняному, у зв'язку з чим у відповідності до законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.
13.12.2021 від позивачки надійшла відповідь на відзив, відповідно, згідно змісту якої вбачається, що остання не погоджується із доводами відповідача наведеними у відзиві та просить його відхилити, а позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 21.12.2021 продовжено строк підготовчого провадження терміном на 30 календарних днів.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 18.01.2022 залучено до участі у справі №440/12071/21 в якості співвідповідача - Державну інспекцію архітектури та містобудування України.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 24.05.2022 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.
У судовому засіданні ОСОБА_1 та її представник підтримали заявлені позовні вимоги у повному обсязі з мотивів наведених у позові та просив суд задовольнити їх.
Представник відповідача у судовому засіданні не з'явився, про причини неявки суд не повідомив, хоча судом вжито всіх заходів для належного повідомлення останнього про дату, час та місце судового розгляду.
Заслухавши пояснення позивача та її представника, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 обіймала посаду головного інспектора будівельного нагляду відділу по роботі з дозвільними документами Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Полтавській області.
Наказом Державної архітектурно-будівельної інспекції України від 25.06.2020 року за № 174 "ВН" "Про надання відпустки ОСОБА_1 ", у відповідності до вимог статті 18 Закону України "Про відпустки" було надано позивачці відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 30.06.2020 року по 26.04.2023 року. До роботи приступити 27 квітня 2023 року. Підставою для прийняття вищезазначеного наказу була заява ОСОБА_1 від 24.06.2020 року, копія свідоцтва про народження від 02.05.2020 року серії НОМЕР_1 .
Згідно наявних в матеріалах справи доказів, 02 вересня 2021 року наказом Державної архітектурно-будівельної інспекції України за № 414 "ОС" "Про звільнення ОСОБА_1 ", у відповідності до п.4 ч.1 ст.83, п.11 ч.1, ч.4 ст.87 Закону України "Про державну службу" було звільнено з 02 вересня 2021 року позивача з посади головного інспектора будівельного нагляду відділу по роботі з дозвільними документами Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Полтавській області у зв'язку з повною ліквідацією Державної архітектурно-будівельної інспекції України на підставі попередження про наступне звільнення від 30.03.2020 року.
Не погоджуючись з вищезазначеним наказом позивачка звернулася до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Завданням адміністративного судочинства відповідно до частини першої статті 2 КАС України є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частина перша статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) визначає, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.
Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях визначено Законом України "Про державну службу" від 10 грудня 2015року №889-VIII (зі змінами та доповненнями).
Так, ст. 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Згідно приписів статті 43 Конституції України держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Судом встановлено, що 30 березня 2020 року позивача було письмово попереджено про наступне звільнення, а в подальшому, наказом Державної архітектурно-будівельної інспекції України від 02 вересня 2021 року за № 414 "ОС", керуючись п.4 ч.1 ст. 83, п. 11 ч.1,ч.4 ст. 87 Закону України "Про державну службу" позивачку було звільнено 02 вересня 2021 року з посади головного інспектора будівельного нагляду відділу по роботі з дозвільними документами Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Полтавській області.
Відповідно до статті 5 Закону України "Про державну службу" (далі - Закон України) правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби. Відносини, що виникають у зв'язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом. Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.
Згідно пункту 4 частини першої статті 83 Закону України, державна служба припиняється за ініціативою суб'єкта призначення (стаття 87 цього Закону).
Відповідно до пункту 11 частини першої статті 87 Закону України, підставами для припинення державної служби за ініціативою суб'єкта призначення є ліквідація державного органу.
Зокрема, як встановлено, судом вище, позивач звільнено з державної служби у період її перебування у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.
Однак, Законом України "Про державну службу" не врегульовано особливостей процедури звільнення окремих категорій державних службовців, в даному випадку жінок, які мають дітей віком до трьох років. Натомість така процедура деталізована в Кодексі законів про працю України (далі - КЗпП України).
А тому, враховуючи вищевказані положення статті 5 Закону України, на такі відносити поширюється дія норм законодавства про працю.
