Справа № 354/1188/20
Провадження № 22-ц/4808/708/22
Головуючий у 1 інстанції Ваврійчук Т. Л.
Суддя-доповідач Бойчук
23 червня 2022 року м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський апеляційний суд в складі:
судді-доповідача Бойчука І.В.,
суддів: Пнівчук О.В., Девляшевського В.А.,
секретаря Максимів Ю.В.,
з участю представника ОСОБА_1 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу та заборгованості по оплаті за службові відрядження за кордон за апеляційною скаргою представника ФОП ОСОБА_2 на рішення Яремчанського міського суду від 21 березня 2022 року під головуванням судді Ваврійчук Т.Л. у м. Яремче,
У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ФОП ОСОБА_2 про поновлення на роботі та стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу.
Позовні вимоги обґрунтував, тим, що 03 липня 2020 року згідно трудового договору був прийнятий на посаду водія у ФОП ОСОБА_2 . Його робота була пов'язана із перевезенням вантажів за кордон, підтвердженням чого є долучена до позову копія його закордонного паспорту із відмітками про перетин кордону. У вересні 2020 року у нього виник конфлікт із відповідачем внаслідок чого останній припинив виплату заробітної плати. 15 жовтня 2020 року він направив ФОП ОСОБА_2 рекомендованим листом заяву про звільнення із роботи за власним бажанням та просив видати йому у день звільнення трудову книжку. Із листа відповідача від 19 жовтня 2020 року він дізнався про те, що його звільнено з роботи за власним бажанням на підставі наказу №16 від 31 серпня 2020 року. Вказане звільнення проведено без його відома, наказ про звільнення та трудову книжку йому не вручено. Враховуючи те, що всупереч вимог ст. 47, 49-2, 116 КЗпП України його не було персонально попереджено за два місяці про звільнення, у день звільнення не видано йому наказ про звільнення та трудову книжку та не проведено із ним повний розрахунок, зокрема не виплачено заробітну плату в тому числі виплати за відрядженнями за кордон та вихідну допомогу, посилаючись на вимоги ч. 1, 2 ст. 235 КЗпП України, просив позовні вимоги задовольнити, поновити його на роботі на посаді водія у ФОП ОСОБА_2 та стягнути на його користь середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу.
Позивачем 24.12.2020 подана уточнена позовна заява, відповідно до якої ОСОБА_1 просив стягнути з відповідача на його користь середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу за період з 03 липня 2020 року по 24 грудня 2020 року у сумі 18 891,98 грн, виходячи із розміру середньоденної заробітної плати у сумі 230,39 грн обчисленого із заробітної плати, нарахованої позивачу за липень, серпень 2020 року у мінімальному розмірі 4 723 грн.
ОСОБА_1 19 січня 2021 року подав заяву про збільшення позовних вимог, відповідно до якої просив стягнути з відповідача на його користь заборгованість по оплаті за службові відрядження за кордон у сумі 28 795,20 грн. В обґрунтуванні заяви зазначив, що у липні 2020 року він перебував у відрядженні 13 днів, а у серпні 2020 року - 11 днів. Згідно п.п. «а» п.п. 170.9.1 ПК України до оподатковуваного доходу не входять витрати на відрядження, не підтверджені документально, на харчування та фінансування інших власних потреб (добові витрати) для відряджень за кордон - не більше як 80 євро за кожен календарний день такого відрядження за офіційним обмінним курсом гривні до євро, установленим НБУ у розрахунку за кожен день. Оплата за 24 дні перебування у відрядженні нарахована ним у розмірі 35 євро за один день виходячи із офіційного обмінного курсу НБУ становить 15597,40 грн за липень 2020 року та 13197,80 грн за серпень 2020 року.
