Дата документу 29.06.2022 Справа № 333/2273/21
Єдиний унікальний №333/2273/21 Головуючий у 1 інстанції: Тучков С.С.
Провадження № 22-ц/807/1023/22 Суддя-доповідач: Поляков О.З.
29 червня 2022 року м. Запоріжжя
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:
головуючого: Полякова О.З.,
суддів: Кухаря С.В.,
Крилової О.В.
при секретарі: Ільїній Г.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 на рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 04 листопада 2021 року у справі за позовом ОСОБА_3 до фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування наказу про припинення трудового договору (контракту), зміну запису у трудовій книжці, стягнення утриманої заробітної плати, відшкодування моральної шкоди, -
У квітні 2021 року ОСОБА_3 звернулася до суду із позовом до фізичної особи - підприємця (далі - ФОП) ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування наказу про припинення трудового договору (контракту), зміну запису у трудовій книжці, стягнення утриманої заробітної плати, відшкодування моральної шкоди, в якому просить суд визнати незаконним та скасувати наказ ФОП ОСОБА_1 про припинення трудового договору (контракту), № 75-к від 27.03.2021 року відносно ОСОБА_3 , зобов'язати ФОП ОСОБА_1 змінити запис у трудовій книжці ОСОБА_3 стосовно її звільнення, а саме: внести запис до трудової книжки про звільнення ОСОБА_3 з 27.03.2021 року на підставі ст. 38 КЗпП України, стягнути з ФОП ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 утриману суму заробітної плати, при розрахунку при звільнені у розмірі 4 473,91 грн., стягнути з ФОП ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 відшкодування моральної шкоди у розмірі 10 000,00 грн., стягнути з ФОП ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 , судові витрати на сплату судового збору у розмірі 908,00 грн., і витрати на правову допомогу.
В обґрунтування позову зазначено, що з 01 жовтня 2020 року ОСОБА_3 перебувала у трудових відносинах з ФОП ОСОБА_1 . Позивач була прийнята на роботу продавцем непродовольчих товарів у магазині одягу « ІНФОРМАЦІЯ_1 » у місті Запоріжжя, розташованого за адресою АДРЕСА_1 .
Відповідно до укладеного договору, серед іншого, була зобов'язана вести облік товарно-матеріальних цінностей. Інших документів відносно обліку товарно-матеріальних цінностей (акту прийняття товару, інвентаризації) при укладенні договору вона не підписувала.
13 березня 2021 року при проведенні переобліку товару уповноваженими відповідачем особами була виявлена недостача товару на суму 70 000,00 грн., яку з незрозумілих обставин для позивача поставили в провину останній, однак до недостачі товару на зазначену суму позивач жодним чином відношення не має. Напроти, ревізійною комісією, регіональним представником відповідача було встановлено, що дії щодо недостачі товару почали відбуватися задовго до прийняття позивача на роботу та продовжувались під час виконання трудових обов'язків. Так, відбувались неправомірні дії з товаром відповідача між керівником магазину, у якому працювала позивач, ОСОБА_4 та бухгалтером (касиром) ОСОБА_5 , які мали з цього неправомірну фінансову вигоду. У зв'язку з наявністю конфліктної ситуації, необґрунтованих обвинувачень у причетності до недостачі товару, позивач виявила бажання звільнитися та 27 березня 2021 року подала керівництву заяву про звільнення на підставі ст. 38 КЗпП України. Однак, 27 березня 2021 року згідно з наказом № 75-к трудовий договір припинено, позивача звільнено на підставі п. 2 ст.41 КЗпП України за вчинення дій, що дають підстави для втрати довіри.
Позивач вважає, що даний наказ було винесено без законних на те підстав та з грубим порушенням законодавства про працю, порушенням її прав і інтересів як працівника, тому вважає звільнення за вказаною підставою неправомірним. Оскільки позивач була звільнена за вчинення дій, що дають підстави для втрати довіри, при її розрахунку було утримано суму грошових коштів у розмірі 4 473,91 грн із заробітної плати, яку вона повинна була отримати при звільнені. Неправильне формулювання причини звільнення в трудовій книжці перешкоджало позивачу працевлаштуванню, оскільки такий запис не викликає довіри майбутнього працедавця.
Порушення трудових прав позивача призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від неї додаткових зусиль для організації свого життя, у зв'язку з чим позивач просить суд стягнути з відповідача 10 000,00 гривень морального відшкодування.
Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 04 листопада 2021 року позов задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано наказ ФОП ОСОБА_1 про припинення трудового договору (контракту), № 75-к від 27.03.2021 року відносно ОСОБА_3 . Зобов'язано ФОП ОСОБА_1 змінити запис у трудовій книжці ОСОБА_3 стосовно її звільнення, а саме: внести запис до трудової книжки про звільнення ОСОБА_3 з 27.03.2021 року на підставі ст.38 КЗпП України. Стягнуто з ФОП ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 утриману суму заробітної плати, при розрахунку при звільнені у розмірі 3 013,80 грн. Стягнуто з ФОП ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 відшкодування моральної шкоди у розмірі 2 000,00 грн. Стягнуто з ФОП ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судові витрати на сплату судового збору у розмірі 181,60 грн. Стягнуто з ФОП ОСОБА_1 на користь держави судовий збір у розмірі 908,00 грн.
В іншій частині позову - відмовити.
Не погоджуючись із вищезазначеним рішенням, ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 , посилаючись на неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, порушення норм матеріального та процесуального права, подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 04 листопада 2021року скасувати та постановити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
В обґрунтування апеляційної скарги ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 зазначає, що суд першої інстанції при ухваленні рішення не застосував положення постанови Держкомпраці СРСР та Секретаріату ВЦРПС від 28.12.1977 р. № 447/24 в частині переліку посад і робіт працівників, з якими укладається договір про повну матеріальну відповідальність. Посилаючись на те, що ОСОБА_3 виконувала роботу «продавця непродовольчих товарів», безпосередньо пов'язану зі збереженням і продажем матеріальних цінностей, стверджує про прийняття позивачем повної матеріальної відповідальності за незабезпечення збереження ввірених їй підприємством матеріальних цінностей. Суд першої інстанції, на думку апелянта, не дав правової оцінки вказаному доказу, оскільки саме його порушила позивач, що призвело до неправильних висновків суду першої інстанції про недоведеність відповідачем вини позивача.
Посилаючись на роз'яснення Міністерства юстиції в листі «Додаткові підстави розірвання трудового договору з деякими категоріями працівників», представник апелянта зазначила: доводи роботодавця про те, що конкретний працівник більше не заслуговує його довіри в результаті вчинення останнім винних дій, повинні ґрунтуватися на об'єктивних фактах, які б вказували на наявність вини працівника в нанесенні матеріальної шкоди чи вчиненні інших протизаконних дій. ОСОБА_2 стверджує, що відповідачем було проведено необхідні заходи для належного встановлення факту винних дій матеріально відповідальної особи ОСОБА_3 було залучено сторонніх фахівців з метою забезпечення об'єктивності та незалежності проведення перевірки. Ними була проведена інвентаризація в присутності працівників, зокрема, позивача, результати якої були оформлені письмовим документом, наданим на підпис усім учасникам. Копія документу про інвентаризацію додана до матеріалів справи та є належним доказом винних дій позивачки, але, за твердженнями апелянта, суд не надав належної оцінки цьому письмовому доказу.
Між тим, у апеляційній скарзі зазначено, що єдиним доказом, наданим позивачем в обґрунтування позову та єдиним доказом, на якому ґрунтується висновок суду першої інстанції про необхідність задоволення позову, є показання свідка ОСОБА_6 однак, у відповідача є обґрунтовані підстави сумніву в об'єктивності цього свідка в силу її безпосередньої зацікавленості в результаті розгляду справи, оскільки вона також звернулась до суду із аналогічним позовом до відповідача, яка звільнила її 23 березня 2021 року з тих самих підстав, тобто за п. 2 ч. 1 ст. 41 КЗпП України, і заявила про виклик ОСОБА_3 в якості свідка на своєму боці (справа № 335/3908/21).
Вищезазначене апелянт вважає порушенням судом вимог статті 89 ЦПК України, на підставі чого просить скасувати рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 04 листопада 2021року та постановити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.
Учасники справи своїм правом, передбаченим ст. 360 ЦПК України, на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалися, що не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.
29 червня 2022 року до Запорізького апеляційного суду надійшла заява представника апелянта - адвоката Астаніної Л.Д., в якій вона просить розгляд справи проводити без участі апелянта та її представника. Вимоги апеляційної скарги підтримують у повному обсязі.
Інші учасники справи у судове засідання не з'явилися, своїх представників не направили, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялися відповідно до вимог чинного законодавства, клопотання про відкладення розгляду справи до апеляційного суду не надходили.
Згідно з частиною другою статті 372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, а тому колегією суддів вирішено розглядати справу за відсутності осіб, що не з'явилися.
Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, доводи учасників справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.
Частиною 1 статті 367 ЦПК України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом встановлено, що з 01 жовтня 2020 року ОСОБА_3 перебувала у трудових відносинах фізичною особою підприємцем - ОСОБА_1 , була прийнята на роботу продавцем непродовольчих товарів за трудовим договором №27 від 01.10.2020 року (а.с.9).
