м. Вінниця
30 червня 2022 р. Справа № 120/4155/22
Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Свентуха Віталія Михайловича, розглянувши в письмовому провадженні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_2 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії,-
до Вінницького окружного адміністративного суду надійшли матеріали позовної заяви ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_2 про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії.
Позовні вимоги мотивовані протиправністю дій відповідача щодо не нарахування та невиплати середнього заробітку за період затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні.
Ухвалою від 30.05.2022 року відкрито провадження у даній справі та призначено її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін. Даною ухвалою також встановлено відповідачу строк на подання відзиву на позовну заяву.
13.06.2022 на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач просить відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі, оскільки законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Розглянувши матеріали адміністративної справи, суд встановив наступне.
Наказом командира військової частини НОМЕР_2 від 28.04.2020 року за № 90 старшого солдата ОСОБА_1 , водія - електрика електричної групи центру засекреченого зв'язку польового вузла зв'язку, звільненого наказом командира Військової частини НОМЕР_2 (по особовому складу) за № 14-РС від 12.04.2017 року у запас відповідно до частини шостої статті 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" за підпунктом "а" (у зв'язку із закінченням строку контракту), з 28.04.2017 року виключено зі списків особового складу військової частини.
Однак, з позивачем не проведено повний розрахунок при звільненні, а саме не виплачено індексацію грошового забезпечення.
У зв'язку з не виплатою індексації грошового забезпечення, позивач звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду.
Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 06 липня 2022 року по справі №120/1744/20-а, окрім іншого, зобов'язано військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 року по 28.04.2017 року.
Надалі, рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 25 червня 2021 року по справі №120/2698/21-а у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 про зобов'язання військової частини НОМЕР_2 здійснити перерахунок та виплату індексації грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 28.04.2017, враховуючи базовий місяць, з моменту підвищення посадового окладу 01.01.2008 року відмовлено.
Постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 29 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 25 червня 2021 року скасовано та прийнято нову, якою зобов'язано військову частину НОМЕР_2 здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 індексації грошового забезпечення за період з 01 січня 2016 року по 28 квітня 2017 року (включно), враховуючи базовий місяць з моменту підвищення посадового окладу 01 січня 2008 року з урахуванням виплаченої суми.
На виконання вказаних вище рішень позивачу здійснено виплату індексації грошового забезпечення враховуючи базовий місяць з моменту підвищення посадового окладу 01 січня 2008 року у загальній сумі 43514,29 грн., що не заперечується відповідачем.
З огляду на те, що остаточний розрахунок при звільненні з позивачем було проведено лише 18.05.2022 року, позивач вважає дії відповідача щодо не нарахування та невиплати середнього заробітку за період затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні протиправними, тому звернувся до суду з даним адміністративним позовом.
Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, суд виходить із наступного.
Відповідно до статті 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Так, основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постанові від 17 лютого 2015 року у справі № 21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.
Спеціальним законодавством щодо порядку та умов виплати грошового забезпечення військовослужбовцям не врегульовано питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні, у зв'язку з чим до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи статтей 116, 117 КЗпП України, що не заборонено спеціальним законодавством.
Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 31.01.2019 по справі №823/2249/18.
Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, а саме обов'язок колишнього роботодавця виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов'язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.
В даному ж випадку, остаточний розрахунок при звільненні з позивачем проведено лише 28.12.2021, а тому, позивач, як наслідок, має право на середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
В той же час, визначаючись щодо розміру середнього заробітку, який підлягає виплаті позивачу за несвоєчасне проведення розрахунку під час звільнення, суд виходить із наступного.
Так, метою встановлення відповідальності роботодавця за порушення строків розрахунків при звільненні є захист майнових прав працівника (службовця) у зв'язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.
За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто, реальним виконанням цього обов'язку. І саме з цією обставиною пов'язаний період, протягом до якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.
Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.
Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.
Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов'язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.
Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 зазначила, що оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, не припиняє відповідний обов'язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.
Зазначено також, що з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.
Аналогічні висновки викладені Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц.
Як вже зазначалося судом, основна мета покладення на роботодавця відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України є захист майнових прав працівника у зв'язку із його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне отримання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом для існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.
Так, розмір виплаченої заборгованості у вигляді індексації грошового забезпечення з урахуванням базового місяця січень 2008 року становить 43514,29 грн.
Визначаючись щодо розміру середнього заробітку за затримку повного розрахунку при звільненні суд враховує, що позивач є менш захищеною по відношенню до відповідача, стороною відносин публічної служби. Водночас у вказаних відносинах і позивач має діяти добросовісно щодо реалізації свої прав, а інтереси іншої сторони також мають бути враховані.
Враховуючи наведе слід зазначити, що відносини публічної служби як різновид трудових відносин повинні ґрунтуватись на засадах справедливості, добросовісності, розумності, як складових елементів принципу верховенства права.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц зазначає, що для приблизної оцінки розміру майнових втрат працівника, пов'язаних із затримкою розрахунку при звільненні, які розумно можна було б передбачити, на підставі даних Національного банку України про середньозважені ставки за кредитами в річному обчисленні за відповідні роки можна розрахувати розмір сум, які працівник, недоотримавши належні йому кошти від роботодавця, міг би сплатити як відсотки, взявши кредит з метою забезпечення рівня свого життя.