02 лютого 2022 року від позивача надійшло клопотання про відмову від частини позовних вимог. ОСОБА_1 просив закрити провадження у частині позовних вимог про поновлення на роботі у зв'язку із відмовою від цієї вимоги. Одночасно зазначив, що підтримує позовні вимоги в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки з дня його звільнення з роботи у відповідача, тобто з 31 серпня 2020 року і до моменту проведення перевірки Управлінням Держпраці у Львівській області 13 січня 2021 року його трудова книжка знаходилась у відповідача та була отримана ним по пошті лише 05 лютого 2021 року, що підтверджується долученим супровідним листом із описом вкладення. Відповідно до вимог ст.47 КЗпП України трудова книжка повинна була бути видана йому у день звільнення, а згідно ч.5 ст.235 КЗпП України та п.п.4.1,4.2 Інструкції про порядок ведення трудових книжок у зв'язку із затримкою видачі трудової книжки з вини відповідача йому повинен бути виплачений середній заробіток за весь час вимушеного прогулу. Проведеною у ФОП ОСОБА_2 перевіркою Держпраці встановлено, що у день звільнення він був відсутній на роботі, а листа про необхідність отримання трудової книжки відповідач йому не направляв. Із врахуванням наведеного також просив стягнути з відповідач на його користь середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 18 891,98 грн та заборгованість по оплаті за службові відрядження за кордон у розмірі 28 795,20 грн.
Ухвалою Яремчанського міського суду від 21 березня 2022 року прийнято відмову представника ОСОБА_1 від позовних вимог ОСОБА_1 до ФОП ОСОБА_2 про поновлення на роботі і закрито провадження в цій частині.
Рішенням Яремчанського міського суду від 21 березня 2022 року задоволено частково позов ОСОБА_1 до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу та заборгованості по оплаті за службові відрядження за кордон.
Стягнуто з фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу з 01 вересня 2020 року по 05 лютого 2021 року включно у сумі 18 891 гривня 98 коп. із врахуванням установлених законодавством України податків, зборів та обов'язкових платежів.
У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.
Стягнуто з фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 840,80 грн судового збору.
У апеляційній скарзі апелянт зазначає, що рішення суду є незаконним та необґрунтованим.
Апелянт вважає, що позовні вимоги є безпідставними та суд першої інстанції зобов'язаний був відмовити у задоволенні позову повністю.
Підставою позову було незаконне звільнення та поновлення на роботі, і у зв'язку із незаконним звільненням та поновленням на роботі стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу та стягнути заборгованість за службові відрядження закордон.
Позивач подавав клопотання про відмову від частини позовних вимог від 31.01.2022 року. В даній заяві позивач намагається змінити одночасно підставу і предмет позову, вказуючи вже на те, що просить стягнути середній заробіток не у зв'язку із незаконним звільненням, а у зв'язку із затримкою повернення трудової книжки, проте слід звернути увагу на те, що позовна вимога так і не була змінена, а саме позивач просив стягнути середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 18 891,98 грн.
Апелянт вважає, що в даній справі стягнення середнього заробітку полягало, у зв'язку із незаконним звільненням.
Суд першої інстанції зобов'язаний був відмовити у задоволенні позову із тих підстав, що підставою позовних вимог було незаконне звільнення, як наслідок поновлення на роботі та в подальшому стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Тому підстав для стягнення середнього заробітку не було.
Подавши заяву про відмову від частини позовних вимог фактично намагався змінити одночасно підставу і предмет позову.
Отже, суд зобов'язаний був відмовити у позові, враховуючи те, що позивач відмовився від позовної вимоги в частині поновлення на роботі.
ОСОБА_1 31.08.2020 року було звільнено за згодою сторін про що видано наказ та зроблено відповідний запис у трудову книжку. Наявність письмової заяви позивача свідчить про своє волевиявлення щодо звільнення за згодою сторін.
Позивач сам визнає, що він був звільнений 31.08.2020 року та був працевлаштований 01.11.2020 року. Отже, даний факт не оспорюється сторонами по справі, а тому не підлягає доведенню.
Відповідно до листів направлених рекомендованим поштовим листом від 19.10.2020 та 29.11.2020 ОСОБА_1 було повідомлено про його звільнення з вимогою забрати трудову книжку. Однак, позивач із невідомих причин так і не забрав трудову книжку.
Суд першої інстанції не звернув на це уваги та їх не спростував, оскільки відповідач вжив заходів щодо повернення трудової книжки, а позивач через свою бездіяльність не мав наміру забрати трудову книжку.
Трудову книжку поштовим відправленням ОСОБА_1 було надіслано поштою, через небажання позивача самостійно отримати трудову книжку.
Позивач долучив до матеріалів справи довідку про те, що позивач працевлаштований у ФОП ОСОБА_3 з 01.11.2020.
Апелянт зазначає, що позивач був працевлаштований з 07.08.2020 у іншого роботодавця, що вказує на безпідставність вимог в частині стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу і доводить факт обману суду.
Апелянт також вважає, що позивач пропустив строк звернення до суду без поважних причин, а саме позивач був звільнений 31.08.2020. Із позовною заявою позивач звернувся 07.12.2020, тобто через три місяці. Таким чином позивач пропустив строк звернення до суду без поважних причин, що є окремою підставою для відмови в позові.
Апелянт вважає, що з вини позивача останній не отримав трудової книжки, оскільки відмовлявся її отримати, жодних винних дій відповідача не було і це доведено перед судом. Позивач не спростував даних доводі, що вказує на те, що суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні суду навіть не висвітлив даних листів, вказує на незаконність та необґрунтованість оскаржуваного рішення суду. Судом також не правильно розраховано середній заробіток.
Позивач не забирав трудової книжки, виходячи із надісланих листів, тобто вини роботодавця у її невидачі не було. Позовні вимоги позивача були первинно безпідставними, як в частині поновлення на роботі так і в частині стягнення середнього заробітку.
Просить скасувати рішення суду та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1
ОСОБА_1 подав відзив на апеляційну скаргу, у якому вказує, що апеляційна скарга є необґрунтованою та безпідставною, а рішення суду є законним.
Не заслуговують на увагу доводи скаржника, що його звільнення 31.08.2020 відбулося законно. Апелянт в апеляційній скарзі вказує, що звільнення 31.08.2020 відбулось без участі ОСОБА_1 незаконно без отримання його письмової заяви про звільнення та видачі копії наказу про звільнення та трудової книжки. Крім того факт незаконного звільнення 31.08.2020 встановлено при перевірці ГУ Держпраці у Львівській області від 15.01.2022, де встановлено винні дії відповідача.
ФОП ОСОБА_2 не було проведено з ним повного розрахунку при звільненні.
Неправдивим є твердження апелянта, що йому виплачувалась готівкою надбавка до заробітної плати 15 500 гри згідно наказу від 31.07.2020 та 13 600 грн згідно наказу від 21.08.2020. Також неправдивим є твердження апелянта, що йому виплачувалась готівкою грошові кошти згідно цивільно-правових договорів за період 03.07.2020 по березень 2021 року.
Клопотання про відмову від частини позовних вимог є повністю законним та обґрунтованим. Заява про відмову від частини позовних вимог не змінювала предмету та підстав позову, оскільки незаконність йог звільнення 31.08.2020 встановлена Управлінням Держпраці у Львівській області, а про затримку у видачі трудової книжки при звільненні та необхідність виплати середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу, він вказував у своїй позовній заяві.
Не заслуговують на увагу доводи скаржника, що розрахунок заробітної плати був проведений невірно.
Просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.
В судовому засіданні представник ОСОБА_1 , вимоги апеляційної скарги заперечив, покликаючись на обґрунтованість висновків суду першої інстанції.
Вислухавши суддю-доповідача, пояснення представника ОСОБА_1 , перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги з наступних підстав.
Судом встановлено, що відповідно до трудового договору від 03 липня 2020 року ОСОБА_1 був прийнятий на роботу до ФОП ОСОБА_2 .
Із записів у трудовій книжці ОСОБА_1 вбачається, що відповідно до наказу №14-к від 02 липня 2020 року останній прийнятий на роботу водієм автотранспортних засобів ФОП ОСОБА_2 (запис №17 від 03 липня 2020 року) та відповідно до наказу №16-к від 30 серпня 2020 року звільнений з роботи за угодою сторін за п.1 ст.36 КЗпП України (запис №18 від 31 серпня 2020 року). Наведене підтверджується також копіями долучених до матеріалів справи наказів ФОП ОСОБА_2 .
Відповідно до наказу ФОП ОСОБА_2 №31/07 від 31 липня 2020 року, за результатами роботи ОСОБА_1 з 03 липня по 31 липня 2020 року, яка має роз'їзний характер та на виконання постанови КМ України №490, водію ОСОБА_1 встановлено надбавку до мінімальної заробітної плати за здійснені поїздки за період з 03 по 31 липня 2020 року у розмірі 15 500 грн, яка підлягала до виплати у готівковій формі.
Наказом № 21.08/2 від 21 серпня 2020 року ОСОБА_1 встановлено надбавку до мінімальної заробітної плати за здійснені поїздки за період з 01 по 21 серпня 2020 року у розмірі 13 600 грн.
Із долученої до матеріалів справи копії паспорта громадянина України для виїзду за кордон серії НОМЕР_1 , вбачається, що ОСОБА_1 протягом 2019-2020 років періодично виїжджав за межі України, в тому числі у період з 05 липня 2020 року по 20 серпня 2020 року.
У заяві, адресованій ФОП ОСОБА_2 15.10.2020, позивач просив звільнити його з роботи за власним бажанням.
Листом від 19 жовтня 2020 року ФОП ОСОБА_2 повідомив ОСОБА_1 про те, що у зв'язку із його неявкою на роботу 30 серпня 2020 року було зірване вантажне перевезення чим завдано підприємцю матеріальних збитків. У зв'язку із тим, що позивач особисто не з'явився на роботі і не надав жодних пояснень щодо відсутності, його звільнено з роботи згідно наказу №16-к від 31 серпня 2020 року за власним бажанням за проханням спільних родичів. Також зазначив, що ОСОБА_1 слід особисто прибути для ознайомлення із наказом про звільнення та отримання трудової книжки.
З опису вкладення у цінний лист АТ «Укрпошта» вбачається, що трудова книжка була направлена позивачу супровідним листом та отримана ним 05 лютого 2021 року.
Із листа ГУ Держпраці у Львівській області за вих. №531/4/14-04 від 15 січня 2021 року, адресованого ОСОБА_1 , вбачається, що за результатами звернення останнього управлінням у період з 12 по 13 січня 2021 року проведено інспекційне відвідування у ФОП ОСОБА_2 , в ході якого встановлено, що ОСОБА_1 звільнений з роботи 31 серпня 2020 року на підставі наказу №16-к від 30 серпня 2020 року за власним бажанням, проте всупереч вимог ст.38 КЗпП України жодних документів, які б підтверджували бажання працівника звільнитись з роботи у роботодавця не виявлено. Згідно книги нарахувань заробітної плати за липень 2020 року ОСОБА_1 нараховано заробітну плату у розмірі 4 800 грн за фактично відпрацьований час (21 день) та згідно відомості розподілу виплат №20080СТ496085 виплачено 03 серпня 2020 року після проведення відрахувань у розмірі 3 864 грн. При огляді табеля обліку робочого часу за серпень 2020 року встановлено, що ОСОБА_1 відпрацьовано 16 днів, згідно відомості нарахувань заробітної плати у серпні нараховано 4800 грн, з них за фактично відпрацьований час 4080 (16 днів), компенсація за роботу у вихідний день (22 серпня 20202 року) 197,64 грн, компенсація за три дні невикористаної відпустки у сумі 522,36 грн, які після проведених відрахувань виплачено 31 серпня 2020 року у розмірі 3 864 грн згідно відомості розподілу виплат №200831СТ058791. В ході інспекційного відвідування документів, які б підтверджували факт перебування ОСОБА_1 у відрядженні не було надано. З письмових пояснень ФОП ОСОБА_2 факт перебування ОСОБА_1 у відрядженні у період липня-серпня 2020 року підтверджується, проте у табелях обліку робочого часу за вказаний період перебування позивача у відрядженні не відображалося. Також встановлено, що на момент проведення інспекційного відвідування трудова книжка ОСОБА_1 зберігалася у роботодавця. Згідно табеля обліку робочого часу за серпень 2020 року встановлено, що у день звільнення ОСОБА_1 не працював, з отриманих пояснень ФОП ОСОБА_2 встановлено, що всупереч вимог п.4.2 глави 4 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, міністерства соціального захисту населення України №58 від 29 липня 1993 року листа про необхідність отримання трудової книжки у день звільнення ОСОБА_1 надіслано не було. За результатами інспекційного відвідування внесено припис про усунення виявлених порушень та складено відносно ФОП ОСОБА_2 протокол за ч.1 ст.41 КУпАП.
Згідно повідомлення ГУ Держпраці у Львівській області за вих. №3467/4/043-09 від 10 березня 2021 року в ході інспекційного відвідування ФОП ОСОБА_2 документів, які б підтверджували факт перебування ОСОБА_1 у відрядженні не було надано. З письмових пояснень ФОП ОСОБА_2 факт перебування ОСОБА_1 у відрядженні у період липень-серпень 2020 року підтверджується, проте у табелях обліку робочого часу за липень-серпень 2020 року перебування ОСОБА_1 у відрядженні не відображалось. Фактів виплати не облікованої заробітної плати ОСОБА_1 не встановлено.
Із наданої ГУ ДПС в Івано-Франківській області відомості про суми виплачених доходів вбачається, що за період з 03 липня по 31 серпня 2020 року ОСОБА_1 нарахована заробітна плата у розмірі 9600 грн СПД РНОКПП: НОМЕР_2 , у період з 07 по 28 вересня 2020 року нараховано дохід за цивільно-правовим договором у розмірі 2100 грн, з 01 листопада 2020 року по березень 2021 року нарахований дохід за цивільно-правовим договором та заробітна плата у розмірі 29700 грн. СПД РНОКПП: НОМЕР_3 .
Згідно довідки №1 від 07 травня 2021 року позивач працює у ФОП ОСОБА_3 з 01 листопада 2020 року на посаді водія автотранспортного засобу, розмір отриманого ним доходу за період з 01 листопада 2020 року по 30 квітня 2021 року становить 34 700 грн.
Постановою Шевченківського районного суду м. Львова ОСОБА_2 визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого ч.1 ст.41 КУпАП, провадження у даній справі закрито у зв'язку із закінченням строків, передбачених ст.38 КУпАП.
Згідно абзацу 1 пункту 1.1 Інструкції про порядок ведення трудових книжок, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України та Міністерства соціального захисту населення України №58 від 29.07.1993 року зі змінами (далі за текстом-Інструкція), трудова книжка є основним документом про трудову діяльність працівника.
Відповідно до п.3 постанови Кабінету Міністрів України № 301 від 27 квітня 1993 року «Про трудові книжки працівників» трудові книжки зберігаються на підприємствах, в установах і організаціях, у представництвах іноземних суб'єктів господарювання, а при звільненні працівника трудова книжка видається йому під розписку в журналі обліку.
Частиною першою ст. 47 КЗпП України визначено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові копію наказу (розпорядження) про звільнення, провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, а також на вимогу працівника внести належні записи про звільнення до трудової книжки, що зберігається у працівника.
Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок).
Пунктом 2 Порядку передбачено, що у всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата. Працівникам, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації менше двох календарних місяців, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за фактично відпрацьований час.
Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку.
Відповідно до пункту 4 розділу ІІІ Порядку при обчисленні середньої заробітної плати не враховуються: одноразові виплати (компенсація за невикористану відпустку, матеріальна допомога, допомога працівникам, які виходять на пенсію, вихідна допомога тощо), премії.
Відповідно до пункту 5 розділу ІV Порядку, основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (годинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.
Після визначення середньоденної(годинної) заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику, здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яке проводиться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком (абзац 1 пункту 8 Порядку).
Щодо стягнення заборгованості по оплаті за службові відрядження за кордон, то відповідно до ст.116 КЗпП при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно ч.1 ст.117 КЗпП у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
Верховний Суд у постанові №134/1781-16ц від 05.12.2018 року дійшов висновку, що аналіз зазначених норм закону свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника.
Відповідно до ст.121 КЗпП працівники мають право на відшкодування витрат та одержання інших компенсацій у зв'язку з службовими відрядженнями. Працівникам, які направляються у відрядження, виплачуються: добові за час перебування у відрядженні, вартість проїзду до місця призначення і назад та витрати по найму жилого приміщення в порядку і розмірах, встановлюваних законодавством. За відрядженими працівниками зберігаються протягом усього часу відрядження місце роботи (посада). Працівникам, які направлені у службове відрядження, оплата праці за виконану роботу здійснюється відповідно до умов, визначених трудовим або колективним договором, і розмір такої оплати праці не може бути нижчим середнього заробітку.
Отже суми компенсації витрат на відрядження є коштами належними працівникові від підприємства і у разі звільнення працівника мають бути виплачені в порядку і строки, передбачені ст.116 КЗпП.
В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на направленням його у відрядження за межі України, що підтверджується відповідними відмітками про перетин державного кордону у його паспорті.
Оскільки позивачем не надано доказів перебування і оформлення його відрядження за кордон, в тому числі і наказу чи розпорядження ФОП ОСОБА_2 , які є обов'язковими, тому з урахуванням відсутності таких доказів, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що вимога про стягнення заборгованості по оплаті за службові відрядження за кордон у розмірі 28 28795,20 грн. є недоведеною та до задоволення не підлягає. В цій частині з рішенням суду погоджується колегія суддів апеляційного суду. Позивач рішення суду у цій частині не оскаржував і його слід залишити в силі.
Задовольняючи частково позов ОСОБА_1 до ФОП ОСОБА_2 про стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції виходив з того, що позивача звільнено з роботи 31 серпня 2020 року і в день звільнення ОСОБА_1 був відсутній на роботі. Також відсутні відомості, що відповідачем у день звільнення направлено позивачу поштове повідомлення із вказівкою про необхідність отримання трудової книжки. При цьому, відповідачем не було доведено, що затримка видачі трудової книжки позивачу сталася не з його вини. Суд прийшов до висновку про порушення трудових прав позивача у зв'язку із затримкою видачі трудової книжки, що є підставою для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у період з 01 вересня 2020 року по 05 лютого 2021 року у сумі 18 891,98 грн із врахуванням установлених законодавством України податків, зборів та обов'язкових платежів.
Однак з таким висновком суду колегія апеляційного суду не погоджується та вважає його таким, що в не відповідає нормам процесуального права, враховуючи таке.
За змістом ч. 1, 3 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.
Згідно ч. 1, 2 ст. 174 ЦПК України при розгляді справи судом у порядку позовного провадження учасники справи викладають письмово свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення та міркування щодо предмета спору виключно у заявах по суті справи, визначених цим Кодексом.
Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву.
Відповідно до ч. 1, 3 ст. 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява повинна містити, зокрема, обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються, зміст позовних вимог та виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.
Згідно ч. 1-3 ст. 49 ЦПК України сторони користуються рівними процесуальними правами. Крім прав та обов'язків, визначених у статті 43 цього Кодексу: 1) позивач вправі відмовитися від позову (всіх або частини позовних вимог), відповідач має право визнати позов (всі або частину позовних вимог) на будь-якій стадії судового процесу; 2) позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження; 3) відповідач має право подати зустрічний позов у строки, встановлені цим Кодексом.
До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п'ять днів до початку першого судового засідання у справі.
Велика Палата Верховного Суду у постановах від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 04 грудня 2019 року по справі № 917/1739/17,від 26 травня 2020 року у справі № 908/299/18 зазначила, що предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує його вимоги щодо захисту права чи охоронюваного законом інтересу.
Отже, зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до суду, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується відповідна позовна вимога.
У постановах від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, від 26 травня 2020 року у справі № 908/299/18 Велика Палата Верховного Суду вказала, що одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається. Аналогічні висновки щодо недопустимості одночасної зміни і предмета, і підстав позову відповідно до ст. 49 ЦПК України викладено Верховним Судом у постанові від 14 грудня 2020 року у справі № 161/8070/19.
Ухвалою Яремчанського міського суду від 23.04.2021 року закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до судового розгляду по суті (а.с. 105-106).
Суд першої інстанції не дослідив та не надав належну оцінку тому, що у первісних вимогах ОСОБА_1 просив поновити його на роботі на посаді водія у ФОП ОСОБА_2 та стягнути на його користь середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу на підставі ч. 1, 2 ст. 235 КЗпП України, а звертаючись 02 лютого 2022 року вже після закриття підготовчого провадження у справі та призначення справи до судового розгляду по суті, ОСОБА_1 у клопотанні про відмову від частини позовних вимог просив стягнути з відповідач на його користь середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 18 891,98 грн з посиланням на вимоги ч. 5 ст. 235 КЗпП України та те, що з дня його звільнення з роботи його трудова книжка знаходилася у відповідача та була отримана ним по пошті лише 05 лютого 2021 року.
Таким чином, ОСОБА_1 не заявляв позовних вимог про стягнення середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу на підставі ч. 5 ст. 235 КЗпП України у встановленому процесуальним законом порядку. Однак суд першої інстанції в порушення процесуальних норм розглянув такі вимоги та частково їх задовольнив.
З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 15.10.2020 направив відповідачу заяву про звільнення з роботи за власним бажанням (а.с. 9).
На вказану заяву, яка надійшла 19.10.2020, відповідач рекомендованим листом від 19.10.2020 повідомив ОСОБА_1 про те, що його було звільнено з роботи 31.08.2020, тому є неможливим його повторне звільнення з роботи (а.с. 10, 70, 71). Головним управлінням Держпраці у Львівській області встановлено, що ОСОБА_1 звільнений з роботи 31 серпня 2020 року на підставі наказу №16-к від 30 серпня 2020 року за власним бажанням, жодних документів, які б підтверджували бажання працівника звільнитись з роботи у роботодавця не виявлено.
За наведених встановлених обставин та враховуючи відмову позивача від частини позовних вимог щодо поновлення на роботі, апеляційний суд вважає, що період відсутності позивача на роботі з 31 серпня 2020 року по 19 жовтня 2020 року є вимушеним прогулом. При цьому позивач не просив суд змінити формулювання його звільнення, оскільки погодився на те, щоб запис у трудовій книжці про його звільнення за угодою сторін залишився.
З огляду на вищенаведене, колегія суддів приходить до переконання, що слід змінити дату звільнення ОСОБА_1 з роботи з посади водія у фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 , визначивши, що 19 жовтня 2020 року є датою припинення трудових відносин між сторонами. Також слід стягнути з відповідача на користь позивача до цього дня середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Згідно книги нарахувань заробітної плати у липні 2020 року ОСОБА_1 нараховано заробітну плату у розмірі 4 800 грн за фактично відпрацьований робочий час 21 день.
Відповідно до табеля обліку робочого часу за серпень 2020 року та розрахунку компенсації за невикористану відпустку при звільненні, у серпні 2020 року позивачем відпрацьовано 16 днів, нарахована заробітна плата становить 4800 грн, в тому числі: 4080 грн - за фактично відпрацьований час, 522,36 грн - компенсація за невикористану відпустку (3 дні), 197,64 грн - компенсація за роботу у вихідний день. Середньоденна заробітна плата позивача за два відпрацьовані місяці роботи - липень-серпень 2020 року становить 245,34 грн. (4800 + 4277,64:37=245,34, де 4800 грн - заробітна плата за липень 2020 року, 4277,64 грн - заробітна плата за серпень 2020 року за відрахуванням компенсації за невикористану відпустку, яка не враховується при обчисленні середнього заробітку, 37-кількість відпрацьованих робочих днів).
Отже, загальний розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв'язку з неправильним звільненням позивача з роботи за період з 31 серпня 2020 року по 19 жовтня 2020 року, на отримання якого останній має право, становить 8 586,90 грн (245,34*35=8 586, 90, де 245,34-середньоденна заробітна плата, 35-кількість робочих днів).
Відповідно до вимог ч. 1, 2 ст. 235 КЗпП України з відповідача на користь позивача слід стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 31 серпня 2020 року по 19 жовтня 2020 року в межах заявлених позовних вимог в сумі 8 586, 90 грн.
Доводам апелянта про те, що позивач пропустив строк звернення до суду без поважних причин, суд першої інстанції дав належну правову оцінку і правильно зазначив, що згідно ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. ОСОБА_1 дізнався про своє звільнення з роботи із листа відповідача від 19 жовтня 2020 року, а позовна заява подана до суду 07 грудня 2020 року, тобто у визначені законом строки.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідноч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ч. 1, 4 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Колегія суддів апеляційного суду приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції в частині стягнення з фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу з 01 вересня 2020 року по 05 лютого 2021 року включно у сумі 18 891 гривня 98 коп. із врахуванням установлених законодавством України податків, зборів та обов'язкових платежів і судових витрат підлягає скасуванню з ухваленням в цій частині нового рішення про часткове задоволення цих позовних вимог з підстав, викладених у мотивувальній частині цієї постанови.
Порядок розподілу та відшкодування судових витрат регламентується статтею 141 ЦПК України.
Частиною 1 зазначеної статті встановлено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Відповідно до ч. 10 вказаної статті при частковому задоволенні позову, у випадку покладення судових витрат на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, суд може зобов'язати сторону, на яку покладено більшу суму судових витрат, сплатити різницю іншій стороні. У такому випадку сторони звільняються від обов'язку сплачувати одна одній іншу частину судових витрат.
З огляду на викладене, оскаржуване рішення підлягає скасування у відповідній його частині з частковим задоволенням позову, а тому слід стягнути з ОСОБА_1 на користь ФОП ОСОБА_2 різницю витрат, понесених відповідачем на оплату судового збору в розмірі 191 грн (573 - 382= 191 грн).
Керуючись ст. 374, 376, 381 - 384, 389, 390 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу представника ФОП ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Яремчанського міського суду від 21 березня 2022 року в частині стягнення з фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу з 01 вересня 2020 року по 05 лютого 2021 року включно у сумі 18 891 гривня 98 коп. із врахуванням установлених законодавством України податків, зборів та обов'язкових платежів і судових витрат скасувати.
Ухвалити в цій частині нове рішення.
Позов задовольнити частково.
Змінити дату звільнення ОСОБА_1 з роботи з посади водія у фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 , визначивши дату припинення трудових відносин 19 жовтня 2020 року.
Стягнути з фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (проживає: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_2 .) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає: АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_4 ) середньомісячний заробіток за час вимушеного прогулу з 31.08.2020 року по 19.10.2020 року включно у сумі 8 586,90 грн із врахуванням установлених законодавством України податків, зборів та обов'язкових платежів.
Стягнути з ОСОБА_1 на користь фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 191 грн різницю витрат, понесених на оплату судового збору.
В решті рішення залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанов и складено 30 червня 2022 року.
Суддя-доповідач: І.В. Бойчук
Судді: О.В. Пнівчук
В.А. Девляшевський