01 жовтня 2020 року між фізичною особою підприємцем - ОСОБА_1 і ОСОБА_3 було укладено договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність (а.с.45).
13 березня 2021 року при проведенні переобліку товару у магазині-складі у м. Запоріжжя уповноваженими відповідачем особами була виявлена недостача товару на суму 80 786,81 грн., про що складено акт інвентаризації товарів №2638 від 13.03.2021 року (а.с.46-47). Акт не був підписаний ОСОБА_3 , оскільки при прийняті її на роботу облік товару не проводився.
27 березня 2021 року згідно з наказом № 75-к трудовий договір припинено, ОСОБА_3 звільнено на підставі п. 2 ст.41 КЗпП України за вчинення дій, що дають підстави для втрати довіри, про що було зроблено відповідний запис до трудової книжки ОСОБА_3 (а.с.9, 10).
Згідно з наказом №78-од від 17.03.2021 року про стягнення, у зв'язку із виявленими фактами нанесення матеріальної шкоди ФОП ОСОБА_7 у вигляді нестачі матеріальних цінностей, підтвердженої результатами інвентаризації (акт від 13.03.2021 року) та на підставі договору про повну матеріальну відповідальність було наказано здійснити часткове покриття нанесеної шкоди шляхом стягнення із заробітної плати продавця непродовольчих товарів ОСОБА_3 (а.с.11).
Відповідно до розрахункового листа за березень 2021 року з нарахувань ОСОБА_3 було утримано: 3 013,80 гривень - відшкодування шкоди, 112,32 - військовий збір, 1 347,79 - НДФЛ (а.с.10 зворотна сторона).
27 березня 2021 року ОСОБА_3 написала заяву про її звільнення за власним бажанням (а.с.11 зворотна сторона).
Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_8 повідомила суду, що працювала у магазині разом із ОСОБА_3 у період з 01 вересня 2020 року по 27 березня 2021 року. Вони були прийнятті на роботу із позивачкою в один день. При прийнятті на роботу інвентаризація не проводилася, в подальшому була раз на місяць. Після проведених інвентаризацій адміністрація повідомляла, що все гаразд, маленькі нестачі у розмірі 100-200 гривень списували із заробітної платні. У березні 2021 року приїхали з головного офісу і провели інвентаризацію під час якої виявили недостачу приблизно на 80 000 гривень. Написали пояснення з цього приводу. Від інших працівників магазину стало відомо, що в утворенні недостач зізналася касир, в сейфі якої виявили бірки з одягу. Спочатку вирішили усю суму недостачі покласти на керівника і касира, але в подальшому вирішили покласти на колектив. У зв'язку із незгодою було подано заяву про звільнення за власним бажанням. Також свідок зазначила, що продавці в магазині відношення до грошових взаємовідносин із клієнтом не мають, розрахунок за товар відбувається на касі.
З урахуванням вищевикладеного, у суду першої інстанції не виникло сумнівів щодо достовірності і правдивості фактів, повідомлених свідком, її показання об'єктивно підтверджуються і не суперечать іншим зібраним у справі доказам.
Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що відповідачем було порушено права позивача у сфері трудових правовідносин, що виразилося в незаконному звільненні, порушенні права на працю, втрати нормальних життєвих зв'язків, складнощі у працевлаштуванні позивача за наявного запису у трудовій книжці, що призвело до моральних страждань, змусило його прикладати додаткові зусилля для організації свого життя, на підставі чого суд вважав, що діями відповідача позивачу було заподіяно моральну шкоду.
Судова колегія погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції з огляду на таке.
Статтею 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою (частина друга статті 2 КЗпП України).
Трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний у разі винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові, товарні або культурні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір'я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу (пункт 2 частини першої статті 41 КЗпП України).
Розірвання трудового договору за пунктом 2 частини першої статті 41 КЗпП України можливе за таких умов: 1) безпосереднє обслуговування працівником грошових, товарних або культурних цінностей (прийом, зберігання, транспортування, розподіл тощо); 2) винна дія працівника; 3) втрата довір'я до працівника з боку власника або уповноваженого ним органу.
Правовий аналіз цієї норми матеріального права дає підстави для висновку про те, що вона не передбачає обов'язкового настання для роботодавця негативних наслідків, чи наявності завданої роботодавцю матеріальної шкоди як обов'язкової умови для звільнення працівника. Звільнення з підстави втрати довір'я може вважатися обґрунтованим, якщо працівник, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності (зайнятий їх прийманням, зберіганням, транспортуванням, розподілом і т.п.), вчинив умисно або необережно такі дії, які дають власнику або уповноваженому ним органу підстави для втрати до нього довір'я (зокрема, порушення правил проведення операцій з матеріальними цінностями).