З аналізу даних розміщених на офіційному сайті Національного банку України, встановлено, що на дату виключення позивача із списків особового складу частини (28.04.2017) розмір облікової ставки НБУ становив 13 % річних.
Враховуючи виплачену суму заборгованості - 43514,29 грн., 13% річних від цієї суми становитиме 5656,86 грн. (471,41 грн. в місяць), а враховуючи загальний період затримки розрахунків (із 28.04.2017 по 18.05.2022, що становить 60 місяців) - 28284,60 грн.
Таким чином, з огляду на характер цієї заборгованості, дії позивача та відповідача, суд дійшов висновку, що справедливою, пропорційною і такою, що відповідатиме критеріям, визначення розміру відповідальності відповідача за прострочення ним належних при звільненні позивача виплат в сумі 43514,29 грн., може вважатися виплата середнього заробітку в розмірі 28284,60 грн., який розрахований із врахуванням періоду з часу несвоєчасного проведення розрахунку при звільненні по час остаточного розрахунку з ним та приблизного розміру майнових втрат в разі одержання кредиту для покриття несвоєчасно отриманих сум при звільненні.
Аналогічного висновку щодо розрахунку розміру середнього заробітку за затримку повного розрахунку при звільненні дійшов Сьомий апеляційний адміністративний суд у постановах №120/3720/20-а від 18 січня 2021 року, №120/4203/20-а від 02 лютого 2021 року, №120/4514/20-а від 02 лютого 2021 року, №120/3844/20-а від 23 лютого 2021 року, №120/7716/20-а від 17 травня 2021 року, №120/3606/21-а від 05 жовтня 2021 року, №120/3625/21-а від 12 жовтня 2021 року, №120/2960/21-а від 01 квітня 2022 року.
Важливим критерієм для зменшення розміру середнього заробітку, відповідно до правових висновків Верховного Суду, є період затримки (прострочення) виплати заборгованості, а також те, з чим була пов'язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум.
Так, саме тривалість періоду затримки виплат є причиною зростання розміру середнього заробітку. Надаючи оцінку діям роботодавця, суд звертає увагу, що причиною затримки виплат стало неправильне тлумачення норм закону щодо виплати індексації грошового забезпечення. У зв'язку із цим, між позивачем та відповідачем виник спір, який вирішено судом у межах адміністративних справ №120/1744/20-а та №120/2698/21-а. Тобто, невиплата відповідачем усіх сум належних позивачу при звільненні не носить свавільного характеру, а пов'язана із помилковим застосуванням норм законодавства.
Аналізуючи поведінку позивача у спірних правовідносинах, суд зазначає, що законодавство України не передбачає обов'язок працівника звертатися до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у спірних правовідносинах працівник (у широкому розумінні поняття) має діяти добросовісно, реалізуючи його права, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Суд враховує, що позивач будучи обізнаним із тим, що строки звернення до суду із вимогами про виплату індексації грошового забезпечення не застосовуються, міг тривалий час не звертатися в суд з метою штучного збільшення розміру виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.
Отже, суд дослідивши обставини справи з урахуванням критеріїв, які слід враховувати, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, дійшов висновку про відповідність суми 28284,60 грн. принципам розумності, справедливості та пропорційності встановлених заходів відповідальності.
Визначаючись щодо способу захисту порушених прав позивача, суд виходить із наступного.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.
Відповідно до пункту 10 частини 2 статті 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
З огляду на викладене, суд приходить до висновку, що достатнім і ефективним способом захисту порушених прав позивача є прийняття судом рішення про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки повного розрахунку при звільненні в розмірі 28284,60 грн.
Втім, в межах даного позову позивач просить суд саме зобов'язати нарахувати та виплатити йому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.
В той же час, положеннями частини 2 статті 9 КАС України визначено, що суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Враховуючи вище викладене, а також з метою ефективного захисту прав, свобод, інтересів позивача, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та стягнути з військової частини НОМЕР_2 на користь позивача середній заробіток за час затримки повного розрахунку при звільненні в розмірі 28284,60 грн.
З огляду на наведене, позовні вимоги звернені до відповідача підлягають задоволенню у спосіб визнання протиправною бездіяльності військової частини НОМЕР_2 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 28.04.2017 по 18.05.2022 та стягнення з військової частини НОМЕР_2 на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 28.04.2017 по 18.05.2022 в сумі 28284,60 грн.
За приписами вимог пункту 4 частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії.
Відповідно до статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з частинами 1 та 2 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дій чи бездіяльності покладається на відповідача.
За наведеного та враховуючи встановлені обставини у справі, оцінивши належність, допустимість, достовірність доказів, суд приходить до висновку, що адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.
Враховуючи, що позивач звільнений від сплати судового збору та ним не понесено витрат, пов'язаних з розглядом справи, тому судові витрати у даній справі не розподіляються.
На підставі викладеного, керуючись ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд-
Адміністративний позов задовольнити частково.
Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_2 щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні з 28.04.2017 року по 18.05.2022 року.
Стягнути з військової частини НОМЕР_2 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 28.04.2017 року по 18.05.2022 року в сумі 28284,60 грн. (двадцять вісім тисяч двісті вісімдесят чотири гривні 60 копійок).
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.
Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 );
Відповідач: військова частина НОМЕР_2 (АДРЕСА_2, ЄДРПОУ НОМЕР_3).
Суддя Свентух Віталій Михайлович