Відповідно до частини першої статті 3 КЗпП України, законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.
Згідно статті 4 КЗпП України, законодавство про працю складається з Кодексу законів про працю України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.
Так, статтею 184 КЗпП України, встановлено гарантії при прийнятті на роботу і заборона звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей.
Зокрема, частиною третьою статті 184 КЗпП України встановлено, що звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років - частина шоста статті 179), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини з інвалідністю з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов'язковим працевлаштуванням. Обов'язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.
Тобто, даною статтею чітко встановлено особливості процедури звільнення жінок, які мають дітей віком до трьох років.
Зокрема, ключовим в даній нормі є "звільнення з обов'язковим працевлаштуванням", тобто розрив у часі між звільненням і працевлаштуванням у цьому випадку не допускається.
Разом з тим, як вбачається із відзиву на позовну заяву відповідач зазначає, що постанова Великої Палати Верховного суду від 30.06.2020 у справі №264/5957/17 роз'яснює питання правонаступництва юридичної особи в сфері приватного права.
Натомість, в даному випадку, має місце питання правонаступництва юридичної особи публічного права - органу державної влади, з приводу якого, як вже зазначалось в позовній заяві, неодноразово висловлювались суди касаційних інстанції, до прикладу, постанова Верховного Суду від 20.02.2020 справа № 826/27239/15, якою зроблено посилання також на постанови Верховного Суду України від 04 березня 2014 року (справа № 21 -8а 14), від 27 травня 2014 року (справа № 21- 108а 14), від 28 жовтня 2014 року (справа №21-484а 14). Цими постановами та рядом інших аналогічних рішень з подібних справ, встановлено правову позицію, що ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.
Цими приписами мається на увазі, що відповідач міг здійснити заходи по працевлаштуванню в новоствореному органі, до якого фактично перейшли аналогічні права і обов'язки. Разом з тим, відповідач мав право на здійснення заходів по працевлаштуванню в будь-якому іншому органі, однак такому повинна була передувати ініціатива саме з боку відповідача.
Разом з цим, не заслуговує на увагу посилання відповідача на роз'яснення Національного агентства України з питань державної служби від 20.02.2020 №86р/з.
Так, відповідно до даного роз'яснення встановлено право роботодавця при звільненні на пропонування вакантної посади у тому самому державному органі (за наявності). Однак, в даному випадку гака пропозиція, що є логічним, безперечно є неможливою, оскільки такий орган ліквідується.
В даному випадку йдеться про обов'язок роботодавця по працевлаштуванню захищених законодавством категорій осіб на будь-яке інше підприємство, в установу чи організацію та відповідно вчинення певного ряду заходів по такому працевлаштуванню.
Разом з тим, дані роз'яснення НАДС стосуються незастосування в певних відносинах положень статті 49-2 Кодексу законів про працю України.
Одночасно, цими роз'ясненнями встановлено та підтверджено відповідачем, що відповідно до частини третьої статті 5 Закону дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у часині відносин, не врегульованих ним Законом.
Законом України "Про державну службу" (далі Закон) не врегульовано особливостей процедури звільнення окремих категорій державних службовців, в даному випадку жінок, які мають дітей віком до трьох років. Натомість така процедура деталізована в Кодексі законів про працю України, зокрема в статті 184 КЗпП України.
Крім того, відповідач у своєму відзиві підтверджує викладені позивачем у позовній заяві твердження щодо порушення положень частини п'ятої статті 87 Закону, зокрема в тому, що наказ (розпорядження) про звільнення державного службовця у випадках, передбачених частиною першою ціп статті, може бути виданий суб'єктом призначення або керівником державної служби у період тимчасової непрацездатності державного службовця або його відпустки із зазначенням дати звільнення, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки.
Отже, відповідач підтверджує той факт, що оскаржуваним наказом, виданим з грубим порушенням вищевказаної норми, визначена протиправна дата звільнення позивача, яка мала бути 26 квітня 2023року, що в свою чергу, також є підставою для його скасування.
Відповідно, норми статті 87 Закону України "Про державну службу" безперечно встановлюють можливість припинення державної служби в тому органі, з якого особа вивільняється. Однак, така не містить положення, щодо обов'язкових подальших дій з боку суб'єкта призначення при такому звільненні, встановлених статтею 184 КЗпП України певних категорій державних службовців.
Одночасно, слід звернути увагу на твердження відповідача щодо вчинення ще в квітні 2020 року певних дій по працевлаштуванню позивача.
Цими доводами, відповідач фактично визнає та підтверджує, що така процедура по обов'язковому працевлаштуванню певних категорій державних службовців в чинному законодавстві передбачена, а тому є правомірною та безперечно, необхідною до застосування.
Саме ж звернення відповідача від 10.04.2020 і містить посилання на статтю 184 КЗпП України та, слід наголосити, скероване вже після змін в статтю 87 Закону України "Про державну службу", виключного якою оперує у своїх доводах відповідач.
Однак, разом з цим, до посилання на звернення відповідача Полтавської обласної державної адміністрації в березні 2020 року слід ставитись критично, оскільки, по-перше, таке мало одноразовий характер, по-друге скероване з проханням про можливе працевлаштування в апараті або структурних підрозділах Полтавської обласної державної адміністрації.
Натомість, жодних інших заходів по працевлаштуванню позивача з боку відповідача вжито не було, що свідчить про бездіяльність та формальний підхід до виконання покладених на орган державної влади чинним законодавством зобов'язань.
Водночас, відповідачем з початку процедури ліквідації державного органу, а саме, з 13 березня 2020 року до дня звільнення 02 вересня 2021 року не вживались жодні заходи з працевлаштування позивача, як жінки, яка має дитину віком до трьох років, як в даній юридичній особі, так і в інших установах відповідно до фаху, кваліфікації, спеціальності, займаної посади та інше, жодна посада в цій юридичній особі чи іншому підприємстві, установі, організації відповідачем знайдена та запропонована позивачеві не була.
Відповідно до частин першої та п'ятої статті 5 Закону України "Про центральні органи виконавчої влади" міністерства та інші центральні органи виконавчої влади утворюються, реорганізуються та ліквідуються Кабінетом Міністрів України за поданням Прем'єр-міністра України. Міністерство, інший центральний орган виконавчої влади припиняється шляхом реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації.
Згідно з пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 13 березня 2020 року за №218 "Про ліквідацію Державної архітектурно-будівельної інспекції та внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України" (далі - Постанова № 218) прийнято рішення ліквідувати Державну архітектурно-будівельну інспекцію, утворено комісію з ліквідації Державної архітектурно-будівельної інспекції та доручено голові комісії забезпечити здійснення заходів, пов'язаних з ліквідацією Державної архітектурно-будівельної інспекції.
Як стверджував відповідач у відзиві на позов, Постановою № 218 правонаступник Держархбудінспекції не визначений. Наведена постанова є чинною та не скасована. Тобто, Урядом України прийнято рішення про ліквідацію Держархбудінспекції без передачі її прав та обов'язків іншому суб'єкту владних повноважень.
Однак, Постановою Кабінету Міністрів України від 23 грудня 2020 року за № 1340 "Деякі питання функціонування органів державного архітектурно-будівельного контролю", зокрема пунктом 1, постановлено утворити Державну інспекцію архітектури та містобудування України як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра розвитку громад та територій і який реалізує державну політику з питань державного архітектурно- будівельного контролю та нагляду.
Тобто вказаною постановою утворено орган, на якого фактично покладено виконувати завдання і функції органу, що ліквідується - Державної архітектурно-будівельної інспекції України.
З аналогічних питань Верховний Суд України в постановах від 04 березня 2014 року (справа № 21-8а 14), від 27 травня 2014 року (справа № 21-108а 14), від 28 жовтня 2014 року (справа №21-484а 14) сформулював правову позицію, згідно з якою ліквідація юридичної особи публічного права має місце у випадку, якщо в розпорядчому акті органу державної влади або органу місцевого самоврядування наведено обґрунтування доцільності відмови держави від виконання завдань та функцій такої відмови. У разі ж покладення виконання завдань і функцій ліквідованого органу на інший орган, мова йде фактично про реорганізацію. Таким чином, встановлена законодавством можливість ліквідації державної установи (організації) з одночасним створенням іншої, яка буде виконувати повноваження (завдання) особи, що ліквідується, не виключає, а включає зобов'язання роботодавця (держави) по працевлаштуванню працівників ліквідованої установи.
У зв'язку з цим, у відповідача було достатньо часу та правових підстав для звернення до Державної інспекції архітектури та містобудування України з питань працевлаштування позивача, як жінки, яка має дитину віком до трьох років.
Одночасно, відповідачем допущено порушення вимог Закону України в частині визначення дня звільнення позивача - 02 вересня 2021 року.
Так, відповідно до частини 5 статті 87 Закону України наказ (розпорядження) про звільнення державного службовця у випадках, передбачених частиною першою цієї статті, може бути виданий суб'єктом призначення або керівником державної служби у період тимчасової непрацездатності державного службовця або його відпустки із зазначенням дати звільнення, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки.
Тобто в даному випадку в оскаржуваному наказі відповідача від 02 вересня 2021 року за № 414 "ОС" днем звільнення необхідним було до зазначення 26 квітня 2023 року, так як відповідно до наказу Державної архітектурно-будівельної інспекції України "Про надання відпустки Гашпар Я.В." від 25.06.2020 року за № 174 "ВН", остання мала стати до роботи після закінчення терміну відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку саме 26 квітня 2023 року.
У межах вироблених Європейським Судом з прав людини підходів до тлумачення поняття "майно", а саме в контексті статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, це поняття охоплює як «наявне майно», так і активи включаючи право вимоги, з посиланням на які заявник може стверджувати, що він має принаймні законні очікування стосовно ефективного здійснення свого «права власності». Суд робить висновок, що певні законні очікування заявників підлягають правовому захисту, та формує позицію для інтерпретації вимоги як такої, що вона може вважатися «активом»: вона повинна мати обґрунтовану законну підставу, якою, зокрема є чинна норма закону, тобто встановлена законом норма щодо виплат (пенсійних, заробітної плати, винагороди, допомоги) на момент дії цієї норми є «активом», на який може розраховувати громадянин як на свою власність («Maltzan (Freiherr Von) and others v. Germany», № 71916/01, № 71917/01 та № 10260/02, п. 74).
Зважаючи на встановлені обставини, суд приходить до висновку, що оскаржуваний наказ відповідача про звільнення позивача зі служби, не відповідає вказаним критеріям правомірності, є необґрунтованим та протиправним, а тому підлягає скасуванню, а позивач поновленню на посаді.
Частиною 2 ст. 245 КАС України передбачено, що у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини, та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю; 7) тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 8) примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 9) примусове видворення іноземця чи особи без громадянства за межі України; 10) інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів; 11) затримання іноземця або особи без громадянства з метою ідентифікації та (або) забезпечення примусового видворення за межі території України або про продовження строку такого затримання; 12) затримання іноземця або особи без громадянства до вирішення питання про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні; 13) затримання іноземця або особи без громадянства з метою забезпечення її передачі відповідно до міжнародних договорів України про реадмісію; 14) звільнення іноземця або особи без громадянства на поруки підприємства, установи чи організації; 15) зобов'язання іноземця або особи без громадянства внести заставу.
У разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. У випадку, визначеному п. 4 ч. 2 цієї статті, суд може зобов'язати відповідача - суб'єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб'єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов'язує суб'єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні (ч. 3-4 ст. 245 КАС України).
Із змісту вказаних норм видно, що адміністративне судочинство спрямоване на захист порушених прав осіб у сфері публічно-правових відносин у випадку, якщо своїми незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю суб'єкт владних повноважень порушує такі права, свободи та інтереси осіб. Приблизний перелік способів захисту порушеного права в адміністративному судочинстві встановлено ст. 245 КАС України.
Статтею 9 КАС України передбачено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
З наведеного, суд приходить до висновку, що метою адміністративного судочинства є захист прав, свобод та охоронюваних законом інтересів фізичних осіб та юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, а тому вирішуючи спір по суті необхідно встановити наявність порушених прав, свобод чи охоронюваних законом інтересів позивача, а також визначити чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені приписами чинного законодавства, чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Сьомого апеляційного адміністративного суду від 13.09.2021 року в справі №600/2207/21.
Крім того, відповідно до частини 2 статті 235 КЗпП України при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Згідно із правовим висновком зазначеним у Постанові Верховного Суду України від 14.01.2014 у справі №21-395а13, суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у порядку.
Оскільки позивач на час прийняття оскаржуваного наказу про звільнення перебувала у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, питання стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу не вирішується.
Також, пунктами 2, 3 частини першої статті 371 КАС України передбачено, що негайно виконуються рішення суду про: присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць; поновлення на посаді у відносинах публічної служби.
Відтак, рішення суду у цій справі підлягає негайному виконанню в частині поновлення на посаді на займаній до звільнення посаді.
Щодо позовних вимог про стягнення моральної шкоди, суд зазначає наступне.
Відповідно до п.3 ч.2 ст.11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є: завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.
Згідно з ч.1 ст.23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Як зазначено у п.5 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов'язковому з'ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв'язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.
Відповідно до ч.2 ст.23 Цивільного кодексу України моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
У ч.3 ст.23 Цивільного кодексу України зазначено, що моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Як зазначено у п.9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31.03.1995 №4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості. […] Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд повинен наводити в рішенні відповідні мотиви.
Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов'язана з розміром цього відшкодування (ч.4 ст.23 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ч.1 ст.1174 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.
Позивач у позові зазначив, що діями відповідача, які полягали у неправомірному звільненні з роботи, спричинена моральна шкода, яка полягає у душевних стражданнях у зв'язку з неправомірною поведінкою та порушенні законних прав ОСОБА_1 ..
Разом з тим, суд зазначає, що така моральна шкода має бути обов'язково підтверджена належними та допустимими доказами заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру.
Проте, позивач не виконав свого обов'язку щодо доказування та не надав суду жодного доказу на підтвердження моральних страждань, а також не надав жодного обґрунтування щодо заявленого розміру моральної шкоди та доказів того, що саме така сума є співмірною із завданою шкодою.
Оскільки під час розгляду справи позивачем не представлено належних доказів заподіяння йому неправомірними та винними діями відповідача шкоди, що є необхідною умовою відшкодування моральної шкоди, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення вимоги про відшкодування моральної шкоди.
Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить з наступного.
Частинами першою та третьою статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи, до яких, належать витрати на професійну правничу допомогу.
Відповідно до частин другої, четвертої - шостої статті 134 вказаного Кодексу за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.
Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
У разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.
Частиною першою статті 138 КАС України передбачено, що розмір витрат, пов'язаних з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів та вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою справи до розгляду, встановлюється судом на підставі договорів, рахунків та інших доказів.
Згідно з частинами третьою та дев'ятою статті 139 згаданого Кодексу при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.
При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов'язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що розмір суми витрат на правничу допомогу адвоката визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу та вартості виконаних робіт.
З наявних у матеріалах справи документів вбачається, що за подання позову до суду позивач понесла судові витрати у загальній сумі 15308,00 грн, з яких витрати зі сплати судового збору складають 908,00 грн, що підтверджується квитанцією Приватбанку №0.0.2307777110.1 від 19.10.20211 року, а витрати на професійну правничу допомогу складають 14400,00 грн, що підтверджується меморіальними ордерами.
На підтвердження понесення позивачем витрат на професійну правничу допомогу позивачем надано копії договору про надання правничої допомоги №334 від 23.09.2021 року, свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю № 515 від 22.11.2007 року, детального опису робіт (наданих послуг), акта прийому-передачі виконаних робіт від 07.06.2022 року за договором №334 від 23.09.2021 року, меморіальних ордерів від 29.05.2022, 13.02.2022, 27.01.2022, 23.12.2021, 15.12.2021, 25.11.2021, 06.06.2022, 26.09.2021.
Так, 23.09.2021 року між гр. позивачем (клієнт) та адвокатським об'єднанням "Аргос" (виконавець) укладено договір про надання правничої допомоги №334, згідно із пунктами 1.1 клієнт замовляє виконавцю надання правничої допомоги по захисту прав і законних інтересів у судах усіх рівнів та юрисдикції, підприємствах, установах, організаціях будь-якої форми власності в спорах з фізичними та юридичними особами та 1.2 правнича допомога надається клієнту виконавцем на платній основі відповідно до умов, визначених цім договором.
Відповідно до акта прийому-передачі виконаних робіт від 07.06.2022 року за договором №334 від 23.09.2021 року АО "Аргос" надано позивачу правову допомогу, а саме: складання позовної заяви, складання та направлення ДАБІ адвокатського запиту, формування пакету документів для подання позовної заяви до суду - 8000,00грн., участь у судовому засіданні - 700,00 грн., складання відповіді на відзив, клопотання про залучення до участі у справі співвідповідача - 2000,00 грн., участь у судових засіданнях - 4200,00 грн.
У відзиві на позовну заяву відповідач зазначив, що вартість судових витрат на професійну правничу допомогу суттєво завищена та неспівмірна із складністю справи, часом та обсягом наданих послуг, а тому наявні підстави для зменшення розміру витрат на оплату правничої допомоги, які підлягають розподілу між сторонами.
Беручи до уваги доводи відповідача та зміст виконаних робіт (наданих послуг) згідно з актом від 07.06.2022 року, суд доходить висновку, що витрати на правничу допомогу за такі послуги є неспівмірними та завищеними, оскільки підготовка справи до судового розгляду не передбачала зібрання значного обсягу доказів (до позову надано лише копії паспорта та ідентифікаційного номера позивача, заяви та листа) та збирання доказів не вимагало подання адвокатських запитів чи інших зусиль адвоката. Матеріали справи не містять доказів консультування позивача, доказів опрацювання та застосування судової практики.
Враховуючи викладене, суд доходить висновку, що заявлений до стягнення розмір витрат на оплату послуг адвоката не є співмірним із наданими адвокатом послугами та складністю цієї справи, а відтак підлягає зменшенню до 5000,00 грн.
Враховуючи висновок суду про часткове задоволення позову, стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача підлягають судові витрати у загальній сумі 5454,00 грн, у т.ч. зі сплати судового збору у сумі 454,00 грн та витрати на професійну правничу допомогу у сумі 5000,00 грн.
Керуючись статтями 241-245 Кодексу адміністративного судочинства України,
Позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_2 ) до Державної архітектурно-будівельної інспекції України (бул. Лесі Українки, б.26, м.Київ, код ЄДРПОУ 37471912), Державної інспекції архітектури та містобудування України (бул. Лесі Українки, 26, м. Київ, код ЄДРПОУ 44245840) про визнання протиправним та скасування наказу, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати наказ Державної архітектурно-будівельної інспекції України від 02 вересня 2021 року за № 414 "ОС" "Про звільнення ОСОБА_1 ".
Поновити з 03 вересня 2021 року ОСОБА_1 на займаній до звільнення посаді головного інспектора будівельного нагляду відділу по роботі з дозвільними документами Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Полтавській області.
Допустити негайне виконання рішення суду в частини поновлення ОСОБА_1 на займані до звільнення посаді головного інспектора будівельного нагляду відділу по роботі з дозвільними документами Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Полтавській області.
Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Державної архітектурно-будівельної інспекції України на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 454,00 (чотириста п'ятдесят чотири гривні) та витрати на професійну правничу допомогу у сумі 5000,00 (п'ять тисяч гривень).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду в порядку, визначеному частиною 8 статті 18, частинами 7-8 статті 44 та статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України, а також з урахуванням особливостей подання апеляційних скарг, встановлених підпунктом 15.5 підпункту 15 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України.
Апеляційна скарга на дане рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст рішення складений 30 червня 2022 року.
Головуючий суддя Г.В. Костенко