Виходячи з викладеного та розуміння безпосереднього обслуговування грошових і товарних цінностей, основне коло працівників, які безпосередньо обслуговують грошові та товарні цінності, - це особи, які, серед іншого, одержують їх під звіт.
Вирішуючи під час розгляду справи про поновлення на роботі працівника, звільненого за пунктом 2 частини першої статті 41 КЗпП України, питання щодо віднесення позивача до кола працівників, які безпосередньо обслуговують грошові та товарні цінності, суд у кожному конкретному випадку повинен з'ясувати: чи становить виконання операцій, пов'язаних з таким обслуговуванням цінностей, основний зміст трудових обов'язків позивача; чи носить виконання ним указаних дій відповідальний, підзвітний характер з наявністю обліку, контролю за рухом і зберіганням цінностей.
Зазначений правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду України від 20 квітня 2016 року № 6-100цс16.
Право громадян на працю забезпечується державою, а трудовий договір може бути розірваний лише з підстав і в порядку, передбачених трудовим законодавством (статті 2, 36, 40, 41 КЗпП України).
Аналіз указаних норм трудового права дає підстави для висновку, що у справах, в яких оспорюється незаконне звільнення, саме роботодавець повинен довести, що звільнення відбулося без порушення законодавства про працю.
Верховний Суд зазначає, що звільнення з підстав втрати довір'я (пункт 2 частини першої статті 41 КЗпП України) суд може визнати обґрунтованим, якщо працівник, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності (зайнятий їх прийманням, зберіганням, транспортуванням, розподілом і тому подібне) вчинив умисно або необережно такі дії, які дають власнику або уповноваженому ним органу підстави для втрати до нього довір'я (зокрема, порушення правил проведення операцій з матеріальними цінностями).
Отже, підставою для розірвання трудового договору у зв'язку з втратою довір'я є здійснення працівником винних дій. Форма вини при цьому значення не має. Необережна вина працівника також може бути підставою для звільнення так, як і вина умисна. Однак власник у разі спору зобов'язаний довести і факт порушення, і вину працівника.
Відповідно до укладеного з позивачем договору про повну індивідуальну матеріальну відповідальність від 01.10.2020 року, ОСОБА_3 повинна забезпечити схоронність ввірених їй підприємством матеріальних цінностей.
Згідно з пунктом 4 вказаного договору, працівник не несе матеріальної відповідальності, якщо збитки завдані не з його вини.
В апеляційній скарзі апелянт посилається на незастосування судом положень Постанови Держкомпраці СРСР та Секретаріату ВЦРПС № 447/24 при вирішенні спору по суті в частині повної матеріальної відповідальності працівника. З урахуванням того, що сторони у договірному порядку погодили умови трудового договору № 27 від 01.10.2020 р., зокрема звільнення працівника від відповідальності за спричинені збитки, завдані не з його вини, колегія відхиляє твердження ОСОБА_1 про винність дій позивача, які ґрунтуються лише на факту укладання угоди про повну матеріальну відповідальність ОСОБА_3 .
Доводи апелянта про те, що наявна у матеріалах справи копія документу про інвентаризацію є доказом неналежних дій позивача відхиляються судовою колегією з огляду на безпідставність, оскільки із суті зазначеного документу не слідує таке. Більше того, в акті інвентаризації не зазначено жодну особу, винну у недостачі.
Перевіривши матеріали судової справи, колегія суддів доходить до висновку, що судом першої інстанції вірно встановлено, що доказів на підтвердження винних дій позивача та порушень нею посадових обов'язків, які призвели до виникнення недостачі, відповідачем не надано.
Враховуючи вищенаведене, суд першої інстанції дійшов до вірного висновку про порушення відповідачем трудових прав позивача, що виразилося у незаконному звільненні та порушенні права на працю.
За таких обставин, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про наявність підстав для часткового задоволення позовних вимог. Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційна скарга не містить.
Європейський суд з прав людини зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному винесенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (Брумареску проти Румунії, №28342/95, п. 61, рішення ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року).
Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують. Оскільки завжди існуватиме потреба в з'ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (Вєренцов проти України, №20372/11, п. 65, рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року).
За вимогами п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Відповідно до вимог ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
Таким чином, оскільки суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а доводи скарги цього висновку не спростовують, тому відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.
Керуючись ст. ст. 367, 369, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 в особі представника ОСОБА_2 - залишити без задоволення.
Рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 04 листопада 2021 року у цій справі - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дняїї прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.
Повний текст постанови складено 30 червня 2022 року.
Головуючий:
Судді: